9.4.1. Доходи

Особлива роль в ієрархії місцевих фінансових інститутів належить місцевим бюджетам. Саме вони є фондами, в яких мобілізується основна частина фінансових ресурсів, необхідних для забезпечення суспільних потреб, виражених у функціях міста.

Місцевий бюджет можна розглядати в трьох аспектах: по-перше, це правовий акт, відповідно до якого органи влади одержують легітимне право на розпорядження конкретними фондами коштів; по-друге, це план витрат і прибутків відповідного місцевого органа влади; по-третє, це економічна категорія, оскільки бюджет є закономірним економічним атрибутом кожної самостійної територіальної одиниці, наділеної відповідним правовим статусом.

Прибутки місцевих бюджетів поділено на категорії, згідно з джерелом надходжень. Власні прибутки - це прибутки, що належать місцевому органу влади, сформовані на підвідомчий йому території на основі рішень цього органа. На практиці міжбюджетних відносин власні прибутки об'єднуються з поняттям закріплених прибутків.

Закріплені прибутки - це прибутки, що повністю або певною мірою на довгостроковій основі закріплюються за тим або іншим бюджетом.

Регульовані прибутки - це прибутки, що на пайовій основі розподіляються між усіма ланками бюджетної системи України (наприклад, акцизний збір та ін.). Їх перелік визначається законодавством країни про бюджетну систему і про місцеві органи влади. Уточнення переліку регульованих прибутків здійснюється у процесі узгодження щорічних законів про Державний бюджет.

Діяльність органів місцевого самоврядування не може бути ефективною без наявності достатньої кількості фінансових ресурсів, необхідних для виконання делегованих державою й власними повноваженнями. У зв'язку зцим, проблема визначення на законодавчому рівні взаєвовідносин центральних органів влади з органами місцевого самоврядування в бюджетній сфері й впровадження правових основ бюджетної політики в Україні з часу утворення нашої держави була самою наболілою. Формування місцевих бюджетів здій­снювалося за залишковим принципом "зверху вниз", нормативи відрахувань у місцеві бюджети щорічно змінювалися, внаслідок чого довгострокове планування й пошук резервів збільшення бюджетів ставали безперспективними.

Істотним досягненням у цьому напрямку стало впровадження з 2002 року Бюджетного кодексу України, який закріпив за бюджетами різних рівнів конкретні доходні джерела, визначив єдиний порядок розрахунку доходів на основі індексів налогоздатності, установив стабільну довгострокову систему міжбюджетних відносин, формульне визначення витрат по галузях, чітке розмежування витрат між рівнями бюджетів, права й обов'язки всіх учасників бюджетного процесу. При цьому взаємовідносини державного бюджету будуються безпосередньо з обласними бюджетами, бюджетами міст обласного значення й районів (690 бюджетів), за якими визначаються обсяги міжбюджетних трансфертів (дотації або вилучення засобів).

Кодекс уперше встановив чіткі, стабільні й прозорі правила для всіх учасників бюджетного процесу, у зв'язку з чим виконання основних показників бюджету міста не залежить від виконання як обласного, так і державного бюджетів.

Відповідно до статтей 64 і 65 Бюджетного кодексу для визначення обсягів міжбюджетних трансфертів за бюджетами міст обласного значення закріплені надходження від семи видів доходів, зокрема 75% податку з доходів фізичних осіб, плата за державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, плата за торговельний патент на деякі види підприємницької діяльності (за винятком плати за придбання торговельних патентів пунктами продажу нафтопродуктів), єдиний податок для суб'єктів малого підприємництва в частині, що належить бюджету (43%), державне мито в частині, що належить відповідному бюджету (за оформлення паспорта громадянина України й інших угод), штрафи, щонакладають виконавчі органи місцевих рад або створеними ними у встановленому порядку адміністративні комісії.

Визначення прогнозного обсягу закріплених доходів на наступаючий бюджетний період здійснюється Міністерством фінансів України на основі макропоказників по цих джерелах у цілому по Україні й індексу відносної налогоздатності міста або району.

Зазначений індекс обчислюють на основі звітних даних про фактичні надходження відповідних податків, зборів за три останніх бюджетних періоди у відповідний місцевий бюджет і в цілому в місцеві бюджети України з розрахунку на одного жителя (наприклад, для розрахунків на 2008 рік використовувалися дані за 2005, 2006 і 2007 роки). При цьому закріплені доходи в повному обсязі включаються в загальний фонд місцевих бюджетів.

Поряд з цим згідно зі статтею 69 Кодексу за місцевими бюджетами закріплені надходження від 17 доходних джерел, які не враховуються при визначенні міжбюджетних трансфертів і є їхніми власними доходами. З них місцеві податки й збори, 75% плати за землю (включаючи орендну плату за землю), податок на прибуток підприємств міської комунальної власності, плата за оренду міської комунальної власності, податок на промисел, надходження сум відсотків від розміщення тимчасово вільних засобів на рахунках у банках, інші надходження відносяться до власних доходів загального фонду місцевих бюджетів.

До складу доходів спеціального фонду включені власні надходження бюджетних установ, 70% податку із власників транспортних засобів, відрахування від плати за забруднення навколишнього природного середовища (до 2007 р. -20%, з 2008 р. - 10%), цільові фонди, створені органами місцевого самоврядування, надходження засобів від приватизації міської комунальної власності, від продажу земельних ділянок, дивіденди, нараховані на акції господарчих товариств, що є власністю відповідної громади, засоби від повернення позичок, наданих з місцевих бюджетів до запровадження в дію кодексу й відсотки за користування ними.

Чотири останніх джерела формують бюджет розвитку, в який як джерело можуть додатково передаватися засоби із загального фонду, субвенції з іншихбюджетів на виконання інвестиційних проектів, а також виконується запозичення з напрямком засобів на капітальні вкладення, пов'язані з розвитком соціальної інфраструктури міста, а також на внески органів місцевого самоврядування у статутні фонди суб'єктів підприємницької діяльності. При цьому нормами кодексу визначено, що створення позабюджетних фондів органами місцевого самоврядування й інших бюджетних установ не допускається.

Слід відзначити, що твердження місцевих бюджетів з дефіцитом дозволяється лише при наявності обґрунтованих джерел фінансування дефіциту. Зокрема, по загальному фонду дефіцит установлюється винятково на суму вільного залишку бюджетних засобів за попередній бюджетний рік.

По спеціальному фонду з дефіцитом можуть прийматися бюджет Автономної Республіки Крим і міські бюджети в частині дефіциту бюджету розвитку, що покривається за рахунок запозичень. При цьому зовнішні запозичення мають право проводити лише міські ради міст з чисельністю населення більше 800 тисяч жителів, а витрати на обслуговування боргу не можуть щорічно перевищувати 10 відсотків витрат від загального фонду відповідного місцевого бюджету.

Порядок здійснення запозичень затверджений Кабінетом Міністрів України й передбачає обов'язкове одержання висновку рейтингового агентства про здатність місцевих рад здійснювати розрахунки по боргових зобов'язаннях, а також висновок Міністерства фінансів України про відповідність проекту рішення Ради про проведення позики вимогам бюджетного законодавства.

Запозичення можуть здійснюватися у формі випуску облігацій внутрішніх місцевих позик або шляхом одержання позичок, кредитів, кредитних ліній у фінансових установах.

У 2005 р. Харківська міська рада скористалася таким правом і запозичення було проведено у формі випуску облігацій внутрішньої місцевої позики на загальну суму 100,0 млн. грн. з напрямком цих засобів на продовження будівництва метро, реконструкцію вулиці Шевченка й придбання техніки для житлово-комунального господарства.

Бюджетним кодексом України заборонено надання позичок з одного бюджету іншому. Поряд з цим для покриття тимчасових касових розривів, що виникають під час виконання загального фонду місцевого бюджету, виконавчим органам відповідних рад надано право на одержання короткострокових позичок у фінансово-кредитних установах, а в останні роки щорічними законами про Державний бюджет України встановлюється обов'язкове покриття розривів, пов'язаних із забезпеченням витрат, у першу чергу на оплату праці працівникам бюджетних установ, придбання продуктів харчування й медикаментів, оплату комунальних послуг і енергоносіїв Державним казначейством України за рахунок засобів єдиного казначейського рахунку на договірних умовах без нарахування відсотків за користування цими засобами.

Слід відзначити, що як під час розробки Бюджетного кодексу України, так і після його введення виконавчими органами нашого міста постійно вносилися пропозиції, спрямовані на зміцнення фінансових позицій органів місцевого самоврядування. Зокрема це стосується встановлення можливості безкоштовного короткострокового кредитування тимчасових касових розривів за рахунок засобів єдиного казначейського рахунку, напрямку в бюджет міста податку на прибуток підприємств комунальної власності територіальної громади м. Харкова, створення у складі місцевих бюджетів бюджету розвитку.

Крім того, спочатку передбачені Кодексом умови внесення змін в обсяги бюджетів, такі як час перегляду (за підсумками 9 місяців) і відсоток його перевиконання (понад 15%) значно обмежували права органів місцевого самоврядування, визначені Законом України " Про місцеве самоврядування в Україні" у частині розпорядження власними фінансовими ресурсами.

Пропозиції про необхідність внесення змін у вказані норми неодноразово направлялися Верховній Раді України, Міністерству фінансів України.

У 2007 р. ці проблеми були врегульовані й установлена можливість перегляду обсягів, починаючи з підсумків виконання бюджету за перше півріччя і наступні періоди за умови перевиконання планових показників заминулий період більш ніж на 5 відсотків, що істотно полегшило ситуацію з оперативністю і ефективністю використання засобів місцевих бюджетів.

Одночасно з цим інтереси міста під час підготовки основного фінансового документу на наступний бюджетний рік, яким є Закон України про Державний бюджет України, щорічно відстоюються безпосередньо на державному рівні. Внаслідок цієї роботи за минулі роки вдалося відстояти для міста фінансових ресурсів на загальну суму 366,1 млн.грн.

Чіткі бюджетні правила й загальні зусилля всіх органів представницької й виконавчої влади міста й районів стали одним із самих вагомих факторів зростання фінансових ресурсів міста з 492,2 млн.грн. в 2007 р. до 1172,4 млн.грн. в 2008 р., тобто в 2,4 раза. За цей період надходження в бюджет м. Харкова податку з доходів фізичних осіб зросли в 2,7 рази, єдиного податку для суб'єктів малого підприємництва - в 2,4 раза, плати за землю - в 2 рази, податку з власників транспортних засобів - в 2,6 раза. Поряд зі збільшенням власних доходних джерел зростали й обсяги трансфертів з Державного бюджету України. Якщо в 2005 р. їх надійшло в сумі 87,6 млн. грн. з напрямком тільки на фінансування пільг і субсидій населенню, то в 2008 р. - 210,6 млн.грн. (збільшення в 2,4 раза), з яких на розвиток інфраструктури міста й капітальних вкладень - 18,4 млн.грн.

У той же час після проведення бюджетної реформи з 2002 р. підходи до формування взаємовідносин Державного й місцевого бюджетів залишаються практично незмінними, ніяких кроків на державному рівні по економічному стимулюванню розвитку регіонів не вживається.

Бюджетні джерела, закріплені за органами місцевого самоврядування, дозволяють фінансувати лише захищені статті витрат, такі як заробітна плата, продукти харчування, медикаменти, і оплачувати спожиті бюджетною сферою енергоносії.

При визначенні на державному рівні параметрів як фінансових ресурсів, так і потреб органів місцевого самоврядування не враховується важливість забезпечення стійкого розвитку міст-мегаполісів, де чисельність жителівперевищує мільйон чоловік, їхня бюджетна забезпеченість не досягає і половини від бюджетної забезпеченості жителів столиці.

Місто позбавлено можливості використання таких джерел, як плата за ліцензії на право роздрібної торгівлі алкогольними напоями й тютюновими виробами, податок на прибуток підприємств (крім підприємств міської комунальної власності), які є чинником економічного стимулювання місцевих органів влади за сприяння розвитку підприємництва на відповідній території.

Довідково:

Річний обсяг плати за ліцензії на право роздрібної торгівлі алкогольними напоями й тютюновими виробами на території м. Харкова, зачислюваної в обласний бюджет, становить 13,1 млн.грн., податку на прибуток підприємств (крім підприємств міської комунальної власності) - 750,6 млн.грн., при встановленні мінімальних відрахувань у бюджет міста від якого в розмірі 10% додаткові ресурси могли б скласти 75,1 млн. грн.

У розпорядженні міста залишається 75% податку з доходів фізичних осіб (711,4 з 948,4 млн.грн.) і плати за землю (138,6 з 184,9млн.грн.), що збирають на його території.

Зазначені питання постійно піднімаються перед Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України як безпосередньо виконавчими органами міської ради, так і через Асоціацію міст і громад.

Бюджетні позики надаються місцевим бюджетам із Державного для покриття тимчасових касових розірвань у процесі їх виконання і повинні бути повернуті протягом поточного бюджетного року.

Міжбюджетні позики як елемент міжбюджетних взаємовідносин є інструментом перерозподілу фінансових ресурсів між різноманітними рівнями бюджетної системи у процесі виконання бюджету.

Головною ознакою міжбюджетних відносин у будь-якій країні є організація переміщення фінансових ресурсів з одного рівня на інший. Основним   інструментом   такого   переміщення   є   система бюджетнихтрансфертів. До трансфертів можна віднести дотації, субсидії і субвенції, що регулюють прибутки місцевих бюджетів.

Законом України "Про Державний бюджет України на 2001р.", запропоновано формульний підхід до вирішення проблем урегулювання міжбюджетних взаємовідносин й визначення величини трансфертів для місцевих бюджетів. Це повинно сприяти забезпеченню прозорих підходів до встановлення прогнозних обсягів трансфертів.

Міжнародний досвід показує, що прямі бюджетні трансферти підрозділя­ються в основному на три види: дотації, субвенції і субсидії. Проте, при цьому в деяких країнах і бюджетні дотації складаються з декількох видів трансфертів: у Росії - це бюджетна дотація і федеральний трансферт, у Франції - глобальна дотація на функціонування, дотація на компенсацію податкових пільг і зниження ставок оподатковування, фонд компенсації ПДВ. Крім того, в ряді країн практикується узагальнюючий підхід щодо кількості трансфертів: у Польщі застосовують один трансферт - генеральну субвенцію, у Швеції - незв'язану субсидію, у ФРН - додаткову дотацію для земель і ключової дотації для комун; у Латвії - бюджетну субсидію, у Литві - бюджетну дотацію. Слід зазначити, що в даний час немає постійних назв (найменувань) бюджетних трансфертів.

Так, бюджетна субвенція - це безповоротне цільове фінансування витрат нижчестоящих бюджетів за рахунок вищестоящих. Однак, при цьому не вказується, як це прийнято в міжнародній практиці, надання умовних трансфертів (selective matching grant), що при нецільовому використанні отримані засоби повинні бути повернуті. Зумовлено це, на наш погляд, відсутністю діючого механізму застосування фінансових санкцій до бюджетів нижчого рівня у випадку, якщо нецільове використання субвенцій буде встановлено.

Як бюджетна дотація виступає безповоротне фінансування дефіциту нижчестоящого бюджету без обмеження сфери використання засобів. Відповідно до міжнародної термінології дана бюджетна дотація адекватна поняттю -безумовний (генеральний) трансферт (грант) - general non-conditional grant.

При взаємозаліку нижчестоящим бюджетам виділяються засоби на компенсацію витрат, пов'язаних з передачею їм особливих і спеціальних функцій відповідно до рішення центральних органів влади. Ця фінансова допомога має багато загальних ознак з бюджетною субсидією. Проте в міжнародній практиці остання є зв'язаним, спеціальним умовним грантом з обов'язковістю його цільового використання. У Франції, наприклад, ієрархія територіальних одиниць має такий вигляд: комуни, департаменти, регіони. Таким чином, регіони - найбільша структурна територіальна одиниця, основним видом витрат якої є витрати інвестування, у той час як у комунах - витрати функціонування.

Аналізуючи дані по Франції, слід відзначити, що однією з основних сфер діяльності комун є утворення, тобто будівництво, обладнання та утримання муніципальних шкіл і дошкільних закладів, а також можливість участі у витратах приватних закладів, що знаходяться на території комуни. Компетенція комун також припускає проведення житлової політики, планування та облаштування території.

У витратах департаментів найбільшу питому вагу має стаття "квоти й участі", що відповідає витратам міжкомунальних організацій на соціальну допомогу, охорону здоров'я, протипожежні служби і безпеку.

Найбільша питома вага субсидій у структурі витрат регіонів визначена застосуванням форм прямої і непрямої допомоги з метою комплексного розвитку місцевого господарства.

Для того щоб органи місцевого самоврядування мали фінансову самостійність, потрібно, щоб вони могли вільно приймати рішення по витратах, наявних в його бюджеті. Обмежені, з одного боку, забороною робити деякі витрати, з іншого - зобов'язанням здійснювати інші, органи місцевого самоврядування можуть вільно приймати рішення по своїх витратах тільки в залишковій формі. Існування обов'язкових витрат у місцевих бюджетах є межею фінансової самостійності органів місцевого самоврядування. Як приклад можна навести декілька великих категорій обов'язкових витрат у комунах.

Перша категорія відповідає витратам по заробітній платі, тобто витратам на утримання персоналу, друга - витратам на утримання і підтримку в гарному стані комунальних споруд, третя - витратам на утримання численних державних служб.

Зазначимо, що сукупність обов'язкових витрат складає в маленьких комунах майже повну суму бюджету, а в більш значних - частку, що досягає 85%.

На відміну від обов'язкових, заборонені витрати не визначаються законом, тому можна припустити, що комунам заборонені витрати, далекі від комунальних справ (дипломатія, національна оборона; витрати, що мають приватний інтерес).

Орган місцевого самоврядування може вільно діяти в області необов'язкових витрат, тобто витрат, що не є ні забороненими, ні обов'язковими. Неможливість упорядкування вичерпного списку необов'язкових витрат у комунах є наслідком свободи, якою користуються органи місцевого самоврядування у прийнятті рішень з таких витрат.

Органи місцевого самоврядування повинні мати у своєму розпорядженні необхідні ресурси, що відповідають покладеним на них функціям.

Статті прибутків комунального бюджету, спираючись на критерій щодо більшого або меншого контролю, який здійснює місцева влада, доцільно уявити у вигляді: власних прибутків (податкові надходження, прибутки від господарської діяльності, прибутки від державного майна); зовнішні ресурси комунального бюджету (субсидії або дотації, що надходять від держави або інших державних органів, а також тимчасові ресурси - позики).

Поняття "власні кошти" припускає головним чином виконання умови юридичного характеру - повного контролю з боку місцевої влади.

До прямих податкових надходжень слід віднести поземельний податок на будівлі, поземельний податок на незабудовану ділянку, податок на проживання, податок на професію, що складають 80% податкових надходжень комун. До головних характеристик цих податків відносяться:

- поземельний податок на будівлі встановлюється на власників нерухомості, спирається на найману кадастрову вартість будівель;

- поземельний податок на незабудовану ділянку встановлюється на їхніх власників за найманою кадастрою вартістю ділянок;

- податок на проживання стягується з мешканців мебльованих помешкань, призначених під житло. Базується на найманій кадастровій вартості таких помешкань;

- податок на професію стягується з власників промислових і комерційних підприємств, з осіб, які надають різноманітні послуги, з представників вільних професій. Цей податок установлюється з урахуванням деяких економічних показників, таких як обсяг заробітної плати, торговий оборот і наймана вартість усіх або частини основних виробничих фондів підприємства Вона відповідає не реальній платі за найм, а тільки теоретичній, яку повинен був би одержати власник від свого майна, і яка встановлюється податковою інспекцією.

Крім чотирьох основних, існують інші податки, що можуть бути віднесені до категорії прямих: податок на збирання побутових відходів, збори із шахт, податки на комунальний транспорт.

Система непрямого оподатковування в комунах складається з багатьох бюджетних утримань, прибуток від яких незначний, оскільки вони складають всього 10% сукупних податкових надходжень (головний непрямий податок у бюджет - податок на електрику).

Прибутки від господарської діяльності становлять у середньому 10% від загального прибутку комун. В основі такого типу прибутків лежить використання, під прямим контролем з боку органів місцевого самоврядування, деяких державних утворень. Ресурси від такої діяльності є ціною або орендною платою, що орган місцевого самоврядування одержує від користувачів цими службами замість зробленої ним послуги (ціна на продаж питної води, надання послуг похоронним бюро, плата за вивіз побутових відходів, плата за проїзд у громадському транспорті, витрати по перебуванню в літніх таборах, тариф за користування автостоянками, за міське опалення та ін.). Місцева влада встановлює тарифи, визначає місцеві послуги, плата за які стягується з користувача.

Прибутки від державного майна в середньому дорівнюють 7% від загальних прибутків у комунах. До них відносяться: прибутки від відчуженості за плату майна, що належить державі; збори за користування державним майном з боку приватних осіб; внески, стягнуті з деяких громадян як компенсація за вигоди, які вони одержують від реалізації будівельних робіт. Слід також відзначити, що органи місцевого самоврядування можуть впливати і контролювати надходження прибутків від державного майна.

Другою важливою категорією ресурсів місцевих бюджетів є фінансова допомога, одержана від державних органів у вигляді дотацій і субсидій з розподілу функціонування та інвестування.

Третьою категорією специфічних ресурсів місцевих бюджетів є позики. Від інших ресурсів вони відрізняються поверненням, тимчасовістю, цільовою спрямованістю на фінансування нових інвестицій.

У Німеччині ієрархія територіальних одиниць виглядає таким чином: общини, землі, федеральна держава. На початку 20 ст. влада щодо розподілу засобів була зосереджена в руках держави, землі одержували асигнування і перерозподіляли їх в общини. З 1956 р. Конституція була змінена й общини стали партнерами федеральної держави і земель. З 1969 р. відбулася подальша зміна основного закону країни з метою розвитку системи місцевих фінансів, у цілому була створена сучасна фінансова система.

Общинам при цьому належать фінансові надходження у вигляді власних податків (поземельний податок, податок на промислові підприємства) і постійні частки від деяких земельних і федеральних податків. Ці податки і є ядром комунального суверенітету, не тільки завдяки їхньому фінансово-економічному значенню, але головним чином тому, що прибуток від них може варіюватися органами місцевого самоврядування. "Незначні податки" являють собою право "податкової знахідки" для общин.

До спільних, або загальнодержавних податків у Німеччині відносяться: податок з обороту, з прибутку корпорацій, на прибуток з капіталу, податок на заробітну плату і прибутковий податок. При цьому общинам спрямовуєтьсялише 15% податку на заробітну плату (ставки податків можуть піддаватися змінам), інші надходження діляться між федеральним рівнем влади і землями. У 1981 p. дефіцит бюджету в общин складав 10 млрд. марок.

Завдяки введенню режиму жорсткої економії (практично відсутність капітальних витрат, зниження витрат, в основному за рахунок зниження заробітної плати робітникам та службовцям, виплат соціального страхування) у поєднанні із зумовленими кон'юнктурою додатковими прибутками, призвели в 1985-1986 p.p. до позитивного сальдо.

Витрати на місцевому рівні в основному складаються з поточних витрат на утримання підвідомчої території, соціальне забезпечення (школи, лікарні, транспорт та ін.), відрахування державі й землям, придбання нерухомості, збільшення власного капіталу, витрати на власне управління.