12.1. Чинники, що визначають обсяги інвестицій

В умовах ринкової економіки ефективна діяльність компаній і фірм, забезпечення високих темпів розвитку і підвищення конкурентоздатності значною мірою визначаються рівнем ділової (зокрема, інвестиційної) активності і діапазоном інвестиційної діяльності. Те саме можна сказати і про розвиток регіонів. Від інвестиційної принадності регіонів значною мірою залежить подальший рівень їх загальноекономічного, демографічного, соціального і культурного розвитку, що, у свою чергу, неодмінно позначається на "якості життя" населення конкретної території. Метою інвестиційної політики є забезпечення ефективного розвитку окремих регіонів з урахуванням їх індивідуальних особливостей, а також таких чинників, як: раціональне використання різноманітних можливостей кожного регіону; ефект оптимальної інтеграції; територіальний поділ праці; входження регіону у світовий процес розвитку.

Серед багатьох чинників, що визначають обсяги інвестицій, можна виділити такі:

- характер розподілу одержуваного прибутку (на споживання і заощадження). Так, зростання питомої ваги частини прибутку, що спрямовується на заощадження, викликає відповідне зростання обсягу інвестицій і навпаки;

- очікувана норма чистого прибутку і ставка позичкового відсотку. Якщо очікувана норма прибутку перевищує ставку позичкового відсотку, то за інших рівних умов інвестування буде доцільним і навпаки;

- темпи інфляції - чим вище цей показник, тим у більшій мірі буде знецінюватися майбутній прибуток від інвестицій і відповідно менше буде стимулів для нарощування обсягів інвестицій.

Крім того, створення сприятливого інвестиційного клімату тісно пов'язано з чітким правовим регулюванням інвестиційної діяльності (який, ізцього погляду являє собою сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави з реалізації інвестицій).

Законодавча база декларує рівні права усіх суб'єктів інвестиційної діяльності незалежно від форм власності і господарювання: здійснювати інвестиційну діяльність, самостійно визначати цілі, напрямки, види й обсяги інвестування, залучати для їх реалізації на договірній основі будь-яких учасників інвестиційної діяльності, у тому числі шляхом організації конкурсів і торгів, володіти, користуватися і розпоряджатися об'єктами і результатами інвестицій, включаючи реінвестиційні операції на території держави. Одночасно з правами, встановлюються і конкретні обов'язки інвесторів: подавати фінансовим органам звітні документи про обсяги і джерела здійснених ними інвестицій; одержувати висновки експертних організацій щодо дотримання технологічних, санітарно-гігієнічних, радіаційних, екологічних та ін. вимог; отримувати ліцензії на виконання спеціальних видів робіт; додержуватися державних норм і стандартів та ін.

У процесі управління інвестиційною діяльністю в регіоні беруть участь різні суб'єкти інвестиційної діяльності. Це і державні інститути, і комерційні установи.

Держава може виступати як у ролі інвестора, так і в ролі одного або декількох учасників інвестиційної діяльності. Вона може впливати на інвестиційну діяльність як прямо через державний сектор економіки, так і побічно через свої інститути: органи виконавчої влади, банк, інноваційні й інші позабюджетні фонди.

Прямий вплив держави полягає в тому, що вона як інвестор бере на себе функції фінансування тих галузей і виробництв, продукція і послуги яких мають загальнонаціональний характер або коли держава є замовником і споживачем продукції (послуг). У міру активізації інвестиційної діяльності, держава може інвестувати кошти на розвиток виробництв, доцільність яких обгрунтовується сформованою ринковою кон'юнктурою (виступаючи в цьому випадку як рядовий інвестор), плануючи використовувати майбутні прибутки для розширеного відтворення і соціального захисту населення. Інвестиційні вкладення можуть здійснюватися державою і на паритетних засадах з іншими інвесторами,включаючи іноземних. Організаційними формами такої діяльності можуть бути консорціуми, корпорації й ін.

З подальшим розвитком, функції прямого впливу держави на інвестиційний процес будуть знижуватися, що дозволить зосередитися на заходах непрямого впливу.

Світовий досвід виділяє широке різноманіття форм непрямого впливу держави на інвестиційну діяльність. Основні з них такі:

- регламентування сфер і об'єктів інвестування;

- податкове регулювання;

- амортизаційна політика;

- державне кредитування і позики;

- роздержавлення і приватизація;

- регулювання фінансових інвестицій;

- державний лізинг;

- забезпечення захисту інвестицій;

- ліцензування і квотування;

- антимонопольні заходи;

- стандартизація й ін.

Регламентуючи сфери й об'єкти інвестування, держава визначає загальні вимоги до їхнього вибору, а також формує найбільш пріоритетні напрямки інвестування.

Податкове регулювання інвестиційної діяльності забезпечує напрямок інвестицій у пріоритетні сфери економіки шляхом встановлення відповідних податкових ставок і пільг. Визначені податкові пільги надаються суб'єктам інвестиційної діяльності й у процесі створення спеціальних економічних зон. На регіональному рівні підприємства, що мають інвестиції, можуть звільнятися від сплати податків або сплачувати їх за скороченими податковими ставками залежно від рішення органів місцевого самоврядування.

Регулювання інвестиційної діяльності шляхом надання фінансової допомоги і проведення відповідної фінансової політики у вигляді дотацій, субсидій, субвенцій, бюджетних позик на розвиток окремих регіонів, галузей виробництв.

Регулювання інвестиційної діяльності шляхом проведення відповідної амортизаційної політики - право здійснення прискореної амортизації для окремих галузей економіки, елементів основних засобів, видів устаткування та ін., що дозволить у більшому обсязі формувати засоби амортизаційного фонду, які потім можуть бути спрямовані на нове інвестування.

Регулювання участі інвесторів у роздержавленні й приватизації, наприклад, за рахунок спрощення процедури участі іноземних інвесторів у приватизації державного майна.

Регулювання фінансових інвестицій за допомогою встановлення порядку і вимог до форм і засобів фінансових інвестицій, а також реалізації окремих фінансових інструментів на первинних і повторних фондовому ринках.

Експертиза інвестиційних проектів є однією з найважливіших сторін державного регулювання інвестиційної діяльності. Наприклад, державні, міждержавні й регіональні інвестиційні проекти і програми, реалізовані за рахунок бюджетних і позабюджетних засобів, можуть підлягати обов'язковій державній експертизі. Інвестиції за рахунок інших джерел підлягають державній експертизі в питаннях дотримання екологічних і санітарно-гігієнічних норм і правил. Особливі вимоги ставляться до експертизи проектів із притягненням іноземних інвестицій, згідно з якими інвестори претендують на одержання додаткових податкових, митних та ін. видів пільг. На регіональному рівні повинна проводитися експертиза інвестиційних проектів з метою добору найбільш привабливих і швидкоокупаних для інвестиційного портфеля і виходу з ним на ринок.

Забезпечення захисту інвестицій здійснюється державними органами в різних формах. Насамперед, усім інвесторам, у тому числі іноземним, забезпечується рівноправний правовий режим інвестиційної діяльності, що виключає застосування заходів дискримінаційного характеру. Важливою державною гарантією може бути також те, що інвестиції не можуть бути безплатно націоналізовані або реквізовані.

Здійснюючи ліцензування і квотування зовнішньоекономічної діяльності (за допомогою високих мит на імпортовані товари, податків на іноземні інвестиції,обмеження або заборони ввозу окремих товарів), держава заохочує розвиток національного виробництва, експорт національних товарів, субсидує національних інвесторів, перешкоджає експорту капіталу і прагне залучити іноземні інвестиції.

Для забезпечення сприятливого інвестиційного клімату регіони намагаються залучити іноземних і вітчизняних інвесторів через податкові пільги, пільгові кредити та ін. З цією метою в регіонах заохочується створення підприємств з іноземними інвестиціями, транснаціональних концернів і консорціумів, вільних (офшорних) зон.

Застосовується також політика кредитної експансії, що проводиться в період економічного спаду для стимулювання економічного розвитку за допомогою "дешевих грошей" - через зниження облікової процентної ставки, що повинно привести до збільшення питомої ваги довгострокових кредитів, зростання інвестицій.

Політика кредитної рестрикції - проводиться з метою стримування інвестиційної активності. Подорожчання кредитних ресурсів змушує інвесторів до вкладень тільки в найбільш ефективні, прибуткові проекти, сприяє зростанню державних інвестицій, притягненню засобів на депозити фінансово-кредитних установ.

Крім того, банки побічно впливають на інвестиційну діяльність через регулювання норми обов'язкових або мінімальних резервів. Одночасно з фінансуванням інвестицій своїх клієнтів банки можуть самостійно або на принципах пайової участі здійснювати інвестиційну діяльність, фінансуючи різноманітні виробничі або соціальні об'єкти і одержувати надалі прибуток від їхньої експлуатації.

В управлінні інвестиційним процесом на регіональному рівні поряд із державою бере участь розгалужена мережа фінансових, інвестиційних і кредитних інститутів, що є об'єктами інвестиційної діяльності. Деякі з них, наприклад, банки, лізингові компанії виконують цей вид діяльності поряд з іншими операціями і послугами, інші (інвестиційні компанії і фонди) виконують тільки інвестиційні операції.

Інвестиційний фонд - це юридична особа, винятковою діяльністю якої є спільне інвестування. Фонд здійснює випуск акцій і вкладає мобілізовані таким чином кошти дрібних інвесторів в інші цінні папери, що приносять прибуток у вигляді відсотків і підвищення їхньої курсової вартості.

Інвестиційна компанія - торговець цінними паперами, який крім інших видів діяльності може залучати кошти для здійснення спільного інвестування шляхом емісії цінних паперів і їхнього розміщення.

У світовій практиці склалися дві форми організації інвестиційних фондів: корпорація і довірче товариство (траст). У першому випадку засновники фонду (юридичні й фізичні особи) є учасниками фонду, вони створюють апарат управління й об'єднують свої кошти в початковому статутному фонді. Потім залучають кошти інших інвесторів (акціонерів). Управляє фондом рада директорів або рада акціонерів, а також інвестиційний керуючий (усі є учасниками фонду). Корпорація може бути організована також із зовнішнім апаратом управління, що працює по найманню (контракту). У цьому разі може бути організоване довірче товариство (траст). Ця форма інвестиційного фонду заснована на повному юридичному розподілі прав володіння і користування (управління) майном. Утворюються трасти таким чином: засновники фонду залучають на контрактній основі ще одного або декількох учасників фонду, які збирають кошти й створюють траст. Таким чином, при інвестиційному фонді може бути створено декілька трастів, які у будь-який момент можуть із нього вийти, розірвати договір і оплатити 2-3% штрафу від суми активів.

Лізингові компанії здійснюють оренду машин, устаткування, транспортних засобів та ін. Компанія набуває устаткування і надає його інвестору на декілька років на умовах кредиту. Після закінчення терміну лізингу (на умовах фінансової оренди) майно може бути викуплено лізингоотримувачем (інвестором) за залишковою вартістю.