Тема 1. Суб'єкти й нормативно-правові акти регулювання облікової політики

План теми:

1. Необхідність і сутність облікової політики за нормативно-правовими актами.

2. Облікова політика підприємства в контексті теорії бухгалтерського обліку.

3. Нормативно-правові акти регулювання облікової політики.

4. Суб"єкти і нормативно-правові акти регулювання облікової політики.

Ключові слова та словосполучення: суб'єкти нормативно-правового регулювання облікової політики, держава та її державні органи, органи управління фінанасами, органи місцевого самоврядування, основний нормативно-правовий документ, який визначає необхідність облікової політики підприємства, Закон України «Про бухгалтерський облік та формування звітності в Україні», Бюджетний кодекс України, П (С)БО1 «Загальні вимоги до фінансової звітності», визначення облікової політики на основі положень (стандартів) бухгалтерського обліку та інших нормативно-правових актів з бухгалтерського обліку і фінансової звітності.

Вступ

Ринкові умови господарювання зумовлюють певні специфічні особливості ведення бухгалтерського обліку, зумовлені тим, що на відміну від адміністративно-командної економіки з її жорстким інваріантним декретуванням його методики, підприємства, як констатується в Законі України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», самостійно визначають свою облікову політику.

Звісно, що при цьому мають враховуватись вимоги, які встановлені тим же законом щодо державного регулювання бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності з метою створення єдиних правил, які є обов'язковими для всіх підприємств та гарантують і захищають інтереси користувачів. У той же час ринкові перетворення зумовлюють більшу свободу дій суб'єктів господарювання. Це стосується також технологічних аспектівзабезпечення відображення в бухгалтерському обліку результатів їх діяльності, оскільки розмаїття економічних взаємовідносин за умов демократизації унеможливлює уніфікацію його методики на кожному підприємстві за централізованим консервативним регулюванням.

Отож, на кожному підприємстві треба, базуючись на встановлених основних принципах, визначати власну облікову політику — сукупність принципів, методів і процедур, які використовує підприємство для складання та подання фінансової звітності.

З одного боку це зумовлено необхідністю збереження єдиної методології формування облікової інформації, а з іншого — особливостями діяльності суб'єктів господарювання і доцільністю вибору найоптимальнішого варіанта ведення бухгалтерського обліку — від застосування тих чи інших методів формування інформації з визначених у Положеннях (стандартах) бухгалтерського обліку, до його організаційного забезпечення через створення власної облікової служби на чолі з головним бухгалтером чи інших способів ведення, в тому числі й на договірних засадах із спеціалістами-аудиторами тощо.

Таким чином, необхідність формування теоретично обґрунтованої облікової політики, яка б могла бути практично застосована на підприємствах України, очевидна.

1. Необхідність і сутність облікової політики за нормативно-правовими актами

Необхідність формування облікової політики на підприємстві зумовлена, насамперед, особливостями діяльності останнього, які не можуть бути відображені з достатньою повнотою в жодному нормативному документі внаслідок їх специфічності, хоч у цілому бухгалтерський облік на кожному підприємстві ґрунтується на відповідному нормативно-правовому забезпеченні — законах і підзаконних, актах (положеннях, інструкціях, директивах, рекомендаціях, наказах тощо), які безпосередньо регулюють організаціюбухгалтерського обліку і звітності, а також вимогах фінансового, господарського і земельного права. Тому ступінь свободи конкретного підприємства у формуванні облікової політики, як зазначають науковці, законодавче обмежений державною регламентацією бухгалтерського обліку у вигляді переліку методик і облікових процедур. Однак передбачаються допустимі альтернативні варіанти і підприємство має можливість вибору конкретних способів оцінки, калькулювання, складу бухгалтерських рахунків тощо. Саме ці обставини дозволяють стверджувати, що необхідність формування облікової політики підприємства об'єктивно зумовлена.

Розглядаючи облікову політику в контексті загальнотеоретичному, усе-таки не можна обійти увагою питання методичні, оскільки вони тісно пов'язані. Водночас поки що існує доволі аморфне розуміння не тільки сутності облікової політики, але навіть щодо визначення суб'єктів їх формування безпосередньо на підприємствах. Наприклад, стверджують, що «...реформування облікової політики доцільно здійснювати за кількома етапами, першим із яких є організаційний — створення виконавчого органу та закріплення за його фахівцями обов'язків і повноважень». Якщо співставити це з наступним тлумаченням цих же авторів: «За своїм змістом облікова політика значно ширше поняття, ніж власне облік, її можна назвати системою управління обліком... , вона має управлінську спрямованість...», то можна прийти до висновку, що мова йде про окремий підрозділ апарату менеджерів підприємства. Саме таким є підхід й деяких інших авторів.

Ми ж вважаємо за необхідне підкреслити: жодного окремого підрозділу створювати не слід. Бо це в принципі непотрібне не тільки з огляду на неможливість розширення управлінського апарату, оскільки на вітчизняних підприємствах він без цього надмірний, але й із-за того, що такий «виконавчий орган» буде просто імітувати роботу з формування облікової політики. На наш погляд, її можуть розробити лише спеціалісти, добре обізнані з теорією і практикою бухгалтерського обліку, а не будь-які управлінці. Але, на жаль, серед певної частини навіть авторів побутує догматичне уявлення сутностізгаданого вже крилатого виразу Ж. Саварі: «Облік — це функція управління», що в ширшому розумінні є вірним і зараз. Але не можна забувати, що сказано це Ж. Саварі у XVII ст., коли дійсно функції управління і обліку його результатів були невіддільні. Сам учений був купцем-практиком.

За сучасних же умов менеджери підприємств лише забезпечують організаційні передумови для функціонування спеціалізованої служби — бухгалтерії, яка здійснює облік усіх господарських операцій. Власне функціональні обов'язки її працівників і є частиною функцій, які в часи Ж. Саварі змушені були виконувати навіть не керівники, а безпосередньо власники підприємств. Лише згодом, з розвитком промисловості, поступово почали виникати наймані управителі, які спочатку теж самотужки вели облік господарських операцій, тому виглядало, що він є однією з функцій управління. Однак зростання масштабів виробничих компаній, ускладнення організаційних відносин у них стали невідворотними передумовами вужчої спеціалізації цих управителів, виокремлення з їх обов'язків такої надто складної і трудоємної роботи, як ведення бухгалтерського обліку та створення для цього спеціалізованої служби-бухгалтерії, котра перейняла на себе цю колишню функцію власника (управителя). Таким чином, наведений вище вислів зараз звучить доволі умовно, лише як визнання сервісної функції бухгалтерського обліку стосовно управління, а не безпосередньо значення терміну - виконання чи робота. Звідси й витікає, що розробляти облікову політику має ця ж служба, а не якийсь інший орган, що має надто приблизне уявлення про бухгалтерський облік. Предметом же облікової політики може бути тільки останній, бо власне це й стало ключовим словом розглядуваної дефініції. Визначення ж облікової політики як чогось ширшого, як-от «системи управління обліком», зводить її нанівець теорії бухгалтерського обліку, відтак унеможливлює конкретизацію принципів, методів і процедур, тобто, основи формування безпосередньо на тому чи іншому підприємстві.

Необхідність    облікової    політики    підприємства    встановлена в законодавчому порядку. Зокрема, Законом України «Про бухгалтерський облікта фінансову звітність в Україні» від 16.07.99 р. № 996 — XIV її визначено як спеціальний термін у ст. 1: «Облікова політика — сукупність принципів, методів і процедур, що використовуються підприємством для складання та подання фінансової звітності». А в ст. 5 закону вказано, що «... підприємство самостійно визначає облікову політику...».

Проте варто звернути увагу, що існує довільне визначення необхідності облікової політики та сфери її застосування. Окремі вчені надто розширюють останню, вказуючи, що стандартизація бухгалтерського обліку в організації вимагає застосування системи його ведення, яка, будучи складовою частиною системи внутрішнього і нормативного регулювання, може і повинна ви­користовуватись не тільки для організації ведення бухгалтерського обліку, а й для реалізації інших функцій управління підприємством. Ми не поділяємо такої думки, як і не погоджуємось із тим, що інколи навіть ставлять знак рівності між нею та окремим її сегментом: «Отже, організація бухгалтерського обліку — політика власників засобів виробництва щодо ведення бухгалтерського обліку на підприємстві». Отже, облікова політика підприємства є ширшим поняттям, ніж власне організація бухгалтерського обліку, що, зрештою, непрямо визнають спеціалісти, вважаючи повнішим наступне визначення: облікова політика — це сукупність дій з формування комплексу методичних прийомів, способів і процедур організації і ведення бухгалтерського обліку, який відповідає особливостям діяльності підприємства, інтересам його власника.

2.    Облікова   політика   підприємства   в   контексті теорії бухгалтерського обліку

Розглядаючи теорію й практику формування облікової політики в Україні можна констатувати, що розрив між ними доволі суттєвий. Зокрема, хоч теоретичні дослідження цієї проблеми в останні роки ведуться інтенсивно — це засвідчують праці Т. Барановської, Т. Дроздової, М. Білухи, Ф. Бутинця, Г. Кірейцева, М. Кужельного, С. Міщенко, М. Пушкаря, П. Хомина та інших, — на практиці, зазвичай, обмежуються надто абстрактним і формальним наказомпо підприємству, який не в змозі охопити всю багатогранність аспектів формування облікової політики.

Не краще становище й за кордоном. Зокрема, з більш-менш значущих розробок, які наближені до практики, можна назвати роботу С. Ніколаєвої «Облікова політика підприємства», в якій автор висвітлює її на прикладі Росії. Однак, зважаючи на особливості нормативного регулювання бухгалтерського обліку в тій країні, не всі пропозиції, які там наведені, придатні для вітчизняних підприємств.

Загалом же можна констатувати, що на даний час ні методологія, ні практика облікової політики в Україні та у найближчих сусідів не сформована так, аби її можна було розглядати в якості теорії відповідно сутнісного змісту як системи вірогідних наукових знань про якусь сукупність об'єктів. Адже саме формулювання дефініції «облікова політика» — сукупність принципів, методів і процедур, які використовує підприємство для складання та подання фінансової звітності, не дивлячись на її дублювання в Законі України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» і Положенні (стандарті) бухгалтерського обліку 1 «Загальні вимоги до фінансової звітності» такому визначенню не відповідає, особливо стосовно змісту іншої —«принцип бухгалтерського обліку», тобто, правило, яким слід керуватися при вимірюванні, оцінці та реєстрації господарських операцій і відображенні їх результатів у фінансовій звітності. Бо вже в одному з найголовніших змішаний власне принцип «відповідності доходів і витрат» із методом «нарахування», що не може вважатись коректним.

Отож конкретизація складових облікової політики підприємств, уточнення їхньої сутності, оскільки висвітлення відмінностей між ними є найбільш плутаним, а тому на практиці облікова політика формується стохастично, є одним із головних напрямів, який дозволить виробити науково обґрунтований підхід до вирішення окресленої вище проблеми.

Зараз же, не дивлячись на те, що визначення облікової політики стало парадигмою у вітчизняній науці, всі автори, котрі пробують їх висвітлювати,мабуть заворожені магією директивного формулювання, не помічають притаманних йому очевидних недоладностей. Зокрема, в закінченні цього формулювання за Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 1 «Загальні вимоги до фінансової звітності» підкреслюється, що мова йде винятково про принципи, методи і процедури, які використовуються підприємством для складання та подання фінансової звітності. Тобто, про бухгалтерський облік взагалі не згадується. Однак у Законі України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» стверджується, що ці ж основні принципи одночасно є такими і щодо бухгалтерського обліку.

Однак в науковій та навчальній літературі марно шукати обґрунтоване розмежування складових облікової політики: принципів — від методів, а процедур — і поготів. Нерідко автори взагалі відходять від змісту облікової політики як сукупності методів, способів і процедур, будучи не в змозі визначити їх окремо, а тому й вживають лише їм зрозумілий поділ облікової політики на такі складові:

а) «методичні питання облікової політики»;

б) технічні питання облікової політики; чи:

а) організація роботи бухгалтерської служби;

б) методика і способи відображення в обліку його об'єктів;

в) організаційно-технічні аспекти обліку.

Повторенням такого підходу є тлумачення: «Структура облікової політики пов'язана з виділенням системних складових: організаційної, методичної, технічної, кожна з яких складається з об'єктів облікової політики та відповідних елементів. Елемент облікової політики — можливі методичні прийоми, способи та процедури, що обираються з числа загальноприйнятих з урахуванням особливостей діяльності підприємства». Отже, знову ж оминаються принципи, а методичні прийоми наводяться як відокремлений елемент, поряд із способами, що суперечить їх сутності.

Відсутність теоретичного обґрунтування процедур складання звітностіпризводить до того, що останню взагалі змішують з бухгалтерським обліком, вважаючи одним із елементів його методу. На практиці ж виявляється, що для складання звітності необхідне застосування низки процедур, які дозволяють забезпечити визначення необхідних показників. Приміром, у реєстрах бухгалтерського обліку не наводиться показник «Залишкова вартість основних засобів», але він є самостійною статтею балансу і визначається за допомогою розрахункових процедур. Це, власне, процедури групування і систематизації даних аналітичного обліку для визначення статей «Балансу» ф. № 1, округлення цифр, оскільки вони у звітності відображаються у тисячах гривень, інші математичні дії щодо обчислення середньої чисельності працюючих, зрештою визначення підсумків за розділами і валюти балансу, коригування ф. № 3 і т. д., бо, як відомо, у бухгалтерському обліку відображення його об'єктів здійснюється за дещо іншою системою, ніж це передбачено у звітності. Тому для складання, приміром, Балансу ф. № 1 треба згрупувати й систематизувати дані Головної книги у відповідності зі змістом його статей, які нерідко включають сальдо двох і більше синтетичних рахунків або субрахунків, чи навпаки, є лише частиною якогось синтетичного рахунка.

Водночас, якщо говорити про теорію облікової політики в її розумінні як системи вірогідних знань про сутність об'єктів бухгалтерського обліку і звітності, то обмежуватись при цьому звуженим тлумаченням лише за Законом України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», на наш погляд, неправомірно, зважаючи на сучасні реалії, які зумовлюють набагато ширші вимоги до неї. Однією з таких вимог є дотримання «Правил ведення податкового обліку», встановлених ст. 11 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств».

3. Нормативно-правові акти регулювання облікової політики

Необхідність формування облікової політики визначається тим, що вона має свої суб'єкти регулювання, якими є на рівні держави Міністерство фінансів України; Методологічна рада при Міністерстві фінансів України, Кабінет

Міністрів України, Верховна Рада України, Національний банк України, Державна податкова адміністрація, Державне казначейство, а на рівні підприємства, насамперед, власник, і це зумовлює вибір методичних прийомів, процедур і способів організації та ведення бухгалтерського обліку.

Зокрема, фінансове право як сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини у сфері збирання, розподілу та використання органами державної влади та місцевого самоврядування коштів із метою забезпечення виконання покладених на ці органи завдань і функцій, визначає, що предметом регулювання фінансового права є: бюджетна система України, порядок розподілу доходів і видатків між її ланками; порядок готування, прийняття й виконання Державного бюджету України та місцевих бюджетів; система оподаткування, види, розміри і строки сплати податків, зборів та інших обов'язкових платежів до бюджету; засади створення фінансового, грошового, кредитного та інвестиційних ринків; порядок державного фінансування та кредитування; порядок випуску та обігу державних цінних паперів, їх види і типи; статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України.

Отже, практичне ведення облікового процесу на підприємствах безпосередньо вимагає формування на кожному з них власної облікової політики. З одного боку, це зумовлено тим, що згадані нормативні документи визначають методичні засади бухгалтерського обліку і звітності, а тому повинні доповнюватись конкретизованою методикою, яка б давала можливість забезпечити їх організацію в умовах мінливості ситуації у господарській діяльності підприємств.

З іншого, — необхідність визначення власної облікової політики на кожному із підприємств зумовлюється можливістю вибору варіантів організації бухгалтерського обліку взагалі власними силами, на договірній основі з підприємцями або фірмами, застосування обраного способу оцінки виробничих запасів, нарахування амортизації основних засобів, створення запасу (резервів), правил  податкового  обліку,  використання Плану рахунків  (повного чискороченого), рахунків восьмого класу для відображення витрат за елементами тощо, що теж вимагає конкретизації рішення власника підприємства, яке формалізується у вигляді наказу про облікову політику.

Окрім того, галузева специфіка підприємств також є визначальним чинником, який вимагає конкретизації облікової політики на підприємстві, звісно, за умови її відповідності вимогам нормативно-правових актів, які регулюють організацію бухгалтерського обліку і звітності в Україні.

Таким чином, облікова політика підприємства це, по суті, конкретизований кодекс правил, прийомів і процедур ведення бухгалтерського обліку, складання й подання всіх видів звітності (а не тільки фінансової, як це можна тлумачити за управлінського обліку. Отже, хоча б податкова звітність повинна бути метою облікової політики підприємства, а тому будь-яке формулювання її визначень, де це проігноровано, не може вважатись повним.

Зокрема, аналіз Міжнародних стандартів фінансової звітності неминуче приводить до висновків, які підтверджують неправомірність звуження обліко­вої політики лише до забезпечення складання й подання фінансової звітності, хоч загалом термін „Облікова політика" може застосовуватись у широкому і вузькому розумінні. У широкому розумінні „Облікова політика" може означати політику в галузі обліку, яку проводить держава або відповідні органи, громадські організації. У вузькому розумінні під цим терміном розуміють політику конкретного підприємства. Іншими словами, облікову політику в широкому розумінні можна визначити як управління обліком, а у вузькому — як сукупність способів ведення обліку. Тобто, облікова політика — це не прос­то сукупність способів ведення обліку, вибрана як відповідник умовам госпо­дарювання, а вибір методики обліку, за допомогою якої можна використовува­ти різні варіанти відображення актів господарського життя в обліку, залежно від поставленої мети.

Таким чином, мають рацію ті вчені, які стверджують, що облікова політика стосується не тільки фінансової звітності, скільки процесу ведення та організації бухгалтерського обліку, кінцевим продуктом якого є звітність,мабуть у розумінні й інших її видів, а не тільки звужено до одного виду. Але, на наш погляд, важливість облікової політики не означає, що вона забезпечить вирішення облікових проблем, пов'язаних із необхідністю постійної адаптації до змін зовнішнього конкурентного середовища, в якому здійснюєть виробничу діяльність, що потребує відображення в обліку не тільки фактів, які відбулися, а й складання прогнозів подальших змін як у інвестиційній, інноваційній діяльності, так і у сфері виробництва високотехнологічної продукції та використанні виробничого потенціалу, як вважають, багато фахівців і практиків.

4. Суб"єкти і нормативно-правові акти регулювання облікової політики

Варто зауважити, що суб'єктами правовідносин, які мають певний вплив на облікову політику підприємства, виступають:

• держава та її державні органи, органи управління фінансами;

• органи місцевого самоврядування;

• юридичні особи — державні підприємства, кооперативні організації, приватні підприємства і організації;

• іноземні юридичні особи;

• громадяни України, іноземні громадяни й особи без громадянства, які постійно проживають в Україні і займаються підприємницькою діяльністю;

• змішані підприємства.

Окрім того, облікову політику підприємства треба формувати з урахуванням нормативно-правових актів, які видають банки (Національний банк України, комерційні банки, у тому числі Зовнішньоекономічний банк, Ощадний банк, республіканські та інші комерційні банки різних видів і форм власності), тобто установи, функцією яких є кредитування суб'єктів господарської діяльності та громадян за рахунок залучення коштів підприємств, установ, організацій, населення та інших кредитних ресурсів, касове та розрахункове обслуговування народного господарства, виконання валютних таінших банківських операцій, передбачених чинним законодавством. Отже, облікова політика підприємства чи установи повинна відображати такі викладені нижче правовідносини.

Облікова політика ґрунтується на вимогах, окреслених Господарським правом України як сукупністю правових норм, що регулюють суспільні відносини у сфері управління економікою, виробництва та реалізації продукції, виконання робіт і надання послуг з метою одержання прибутку.

Ним визначаються:

- поняття підприємства, види та об'єднання підприємств;

- порядок створення і реєстрації підприємств, ліцензування видів його діяльності;

- склад майна підприємства, порядок його утворення, права та обов'язки щодо володіння й користування природними ресурсами, випуску й торгівлі цінними паперами;

- принципи управління підприємством, статус трудового колективу, його права щодо самоврядування, порядок створення і повноваження керівництва підприємства;

- основні засади щодо формування і використання прибутку підприємства, планування діяльності, фінансування господарської діяльності;

- державні гарантії забезпечення прав та інтересів підприємства;

- порядок і умови ліквідації та реорганізації підприємств, задоволення претензій кредиторів.

Господарське право регулює господарські відносини, які мають враховуватись в обліковій політиці.

Можна згрупувати види господарських відносин. Це відносини у сферах:

- виробництва і реалізації продукції;

- капітального будівництва;

- операції заготівлі сільськогосподарської продукції у вітчизняних товаровиробників;

- транспорту і надання транспортних послуг;

- державного страхування;

- державного планування економічної діяльності та формування державного замовлення;

- зовнішньоекономічної діяльності;

- державного управління та контролю у сфері підприємницької діяльності (антимонопольні заходи, реєстрація та ліцензування, регулювання цін тощо);

- управління державним майном.

Це зумовлено тим, що суб'єктами господарського права є юридичні або фізичні особи, які на основі юридично відокремленого майна безпосередньо здійснюють передбачену законодавством і статутом господарську діяльність або управлінську діяльність у сфері економіки.

Таким чином, облікова політика присутня за умови ознаки суб'єкта господарського права, тобто наявності:

- певної організаційно-правової форми, в якій здійснюється господарська чи управлінська діяльність;

- юридично відокремленого й закріпленого за суб'єктом майна (основні фонди, обігові кошти тощо) через прийняття установчих документів, самостійного балансу, відкриття рахунків у банках;

- господарської правосуб'єктності, тобто можливості набувати від свого імені майнові та особисті немайнові права, виконувати зобов'язання, виступати в судових органах.

Водночас облікова політика залежить від статусу підприємства за критерієм чисельності працівників та обсягу товарообороту, і при цьому вирізняють такі категорії підприємств:

- мале підприємство (не більше як 50 осіб та з обсягом виручки від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік до 1 млн. грн.);

- мікропідприємства (до 10 осіб працюючих та з обсягом виручки від реалізації за рік до 250 тис. грн.);

- орендні підприємства, створені на базі оренди, володіння майном, необхідним для здійснення господарської діяльності;

- господарські товариства, створені на основі об'єднання майна та підприємницької діяльності юридичних або фізичних осіб.

Уже при створенні підприємства, тобто врегулюванні правових умов фактичного виникнення підприємства у статусі правового господарюючого суб'єкта права, передбачає одержання документів, які є основою облікової політики:

- рішення власників (власника) або уповноваженого органу про створення підприємства;

- статуту (якщо цього вимагає організаційно-правова форма);

- посвідчення про державну реєстрацію (за необхідності для новоствореного підприємства земельної ділянки сюди входять також документи на землекористування (землеволодіння), визначені земельним законодавством України). Ці установчі документи повинні містити обов'язкові дані про підприємство, без яких вони вважаються такими, що не відповідають вимогам законодавства, унеможливлюють здійснення облікової політики. Зокрема, це:

- найменування (завод, фабрика, майстерня тощо) і вид підприємства;

- зазначення власника (склад засновників, учасників) та місцезнаходження підприємства;

Міністерство фінансів України листом від 21.12.05 за № 31 — 34000 — 10 — 5/27793 визначило, що питання встановлення облікової політики належать до компетенції власника (власників) підприємства, органу, уповноваженого управляти державним майном, органу, уповноваженого управляти корпоративними правами держави. Повноваження власника (власників) підприємства встановлювати облікову політику реалізується через визначення у розпорядчому документі переліку методів оцінки, обліку і процедур, щодо яких нормативно-методична база передбачає більш ніж один їх варіант. Одноваріантні методи оцінки, обліку і процедур до такого розпорядчого документу включати недоцільно, оскільки це імперативні для застосування підприємством норми.

Облікову політику визначають на основі положень (стандартів) бухгалтерського обліку та інших нормативно-правових актів з бухгалтерського обліку і фінансової звітності.

Розпорядчий документ про облікову політику підприємства має визначити застосування:

- методів оцінки вибуття запасів;

- періодичності визначення середньозваженої собівартості одиниці запасів;

- порядку обліку (ідентифіковано чи загалом) і розподілу транспортно-заготівельних витрат;

- окремого субрахунку обліку транспортно-заготівельних витрат;

- методів амортизації необоротних активів;

- вартісних ознак предметів, що входять до складу малоцінних необоротних матеріальних активів;

- класу 8 та/або 9 Плану рахунків бухгалтерського обліку;

- періодичності (періоду) зарахування сум дооцінки необоротних активів та нерозподіленого прибутку;

- методу обчислення резерву сумнівних боргів;

- переліку створюваних забезпечень майбутніх витрат і платежів;

- порядку оцінки ступеня завершеності операцій з надання послуг;

- сегментів, пріоритетного виду сегмента, засад ціноутворення у внутрішньогосподарських розрахунках;

- переліку і складу змінних і постійних загальновиробничих витрат, бази їх розподілу;

- переліку і складу статей калькулювання виробничої собівартості продукції (робіт, послуг);

- порядку визначення ступеня завершеності робіт за будівельним контрактом;

- дати визначення придбаних у результаті систематичних операцій фінансових активів;

- бази розподілу витрат за операціями з інструментами власного капіталу;

- порогу суттєвості щодо окремих об'єктів обліку;

- переоцінки необоротних активів;

- періодичності відображення відстрочених податкових активів і відстрочених податкових зобов'язань;

- окремого балансу філіями, представництвами, відділеннями та іншими відокремленими підрозділами підприємства.

На основі принципу послідовності має передбачатись постійне (із року в рік) застосування прийнятої стабільної облікової політики. Вона може змінюватися, якщо змінюються на підприємстві статутні вимоги чи вимоги органу, який здійснює функції з державного регулювання методології бухгалтерського обліку та фінансової звітності, або якщо зміни облікової політики забезпечать достовірніше відображення подій (господарських операцій) у бухгалтерському обліку і фінансовій звітності.

Розпорядчий документ про облікову політику може бути прийнятий як базисний на час діяльності підприємства, до якого за необхідності вносяться зміни з визначеного часу. У разі внесення до облікової політики змін, що за обсягом охоплюють більшу частину тексту або істотно впливають на її зміст, розпорядчий документ про облікову політику доцільно повністю викласти в новій редакції.

Облікова політика підприємства та її зміни розкриваються у примітках до річної фінансової звітності в описовій формі або прикладанням копії розпорядчого документу про встановлення і змінення облікової політики.

У бюджетних установах сутність та необхідність облікової політики визначена Бюджетним кодексом, в якому вказано, що єдині правила бухгалтерського обліку всіх фінансових операцій, активів і фінансових зобов'язань держави визначаються Державним казначейством України за погодженням з Міністерством фінансів України. Бухгалтерський облік усіх операцій щодо виконання Державного бюджету України здійснюють органи Державного казначейства України. Цей облік повинен відображати всі активита зобов'язання держави. Розпорядники бюджетних коштів ведуть бухгалтерський облік відповідно до правил, встановлених Державним казначейством України.

Не пізніше 31 грудня або на останній день іншого бюджетного періоду Державне казначейство України закриває всі рахунки, відкриті у поточному бюджетному ' періоді. За виняткових обставин міністр фінансів України може визначити інший термін закриття рахунків, який повинен настати не пізніше, ніж через п'ять робочих днів після завершення бюджетного періоду. На кінець бюджетного періоду Державне казначейство України зберігає залишки коштів на рахунках спеціального фонду Державного бюджету України для покриття відповідних витрат у наступному бюджетному періоді із записом про всі невитрачені в попередньому бюджетному періоді кошти, які були одержані на виконання відповідних завдань. Усі надходження і витрати записують у тому бюджетному періоді, в якому вони були здійснені.

Зведення, складання та надання звітності про виконання Державного бюджету України здійснює Державне казначейство України. Розпорядники бюджетних коштів відповідно до єдиної методики звітності складають і подають детальні звіти, що містять бухгалтерські баланси, дані щодо виконання кошторисів, результати діяльності та іншу інформацію за формами, встановленими законодавством України. Єдині форми звітності про виконання державного бюджету України встановлює Державне казначейство України за погодженням з Рахунковою палатою та Міністерством фінансів України.

Звітність про виконання Державного бюджету України є оперативною, місячною, квартальною та річною. Місячну звітність про виконання Державного бюджету України надає державне казначейство України до Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Рахункової палати та Міністерства фінансів України не пізніше 15 числа місяця, наступного за звітним.

Зведені показники про виконання бюджетів, інформація про виконання захищених статей Державного бюджету України, інформація про використаннякоштів з резервного фонду Кабінету Міністрів України надає державне казначейство України до Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Рахунковій палаті та Міністерству фінансів України не пізніше 25 числа місяця, наступного за звітним. Звіт про бюджетну заборгованість надається не пізніше 15 числа другого місяця, наступного за звітним.

Місячний звіт про фактичні надходження податків і зборів (обов'язкових платежів) та інших доходів до бюджету, місячний звіт про податкову заборгованість, включаючи суми недоїмки та переплат (у галузевому і територіальному розрізі, а також у розрізі джерел доходів і форм власності), надається органами стягнення до Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Рахункової палати та Міністерства фінансів України не пізніше 12 числа місяця, наступного за звітним.

Квартальний звіт про виконання Державного бюджету України надає Державне казначейство України до Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Рахункової палати та Міністерства фінансів України не пізніше 35 днів після закінчення звітного кварталу.

Квартальний звіт про виконання Державного бюджету України містить такі частини:

- звіт про фінансовий стан (баланс) Державного бюджету України;

- звіт про рух грошових коштів;

- звіт про хід виконання Державного бюджету України;

- інформацію про стан державного боргу;

- зведені показники звітів про виконання бюджетів;

- звіт про кредити та операції, що стосуються державних гарантійних зобов'язань.

Органи стягнення надають інформацію до Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Рахункової палати та Міністерства фінансів України про витрати доходів бюджету внаслідок податкових пільг, а також про суми реструктуризованої та списаної податкової заборгованості (у галузевому і територіальному розрізі та в розрізі джерел доходів і форм власності) і сумивідстрочених і розстрочених платежів не пізніше 35 днів після закінчення кварталу.

Річний звіт про виконання Закону про Державний бюджет України подається Кабінетом Міністрів України до Верховної Ради України не пізніше 1 травня року, наступного за звітним. Річний звіт про виконання Державного бюджету України містить такі частини:

- звіт про фінансовий стан (баланс) Державного бюджету України;

- звіт про виконання Державного бюджету України;

- звіт про рух грошових коштів;

- інформацію про виконання захищених статей видатків Державного бюджету України;

- звіт про бюджетну заборгованість;

- звіт про використання коштів з резервного фонду Кабінету Міністрів України;

- інформацію про стан державного боргу;

- звіт про кредити та операції, що стосуються державних гарантійних зобов'язань;

- зведені показники звітів про виконання бюджетів; інформацію про виконання місцевих бюджетів;

- іншу інформацію, визнану Кабінетом Міністрів України необхідною для пояснення звіту.

Рахункова палата протягом двох тижнів від дня офіційного подання Кабінетом Міністрів України річного звіту щодо виконання Закону про Державний бюджет України готує висновки відносно використання коштів Державного бюджету України.

Верховна Рада України розглядає звіт щодо виконання Закону про Державний „бюджет України у двотижневий термін від дня отримання висновків Рахункової палати відносно використання коштів Державного бюджету України. Звіт Кабінету Міністрів України перед Верховною Радою України   щодо   використання   Закону   про   Державний   бюджет Українипредставляє Міністр фінансів України. Верховна Рада України може заслухати основних розпорядників коштів з Державного бюджету України щодо використання ними бюджетних коштів. Із співдоповіддю про виконання закону про Державний бюджет України виступають голова комітету Верховної Ради України з питань бюджету та голова Рахункової палати. За результатами розгляду Верховна Рада України приймає рішення щодо звіту про виконання Закону про державний бюджет України. Таким чином, основою облікової політики підприємства є облікова політика держави. Рівні облікової політики та їх складові такі (рис. 1).

1 рівень

 

Облкова політика

 

1

 

1

Політика державних органів щодо розвитку обліку в Україні

1 .Визнання країною міжнародних

бухгалтерських стандартів і впрвадження їх

в національну систему обліку.

2.Вирішення питань щодо регламентації

обліку.

3. Розробка національного плану рахунків.

4. Розробка та затвердження форм звітності.

5. Методологічне та організаційне керівництво системою обліку в Україні. 6.Забезпечення методичною літературою бухгалтерів - практиків

2 рівень

Політика підприємства щодо здійснення бухгалтерського обліку та формування фінансової звітності.

1. Робочий план рахунків бухгалтерського обліку.

2. Форми первинних облікових документів.

3. Порядок проведення інвертаризації активів і зобов'язань.

4. правила документообігу і технологія обробки облікової документації.

5. Порядок контролю за господарськими операціями.

6.Інші рішення, необхідні для організації бухгалтерського обліку.

Рис.1 - Рівні релізації облікової політики

Таким чином, облікову політику підприємства повинні знати:

- керівник підприємства, який несе відповідальність за її формування;

- бухгалтер підприємства, за участю якого можна грамотно та всебічно обґрунтувати зміст облікової політики;

- аудитор (оскільки облікова політика є одним з об'єктів дослідження, з вивчення яких розпочинається процес аудиторської перевірки);

- податковий інспектор (адже від багатьох принципів облікової політики залежить порядок формування того чи іншого об'єкта оподаткування).

1. Чим визначається необхідність облікової політики підприємства?

2. Розкрийте сутність і дайте характеристику складових облікової політики підприємства.

3. Якими принципами визначають облікову політику підприємства.

4. Дайте   характеристику   методу   бухгалтерського   обліку, який використовують в обліковій політиці підприємства.

5. Які процедури застосовують в обліковій політиці підприємства.

6. Дайте     характеристику     нормативно-правовому регулюванню організації бухгалтерського обліку на підприємстві.

7. Визначте основні принципи організації підсистеми управлінського обліку.

8. Розкрийте сутність нормативно-правових     актів з регулювання облікової політики.