8.10.        МІЖЕТНІЧНІ (МІЖРЕГІОНАЛЬНІ) КОНФЛІКТИ, СТАДІЇ ПОДОЛАННЯ

Міжрегіональний розбрат - це крайній ступінь загострення міжрегіональ­них суперечностей. Він виникає через конкуренцію регіонів на тлі складних со- ціально-політичних і кризових економічних умов. Як свідчить соціально-полі­тична практика останніх років деяких постсоціалістичних країн, приводом і при­чиною міжрегіонального розбрату стають кризові явища в економіці, зростання диспропорцій економічного, політичного, соціального розвитку, зростання су­перечностей в різних сферах суспільного життя. Особливо розбрат провокується зневажливим ставленням до економічних потреб та інтересів окремих регіонів,

незадоволенням їх елементарних суспільно-культурних вимог. Це незадоволен­ня посилюється у випадку протекційного ставлення центру до вимог одних ре­гіонів і нехтування інтересами інших, нерідко набуває характеру нетерпимості, войовничої ворожості. Причини виникнення цього явища досить різноманітні й не піддаються більш-менш чіткій класифікації. У сучасних умовах мовний чин­ник висувається як одна з причин посилення регіоналізації в Україні. Непро­думана, невиважена політика центру в цьому питанні може посилювати його. Ігнорування мовних інтересів російськомовних громадян України об’єктивно може слугувати передумовою цієї проблеми. Західні регіони категорично від­кидають будь-яку спробу властей запровадити на державному рівні двомовність і, навпаки, Донбас, Крим та деякі південні регіони підтримують ідею введення статусу офіційної російської мови разом з державною українською мовою.

Стосунки між центром і територіями (регіонами), а також взаємовідносини між регіонами можуть стати каталізатором загострення міжрегіонального роз­брату. Це треба мати на увазі в зв’язку з тим, що за умов правової і політичної не­визначеності етнотериторіальних питань таке загострення суперечностей може стати реальним. Щоб не допустити цього, треба політикам, центральним органам влади знаходити найліпшу ступінь гармонійного поєднання інтересів центру з інтересами регіонів, оптимальної взаємодії між регіонами й всіляко домагати­ся послаблення суперечностей між ними. Важливим кроком в цьому напрямі є надання в розпорядження регіонів необхідних фінансових і матеріальних ре­сурсів для реалізації певної економічної самостійності. Взагалі потрібно прово­дити диференційовану політику щодо регіонів з урахуванням їх демографічних, соціальних та економічних особливостей розвитку. З подоланням економічної кризи, поліпшенням соціального становища людей, їх добробуту, можна споді­ватися, що енергія цих відцентрових сил, потяг до відособлення (дедалі більшої самостійності) самі собою значною мірок) втратять гостроту й актуальність.

Міжетнічні (міжнаціональні) конфлікти. Хоча механізм розгортання між­етнічних конфліктів у різних регіонах неоднаковий, проте можна виявити пев­ний алгоритм. Розвиток подій в період загострення міжнаціональних відносин подібний виру, коли поверховий вир першопочаткового поділу населення за ет­нічною ознакою починає збільшувати поле свого притягання, а втягнуті у кон­флікт маси виносяться підводною течією, що не знає певного місця викиду. Між­етнічні конфлікти поділяються на три етапи: 1. Відбувається утворення «виру» протистояння. Причини різні: порушення скріплюючого політичного обруча, настирливі ініціативи націонал-радикалів, політичні, економічні причини та ін. Проте результат один: дестабілізація, взаємна недовіра, претензії, заклики змінити статус-кво у національну питанні, накопичення образ. Все гірше нако­пичується на протилежному боці, формується образ ворога, відбувається поділ суспільних структур. 2. Далі в дію вступає «закон інфікування»: нема нічого у однієї сторони, що рано чи пізно не з’явилося у другої. Самокритика зникла, а критика використовується не для пошуку істини, а для компромату. Процес стає однобічним, змінюються лише ареал та арсенал взаємотиску - в ім’я роз­ширення конфлікту. «Психологічна війна» супроводжується збройними сутич­ками. 3. Нарешті протистояння досягає такої межі, звідки вже важко повернути назад. Перед нами - типовий антагонізм. Усі буферні, проміжні сили приниш­кли. По обох боках правлять ідентично настроєні лідери з протилежними зна­ками. Панують «ізми», застосовуються аналогічні методи. Події розгортаються за принципом віддзеркалення відображення. Така динамічна статистика може тривати як завгодно довго, та вже лише військовими засобами.

Міжетнічні конфлікти долаються засобами консенсусу, інтеграції інтересів, виробленням спільних цінностей за рахунок безумовного превалювання понад- національного, забезпечення життєво важливих цілей індивіда безвідповідно до національного (досвід народної дипломатії). Звідси - вагомість особистої колек­тивної безпеки будь-якої людини, будь-якої національності та групи, особистої та колективної відповідальності етносів перед світовим співтовариством, розроб­ки кодексу етноморалі, пріоритету загальнонаціонального над національним.

Власне, їх ескалація може бути зумовленою кількома обставинами. Пере­дусім - змінами національно-державного устрою, в першу чергу, відмовою від минулої ієрархізованої структури, що жорстко закріплювала статус і функції різних громадських та етнічних груп. Перерозподіл владних функцій, який відкрився з розпадом минулих державних зв’язків, різко загострив міжетніч­ні відносини. Інша обставина - звільнення від нав’язуваної раніше державою політики інтернаціоналізації обов’язків малих етносів та усвідомлення необ­хідних для виживання останніх особливих умов, яка переводиться у відповід­ні вимоги. При цьому «больові точки» малих етносів, субетносів виявляються більш порушенням цих специфічних для них умов існування, ніж у такого су- перетносу, як російський чи український, «розкачати» які значно складніше.

Напевно, варто на певний час накласти мораторій на зміни державного устрою з тим, щоб встигли відбутися внутрішні зміни в умовах життя етносу. Інакше уникнути конфлікту неможливо. Сама ж ескалація конфлікту неми­нуча, якщо переговорний процес не має реальних структур. Крім того, з цього процесу необхідно вилучити такий підхід, який порушує рівність та самостій­ність. Далі - вилучення неминуче веде до нерозв’язуваності конфлікту. Щоб переговори не зайшли у безвихідь, слід також знімати посилення та згадуван­ня якихось третіх сил, що нібито стоять за спиною когось з учасників.

Вартісною є ідея збереження етнокультурної багатоманітності тоталітар­ного суспільства. Тобто, не можуть бути поза увагою, бо ж навіть зникнути. Першочерговим є поважне ставлення до етнічної культури. Деміфологізація національної ідеї уявляється важкою. У свідомості, скажімо, латиського на­роду національною ідею зараз неможливо якось трансформувати. Вона сама повинна набути якоїсь форми.

Міжетнічні конфлікти пов’язані передусім з тим, що в ідеології КПРС було закладено два цілком протилежних принципи: самовизначення нації та суверенітету. Вони аж ніяк не співпадають, отож і виникатимуть конфлікти не лише зараз. Наприкінці 80-х рр. суспільство підійшло до такої межі, коли конкуренція між націями досягла стану, що незалежно від перебудови все одно стала би конфліктною. Оскільки мобільність основних соціальних груп, які на­давали назву міжетнічним рухам, виявилася нерівномірною. Найменшою мо­більність виявилась у росіян, звідси перерозподіл функцій і звідси ж теорія про перерозподіл ресурсів. Третій чинник - політична боротьба, яка спиралася на національні рухи. Лідери партій прекрасно розуміли, що жодна з політичних платформ не може об’єднати всіх. Але таке об’єднання потрібно! Можливе воно лише на базі національного чинника. Вони й висунули його. Програма міжре­гіональних реформ Єльцина була без міжетнічної програми. Але коли Єльцин боровся за президентство, вона була висунута (хто завоює російську більшість; хто висуне відповідну програму). І те, що говорили російські патріоти у 1987 р., частково, без образу ворога, без образу насильства, було взяти на озброєння.

Міжетнічні конфлікти розв’язуються на шляхах компромісу, який можли­вий там, де існують реальні інтереси, а не політизовані та ідеологізовані, як це буває. Сам же компроміс нерідко виступає як результат втомленості від боротьби, надлому в настроях мас. Його умовою є охолодження пристрастей, усунення не­гативного емоційного фону. Компроміс навряд чи потрібно ототожнювати з пози­ційним торгом. Є торги тупикового характеру, які не можна вести до будь-якого компромісу. Компроміс же відіграє важливу функціональну роль на різних його стадіях. На стадії напруги - він чинник примирення, демонстрації дружелюбнос­ті. На стадії конфліктної ситуації компроміс об’єднує людей з чітко структуро- ваними інтересами. А при протиборстві компромісів - спосіб уникнути більшої шкоди. В основі компромісу - певний консенсус відносно правил. Скажімо, і від­мова від подвійної моралі щодо себе та противника і перехід до єдиних критеріїв.

Міжетнічні конфлікти включають в себе питання: якими мають бути кількісні та геополітичні параметри, які необхідні для того, щоб та чи інша нація, той чи інший народ мав право на самовизначення включно до відділен­ня. Якщо керуватися принципом - дати стільки суверенітетів, скільки хто схоче, - то все розпадеться на окремі князівства. Де тут грань? Зараз ця про­блема рішень поки що не має.

Нема сумніву, що існують випадки досить однозначної необхідності звер­нення до історії, апеляції до неї. Закономірною є апеляція Прибалтійських країн до історії окупації їх перед війною. А чи є апеляція до XIX ст. у Півден­ній Осетії? Ця проблема також містить у собі конфліктогенний «заряд».

Тепер щодо прав людини порівняно з громадськими, державними та наці­ональними правами. Це також значний конфліктогенний чинник. Виникають нові держави, багато з них - демократичні, інші тяжіють до тоталітаризму, треті - до неокомуністичного тоталітаризму, а четверті - у перспективі - на сході - до фундаменталістського режиму іранського типу. І ось при всіх цих наслідках права людини будуть безумовно порушуватися.

Досвід показує, що є оптимістична перспектива щодо врегулювання між­етнічних конфліктів, сутність якої полягає в тому, що конфліктуючими сторо­нами при переході до узгоджувальних процедур виконуються такі правила:

0 взаємна зацікавленість та участь у розв’язанні колізійної ситуації;

0 принцип відмови від патерналістського ставлення до силових засобів присудження по відношенню один до одного;

0 договірно-компромісний, консультативний характер узгоджуваль- них процедур;

0 певний кількісний склад представників зацікавлених сторін;

0 дотримання принципу розмежування предметів діалогу;

0 врахування взаємних інтересів;

0 аргументованість на наукове обґрунтування позицій.

Стадії узгоджувальних процедур:

0 констатація існування конкретної суперечності;

0 вичленування істотних та неістотних суперечностей;

0 обмін думками, консультаціями;

0 виділення спірних моментів;

0 зведення суперечностей у сферу права;

0 розгляд спірних позицій шляхом взаємних поступок та компромісів;

0 досягнення консенсусу;

0 механізм двостороннього контролю за виконанням досягнутих домов­леностей.

Якщо угода не досягнута: а) призначення повторного обговорення; б) звер­нення до Конституційного Суду; головне завдання розв’язання конфлікту - не стільки їх розв’язання, скільки їх попередження, трансформація насильниць­ких форм у конституційному законодавстві, переговорні рамки, зниження рівня криміногенності, недопущення відкритих зіткнень та людських жертв. Прин­ципами розв’язання конфлікту мають стати дотримання законності, прав люди­ни, врахування відповідних міжнародних конвенцій та декларацій. Все це має бути введено у правове поле, регулюватися органами державного управління.

Міжетнічні конфлікти розв’язуються на основі розробки та обґрунтуван­ня різних можливих альтернатив їх вирішення, показу, до чого ведуть ті чи інші кроки, чого вони коштуватимуть та ін. Експертиза при цьому має бути незалежною, оперувати об’єктивними даними. При цьому етнічність може бути не лише негативним, але й позитивним чинником для винесення об’єк­тивної оцінки конфлікту, оскільки однакова етнічність однієї із сторін у кон­флікті дозволяє глибоко та ґрунтовно знати та розуміти мотиви та особливості її поведінки, краще враховувати їх.

Щодо історичних аргументів у переговорах, їх використання слід заборони­ти, особливо щодо трансляції такого ґатунку аргументів на масову свідомість, оскільки вони просто генерують конфлікти, не говорячи вже про ескалацію.

Раціоналізація конфліктів на рівень масової свідомості у переговорному про­цесі має бути виключена, інакше - відкривається шлях до ескалації конфліктів.

Тобто професійність експертів передбачає врахування цього рівня. Необхідним є здоровий скептицизм, працюючи на нього, необхідно роз’яснювати певну ірра­ціональність масовій свідомості, розробляючи систему табу. Починаючи ж пояс­нювати ситуацію раціонально, стикаєшся з перекрученням пояснень.

Принципи врегулювання та розв’язання конфлікту мають стати втілен­ням законності, прав людини, врахування відповідних міжнародних конвен­цій та декларацій. Звідси - нагальна потреба розробки методології та мето­дики, стратегії та тактики, механізмів трансформації насильницьких форм розв’язання суперечностей в конституційно-законодавче недопущення від­критих зіткнень та людських жертв.

В умовах загострення міжетнічного конфлікту необхідно створити дер­жавну службу оперативного аналізу, раннього виявлення та розв’язання кон­флікту. Забезпечення національної злагоди та зниження напруги можливе шляхом впливу на економічну інфраструктуру та здійснення заходів, спря­мованих на усунення соціально-економічної нерівності та конкурентності за етнічною ознакою.

Світовий досвід довів, що коли з різних причин не можна забезпечити рівномірно діючого правового простору, на регіональному рівні створюються структури, що використовують потенціал місцевих владних утворень, інсти­тути народної дипломатії, а також заходи економ, та політ, впливу на суб’єкти міжетнічного конфлікту, що визначаються на консенсусній основі. Ці служби створюються з урахуванням того, що владні еліти соціальної системи намага­ються відсіяти інновації, які впливають головним чином на функціонування системи, яка вже існує. Ця служба має спиратися на органи влади всіх рівнів, інститути соціального врегулювання, громадські структури та мати достатнє інформаційно-аналітичне забезпечення.

Чеченська криза вочевидь показала, що без належного політичного забез­печення, без врахування тактичних та стратегічних наслідків дії централь­них органів у специфічних регіонах такі дії можуть породжувати ряд негатив­них наслідків. І перш за все - «оніміння милосердя», звичку бачити смерть, беззаконня, аморальність. Критерії моралі та духовності взагалі знижуються вкрай, а це накладає відбиток не лише на психологію покоління, що перене­сло міжетнічний конфлікт, але й на майбутню генерацію.

Використання регіонального миротворчого потенціалу дозволяє з най­меншими людськими, матеріальними та політичними втратами перевести конфлікт у конструктивну фазу, не дати йому перекинутися на сусідні тери­торії. Створення регіональних конфліктологічних служб з відповідним коор­динаційним центром у регіоні допоможе уникати дублювання, безсистемності діяльності державних структур та громадських організацій, надасть самим иротворчим зусиллям наукову основу, залучить інтелектуальний потенціал егіонів з багатоетнічним складом населення.

Центр етнополітологічних досліджень і попередження міжетнічних кон- ліктів має на меті забезпечення керівництва регіонів сучасною, ясною та повною інформацією про чинники, здатні призвести до конфліктів і екстремальних ситуацій у сфері міжетнічних відносин. Головне завдання цих центрів - зібрання інформації, впровадження досліджень, оцінка тенденцій, виявлення потенцій­них «гарячих точок», критичних ситуацій. Тобто, центр - це громадське об’єд­нання, що спеціалізується на дослідницькому та інформаційному забезпеченні.

Важливе місце в роботі має посісти етнічний моніторинг, підготовка та навчання основам політології керівництва різного рівня. Заслуговує на увагу думка про створення в одному з регіонів України центру, що розробив би мо­дель етнонаціональної регіональної політики.

Міжетнічні конфлікти - спричиняються масовою люмпенізацію насе­лення, у якого не залишається нічого іншого, крім відчуття своєї національ­ності - останнього, що в нього не забрано. Все це, безумовно, проявляється у посилені національної самосвідомості, та так би мовити, державності свідо­мості. Люмпенська свідомість природно трансформується у націонал-патріо- тичну або ж націонал-соціалістичну. До того ж як конфліктогенна реальність існують різноманітні уявлення людей щодо національного надбання та націо­нальної гідності як мотиваційних основ поведінки. У суспільстві неоднознач­не сприймається сам імідж, так би мовити, українськості чи російськості, їх етнічна дивергенція. Зберігаються та посилюються різниці у національних (етнічних) характерних типах професійної діяльності та її проявах. До цьо­го додається брак стійких структур громадського суспільства як базових со­ціальних ідентифікацій людини. Суб’єктивний бік конфлікту пов’язаний з наявністю, точніше - утвердженням у суспільстві такого ґатунку людей, які здатні реалізувати себе лише в екстремальних умовах і тому вони не лише сві­домо, але й несвідомо створюють навколо себе конфліктогенне середовище.

Образи, низький рівень толерантності, озлобленість, що дісталися від не­давнього минулого, також даються взнаки. Конфліктогенною є проблема націо­нальних меншин, раніше депортованих народів, масових міграційних потоків.

Стадії подолання міжетнічних конфліктів. їх розв’язання, передусім з’ясу­вання того, чи є у нас можливість для фіксації у міжетнічних конфліктах засо­бів збереження толерантності, чи можемо ми їх зафіксувати. Потім варто взя­тися до фіксації сфер та способів маніфестації міжетнічної толерантності: як це відбувається у тій чи іншій етнічній групі, спільноті у певних соціально-статут­них ситуаціях, позиціях, якими є способи реанімування взаємної толерантнос­ті та симпатії. Коли це можливо, а коли ні. І нарешті, чи є можливість для від­слідковування ситуації, яка провокує певну анігіляцію взаємної терпимості у міжнаціональних відносинах та встановлення тієї критичної точки, після якої будь-який конфлікт досить швидко проходить перші три стадії та вступає у ста­дію конфліктних дій. Цю точку завжди необхідно вміти прогнозувати.

Агресивність стримування у міжетнічних конфліктах скільки вдаєтьс підняти поріг її стримування шляхом раціоналізації поведінки протидіючи етносів на основі передбачення та прорахунку їх представниками різних не гативних наслідків середовища, становища етносу в системі міжетнічних відносин, розвалу культури, затримки розвитку підростаючого покоління та ін. У 60 - 70 рр. з’явилася на Заході серія теорій та конкретних досліджень полі­тологів та соціологів, які використали гіпотезу фрустрації - агресії як загаль­ну теорію насильства та соціальних конфліктів. На основі крос-культурних та крос-національних досліджень політичного насильства були здійснені спроби вдосконалити та конкретизувати теорію фрустрації - агресії через виселення специфічних соціальних умов та відносин, які викликають колективну фру­страцію соціальних груп та суспільства в цілому.

Ряд вчених спробували більш конкретно визначити проміжну ланку (інсти- гацію) між колективною фрустрацією та виникненням соціальних конфліктів, які проявляються у насильницьких діях протилежних сторін (абсолютна де- правація, відносна деправація, зростаючі очікування, когнітивний дисонанс, редукція інтеракції, системна фрустрація, концепція колективної дії тощо).

Міжетнічні конфлікти починаються із суперечності, яка породжує певний комплекс проблем чи проблемних ситуацій. Що являє собою проблема стосовно суперечностей? Це неурегульована суперечність. Проблема породжує напругу, тобто проблему, яка не знайшла свого розв’язання. Це, так би мовити, больова зона щодо стосунків суб’єкта з об’єктивною реальністю. І нарешті, напруга по­роджує конфліктну ситуацію, тобто усвідомлення суб’єктом несумісності сво­го інтересу з інтересом суб’єкта, який з ним взаємодіє. Цей хворобливий стан соціологам, соціальним психологам, культурологам, політологам слід мати на увазі. В цій ситуації виникають реальні індивідуальні та групові синдроми, які починають деформувати поведінку, хоча суб’єкти конфлікту при цьому ще не вступають у гостру боротьбу. Нарешті, виникає конфлікт дій - власне про­тиборство. У західній соціології конфлікт розглядається як загрозливий стан саме тому, що він являє собою форму соціальної боротьби зі своїми законами, логікою, впливом один на одного, включаючи нерозбірливість у засобах досяг­нення цілей, культивування досить сильних елементів ненависті, злоби, ба­жання все потрощити, але перемогти та ін. Хоча протиборство - лише одна із стадій конфлікту, подекуди саме з нею ототожнюють конфлікт в цілому. І за­вдання полягає в тому, щоб уважно подивитися на всі стадії розвитку конфлікт­ної хвороби і бути уважними детекторами. Протиборство зовсім не синонім зла. Все залежить від того, якими засобами здійснюється боротьба - силовими чи цивілізованими. Основні протиставні варіанти тут - консенсус чи антаго­нізм, боротьба до переможного кінця. У колишніх радянських республіках міжетнічні конфлікти набувають якраз форму другого варіанта. Чому? Між­етнічний конфлікт - це щось замкнуте, без зовнішніх їх зв’язків і залежності. Якщо ми зрозуміємо, які сили приховані в основі конфлікту, то зрозуміємо його природу та генезис. Це і складає методику вивчення конфлікту. Якщо ві­зьмемо розрізнені конфліктогенні підстави, ми будемо підходити до конфлікту досить емпірично. А якщо ми їх систематизуємо, структуруємо, виділяємо на цій підставі зони напруги, тоді оцінка буде адекватною та ґрунтовною. Встає таким чином питання про картографування ранньої діагностики конфліктів між етносами для того, щоб можна було скласти схему розвитку конфліктів на різних стадіях. Далі треба з’ясувати заблоковані конфлікти, які неможливо розблокувати одній із сторін, розв’язувати їх, добиватися консенсусу.

Важливо якомога раніше вчасно розгледіти конфліктний процес, скажі­мо, не доводити його до стадії протиборства, а контролювати та регулювати ще на стадії виникнення конфліктної ситуації.

По-перше, врахування євразійського образу Росії. Якщо цього не роби­ти, то можливе посилення християнсько-мусульманських розбіжностей та загроза зрощування християнських лідерів з владою, і в той же час - змови ісламських конфесій із зарубіжними рухами. По-друге, неусвідомлений на­ціональний нігілізм російського населення, який зумовлений тим, що росій­ська нація нещодавно відчувала національний гніт. Звідси - недооцінка на­ціонального моменту, формальне ставлення до національного чинника. Тре­тє - це відмова від максималістських вимог конфліктуючих сторін. Якщо б азербайджанці були твердо впевнені, що населення Карабаху у своїй вимозі самовизначення не дійде до відділення, це значно пом’якшило б конфлікт. З іншого боку, якщо б вірмени у Карабасі були впевнені, що їх національного права у відповідності з їх менталітетом будуть задоволені, то конфронтація між ними збереглася б, але не набула такої гострої форми, як зараз.

Політика міжобщинних відносин. Усі державні органи, що опікуються проблемами іммігрантів мають змінити свій курс поведінки відповідно до зростаючої культурної та етнічної багатоманітності населення, що обслугову­ється ними, з тим, щоб надавати ефективні послуги всім, зокрема, врахову­вати етнічні (культурні) особливості іммігрантів, мають володіти тактовним, толерантним підходом до них. Звідси - потрібно забезпечити наявність пер­соналу іммігрантського походження в основних сферах державних служб, а також на всіх рівнях їх історичної драбини. Посадові особи із сфери роботи з проблемами іммігрантів, мають пройти належну підготовку, бути професій­но готовими до міжнаціонального спілкування, вільними від расистських та дискримінаційних поглядів.

Мультиетнічна клієнтура має своє традиції, свої ставлення до здоров’я, тому важливо долати непорозуміння внаслідок різниці культур, а основопо­ложним принципом має стати забезпечення належного медичного обслугову­вання всіх прошарків населення, включаючи мігрантів.

Закон про громадянство має важливе значення в процесі соціальної інте­грації іммігрантів, адже саме громадянство забезпечує доступ до участі у по- літсистемі (зокрема голосуванні). Якщо значна кількість постійних жителів не має права голосу, послаблюється легітимізм процесу прийняття політич­них рішень. Усі п’ять скандинавських країн, Нідерланди, Ірландія, два кан­тони Швейцарії (Нев-Шатель та Юра), Португалія, Іспанія дозволяють іно­земним громадянам, що живуть у країні кілька років, брати участь у виборах у місцеві органи влади. Проект Конвенції Комітету Міністрів Ради Європи пе­редбачає надати право голосу іноземним жителям. Важливо надавати перева­гу територіальному принципу (місце проживання), а не принципу підданства (громадянства) у можливих випадках. Місце проживання, а не громадянство повинно бути головним критерієм надання прав та покладання обов’язків державою, а також для надання державного захисту. В європейських країнах намітилася тенденція полегшення процедури отримання громадянства, що є одним з найбільш ефективних методів допомоги іммігрантам розвивати у них почуття належності до суспільства, в якому вони живуть.

Безробіття надало вагу лозунгу «іммігранти відбирають у нас роботу». Ри­нок праці тому і є найбільш важливою ареною досягнення соціальної інтегра­ції мігрантів. Низька зайнятість іммігрантів пов’язана: з недостатнім рівнем професійної підготовки іммігрантів та членів етнічних груп; дискваліфікаці­єю, дискримінацією тощо. Важливу роль може відіграти етнічний бізнес. Під­приємства, які очолюють іммігранти (члени етнічних груп) надають яскравий колорит набутому мультиетнічному характеру великих європейських міст, де значна кількість іммігрантів. Варто передбачити правила та інструкції, щоб гарантувати іммігрантам при створенні ними підприємств рівних можливос­тей з неіммігрантами. «Позитивна акція», тобто заходи та інструменти для забезпечення рівного доступу до робочих місць, буде гарантією рівності мож­ливостей. Одна з форм «позитивної акції» - дотримання положень трудово­го законодавства - тобто слідування принципу рівності можливостей (досвід накопичено у Великої Британії). Важливо встановлювати етнічні квоти для мігрантів, хоча вони мають низьку кваліфікацію (тут спостерігається зворот­на дискримінація), визначити процедуру найму іммігрантів, звичайно, на підставі особистих якостей, а не етнічної належності. Іммігранти та члени ет­нічних груп мають можливість запропонувати багато чого для європейської економіки та суспільства, вони можуть бути джерелом чималого збагачення, і Європа не може дозволити собі розкіш не використати їхні здібності.

У проекті «Міжобщинні та міжетнічні відносини» Ради Європи (1991) за­значається: в конституціях більшості країн є положення щодо протизакон­ності дискримінаційних дій. Планується ввести особливі додаткові закони проти цього соціального зла. Закони проти дискримінації можуть передбача­ти такі пункти:

0 слова, дії, публікації, аудіовізуальний матеріал, що містить підбурен­ня до расової ненависті, насильства та дискримінації;

0 дискримінаційну поведінку (акти чи знущання) з боку державних службовців при виконанні своїх обов’язків;

0 дискримінація з боку приватних осіб чи установ у галузях: надання житла та працевлаштування, освіти та професійної підготовки, на­дання благ та послуг.

Заходи правового захисту мігрантів:

0 кампанії з інформування населення, зокрема мігрантів, членів етніч­них груп та їх асоціацій;

0 діяльність з підготовки та інформування юристів, представників су­дових органів та поліції;

0 міністерські циркуляри з вказівкою громадським обвинувачам; - ого­лошення рішення суду;

0 проведення консультацій особам, що вважають себе жертвами дис­кримінації;

0 створення спеціальних органів для координації дій, спрямованих проти дискримінації (Комісія за расову рівність у Великої Британії, омбудсмен у справах проти дискримінації (Швеція).

Важливо, щоб дискримінація сприймалася як ганебний акт, що завдає ве­ликої шкоди. Антидискримінаційні закони не наділяють мігрантів та членів етнічних груп якимось особливими привілеями, а радше служать засобом до­сягнення справжньої рівності можливостей шляхом подолання перепон, що стоять на цьому шляху. Водночас правові методи мають доповнюватися іншими формами дії - боротьбою з ксенофобією та расизмом, правовим вихованням.

Злочинність в європейських державах вища серед тих, хто недостатньо ін­тегрувався у суспільстві серед іммігрантських общин та етнічних груп (дріб­ні крадіжки). Злочинність не є ключовою проблемою міжетнічних відносин і тому необхідна стриманість в оцінці злочинів серед іммігрантів. Згідно з Ре­комендаціями (88) Кабінету Міністрів Ради Європи важливими є превентивні заходи: створення більш сприятливих освітніх умов та забезпечення рівних можливостей, покращення роботи правосуддя та поліції.

Контроль над імміграцією має чи не найбільше значення для міжобщин- них відносин. Більшість урядів країн - членів Ради Європи вважають, що по­літика обмеження імміграції - необхідне встановлення добрих міжобщинних відносин. Адже приймаюче населення буде проявляти прихильне ставлення до іммігрантів лише внаслідок впевненості, що їх кількість не буде безкінечно зростати. Але якщо обмеження щодо іммігрантів не будуть справедливими та обґрунтованими, то іммігрантам дають зрозуміти, що їх присутність не є осо­бливо бажаною. Політика обмеження імміграції неминуча, проте її застосо­вування має бути справедливим, гуманним та недискримінаційним, і таким, що відіб’ється на розвитку міжобщинних відносин. Звідси - потреба забезпе­чити впевненість у тому, що іммігранти зустрінуть доброзичливе та ввічливе ставлення, незалежно від національності та етнічного походження. Відомства у справах іммігрантів повинні показати приклад добрих міжобщинних від­носин відповідно до принципів адаптації державних служб до потреб мульти- етнічного суспільства.

Комітет експертів з міжобщинних відносин Ради Європи вважає, що роз­осередження етнічних груп є небажаним, адже призводить до поділу сім’ї та общин до думки, що іммігранти є небажаним та проблематичним елементом населення, ще менш прийнятою є примусова концентрація іммігрантів, яка рівноцінна одній з форм расової сегрегації.

Важливою є свобода вибору місця проживання іммігрантів, такої ж, якою користується все населення, реконструкція запущених районів, в яких іммі­гранти мають тенденцію концентруватися, використовуючи в такий спосіб позитивні сторони наявності існуючих общин, забезпечення їх членам збалан­сованого життя в ній. Такі райони стануть більш придатними і для корінного населення, внаслідок чого утворився б змішаний склад населення.

Ст. 26 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права наголо­шує: «Будь-яка дискримінація повинна бути заборонена законом, закон пови­нен гарантувати всім особам рівний та ефективний захист проти дискриміна­ції з будь-яких ознак, як то: раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політ, та інших переконань, національного та соціального походження, майнового стану, народження чи іншої обставини». Конвенція ООН про ліквідацію всіх форм расової дискримінації в ст. 2 передбачає: «Кожна держава-учасник по­винна, використовуючи всі належні засоби, включаючи і законодавчі акти залежно від обставин, забороняти расову дискримінацію, яка здійснюється будь-якими особами, групами чи організаціями, та покласти їй край». Ст. 5 зобов’язує держави заборонити та ліквідувати расову дискримінацію у всіх її формах та гарантувати рівноправність кожної особи перед законом. Європей­ська Конвенція з прав людини, в свою чергу, забороняє дискримінацію лише в тому, що стосується «володіння правами та свободами, оговореними в даній Конвенції» (ст. 14), хоча юриспруденція Європейського Суду з прав людини визнала, що захист від «поводження, яке принижує людську гідність» (ст. 3) може включати в себе і захист проти расової дискримінації. Пропонується розширити сферу застосування ст. 14 до інших форм дискримінації.

У 1990 р. Рада Європейського Співтовариства прийняла резолюцію з про­блем расизму та ксенофобії, хоча законодавства співтовариства проти дискримі­нації не існує (є закон співтовариства проти дискримінації за ознаками статі).

Рівність можливостей для всіх дітей, незважаючи на їх походження - го­ловна мета політики в галузі освіти, а контекст, винесений зі школи має стати фундаментом для будівництва гармонійних відносин. У Заключенні проекту 7 Керівного комітету з питань міграції та Ради з гуманітарного співробітни­цтва Ради Європи підкреслюється:

0 дослідження в цій галузі повинні засновуватися на особі як на носії культури, а не культурах, що розглядаються як системи та інститути;

0 ідея антитези «культура приймаючої країни» та «культура мігран­тів» має поступитися конкретній концепції культурної багатоманіт­ності та відкритості сучасних суспільств, що є результатом багатьох чинників, міграція - лише один з них;

0 слід засвоїти міжкультурні методи навчання та викладання, щоб пе­редати всім учням сутність поняття «інші», дати можливість кожно­му прийняти його якісну самобутність з тим, щоб згодом зрозуміти універсальність людських цінностей;

13 визнання належності особи до даної конкретної общини не означає, що вона повинна цілком ототожнювати себе лише з цією спільнотою;

0 від специфічних заходів з надання допомоги мігрантам слід перейти до всебічного підходу, який буде сприяти розвитку певного доступу для кожної особи - іммігранта чи корінного жителя, з однаковими со­ціальними, освітніми та культурними можливостями.

Щодо освіти мігрантів Комітет експертів з міжобщинних відносин Ради Європи вважає за необхідне, розрізнюючи навчання іммігрантів та членів ет­нічних груп, з одного боку, та навчання всіх у мультиетнічному суспільстві з наявністю багатьох культур, з іншого, застосовувати обидва методи, хоча вони й потребують різного підходу. Мультиетнічність європейського суспільства має відображатися у змісті учбових програм, а саме навчання стати мультикуль- турним за рахунок введення курсу історії, географії країн, звідки походять ім­мігранти. Водночас міжкультурне навчання має забезпечити входження іммі­гранта в світ культури приймаючої країни. Системи навчання в Європі значно різняться: одні надають більший простір культур, плюралізму та багатоманіт­ності, інші - роблять акцент на національна єдність. Тому освіта повинна стати ядром будь-якої політики в галузі міжобщинних, міжетнічних відносин.

На думку Комітету експертів Ради Європи, співробітники поліції мають докладати зусиль для адаптації до реальностей мультикультурного суспіль­ства. Підготовку поліцейських слід здійснювати за широкою програмою - від простого інформування про групи іммігрантів до спроб змінити їх ставлення до членів іммігрантських общин та етнічних груп. Толерантне ставлення до культурної та етнічної багатоманітності суспільства та повага до всіх куль­тур - суттєві компоненти поліцейського професіоналізму, ознакою якого є відкритість, терпимість, гарні навички в галузі міжособистих та міжкуль- турних відносин. Підготовка поліцейських включає вміння діяти у важких ситуаціях, особливо в умовах спалаху расового насильства. Необхідно також розробити кодекс професійної поведінки працівника поліції, досягти, щоб їх склад відображав етнічну багатоманітність країни. Це ж стосується системи кримінальної поліції та органів у справах неповнолітніх, щоб вони поводи­лися справедливо та неупереджено, усвідомлювали значимість культурних, етнічних та соціальних чинників нетрадиційної поведінки. Члени етнічних груп та іммігрантських общин мають користуватися пільгами, що виплива­ють із нововведень в системі правосуддя (альтернативне право заміни пока­рання в місцях позбавлення волі на інше покарання). Це передбачає спеці­альне навчання та надання перекладацьких послуг, а також комплектування штату поліції з членів етнічних груп.

Вкрай важливі зміни у ставленні та прийнятті з боку адміністративних органів належних дій, які могли б сприйняти етнічну та культурну багатома­нітність. Сам закон не повинен стояти на шляху тієї гнучкості, яка необхідна в мультиетнічному суспільстві, що означає і внесення поправок до законів. У законі необхідно встановити принципи поваги та однакового поводження для всіх членів суспільства, незалежно від їх етнічного походження, культурних традицій та ін. Це передбачає включення в нього положень, за якими проти проявів расизму чи дискримінації будуть застосовані правові акції. Правова структура має сприяти розвитку етнічно багатоманітного суспільства. В ці­лому, політика з питань міграції безпосередньо пов’язана з міжобщинними відносинами. При цьому держави-члени Ради Європи виходять з прав, викла­дених в четвертому протоколі Європейської Конвенції з прав людини: права залишати будь-яку країну, включаючи власну (ст. 2). Цей основоположний принцип свободи пересування прийнято в рамках Паради з безпеки та співро­бітництва в Європі. Так, у заключному документі Паризької Наради на вищо­му рівні країн НБЄЄ (1990) наголошено: «Ми підкреслюємо, що вільне пере­сування наших громадян та контакти між ними мають вкрай важливе значен­ня для збереження та розвитку вільних суспільств та процвітаючих культур» (Паризька хартія для нової Європи).

Разом з тим свобода залишити країну, звичайно, не обов’язково означає свободу в’їхати в іншу. Тому контроль за імміграцією вважається однією з обов’язкових відмінних рис національного суверенітету, а суворий контроль у країнах «спільного ринку» буде здійснюватись і надалі.

Мінімальні критерії того, що робити з іммігрантами, визначені у розро­бленій у Раді Європи Європейській Конвенції з правового статусу робітників- мігрантів, особливо - Міжнародній Конвенції з захисту прав усіх робітни- ків-мігрантів та їх сімей, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН. Мігранти захочуть інтегруватися лише тоді, коли їхній правовий статус буде гаранто­вано. Комітет експертів з питань правового становища мігрантів Ради Євро­пи ухвалив свою доповідь, в якій міститься ряд пропозицій щодо посилення правового статусу іммігрантів, які проживають значний час у приймаючому суспільстві, надто - щодо забезпечення міцної гарантії на проживання та пра­ва сім’ї на возз’єднання.

За висновком Комітету експертів з міжобщинних відносин Ради Європи місцеві органи відіграють ключову роль в цих відносинах. Вони безпосеред­ньо контактують з громадськістю (з іммігрантами та більшістю населення), першими дізнаються про проблеми мігрантів, членів етнічних груп, знають становище зайнятості та стан дискримінації, мають досвід застосування прак­тичних заходів щодо розв’язання проблем міжетнічних та міжобщинних від­носин, відіграють вирішальну роль у формуванні місцевої громадської думки, є основними постачальниками послуг та одними з основних роботодавців. Слід враховувати і тенденцію до децентралізації, щоб здійснювати багато видів со­ціальної політики на місцевому рівні. Щодо мігрантів, вагомою є думка про проведення узгодженої суспільної акції зусиллями різних організацій, функ­ціонуючих територіальне по сусідству. Роль місцевих органів є вирішальною щодо міжетнічних конфліктів, тому варто, аби місцеві влади розробили чітку політику та стратегію з метою поліпшення міжобщинних відносин. Заходи на місцевому рівні можуть піти далі, ніж того потребує національна політика, а в деяких випадках можуть мати більший ефект, як більш реалістичні та такі, що ґрунтуються на досвіді повсякденного життя та зіткнень між членами різ­них етнічних груп. Центральна влада може зобов’язати місцеву владу вико­нувати саме цю конструктивну роль. Деякі органи місцевої влади виконують роль першопроходців, розробляючи новітню політику з міжобщинних відно­син, яку варто взяти на озброєння.

Велике значення має резолюція 183 (1987) Постійної конференції місце­вих та регіональних влад Європи, а також матеріали Колоквіуму «Культурна багатоманітність у місті - інтеграція іммігрантів» (1991, Франкфурт).

Ендоетнічність - один із проявів етнічної самоізоляції, принцип побудови національного життя на засадах обмеження його рамками виключно власного етнічного масиву, абсолютизації його досягнень, цінностей, організації сус­пільного життя, норм та моделей поведінки. Головним стимулом, що зумов­лює ендоетнічність, є його етнозберігаюча функція. В умовах інтернаціоналі­зації всіх сфер суспільного життя ендоетнічність виступає дієвою перепоною на шляху можливих при цьому процесів маргіналізації, денаціоналізації та асиміляції, сприяє збереженню мови, етнічної самосвідомості, усталених ко­рисних норм національного співжиття, традицій, звичаїв та обрядів, націо­нальних форм освіти та морального виховання, тобто основних типологічних рис етногенетичної організації.

Хоч ендоетнічність найбільш виразно спостерігається у малочисельних на­родів, що відчувають безпосередню загрозу своїй національній самобутності, притаманна вона й іншим, чисельно великим етнічним спільнотам, для яких такої загрози безпосередньо не існує, і основним спонукальним мотивом ендо- етнічності у котрих виступає суттєва різниця в рівні економічного, політич­ного, та культурного розвитку, системах традицій та звичаїв, віросповіданні, інші відмінності стосовно іноетнічного середовища, особливості менталітету. Значну роль відіграє принцип ендоетнічності в житті діаспорних структур, забезпечуючи збереження етнічної ідентичності їх членів, зумовлюючи осо­бливий характер зв’язків з історичною прабатьківщиною, відповідальності та обов’язку перед нею. При цій нагоді варто окремо згадати китайських хуа- цяо, вірменську та європейську діаспору, українців, що проживають за меж­ами своєї історичної батьківщини.

Надмірна орієнтація на ендоетнічність, однак, потенційно несе в собі за­грозу відчуття етнічної самодостатності, егоцентризму, самоізоляції, може виступати причиною виникнення певних колізій, тертя в стосунках з іноетнічним середовищем.

Етнічна асиміляція - це процес поступового розчинення певної етнодис- персної групи або й цілого невеликого за чисельністю етносу серед іншого ве­ликого етносу або групи етносів. Цей процес є закономірним, і коли він не зазнає спеціальних втручань, локалізоване етнічне життя згасає майже непо­мітно. Але частіше за все трапляється так, що найбільш свідома частка цьо­го етносу, а нерідко й передова громадськість оточуючих етносів звертають увагу на необхідність уповільнити процеси такого згасання, а то й припинити їх. Людство від цього значно виграє, бо для нього тим самим суттєво поліп­шується можливості збагатитися духовно-культурними надбаннями зникаю­чого етносу. Поряд із зазначеними існують й інші форми втручання в етнічні асиміляційні процеси. Наприклад, штучне їх прискорення шляхом створен­ня всіляких перепон для нормального функціонування етносу та задоволення етноформами своїх етнічних потреб. Тоді така асиміляція починає наближа­тися за своїм змістом до деетнізації.

Поступовість асиміляційних змін є такою, що, по-перше, зникають озна­ки етнічності у царині матеріальної культури й лише потім - у царині культу­ри духовної. Найбільш стійка риса етнічності — етнічна самосвідомість.

Що стосується деетнізації, то вона засадово є штучно-насильницьким процесом поступового й планомірного позбавлення певного етносу його най­важливіших рис. Деетнізація, на відміну від етноциду (тотального фізично­го знищення етносу) здійснюється переважно засобами заборон (у прямій чи прихованій формі), а також шляхом створення всіляких перепон вживанню етнічної мови, функціонуванню етнічних шкіл, здійсненню видавничої діяль­ності та роботі засобів масової інформації етнічною мовою, розвиткові літера­тури, мистецтва та етнічної культури взагалі. Деетнізація може відбуватися й у такий спосіб, як репресії щодо найбільш активної частки етносу (перш за все - його духовної інтелігенції) та масові депортації.

Органічною складовою деетнізації є демографічна й культурна експансія пануючого етносу. Вона може втілюватися в процеси переселень великих сіль­ських мас пануючого етносу на аграрні території етносу-автохтону, докорінних змін промислової інфраструктури (будівництво індустріальних гігантів, пере­робних, енергетичних комплексів тощо) з наступним втягненням в її орбіту знов-таки великих мас пануючого етносу, перетворення мови пануючого етносу на державну на території етносу-автохтону з усіма наслідками, що випливають звідси, для всіх головних царин життєдіяльності (промисловості, торгівлі, на­уки, охорони здоров’я, спортивної діяльності, військової справи тощо).

Однією з форм деетнізації є штучно прискорена асиміляція етнодисперсних груп.

Етнічна винятковість - почуття історичної індивідуальності, унікальнос­ті історичної долі по відношенню до інших етнічних спільностей, що виявля­ється у мові, культурі, формі державності, соціально-економічній діяльності, географічному довкіллі. Поряд з нейтрально-об’єктивним трактуванням має і негативний відтінок, який полягає у підкресленні вищості по відношенню до інших. Етнічна винятковість може викликати міжетнічні ворожнечу, чвари, конфлікти, псувати дружні стосунки між окремими представниками різних етносів, шкодити розвитку власної культури, а також моральності соціально- ^ етнічного суспільства, сприяти вибору ізоляціоністського шляху розвитку, І ставати гальмом цивілізаційного прогресивного поступу. Більш того, етнічна винятковість стає і поштовхом до міжнародних воєн. Саме етнічна винятко­вість (арійство, замішане на біорасових ознаках) призвело до Другої світової війни. Найчастіше цей феномен виявляється в багатонаціональних держа­вах, бо домінуючий етнос чи чисельно, чи економічно, а також і політично і культурно намагається довести свою винятковість шляхом деетнізації інших груп, нав’язуючи їм свою культуру, свій спосіб життя, ігноруючи специфіку, унікальність, винятковість інших.

Етнічна ворожнеча - почуття, яке притаманне більшості етносів, що з тих чи тих причин вимушені жити в одній державі, під одним урядом, який, як правило відбиває в своїй політиці інтереси домінуючої етнічної групи. В основі ворожнечі між етносами може лежати історична пам’ять, різний рівень соціаль- но-економічного добробуту, культурна і релігійна відмінність. З метою забезпе­чення етнічної безпеки для своєї групи, що в свою чергу, є найвищим показни­ком етнічної ворожнечі, застосовуються такі прийоми, як різня та вигнання. Ці екстремальні прийоми вказують на те, що етнічна ворожнеча досягає свого апо­гею і ворогуючі етносі вже не здатні мирно ужитись на одній території.

Розчленування або відділення є більш помірковані прийоми для усунення етнічної винятковості, бо вони дозволяють ворогуючим етносам жити на тра­диційній географічній території, хоча повністю і не знімають гостроти між­етнічних відносин. Прикладами етнічної ворожнечі можуть бути і єврейські погроми і переслідування євреїв Гітлером та його прибічниками, вірмено- азербайджанська різня, проблеми взаємовідносин між хуту і тутсі в Бургундії і багато інших як в минулому, так і на сучасному етапі, які вказують на те, що етнічна ворожнеча супроводжується зміною і соціально-політичних обста­вин, і історичною пам’яттю.

Проект Ради Європи з міжобщинних відносин почав розроблятися фак­тично з 1984 р. у рамках семінару з міжобщинних відносин «Мультиетнічне товариство в дії» та комплексної програми Європейського комітету з питань міграції, яку здійснював Комітет з міжобщинних відносин, здійснення до­сліджень, консультацій, конференцій. До підготовки проекту та його дороб­ці залучався Комітет з питань міграції населення, біженців та демографії Парламентської Асамблеї, Постійна конференція локальних та регіональних властей в Європі, Рада з культурного співробітництва, Комітет експертів за сприяння навчанню та інформації в галузі прав людини тощо. Вивчалися ре­тельно питання етнічного бізнесу, закони, спрямовані проти дискримінації, а також - расового та етнічного насильства. Міжобщинні відносини широко обговорювалися на двох конференціях європейських міністрів, що відповіда­ють за питання міграції. У серпні 1991 р. Міністри схвалили текст документа та визначили керівну лінію на майбутнє, прийняли відповідну резолюцію.

Проект розроблено Комітетом експертів з міжобщинних відносин. Він передбачає узагальнення набутого досвіду та ознайомлення з ним країн, що йдуть шляхом відкритого суспільства, демократичним шляхом. Стосовно країн СНД вони мають не лише подолати труднощі, пов’язані з новими мігра­ційними пересуваннями, але й враховувати наявні різнорідні етнічні та на­

ціональні масиви. Сам проект не обмежується дослідженням заходів та дій, спрямованих на надання допомоги таким групам мігрантів, але й розглядає суспільство в цілому. Вираз «міжобщинні відносини», таким чином, охоплює сукупність відносин між корінним населенням та різними групами мігрантів чи етнічними групами іммігрантського походження. Такий підхід вкрай цін­ний, бо ж більшість мігрантів оселяються в приймаючих країнах на постійне проживання. Проект передбачив узгоджену стратегію щодо наслідків мігра­ції населення останніх років та в майбутньому, виділив п’ять принципів ефек­тивної політики миру та міжетнічних відносин, розробив питання політично­го реагування на проблему, визначив елементи політики миру та міжетнічних відносин, культурний вимір тощо.

Мультикультурні суспільства. Наявність іммігрантських общин та етніч­них груп поглибили багатобічний характер європейського співтовариства, хоча деякі представники корінного населення вбачають в еміграції загрозу культурній спадщині Європи. Спостерігаються й антиіммігрантські настрої, расистські прояви та дискримінація.

Прихильники несумісності культур висувають два «рішення». Перше - зупинити подальшу імміграцію та заохочувати людей до повернення. Проте цього досягти неможливо у суспільстві, яке стає дедалі відкритішим. Друге - асиміляція, яка передбачає майже повне зникнення іммігрантських культур та етнічних груп.

Однак радикальна політика культурної асиміляції терпить поразку. Вона не підпорядковується основним принципам свободи та демократії, як їх розу­міють зараз у Європі. І нещодавня хвиля демократизації, що прокотилася по Центральній та Східні Європі, засвідчила рецидив етнічних та національних проявів і навіть расизму.

Саме тому більшість країн імміграції Західної Європи ввели деякі плю­ралістичні системи в свою політику: визнання релігійних звичаїв, надання можливостей навчання рідній мові та утворення етнічних та мігрантських ор­ганізацій.

Визнається, отже, та роль, яку відіграє етнічність у встановленні гар­монійних відносин між общинами, а імміграція поклала початок розвитку мультиетнічних суспільств, які повинні надати можливість для мирного спі­віснування всім общинам.

Дедалі більше культурний плюралізм завойовує гідне місце у країнах Єв­ропи (Нідерланди, Швеція та ін.). І це цілком справедливо. Міжнародна мі­грація здавна є важелем культурних змін, які можна порівняти з великими відкриттями, новинками технології, революціями, бо ж навіть війнами.

І якщо культура, маючи динамічний характер, завжди пристосовується до зміни обставин, то саме міграція зближує носіїв різних культур та випливаючі звідси контакти, які породжують значні імпульси в мігрантській культурі.

Звідси - потреба знайти рівновагу між повагою до культур іммігрантів та визнанням того, що вони також втягнуті в еволюційний процес. Політика, яка надає іммігрантам можливість самовираження та саморозвитку, має пе­ревагу над політикою, що обмежує та стримує їх потенціал.

Поселення іммігрантів та населення країни, що їх прийняла,- це не окре­мі, можливо, навіть антагоністичні групи, а навпаки - суспільство слід роз­глядати як єдине ціле і у всій його етнічній та культурній багатоманітності, а встановлення добрих міжобщинних та міжетнічних відносин - одна з важ­ливих складових державної політики. То ж невипадково на конференції Мі­ністерств у справах міграції в Опорто стверджується: «якщо держави-члени бажають мати користь від нових елементів культурного та громадського жит­тя, які привнесені мігрантами, то важливо прийняти політику міжобщинних відносин та застосувати її послідовно у свої сфери суспільства».

Етнічність за такого підходу розглядається як така, що набрала форми сус­пільного устрою, порівнюваного хіба що з релігією, політичними поглядами чи інтересами. Уряди мають дозволити емігрантським общинам та етнічним групам об’єднуватися, жити та функціонувати відповідно до їхніх бажань у межах визначених законом.

Таким є підхід до можливостей реалізації політики культурного плюра­лізму та державної підтримки форм культурної багатоманітності, такою є по­літика відкритості влади щодо іммігрантського та етнічного власного життя.

Рівність можливостей, позитивна акція, мультикультуралізм - основа політики міжобщинних відносин, що включає в себе взаємодію між різни­ми групами, общинами та спільнотами, які разом складають суспільство, що характеризується культурною та етнічною багатоманітністю, і виключає ра­сизм, ксенофобію чи передсуди.

У цьому ж «ключі» розв’язується й дилема: «особа - етнічна група». Рада Єв­ропи, піднявши значення культурного виміру міжетнічних відносин, водночас рекомендувала підтвердити право особи та спільноти зберігати та розвивати свою культурну самобутність. Зазначимо, що інтеграція є попередньою умовою для більш повного розвитку іммігрантів та членів етнічних груп, встановлення гармо­нійних міжобщинних відносин. А сприяння контакту та діалогу між спільнотою більшості та культурними релігійними меншинами - є основою взаєморозуміння.

Концепція свободи віросповідання має сприяти тому, щоб іммігрантська ре­лігія та сімейне право стали частиною закону країни, яка приймає емігрантів.

Отже, наявність більш ніж двадцяти мільйонів іммігрантів у Європі на­дало значний інтелектуальний, художній та духовний імпульс культурі цієї території.

Культури, моделі культури та художня творчість розвиваються та зміню­ються в умовах взаємодії між множиною та однорідністю, породжуючи нові напрями та культурні форми.

Саме тому на конференції європейських міністрів культури в Палермо (квітень 1990 р.) досягнута домовленість про те, що вплив культур інших час­тин світу повинен розглядатися як позитивний. Зрештою, знаменною рисою європейської культури є відкритість щодо форм культурного вираження ззов­ні. Тому пропонується надати іммігрантам (общинам, етнічним групам) мож­ливість брати участь у культурному житті всіх держав - членів РЄ, заохочува­ти розвиток етнічного мистецтва, що бере свій початок від різних культурних джерел, різних творчих методів, надавати іммігрантам та членам етнічних груп можливості демонструвати результати їхньої творчості, етнічного мис­тецтва в цілому, їх артистичного самовираження для забезпечення доступу до культурного життя та художніх творінь інших спільнот.

«У мистецтві,- зазначається в проекті РЄ,- рівне поводження з усіма куль­турами є обов’язковою умовою мультикультуралізму». Водночас суспільство, в якому існує культурна багатоманітність, може процвітати лише за наявнос­ті достатніх можливостей для культурного обміну, що відіграє важливу роль в інтеграції іммігрантів та членів етнічних груп.

У Проекті РЄ зазначається: держави-члени мають визнати два види прав за етнічними та емігрантськими общинами - мати можливість отримувати через засоби масової інформації належні відомості, що відповідають їх потре­бам, їм повинні надаватись можливості виражати себе через них.

У свою чергу, Комітет експертів міжобщинних відносин наголосив на не­обхідності того, щоб іммігранти могли користуватися наданими державною владою послугами та програмами, доступними всьому населенню, розробити додаткові заходи з їх інтеграції засобами «позитивної акції». Водночас звер­нути увагу на потребу заохочувати іммігрантів розвивати в себе почуття неза­лежності щодо нового суспільства, уряди надали тверду гарантію на прожи­вання та право на возз’єднання сім’ї, на громадянство.

Щодо дихотомії «особа - етнічна група», Конференція європейських мі­ністрів, що відповідають за питання міграції (вересень 1990 р., Люксембург) зазначила необхідність:

0 надати особам, що на законній підставі переміщуються по Європі, права користуватися більшою свободою;

0 підвищити повагу до прав людини та робити внесок в економічний, соціальний та політичний розвиток країн походження для боротьби з причинами, які можуть змусити багатьох людей до імміграції;

0 відкрите ставлення до культурного життя та звичаїв, принесених мі­грантами в межах їх легітимності з національними законами.

У контексті Франкфуртської декларації «На шляху до нової муніципаль­ної мультикультурної інтеграції в Європі» (1991), рішень Дирекції з питань прав людини РЄ мультикультуралізм, культурний плюралізм повністю впи­сується в загальноєвропейський вимір: «Права людини не знають кордонів».