ТЕМА 3.4. ЕКОНОМІЧНІ ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ. ЕКОНОМІЧНЕ ЗРОСТАННЯ

1. Держава в системі макроекономічного регулювання.

2. Фіскальна політика та її види.

3. Державний бюджет, його структура та види. Бюджетний   дефіцит і державний борг.

4. Грошово-кредитна політика держави, її види Грошовий ринок:  попит на гроші, пропозиція грошей.

5. Економічне зростання та його чинники

6.    Зовнішньоекономічні зв'язки. Платіжний баланс країни, його структура.

1. Держава в системі макроекономічного регулювання

Відомо, що головним координатором економічної діяльності являється ринок. „Невидима рука" ринку регулює найважливіші параметри національної економіки: обсяг виробництва, рівень зайнятості, інфляцію. Проте ринок не є самодостатньою формою організації національного виробництва, оскільки має певні вади. Тому в економіці сучасних країн ринкове саморегулювання економіки з об'єктивною необхідністю доповнюється державним регулюванням. Це означає, що економіка будь -якої країни сучасного світу є змішаною, в якій ринкова система і держава розподіляють між собою відповідальність за ефективність економічної діяльності.

Роль держави в системі макроекономічного регулювання проявляється через ті функції, які вона виконує в економічному кругообігу. Держава як суб'єкт макроекономічного регулювання виконує наступні основні економічні функції:

- Законодавче забезпечення функціонування ринкової та бюджетної систем, тобто визначення правил взаємодії суб'єктів ринку.

- Визначення цілей і пріоритетів макроекономічного розвитку.

- Захист конкурентного середовища як основного регулюючого механізму в ринковій економіці.

- Стабілізаційна функція обумовлює регулювання економічної діяльності, направлене на урівноваження сукупного попиту й сукупної пропозиції, через бюджетно-податкові та грошово-кредитні важелі.

- Перерозподільча функція. Змінюючи рівень податків і трансфертів, держава перерозподіляє доходи між приватним сектором економіки і державним сектором, який займається виробництвом суспільних благ. Крім того, стягуючи податки із заможних домогосподарств, держава за допомогою трансфертів, що надаються незаможним домогосподарствам, зменшує розрив у їх доходах.

- Ко нтроль рівня інфляції та зайнятості.

- Забезпечення економіки необхідною кількістю грошей.

- Регулювання зовнішньоторгових відносин.

- Регулювання валютного ринку.

- Стимулювання економічного зростання тощо.

Економічні функції держави реалізуються через державну економічну політику. Економічна політика - це сукупність економічних цілей та завдань, а також цілеспрямованих дій держави на господарські процеси на макро- і мікрорівнях з метою створення й удосконалення умов економічного розвитку в межах обраного суспільного ладу. Реалізація економічних функцій держави здійснюється через механізми бюджетно-податкової, грошово-кредитної, структурної, інвестиційної, інноваційної і науково-технічної, цінової, анти циклічної, конкурентної, екологічної, регіональної, зовнішньоекономічної та інших напрямів соціально-економічної політики держави

2. Фіскальна політика та її види

Фіскальна політика - це система заходів по маніпулюванню податками і витратами державного бюджету з метою забезпечення відповідного рівня зайнятості, обмеження інфляції та негативного впливу циклічних коливань. Фіскальна політика є головною складовою фінансової політики. „Фіск" - термін латинського походження, переводяться як «скарбниця».

В залежності від економічної кон'юнктури фіскальна політика як складова стабілізаційної політики, може буди направлена на стимулювання сукупного попиту, шляхом збільшення державних витрат і або зменшення податків під час кризи; на скорочення сукупного попиту, шляхом зменшення державних витрат і або зростання податків, під час піднесення й росту.

В залежності від фази ділового циклу фіскальна політика може бути:

- стимулюючою, яка у короткостроковому періоді вона направлена на подолання кризи в економіці; у довгостроковому періоді - на послаблення податкового тиску, що сприяє розширенню пропозиціх факторів виробництва й росту економічного потенціалу;

- стримуючою, яка у короткостроковому періоді дає можливість знизити темпи інфляції ціною зростання рівня безробіття й зниження обсягів національного виробництва; у довгостроковому періоді - збільшення податкового тиску викликає стійке зниження сукупної пропозиції й активізацію елементів механізму стагфляції, особливо в умовах пропорційного скорочення державних витрат за всіма статями бюджету, що веде до значного зниже ння державних інвестицій в інфраструктуру ринк у праці.

В залежності від того, як впливають бюджетно-податкові інструменти на стан економіки розрізняють дискреційну та недіскреційну фіскальну політику.

Діскреційна фіскальна політика пов'язана з оперативним регулюванням податків і державних витрат при різних ситуаціях. Діскреційна фіскальна політика може бути стимулюючою або стримуючою.

Стимулююча діскреційна фіскальна політика (фіскальна експансія) направлена на подолання кризи в економіці, на послаблення податкового тиску, що сприяє розширенню пропозиції факторів виробництва та зростанню економічного потенціалу й передбачає:

- зниження податків;

- збільшення державних витрат;

- поєднання першого й другого.

Стримуюча діскреційна фіскальна політика (фіскальна рестрикція) дає можливість знизити темпи інфляції ціною зростання рівня безробіття й зниже ння обсягів національного виробництва, збільшення податкового тиску виклика є стійке зниження сукупної пропозиції та активізацію елементів механізму стагфляції, особливо в умовах пропорційного скорочення державних витрат за усіма статями держбюджету, що призводить до значного зменшення державних інвестицій у інфраструктуру ринку праці та передбачає:

- збільшення податків;

- зменшення державних витрат;

- поєднання першого й другого.

Інструменти фіскальної політики:

- Державні закупівлі, змінюючи які держава безпосередньо впливає на сукупний попит та ВВП.

- Податки.

- Трансферти.

Податки та трансферти об'єднуються у категорію «чисті податки», змінюючи їх держава опосередковано впливає на сукупний попит та ВВП.

Розглянемо певні особливості діскреційного регулювання.

Податки і державні витрати впливають на ВВП з мультиплікаційні ефектом. Прирости витрат і податків, що забезпечують зміни ВВП, або У, можна записати так:

Б У = Б Є • Mg; Б У = Б Т • Иґ,

де Б У - приріст ВВП;

DG і DT - відповідно зміни державних витрат і податків; Mg і Mt - мультиплікатори відповідно державних витрат і податків. Розрізняють простий і складний мультиплікатори.

Державні витрати належать до автономних витрат, тому використаємо простий мультиплікатор державних витрат, що співпадає з простим мультиплікатором витрат, тобто

Mg = Me = 1 / (1 - MPC) = 1 / MPS. Складний мультиплікатор враховує не тільки граничну схильність до споживання MPC, але й ставку (коефіцієнт) податків t. Тому формула виглядає так: Mg = 1 /[(1 - MPC* (1 -t)] або після підстановок Mg = 1 / (MPS + MPC* t).

Податковий мультиплікатор Mt менше Mg пропорційно граничної схильності до споживання МРС, тобто простий податковий мультиплікатор розраховується за формулою:

Mt = MPC/ (1-MPC) = MPC/ MPS Відповідно складний мультиплікатор потрібно записати так: Mt = MPC/ [(1-MPC • (1 - t)] = MPC/ (MPS + MPC • t). До сих пір вплив податків і державних витрат розглядалися автономно. Спільне   використання  мультиплікаторів   дозволяє розрахувати величину складного мультиплікатора збалансованого бюджету :

Mb = Mg - Mt = 1 / [(1 - MPC* (1 -1)] -. MPC / [(1-MPC* (1 -1)] = = MPS / MPS + MPC* t). Недіскреційна фіскальна політика інакше називається автоматичною або політикою вбудованих стабілізаторів. Її сенс полягає у прийнятті вихідного рішення, за яким податкові та державні витратні надходження варіюються (змінюються) зі зміною доходів, активів та інших показників. Наприклад, прогресивна школа оподаткування означає, що:

- існує неоподатковуваний мінімум;

- процентні ставки оподаткування зростають по мірі зростання доходів.

Таким чином, при спаді або депресії з переважанням суб'єктів з низькими доходами існує нульова або низька податкова ставка, яка залишає в розпорядженні відносно великий чистий дохід, тобто збільшується сукупний попит, здатний стимулювати зростання сукупної пропозиції. При фазі піку (буму) завищені процентні ставки залишають у розпорядженні більшості населення менший чистий прибуток, тобто скорочується сукупний попит, що веде до зменшення сукупної пропозиції.

Аналогічним чином діє система дотацій і субсидій в період кризи, а також система позбавлення дотацій та субсидій в період підйому.

Відзначимо суперечності фіскальної політики, спрямованої на попит:

1. Фактор часу ускладнює проведення фіскальних заходів. Існують адміністративні затримки і так звані тимчасові лаги, тобто функціональний розрив мі ж часом введення фіскальних заходів і часом отримання результатів.

2. Політичний фон може перешкодити проведенню непопулярних фіскальних заходів (перед виборами).

3. Ефект витіснення полягає в тому, що стимулююча фіскальна політика супроводжується зростанням державних витрат. Це підвищує попит на додаткові грошові кошти, а значить, підвищує процентні ставки. Високі ставки знижують привабливість кредитування, а значить і інвестування. Таким чином, зростання державних витрат призводить до витіснення приватних інвестицій.

4. Ефект інфляції пов'язаний з тим, що на висхідному і класичному відрізках кривої А8 стимулювання попиту одночасно підвищить ціни, що частково знецінює реальне збільшення ВВП.

5. Ефект чистого експорту, або ефект зовнішньоторговельного витіснення пояснюється так. Зростання державних витрат через підвищення процентної ставки залучає іноземні капітали, що завищує курс національної валюти з-за зростання попиту на не ї. Зростання курсу національної валюти робить більш дорогим національний експорт, зменшуючи його, і більш дешевим імпорт, збільшуючи останній. Інакше кажучи, зменшується чистий експорт в результаті збільшення державних витрат.

Згідно кейнсіанського погляду на фіскальну політику (вважають головним інструментом державного втручання в економіку) маніпулювання податками та державними витратами має свої особливості. Маніпулювання державними витратами безпосередньо збільшує сукупні витрати, тобто пряма споживання піднімається паралельно вгору не тільки на величину приватних інвестицій, але й на обсяг державних витрат. В результаті точка перетину прямої С + I + О з біссектрісой відсувається вгору і вправо, що відповідає більшому обсягу рівноважного ВВП.с, і, в Т с+і+в с

в

/

 

 

/) 45°

 

 

У

Рис.3.3.7. - Вплив державних витрат на ВВП кейнсіанський погляд

с+і+в

с+і+в-Т

с, і, в

 

/

 

 

А 45°

 

 

Т

Рис. 3.3.8. - Вплив податків на ВВП кейнсіанський погляд

У

Податки впливають на сукупний попит не відразу, а згодом, опосередковано, через, по-перше, реальне споживання С, по-друге, через інвестиції, які залежать від реальних заощаджень 8. Лінія С зсувається паралельно вниз з урахуванням величини податків на споживання.

На відміну від кейнсианства неокласична теорія підходять до фіскальної політики неоднозначно. Монетаризм вважає фіскальні заходи обмежено ефективними в короткостроковому періоді. Теорія раціональних очікувань заперечує ефективність фіскальної політики Теорія економіки пропозиції вважає застосування  фіскальної політики ефективним  при стимулюванняпідприємницької діяльності, тобто пропозиції. Це пояснюється, по-перше,

можливістю робити більші заощадження при зростаючому наявному доході, і,

по-друге, зниження податків на прибуток стимулює подальше інвестування.

Графічно   цей  підхід  знайшов  відображення  в  кривої  Лаффера. Суми

податкових зборів та ставки податків мають відпов ідно по осях абсцис і

ординат. При відносно низьких ставках виходить висхідна, але випукла до

початку координат крива. Це означає зменшуються приріст податкових зборів

по мірі зростання ставок. При оптимальної ставки Ю збирається максимум

податків Т0. Подальше зростання ставок, наприклад, до рівня тЛ призведе до

зменшення надходжень до бюджету, що відображає убуває характер кривої.

2. Державний бюджет, його структура та види. Бюджетний дефіцит і

державний борг

Фіскальна політика є головною складовою бюджетної політики Бюджетно -податкова політика - це система дій по регулюванню потоків державних фінансів, тобто перерозподілу національного доходу через державний бюджет.

Бюджетна система країни - це сукупність бюджетів різних рівнів, які регулюються певними нормами, які сформульовані на єдиних принципах під впливом державного устрою й адміністративно-територіального поділу країни. Бюджетна система може бути дворівневою (державний бюджет і місцеві бюджети) або трирівневою ( державний бюджет, місцеві бюджети, бюджети членів федерації). Бюджетна система України складається із державного бюджету й місцевих бюджетів.

Державний бюджет як економічна категорія відображає реальні економічні відносини між державою та іншими економічними суб'єктами з приводу акумуляції та використання централізованого фонду грошових ресурсів країни, що призначені для виконання функцій держави шляхом розподілу й перерозподілу ВВП.

Державний бюджет як основний фінансовий документ країни - це грошове вираження руху доходів й видатків держави за певний період, зазвичай за рік.

Виділяють три основні теорії державного бюджету:

- щоріч но збаланс ований б юджет;

- циклічно збалансований бюджет;

- теорія функціональних фінансів.

Щорічно збалансований бюджет має класичні корені з опорою на монетаризм і допускає обмежені заходи з нарощування витрат протягом року, але з обов'язковим досягненням балансу доходів і витрат на кінець року.

Циклічно збалансований бюджет відповідає позиції кейнсианства і допускає зростання дефіциту за стимулюючої фіскальної політики на фазах спаду і депресії, а також скорочення дефіциту при стримуючий фіскальній політиці на фазах підйом і піку.

Теорія функціональних фінансів вважає державний бюджет допоміжним інструментом для здійснення стабілізаційної політики. При цьому досить не виходити за встановлені межі бюджетного дефіциту, який, як правило, не перевищує 3-5% ВВП (теорія економіки пропозиції).

Будь -який бюджет складається з двох частин: доходної й видаткової. Доходи державного бюджету називають фіскальними доходами Фіскальні доходи - це грошові відношення, що складаються між державою, юридичними й фізичними особами в процесі вилучення й акумуляції частини вартості ВВП узагальнодержавному фонді з метою подальшого використання для здійснення державою своїх функцій

Основними джерелами фіскальних доходів є:

- податки;

- доходи держави від власної виробничої та інших форм діяльності;

- платежі за ресурси, які у відповідності з діючим законодавством належать державі;

- соціальні й бізнесові трансферти тощо.

Податки та фіскальні збори - це обов'язкові платежі юридичних і фізичних осіб на користь державного бюджету на основі податкового законодавства країни.

Податкова система держави включає:

- Державні    організації    (інститути),    які    контролюють виконання законодавства;

- Державні організації обліку  та статистики, які реєструють суб' єкти оподаткування;

- Законодавчу систему оподаткування;

- Суб' єкти оподаткування;

- Носії оподаткування, тобто особи, які фактично сплачують податки;

- Об' єкти   оподаткування, тобто величини, що   є базою для обкладення (прибуток, виручка);

- Ставки оподаткування, які можуть бути:

• пропорційні,   з   незмінною   величиною   для   будь-якого об'єкта оподаткування;

• прогресивні, зі   зростаючою величиною в міру зростання   об' єкта оподаткування;

• регресивні, зменшується величиною в міру зростання обкладення;

• нульові;

• преференційні (пільгові), з величиною, меншою, ніж типова цифра ставки;

• ном інальні, що відповідають документам;

• реальні, або ефективні, за вирахуванням темпів інфляції.

В економічній практиці використовують наступну класифікацію податків:

- прямі, які сплачуються безпосередньо з фіксованого обсягу оподаткування (прибутковий податок фізичних осіб, податок на прибуток);

- непрямі, що стягуються через надбавку до вихідної ціни, тобто ПДВ, акцизний збір, мито;

- загальні, які використовуються для фінансування будь -яких витрат;

- специфічні, з винятково цільовим витрачанням;

- загальнодержавні;

- місцеві (комунальні, муніципальні).

Податки виконують наступні функції:

- розподільча, передбачає перерозподіл вартості створеного ВВП між державою, юридичними й фізичними особами;

- фіскальна, її сутність проявляється у централізації частини ВВП у бюджеті на с успільне споживання;

- регулююча,   проявляється   через   вплив    податків   на   різні сфери життєдіяльності платників податків.

Співвідношення доходів і видатків бюджету дозволяє виділити три ситуації:

- Дефіцит при перевазі витрат.

- Профіцит пр и домінування доходів.

- Збалансований бюджет при рівності доходів і витрат.

Стан державного бюджету визначається за допомогою бюджетного сальдо (ББ) та визначається за формулою:

Б5 = Т - є,

де Т - чисті податки;  О - державні витрати

Розрізняють три види бюджетного сальдо:

1. Фактичне, визначається за формулою: ІЇЧ = У • ї- Є,

де У - реальний ВВП; і - середня податкова ставка (коефіцієнт);

У • і - фактичні податкові надходження в бюджет; О - державні витрати;

2. Потенційне, визначається за формулою: ББр = Ур • ї - Є,

де Ур - потенційний ВВП; Ур • і - потенційні надходження в бюджет при повній зайнятості;

3. Циклічне, визначається за формулою: ББс = BS - ББр, що показує втрати бюджету в умовах неповної зайнятості.

Способи покриття дефіциту державного бюджету:

- Пос иле ння оподаткування;

- Сеньораж, тобто емісія додаткових грошових ресурсів, не забезпечених товарами;

- Де ржавні позики (внутрішні і зовнішні).

Державний борг - це сума накопичених бюджетних дефіцитів, який підрозділяються на внутрішній і зовнішній борг. Негативні наслідки державного боргу:

- Виплата за боргами збільшує нерівність у доходах із-за однаковою навантаження на осіб з різними доходами;

- Виплата боргу провокує збільшення податкового тягаря;

- Відбувається витік потенційних капіталів;

- Виплата поточних боргів відбувається, в тому числі через нові позики, які збільшують попит на додаткові гроші, збільшуючи процентну ставку в країні, і ведуть до ефектів витіснення і чистого експорту.

3. Грошово -кредитна політика держави, її види. Грошовий ринок: попит

на гроші, пропозиція грошей

Основними параметрами грошового ринку є грошовий попит та грошова пропозиція. Базовою категорією грошового ринка є пропозиція грошей.

Грошова пропозиція М є монополією держави і тому прямо не залежить від процентної ставки і графічно може бути представлена вертикальною прямою.

процентная М8 ставка

М, Деньги

Грошова пропозиція (грошова маса) - сукупність грошових коштів, які перебувають в народному господарстві в готівковій та безготівковій формах й виконують функції грошей.

Вся сукупність грошових ресурсів групується у так звані грошові агрегати, тобто групи, які відрізняються за ступенем ліквідності, швидкості обігу, функціональній ролі.

Виділяють наступні грошові агрегати:

- гроші М0 - готівкові гроші;

- гроші М1 = М0 + поточні депозити (вклади) до запитання та розрахункові рахунки підприємств. Агрегат М1 називають грошима у широкому змісті;

- гроші М2 = М1 + строкові вклади та всі валютні депозити

Арегат М2 представляє гроші в широкому змісті; різниця М2 - М1 називається квазігрошима, а відношення М2 до ВВП країни називається рівнем монетизації;

- гроші М3 = М2 + засоби по трастових операціях клієнтів банків;

- гроші Ь = М3 + короткострокові державні цінні папери;

- гроші Б = Ь + інші низько ліквідні цінні папери

Грошова пропозиція це процес формування грошової маси, який є однією з найважливіших функцій держави, яку здійснює Національний банк, який володіє монопольним правом на первинну емісію грошей. Грошова пропозиція визначається інституціональними факторами. У формуванні пропозиції грошей приймають участь три суб'єкти, а саме Центральний (Національний) банк, комерційні банки й небанківський сектор.

На грошову пропозицію впливають наступні фактори: величина грошової бази (Н), норма резервування депозитів у Центральному банку (г), співвідношення між готівкою та депозитами (о!). Грошова база (Н) - це частина грошової пропозиції, що утворена Центральним банком та забезпечується його активами у формі золотовалютних резервів, цінних паперів, кредитів, які надає Центральний банк. Приріст грошової бази є результатом первинної емісії і визначається за формулою:

Н = Си + БЯ,

де Си—готівка, що знаходиться поза банківській системи

ІЖ - банківські резерви, грошові засоби, які зберігаються на банківських рахунках і не використовуються для кредитування та складаються із двох компонентів обов'язкових резервів і надмірних резервів, тобто ВЯ = + ЕЯ. Обов'язкові резерви (ЬЯ) - це мінімальний розмір депозитів, які комерційні банки повинні зберігати у Центральному банку на безпроцентній основі, їх величина визначається Центральним банком за допомогою нормативів відносно депозитів за формулою:

ЬЯ = Іт • О,

де Іг - норматив обов'язкового резервування; О - депозити. Надмірні резерви (ЕЯ)—це касові залишки комерційних банків або сума, яку комерційні банки залишають у себе, не використовуючи для кредитування. ЕЯ банки використовують для проведення активних операцій по наданню позик та інвестування, що фактично означає послідовний процес створення нових депозитів аж до вичерпання ЕЯ, інакше кажучи існує мультиплікативний ефект між початковим приростом депозитів АБО і наступним приростом активів, тобто банк створює нові гроші. Депозитний мультиплікатор визначається за формулою:

Ми = 1: іт,

де гг - загальний норматив резервів, який складається із нормативу обов'язкових резервів (Іг) і нормативу надлишкових резервів (ег), який частіше за все дорівнює нулю. Таким чином, приріст грошової пропозиції доповнює загальному приросту депозитів, тобто

А     = АО = 4)0 • Ми.

Дана формула справедлива для ситуації, коли джерелом приросту депозитів є додаткова емісія. Якщо приріст депозитів здійснюють фізичні особи, то приріст грошової пропозиції визначається за формулою:

А М, = АО0 • (Ми - 1).

Нам відомо, що пропозиція грошей включає у себе не тільки грошову базу а й готівкові засоби, до того ж пропозиція грошей перевищує грошову базу, що пояснюється тим, що банківська система здійснює вторинну емісію грошей на основі мультиплікації грошової бази Грошовий мультиплікатор показує, на скільки одиниць змінюється пропозиція грошей при зміні грошової бази на одиницю, його величина визначається за формулою:

Мт = ст + 1 / ст + ті,де сг - коефіцієнт готівки, відображує відношення готівки до суми депозитів, тобто сг = Си: Б

гг - загальний резервний норматив, зазвичай співпадає з нормативом обов'язкових резервів комерційних банків й відображує відношення банківських резервів до депозитів, тобто   гг = БЯ : Б.

Отже, приріст грошової пропозиції, пов'язаний із зміною активів комерційних банків визначається за формулою:        А М!І = АН • Мт.

Таким чином, факторами зростання грошової ропозиції виступають:

- збільшення грошової бази Н;

- зниження нормативу обов'язкових резервів 1г;

- зменшення надлишкових резервів комерційних банків ЕЯ і відповідно

- нормативу надлишкових резервів ег;

- зменшення частки готівки в обігу, тобто коефіцієнта готівки сг.

Другою категорією грошового ринку являється попит га гроші. Попит на гроші - це сукупність грошових активів, якими бажають володіти економічні суб 'єкти у певний момент часу. У економічній теорії відомі різні теоретичні моделі попиту на гроші: кейнсіанська, класична, сучасні теорії попиту на гроші (модель Баумоля - Тобіна, монетаристська концепція М. Фрідмена та інші).

Грошовий попит Мої складається з двох елементів:

1. МОЇ, або попит на гроші для угод (операційний, трансакційні попит);

2. МО2, або попит на гроші з боку активів (спекулятивний попит).

Таким чином, загальний попит на гроші    Мй = Мй1 + Мй2 МОЇ в першу чергу визначається цінами на товари, або величиною номінального ВВП. Тому використовується така формула:

Мй1 = к • У,

де к - коефіцієнт реакції грошового попиту на зміну доходу; У - номінальний ВВП.

Ціна грошей (процентна ставка) відіграє другорядну роль, тому графік МОЇ має вигляд вертикальної прямої (рис. 3.3.11).

Спекулятивний попит на гроші з боку активів МО2 у першу чергу визначається процентною ставкою й його графік має вигляд спадної кривої (рис. 3.3.12).

Виходячи з сказаного можна логічно побудувати наступний ланцюжок міркувань. Існують два способи заощадження вартості: у формі грошей і вформі цінних паперів. Перевагою грошової форми заощаджень є їх висока ліквідність, а недоліком - відсутність доходу при простому збереженні.

?

Процентная ставка ма1

М, Деньги

Рис. 3.3.11. - Графік попиту на гроші для угод

Процентная

ставка

Деньги

Рис. 3.3.12. - Графік спекулятивного попиту на гроші

Перевагою зберігання активів у вигляді цінних паперів є можливість отримання додаткового доходу у формі відсотка (дивіденду), а недоліком -низька ліквідність. Вибір власника заощаджень орієнтується на рівень відсоткової ставки. Її зростання - це стимул для заощадження у вигляді цінних паперів та антистимул для простого збереження грошей.  Таким чином,спекулятивний попит на гроші знаходиться у зворотній залежності від рівня процентної ставки, що можна виразити у вигляді формули:

М(12 = - к • г,

де и - коефіцієнт реакції грошового попиту на зміну процентної ставки; г - процентна ставка.

При цьому важливо зауважити, що існує рівень відсоткової ставки гі, при якому економічні суб'єкти перестають вкладати ліквідні гроші в цінні папери, що призводить до необмеженого росту спекулятивного грошового попиту.

Графічно загальний попит на гроші Мої можна представити як суму графіків попиту на гроші для угод МОЇ та попиту на гроші з боку активів МО2, при цьому його графік має вигляд кривої, яка паралельна МО2, що зсунута праворуч на величину МОЇ (рис. 3.3.14).

Грошовий ринок - це механізм за допомогою якого грошовий попит узгоджується із грошовою пропозицією за допомогою відсоткової ставки. Рівновага на грошовому ринку, - це збіг величин загального попиту та пропозиції грошей На графіку це точка перетину відповідних ліній з рівноважних масою грошей М0 і процентною ставкою г0.

Держава прямо не може повністю вплинути на грошовий попит. У випадку збільшення попиту при незмінній пропозиції лінія МО зсувається паралельно вправо, що завищує процентну ставку і не змінює рівноважну грошову пропозицію.

Гроші, як товар особливого роду є своєрідним відображенням ситуації на товарних ринках. Пропозиція грошей в руках потенційних споживачів перетворюється в їхній платоспроможний попит. Навпаки, товари, що пропонуються на ринку, є потенційним попитом на гроші. Тому товарні та грошові ринки залежні, хоча з часом зазнають несинхронні зміни. Держава як монополіст безпосередньо може маніпулювати грошовою пропозицією. У разі додаткової емісії лінія пропозиції зсувається паралельно вправо, що при незмінному попиті знижує рівноважну процентну ставку і підвищує рівноважну масу грошей.

Державне регулювання грошової пропозиції здійснюється через комерційні банки, які виконують дві ключові функції:

- перша - залучення коштів на депозит;

- друга - надання позик та інвестування.

Гроші, залучені на депозит, формують загальні резерви банків, які визначаються за формулою:

ГЯ = Б = ГЯ + ЕЯ,де - обов'язкові резерви, що розраховується шляхом множення нормативу обов'язкових резервів іг на величину депозитів Б;

ЕЯ - надлишкові резерви, що розраховується як різниця між сумою залучених депозитів і обов'язковими резервами ЬЯ.

Грошово-кредитна, або монетарна політика - це сукупність форм та інструментів державного впливу на пропозицію грошей з метою попередження або подолання спаду виробництва, а також досягнення макроекономічного рівноваги. Монетарна політика проводиться в життя, перш за все, Центральним банком країни (в Україні НБУ).

Основними завданнями Центрального банку є:

- Забезпечення стабільності національної валюти

- Забезпечення безперебійності грошового обігу.

- Забезпечення ліквідності комерційних банків і банківської системи в цілому.

Класифікація інструментів грошово-кредитної політики здійснюється за наступними критеріями: За характером:

- кількісні  інструменти,  пов'язані з впливом на кредитні можливості комерційних банків;

- якісні інструменти, тобто пряме регулювання процесу кредитування.

За формою впливу:

- адміністративні інструменти, що  прямо обмежують сферу діяльності комерційних організацій, у тому числі:

а) дозвіл або заборона на ведення діяльності;

б) реєстрація або ліквідація суб'єктів  грошового ринку;

в) ліцензування діяльності суб' єктів;

г) кількісні обмеження в обсягах, терміні, документообігу тощо .;

д) регламентація   розмірів   статутного   фонду кредитно-фінансових організацій;

- непрямі інструменти, тобто засоби впливу на грошову пропозицію шляхом формування певних умов на грошовому ринку, ринку капіталів, у тому числі:

а) маніпулювання обліковою та ломбардною ставками;

б) маніпулювання  нормативом обов'язкових    резервів комерційних банків;

в) маніпулювання обігом державних цінних паперів, або операції на відкритому ринку.

За тривалістю:

- короткострокові інструменти, що дозволяють вирішити поточні (проміжні) проб леми;

- довгострокові інструменти, що дозволяють забезпечити фінансову стабілізацію, довгострокове економічне зростання.

За об 'єктами впливу:

- стимулювання грошової пропозиції, або кредитна експансія, з метою підвищення сукупного попиту, збільшення зайнятості, але в умовах інфляції;

- скорочення грошової пропозиції, або кредитна рестрикція, з метою зниження темпів інфляції.

Розрізняють стимулюючу та стримуючу грошово-кредитну політику. Стимулююча грошово-кредитна політика включає:

- зниження облікової та ломбардних ставок;

- зниження нормативів обов'язкових резервів;

- викуп державних цінних паперів у суб' єктів господарювання.

Отже, стимулювання пов' язане зі збільшенням сукупного попиту шляхом надання суб'єктам більшої пропозиції грошових ресурсів. Стримуюча грошово-кредитна політика включає:

- підвищення облікової та ломбардних ставок;

- підвищення нормативів обов'язкових х резервів;

- розміщення державних цінних паперів, тобто зв'язування високоліквідних грошових ресурсів.

Отже, стримуюча грошово-кредитна політика призводить до зменшення грошових ресурсів у суб'єктів господарювання, тобто знижує сукупний попит.

Альтернативні макроекономічні концепції по-різному оцінюють ефективність грошово-кредитної політики.

Кейнсіанство вважає грошово-кредитну політику менш ефективною, ніж

фіскальна, в силу складного передавального механізму впливу на товарну

пропозицію.   Схема  впливу   грошово-кредитної   політики   на економічне

зростання  за кейнсіанською концепцією є такою:   зміна величини грошової

пропозиції — зміна процентної ставки — зміна обсягів інвестицій —■ зміна

сукупного попиту — зміна сукупної товарної пропозиції.    При незмінному

попиті зростання грошової пропозиції означає певне зростання цін на товари,

тобто інфляцію. Висновок: помірна інфляція, збільшуючи сукупний попит,

стимулює зростання сукупної пропозиції.

Кейнсіанская теорія спирається на принцип переваги ліквідності, тобто

потреби зберігання частини заощаджень у ліквідній грошовій формі, виходячи

з таких мотивів поведінки економічних суб'єктів:

- Трансакційний мотив, тобто зручність оперативного застосування грошей як засобу платежу.

- Спекулятивний мотив, тобто побоювання невизначеності при збереженні малоліквідних цінних паперів.

- Мотив  застереження,  пов'язаний з   потребою робити незаплановані витрати.

Монетаризм вважає грошово-кредитну політику найефективнішим важелем регулювання, причому кількість ланок у ланцюгу подій набагато менше порівняно з кейнсіанською. Схема монетарної концепцій грошово-кредитної політики є такою: зміна грошової пропозиції — за формулою Фішера (М • V = Р • 0) зміна товарних цін — суперечливий вплив для різних галузей на товарну пропозицію. За монетарною концепцією недопустима інфляція, особливо в довгостроковому періоді, тобто помилково маніпулювання грошовою пропозицією.

Теорія раціональних очікувань заперечує ефективність грошово-кредитної політики і в короткостроковому, і довгостроковому періодах.

Теорія економіки пропозиції вважає ефективними заходи грошово -кредитної політики в разі стимулювання підприємницької діяльності, тобто сукупної пропозиції. Якщо динаміка облікової та ломбардних ставок, валютного регулювання чи захисту національного грошового ринку відповідають інтересам бізнесу, то дані заходи узгоджуються суб' єктами господарювання та державними органами.

Пріоритетною метою монетарної політики є недопущення високої інфляції. Антиінфля ційні заходи використовуються тільки при відкритій інфляції. У випадку пригнічений інфляції спочатку домагаються відкритої форми і тільки потім застосовують відповідні інструменти регулювання.

Виділяють два основних види антиінфляційної політики: адаптаційна і активна, або шокова терапія. Адаптаційна політика проявля ється в поступовому пристосуванні до умов інфляції з наступним пом' якшенням її негативних наслідків. Основні методи адаптаційної антиінфляційної політики:

- Поступове обмеження грошової пропозиції.

- Стабілізація інфляційних очікувань.

- Індексація грошових доходів населення.

- Укладе ння  догово рів з  роботодавцями та профспілками про темпи зростання цін і зарплати.

Адаптаційна політика ефективна в умовах зростання цін не більше 20­30% на рік. При гіперінфляції перевага віддається так званій шоковій терапії з наступними основними рисами:

- контроль над грошовою масою, аж до її скорочення (грошова рестрикція);

- широке використання державних цінних паперів для зв'язування зайвої грошової маси;

- підвищення облікової та ломбардних ставок;

- збільшення нормативу обов'язкових резервів комерційних банків;

- заборона  додаткової  грошової  емісії для   фінансування державного бюджету;

- проведення конфіскаційної грошової реформи;

- стабілізація інфляційних очікувань;

- структурна перебудова економіки;

- регулювання валютного курсу;

- розширення масштабів приватизації з метою зниження навантаження на державний бюджет;

- збільшення норми заощаджень;

- зменшення державних витрат;

- збільшення податків;

- -   стримування зростання цін і факторних доходів: зарплати, процента, ренти, прибутку;

- - прискорення процедури банкрутства збиткових підприємств.

5. Економічне зростання та його чинники

Економічне зростання - це довгострокове стійке зростання економіки, яке має двоїстий прояв: по-перше, як поступательний приріст реального обсягу виробництва у формах приросту ВВП, НД на основі більшого чи кращого використання обмежених ресурсів й удосконалення технологій; по-друге, як реальний приріст ВВП, НД на душу населення у довгостроковому періоді без порушення рівноваги у короткостроковому періоді.

Економічне зростання - це синонім розширеного відтворення на макро рівні. Нульове зростання - синонім простого відтворення. Відмінне зростання -синонім звуженого відтворення.

В економічній теорії і практиці розрізняють такі основні типи економічного зростання:

- Екстенсивний тип економічного зростання, тобто зростання  за рахунок кількісного збільшення колишніх факторів без зміни їх ефективності.

- Інтенсивний  тип економічного зростання передбачає використанням факторів більш високої ефективності.

Макроекономічна теорія аналізує два основні джерела економічного зростання: пропозиція факторів виробництва та зростання продуктивностіфакторів на основі технологічного процесу. Вибір джерел економічного зростання передбачає необхідність кількісної визначеності взаємозв'язків між приростом ресурсів та приростом їх продуктивності з одного боку, та приростом обсягів національного виробництва - с другого. Цей зв' язок можна виразити виробничою функцією, яка є простою моделлю економічного зростання й може бути:

- двофакторною , що визначається формулою У = і (К , Ь);

- трифакторною, що визначається формулою У = Е пК ,Ь), де Е - параметр, що відображає рівень технології;

- многофакторною, яка крім основних джерел економічного зростання враховує вплив інституціональних, зовнішньоекономічних та інших факторів.

Розрізняють дві основні групи факторів економічного зростання:

- Перша це фактори сукупного попиту, які забезпечують зростання сукупних витрат, що сприяє збільшенню обсягів виробництва й доходу.

- Друга - фактори сукупної пропозиції, які є визначальними у більшості моделей економічного зростання: природні ресурси у своїй якісній та кількісній визначеності; обсяг й якість капіталу; чисельність та якість трудових ресурсів; технологічний рівень; інституціональні фа5ктори; інформаційне забезпечення; організаційні фактори тощо.

Показники економічного зростання діляться на дві групи:

1. Абсолютні:

- абсолютні зміни ВВП, НД, ВНП в грошовому вираженні.

- абсолютні значення ВВП, НД, ВНП в грошовому вираженні.

2. Відносні показники, як правило, представлені дробом і включають середні величини:

- темп зрост ання ВВП (Т™"):

тівп = ВВП2007 • 100%

р ВВП,,

12006

-   темп приросту ВВП (ТВрВП):

Твш = Т -100%,

пр зр 7

або ТВВП =—-™>—-™*. 100%.

ВВП2007 ~ ВЩ01

ввц006

темп зростання ВВП на душу населення (Т^Р^""0):

ВВП2007/

ввп/ / Нас

Т /нас =___/ Н,2007 ■ 100%

або Т /нас =^—. 100%

ВВП/ / на

ВВП2006/

Нас

2006

Т

ВВП

Тн

темп приросту ВВП на душу населення (Т

на

пр

ТВВП = Т  /нас -100%

пр зр

Першою своєрідною макроекономічною моделлю зростання була «Економічна таблиця» лідера школи фізіократів Ф. Кене.

К. Маркс у другому томі «Капіталу» проаналізував умови обміну між двома підрозділами: І.Виробництво засобів виробництва та П.Виробництво пре дметів споживання.

Дж М. Кейнс в роботі «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей» сформулював теорію ефективного попиту як головного інструменту макроекономічного моделювання .

Сучасні уявлення про економічне зростання сформувалися на базі кейнсіанської і неокласичної теорій На думку кейнсіанців, головну роль в економічному зростанні відіграє попит на інвестиції, який є компонентом сукупного попиту і засобом нагромадження капіталу. Він залежить, з одного боку, від норми заощаджень, з іншого - від капіталомісткості продукту. Кейнсіанство відзначає пріоритет впливу сукупних витрат (попиту) на потенційний дохід (пропозиція). Тому треба стимулювати сукупні витрати, наприклад інвестиції за допомогою фіскальної та інших видів політики

В неокласичній теорії економічного зростання головна увага приділяється нагромадженню капіталу, яке визначає потенційні можливості економіки, а також чинникам, від яких вони залежать. При цьому враховуються як кількісні, так і якісні зміни у факторах виробництва, що пов'язується з технічнимпрогресом. Неокласична теорії виділяють пріоритет факторів сукупного пропозиції, перш за все, підприємництва і наголошують мінімум державного втручання в процес стимулювання.

Подальше вдосконалення теорії економічного зростання спрямоване на

розроблення ендогенних теорій. Інституційні теорії відзначають, насамперед,

необхідність неекономічних методів економічного впливу.

На рубежі ХХ-ХХІ століття виділяють наступні основні моделі економічного зростання: неокейнсіанські моделі; неокласичні моделі; інституційні моделі; леворадікальні моделі;

Неокейнс іанські теорії підкреслюють пріоритет факторів попиту і, перш за все, інвестицій. Е. Домар створив одно факторную схему росту, тобто залежність приросту національного доходу від приросту інвестицій:

Л1 = Я* ґ, 1

лі    . й     .  . й

де      - відносний або процентний приріст інвестицій;

Я - гранична продуктивність капіталу;

1 - гранична схильність до заощадження. Англійський економіст Д. Харрод розглянув двухсекторну модель росту і виділяв фактори і гарантовані темпи зростання. Він використав не тільки ефект мультиплікатора але й ефект акселератора, тобто з одного боку, вплив інве стицій та інших автономних витрат на національний дохід, з іншого боку, зворотній вплив національного доходу на обсяги інвестицій.

Об'єднана модель Домар-Харрода обґрунтовує необхідну мінімальну цифру інвестицій, що забезпечує самопідтримування зростання. Висновок: великий стрибок інвестицій зумовлює високу динаміку зростання, а сформоване самопідтримування зростання стимулює додатковий приріст інве стицій.

Модель зростання Н. Картера виходить з теорії двох дефіцитів: дефіциту внутрішніх інвестицій та    дефіциту торгового балансу. Обидва дефіцитикомпенсуються значною іноземною фінансовою допомогою. В результаті відзначають два види зростання:

1. Доки темпи зростання інвестицій не зрівняється з темпом зростання ВВП.

2. Самопідтримуване зростання через акселератор призводить до внутрішнього росту інвестицій, у результаті чого внутрішнє інвестування витісня є зовнішнє.

Неокласичні моделі відзначають пріоритет факторів сукупної пропозиції при схильності ринку до саморегулювання з мінімальним втручанням держави Цей погляд спирається на теорію виробничої функції, тобто у = /(к,Я,....,И). Найбільш відома функція Кобба - Дугласа:

у = А*К2 *Ь'-\

де Я - частка капіталу у сумі витрат; 1 — Я

- частка праці у сумі витрат; А - коефіцієнт спільного впливу капіталу й праці на обсяг У. При відносній зміні розгляду маємо рівність: ЛУ ЛА

- = — + Я*К + (1 — Я)* Я, где

УА

--залишок Солоу, що демонструє ступінь сумісного впливу капіталу та

А

праці на обсяг У.

Приклад: Визначити залишок Солоу, якщо зміна ЛУ = 6%; лЛК = 10% Рішення:

6 = х 0,3 * 10 + (1-0,3) * 2 ї> х = 6-3-1,4 = 1,6% Залишок Солоу = 1,6%

Модель Солоу за основу бере не абсолютні, а відносні показники:

- Продуктивність праці;

- Капіталоозброєність к = К: Ь.

- Норма заощаджень (середня схильність до заощадження) АР8;

- Норма амортизації о!.

Продуктивність праці залежить від його капіталоозброєність к.

Капіталоозброєність визначається: запасом власного капіталу; приростом населення; технічним прогресом. Запас капіталу і приріст населення не можуть бути постійними джерелами зростання продуктивності, тому що:

1. Для росту потрібно, щоб норма заощаджень перевищувала норму амортизації, а це характерно тільки на початковому етапі функціонування самого капіталу.

2. Приріст населення, з одного боку, збільшує кількість працездатних людей, з іншого, з плином часу збільшує цифру непрацездатного населення, відволікаючи ресурси від чисто економічного розвитку. Тільки технічний прогрес забезпечує стабільність економічного зростання. Висновок Солоу: оптимальний розвиток можливий при такій нормі заощаджень, яка забезпечує стійку капіталоозброєність, і веде до максимального споживання

( «Золоте правило Солоу»).

МРК = й + п + g МРК - гранична продуктивність капіталу; п - приріст населення; о! - норма амортизації; g - темп приросту ефективності праці.

Неокласичні моделі включають теорію людського капіталу, яку обґрунтували Роберт Лукас, Р. Менкью та інші. За їх версією, традиційна виробнича функція Кобба - Дугласа доповнюється параметром Н (людським капіталом) з відповідною часткою в сумі витрат.

Інституційні теорії підкреслюють пріоритет неэкономических факторів росту. Шведський економіст Г. Мюрдаль підкреслив, що економічне зростання, не веде до підвищення рівня та якості життя більшості населення, не є самоціллю і не веде до економічного розвитку. Чим більше нерівність у доходах, тим більше відстала країна порівняно з передовими країнами

Французский экономист А Эммануэль в работе «Неэквивалентный обмен,   или  очерк  об   антагонизмах  в   международных экономическихотношениях» отметил, что отставание развивающихся стран исходит из неэквивалентного обмена. При этом международный капитал является мобильным, а наемный труд нет. В результате развивающиеся страны из-за ограничений миграции рабочей силы консервируют отсталость, которая углубляется по мере внедрения достижений НТР в производство. Вывод: международные организации должны воздействовать на развитие стран, выделяя финансовую и прочую помощь.

В неокласичній теорії економічного зростання головна увага приділяється нагромадженню капіталу, яке визначає потенційні можливості економіки, а також чинникам, від яких вони залежать. При цьому враховуються як кількісні, так і якісні зміни у факторах виробництва, що пов'язується з технічним прогресом. Неокласична теорії виділяють пріоритет факторів сукупного пропозиції, перш за все, підприємництва і наголошують мінімум державного втручання в процес стимулювання.

Різноманіття цілей суспільного розвитку, представлено у різних моделях економічного зростання обумовлює різні критерії оптимальності темпів економічного зростання ( це може бути повна зайнятість, максимізація споживання, зменшення диференціації доходів, соціальна стабільність тощо).

6. Зовнішньоекономічні зв'язки. Платіжний баланс країни, його структура

Це на початку ХІХ століття Д.Рикардо пояснював вигідність міжнародної торгівлі виходячи з принципу порівняльних переваг, який ґрунтується на наступних положеннях:

- за постійними витратами країна має порівняльні переваги у порівняння з іншими країнами своїми потенційними партнерами;

- спираючись на порівняльні переваги, країна абсолютно спеціалізується на переважному товарі, тобто виробляє тільки його і імпортує інший товар із сусідньої держави з її порівняльною перевагою у виробництві іншого товару;

- у результаті міжнародного обміну зростає споживання обох товарів в країнах, що торгують. Інакше кажучи, в умовах самозабезпечення країна споживає менше товарів, чим в умовах експортно- імпортного обміну.

У сучасному світі практично не існує країни, економіка якої функціонувала б у режимі автократії, тобто ізольовано від решти світу. Економіка більшості країн ( в тому числі й України) є відкритою і пов'язана з рештою світу торгівлею товарами і послугами, іноземними інвестиціями та кредитами, міжнародною міграцією робочої сили, міжнародною кооперацією виробництва тощо. Відповідно ефективність функціонування національної економіки залежить не лише від результатів її внутрішньої діяльності, а й від її зв' язків з рештою світу.

Отже, далі доцільно з'ясувати основні механізми, які пов'язують національну економіку з рештою світу.

Економіка будь-якої країни пов' язана з рештою світу за допомогою багатьох механізмів. Серед них головними є механізм зовнішньоторговельних зв'язків і механізм міжнародних фінансових зв'язків.

Домінуючу роль у міжнародних економічних зв'язках відіграють зовнішньоторговельні зв' язки, які охоплюють імпорт та експорт товарів й послуг. Вирішальне значення у торговельних зв' язках країни з рештою світу має імпорт. Це зумовлено тим, що він відбиває рівень залежності національної економіки від економік інших країн, тобто відображує потребу в продукції, яка не виробляється у даній країні або виробництво якої у цій країні є неефективним. Платежі за імпорт товарів й послуг, з одного боку, є вилученням із витрат на виробництво національного ВВП, з іншого - є ін'єкцією у витрати на виробництво ВВП країн-експортерів.

Протилежною формою торговельних зв'язків з рештою світу є експорт. Його головна роль полягає в тому, щоб заробляти валютні кошти, що необхідні для оплати імпорту. Надходження від експорту є вилученням із сукупних витрат країн, що імпортують. Для країн, що експортують, надходження від експорту є ін' єкцією в сукупні витрати. Інакше кажучи, збільшення експортузбільшує попит національних підприємств на фактори виробництва, а домогосподарств - на споживчі товари і послуги, що у підсумку спричиняє зростання сукупного попиту і національного ВВП.

Іншим важливим механізмом, який пов'язує національну економіку з рештою світу, є механізм міжнародних фінансових операцій. У сучасному світі міжнародні фінансові операції охоплюють операції з отримання позик і надання кредитів, міжнародні операції з купівлі-продажу реальних і фінансових активів. Міжнародні фінансові операції породжують відповідні грошові потоки аналогічно імпорту та експорту товарів і послуг. Наприклад, якщо український банк кредитує іноземне підприємство, то відбувається вилучення фінансових ресурсів за межи України, тобто відплив капіталу. Якщо ж, іноземний пенсійний фонд купує облігацію українського уряду, то відбувається надходження фінансових ресурсів в Україну, який називається приливом капіталу. Різниця між приливом і відливом капіталу називається чистим приливом капіталу, який може мати додатну або від'ємну величину.

Між грошовими потоками, що відображають результати зовнішньо­торговельних зв'язків і міжнародних фінансових операцій, існує тісний взаємозв' язок. Наприклад, імпорт товарів і послуг можна оплатити не лише надходженнями валютних кошт ів від експорту, а й за рахунок приливу капіталу. І навпаки, надходження валютних коштів від експорту, якщо вони перевищують валютні витрати на імпорт, можуть слугувати джерелом не лише оплати імпорту, а й для здійснення міжнародних фінансових операцій, які зумовлюють відплив капіталу.

Таким чином, країна може імпортувати більше, ніж експортує, якщо чистий прилив капіталу в дану країну є додатною величиною. Якщо ж чистий прилив капіталу в країну є від' ємною величиною, то це означає, що іноземці фінансують певну частину її експорту. Тому її експорт перевищує імпорт.

Результати зовнішньоекономічної діяльності країни знаходять своє узагальнене відображення в платіжному балансі країни. Платіжний баланс - це макроекономічна модель, яка охоплює сукупність економічних операцій певної країни з іншими країнами. Він розробляється з метою здійснення контролю за ефективністю зовнішньоекономічної діяльності даної країни та обгрунтування економічної політики держави За формою складання платіжний баланс є статистичним   звітом,   в   якому  в   систематизованому  вигляді подаєтьсяінформація про зовнішньоекономічні операції резидентів країни за певний період (квартал, півріччя, рік). Складання платіжного балансу є обов'язковою вимогою для всіх країн - членів Міжнародного валютного фонду (МВФ).

Платіжний баланс розраховується в національній або іноземній валюті й складається із стандартних рахунків і статей, в яких відображаються результати відповідних зовнішньоеконбомічних операцій. Ці операції охоплюють товарний експорт та імпорт, надання та отримання послуг і трансфертів, продаж і купівлю активів тощо.

Усі економічні операції, які відображуються у платіжному балансі, поділяються на поточні та капітальні. Поточними називають операції з товарами, послугами, доходами та поточними трансфертами Капітальні операції пов' язані з інвестиційною та кредитною діяльністю і є операціями з активами та зобов'язаннями. Відповідно платіжний баланс складається з двох рахунків: рахунка поточних операцій та рахунка операцій з капіталом і фінансових операцій.

Спрощений варіант платіжного балансу України за звітом Національного банку України за 2003 рік подано у таблиці 3.3.1

Платіжний баланс базується на принципах бухгалтерського обліку. Це означає, що кожна економічна операція має подвійний запис - за кредитом однієї статті та дебетом іншої статті.

За кредитом відповіднбих статей відображуються зі знаком «+» такі операції, які забезпечують надходження в країну іноземної валюти. До кредитових операцій відносяться: експорт товарів і послуг, надходження з-за кордону доходів і трансфертів; отримання іноземних кредитів; продаж нерезидентами нерухомого майна та цінних паперів тощо.

За дебетом відповідних статей обліковуються зі знаком «-» операції, пов'язані з втрачанням країною іноземної валюти. До дебетових операцій відносяться: імпорт товарів і послуг; доходи і трансферти, що переказуються за межі країни; надання кредитів іноземцям; купівля у нерезидентів нерухомого майна та цінних паперів тощо.

Різниця між кредитовими та дебетовими статтями визначає сальдо платіжного балансу.

Урівноваження платіжного балансу передбачене формулою:

СПБ = СТО + СКО = СОУ, де СПБ - сальдо платіжного балансу; СТО - сальдо поточних операцій; СКО - сальдо капітальних операцій; СОУ - сальдо помилок та упущень.

Таблиці 3.3.1.

Статті платіжного балансу

І кв.

ІІ кв.

ІІІкв.

ІУкв.

За рік

Рахунок поточних операції

1076

735

672

408

2891

Баланс товарів і послуг

696

357

207

28

1288

Баланс товарів

309

- 42

-155

-381

-269

Експорт товарів

5081

5534

6183

 

23739

Імпорт товарів

- 4772

-5576

-6338

-73 22

-24008

Баланс послуг

387

399

362

409

1557

Експорт послуг

1201

1254

1291

1468

5214

Імпорт послуг

-814

-855

-929

-1059

-3657

Доходи

-120

-148

-109

-204

-581

Поточні трансферти

500

526

574

584

2184

Рахунок операцій з капіталом і

 

 

 

 

 

фінансових операцій

-1622

-493

-338

515

-1938

Рахунок операцій з капіталом

0

-13

-1

-3

-17

Капітальні трансферти

0

-13

-1

0

-14

Нефінансові активи

0

0

0

-3

-3

Фінансовий рахунок

-1662

- 480

-337

518

-1921

Прямі інвестиції

238

454

390

329

1411

Портфельні інвестицій

-825

640

-444

-293

-922

Інші інвестиції

-859

-159

200

453

-365

Резервні активи

-176

-1415

-483

29

-2045

Помилки та упущення

546

-242

-334

-923

-953

БАЛАНС

0

0

0

0

0

Збалансування у спрощеному вигляді описується формулою:

СТО = -- СКО

Наприклад, від'ємне сальдо торгових операцій, тобто перевищення імпорту над експортом, урівноважується позитивним сальдо капітальних операцій через зростання резервних активів в країні шляхом залучення іноземних ресурсів.

У макроекономічному аналізі статті платіжного балансу дозволяють установити рівновагу на ринку інвестицій та заощаджень, в цьому випадку необхідним є запис:

5 + (Г-Єе) - (І + іе) = Хп, С=Єе +

де Т - податкові надходження (доходи бюджету);

І£ - державні інвестиції; Сg - державне споживання; (T-Cg) - державні заощадження;

8 - приватні заощадження;

І - національні інвестиції.