8.9.  ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ДОСВІД ВРЕГУЛЮВАННЯ МІЖОБЩИННИХ ВІДНОСИН

Міжобщинні відносини - термін, уперше застосований у Великій Брита­нії, що відбивав собою певну політику з питань міжобщинних відносин з початку

60-х рр. Перший закон про міжрасові відносини видано у 1965 р. Другим зако­ном з міжрасових відносин (1968) засновано Комісію з питань міжобщинних від­носин, покладено на неї завдання встановити гармонійні міжобщинні відносини, координувати на національному рівні відповідні заходи. Закон про міжрасові відносини 1976 р. заснував «Комісію за расову рівноправність», яка відповідала за дотримання законів, спрямованих проти расової дискримінації, а також за со­ціальну, освітню та інформаційну діяльність, спрямовану на знищення расової дискримінації та поліпшення міжобщинних відносин. Останні визначаються як відносини між «білими» (корінне населення) та «чорними» (небілі меншини). Політика міжобщинних відносин робить акцент на тому, що етнічні меншини є невід’ємною частиною британського суспільства (багато з них народилось у Ве­ликій Британії і не є іммігрантами). Отже, уряд спільно з іншими організаціями несе відповідальність за те, щоб зробити можливим для кожного вільно та повно брати участь в економічному, соціальному та суспільному житті нації, маючи при цьому свободу зберігати свою релігійну та культурну самобутність.

Досвід Великої Британії свідчить, що в мультиетнічному суспільстві не­обхідно постійно здійснювати рішучі дії в галузі Міжобщинних відносин. З точки зору Комітету експертів з міжобщинних відносин Ради Європи вираз «міжобщинні відносини» охоплює не лише інтеграцію іммігрантів в їх нове суспільство, але й те, як суспільство в цілому та всі його члени окремо пови­нні реагувати на присутність великої кількості людей, етнічне походження та джерела культури яких відмінні від більшості населення. Політика, таким чином, спрямована не лише на іммігрантів, а на населення в цілому. Міжоб­щинні відносини стосуються не іммігрантів, які розглядаються як окрема та проблематична група, але означають взаємодію між різними групами, общи­нами та спільнотами, які всі разом складають суспільство.

Терміном міжобщинні відносини користується Рада Європи при розроб­ці проекту «Міжобщинні та міжетнічні відносини в Європі» (1993). Вираз використовується для визначення цілого ряду проблем та можливостей, які стали результатом взаємодії між більшістю (приймаючим населенням) та різ­ного ґатунку мігрантами чи етнічними групами іммігрантського походжен­ня. Поняття міжобщинні відносини не включає в проект етнічні, релігійні та лінгвістичні меншини, що здавна живуть на певних територіях, в певних державах. Сам проект передбачає власне, лише відносини людей, що прибули протягом останніх десятиліть, тобто проблеми, які стосуються Міжобщинних відносин, що виникли внаслідок недавніх міграційних процесів, їх соціоло­гічне становище відмінне від статусу та становища мігрантів. Проте є чинник, який зближує ці групи з общинами, що іммігрували в недалекому минулому, тому деякі результати проекту стосуються проблем раніш сформованих мен­шин. Згодом Рада Європи буде розширювати вивчення цієї проблеми у рам­ках Міжобщинних відносин.

Основою міжобщинних відносин є міцний правовий статус осіб іммігрант­ського походження та рівні можливості для участі в діяльності основних ін­ститутів суспільства. Тільки на цій основі можуть розвиватися справедливі гармонійні відносини. Здорова політика з міжобщинних відносин повинна:

0 виходити з припущення, що більшість іммігрантів залишиться у при­ймаючій країні та що вони можуть зробити чималий внесок в її життя;

0 визнати, що державні влади повинні відіграти вирішальну роль у про­цесі здійснення й контролю інтеграції іммігрантів, як і в розвитку до­брих міжобщинних відносин;

0 створити правову основу для діяльності, спрямованої на забезпечення рівності можливостей та на боротьбу з дискримінацією;

0 сприяти соціальній інтеграції окремих членів іммігрантських общин та етнічних груп;

0 забезпечити іммігрантам право користуватися послугам існуючих державних служб та програм, доступних усьому населенню, та, в не­обхідних випадках, розробити додаткові заходи, спрямовані на спри­яння здійсненню успішної інтеграції іммігрантів шляхом «позитив­ної акції», а не позитивної чи зворотної дискримінації;

0 заохочувати в іммігрантів почуття їх приналежності до нового сус­пільства;

0 розглядати лідерів іммігрантських общин та етнічних груп як абсо­лютно необхідних партнерів у справі сприяння встановленню добрих міжобщинних відносин;

0 засновуватися на розумінні того, що інтеграція та встановлення до­брих міжобщинних відносин - процеси, розраховані на довгий строк та потребують довгострокової політичної стратегії.

Нідерланди. Міжобщинні відносини трактуються на підставі сполучен­ня елементів британського та французького підходів. У країні є обидва типи імміграції - «постколоніальний» та «гастролюючі робітники». Найбільш ви­разною рисою нідерландської політики є відверте визнання існування етніч­них меншин та розробка чіткої та рішучої політики стосовно меншин. Уряд поклав на себе обов’язок надавати меншинам допомогу у збереженні їх куль­турної самобутності, створив відповідні фонди. Нині, однак, є тенденція до того, щоб зробити акцент на інтеграції меншин у суспільство. Крім мовних програм та програм професійної підготовки, туди входить зобов’язання усу­нути перепони, що утруднюють мігрантам та етнічним меншинам доступ в усі галузі громадського та економічного життя. Визнана необхідність інтеграції іммігрантів у політичне життя. Нідерланди - одна з країн, яка надала іммі­грантам право голосу на виборах у місцеві органи влади.

Німеччина. Імміграційна політика, більше ніж де, засновується на попи­ті ринку праці. Німеччина не вважається «країною імміграції», тобто країною, яка шукає та намагається залучити переселенців з-за кордону на постійне місце проживання, хоча визнається факт остаточного поселення «гастролюючих робіт­ників». У країні було вжито заходів для заохочення інтеграції іноземних робіт­ників та членів їхніх сімей, що мешкають у країні. Створено відомство, яке має сприяти встановленню відносин з іноземцями. Основна ж робота з міжобщинних відносин здійснюється на рівні окремих муніципалітетів чи земель. Мігранти на­лежать до категорії «іноземців» і це змушує припустити, що процес інтеграції знаходиться на досить ранній стадії і що населення іммігрантського походження ще не розглядається як невід’ємна частина приймаючого суспільства.

Особливості європейського підходу. їх розуміння варіюється залежно від до­свіду. Країни з колоніальним минулим (Велика Британія, Франція, Нідерлан­ди та Португалія) краще знайомі з людьми заморських територій та через свої колоніальні зв’язки «отримали» значну кількість іммігрантів зі своїх колишніх колоній, що забезпечує основу для інтеграції: ці іммігранти володіють мовою та культурою приймаючих країн. Тим більше, що мультикультуралізм складає частину досвіду колишніх колоніальних держав. У таких країнах, як Німеччи­на, Швейцарія і Швеція, мало історичного досвіду з питань імміграції та муль- тикультуралізму, тому перед ними виникають нові проблеми, а іммігранти не знайомі з корінною мовою та культурою. Звідси - складність розв’язання прак­тичних проблем імміграції. Країни Європи різняться і щодо статусу мігрантів та іммігрантів. У Великій Британії вони мають багато прав британських грома­дян, тоді як в інших країнах існують суттєві відмінності між статусом підданих та статусом іноземців. У деяких країнах з традиціями імміграції та заморських зв’язків (включаючи Швецію) відносно легко отримати громадянство мігрантам, що значний час прожили в країні, особливо дітям. Це певним чином спрощує становище, хоча вони рівною мірою можуть піддаватися нападкам ксенофобії та дискримінації, як і іноземні іммігранти. Високоіндустріальні країни, що мають досвід, розпочали роботу з розвитку політики інтеграції іммігрантів та сприяння встановлення добрих міжобщинних відносин. Звичайно, політичний підхід та термінологія варіюється в таких країнах, коли члени Ради Європи стали приді­ляти значну увагу цій проблемі. Хоча, як і двадцять років тому, у північних євро­пейських країнах, так і нині в країнах Південної Європи, ця робота знаходиться на низькому рівні. Проте останнім часом Португалія, Іспанія, Італія, Греція та Кіпр усвідомлюють значення політики в галузі міжобщинних відносин. Пробле­ма проблем - наявність значної кількості нелегальних іммігрантів. В Італії, ска­жімо, прийнято закон, який забезпечує краще регулювання імміграції, створено міністерство у справах італійців за кордоном та імміграції. Проект з питань між­общинних та міжетнічних відносин в Європі (1991) виходить з того, що існує до­статньо подібних ситуацій в країнах Європи, щоб обмінятися досвідом та ідеями з врахуванням специфіки конкретних європейських країн.

Франція. Міжобщинні відносини розв’язуються з наголосом на рівно­правність усіх людей, що утруднює визнання культурних меншин. Іммігран­ти визнані частиною суспільства, проте малося на увазі, що вони повинні аси­мілюватися відповідно до французьких культурних норм. Однак реальність зростання етнічної та культурної багатоманітності призвела до визнання «мультикультурного» підходу, зокрема в галузі освіти та культури. Протя­гом багатьох років політика, яка засновувалась на принципі «інтеграції» у французьке суспільство та реакції на зростаючі конфлікти та суперечності з питань «імміграції», призвела до створення офіційних органів, що відповіда­ють за стан міжобщинних відносин. Вираз «етнічні меншини» не відповідає твердженню Франції щодо унітарності держави, але оскільки термін «іммі­гранти» підходить для визначення людей, що народилися у Франції та мають французьке громадянство, дедалі більше поширення набуває вираз «населен­ня іммігрантського походження».

Швейцарія. Міжобщинні відносини засновані на тому, що в цій країні, як і в Швеції, прийняття іноземців обмежене, хоча Швейцарія інтегрує тих, хто отримав дозвіл на довгострокове перебування. Головні напрями інтеграції: іноземна молодь, що належить до основних общин іноземців, має можливості навчатися на курсах, які певним чином узгоджені з загальною програмою на­вчання, мовою та відповідають культурним нормам країн походження. Фа­хова підготовка доступна їм на тій же підставі, що і громадянам Швейцарії, вони також можуть навчатися на курсах у підготовчих центрах, заснованих їх власними країнами. У багатьох муніципалітетах існують консультативні органи, через які іноземці можуть повідомляти про свої потреби. Важливу роль відіграє Федеральна комісія з проблем іноземців, в яку входять також асоціації іноземців. Комісія розробляє рекомендації місцевим органам влади та асоціаціям іноземців з метою поліпшення соціальної їх інтеграції. Вона є також посередником між представниками асоціації іноземців, консультатив­ними комітетами та службами допомоги іноземцям.

Швеція. Міжобщинні відносини ґрунтуються на здійсненні в країні полі­тики більшої відкритості, комбінуючи це з суворим контролем прибуття іно­земців. Останні користуються на однакових підставах з громадянами Швеції широким рядом соціальних пільг, доступних у державі загального добробуту. Призначений спеціальний обмудсмен з питань дискримінації на етнічній осно­ві, хоча його повноваження досить обмежені. Національна комісія з імміграції та натуралізації відповідає за проведення в життя ухваленої парламентом по­літики міжобщинних відносин. Муніципальна влада субсидує діяльність іммі­грантів на місцевому рівні, спрямовану на поліпшення міжобщинних відносин. Заохочується участь іммігрантів у політичному житті: вони мають право голо­су на виборах в місцеві органи управління, їх асоціації представлені в консуль­тативному процесі. Відносно легко отримати шведське громадянство.

Міжобщинні та міжетнічні відносини в Європі. Протягом останніх деся­тиліть усі країни імміграції Південної та Західної Європи застосовували під­хід - розширення застосування інструментів загальної політики до іммігрантів, тобто розширення прав, якими користуються громадяни приймаючої країни до іноземних іммігрантів включно. Зокрема право на проживання, що забезпечує, як правило, доступ до освіти, житла, ринку праці, системи охорони здоров’я та ін. Йдеться і про скасування обмежень щодо прав на соціальне забезпечення.

(Право на більш тривале проживання у Швеції надається лише на початковій стадії розгляду, у Швейцарії ж - до 10 років). Були прийняті нові закони чи змі­нені старі. Деякі європейські держави надали окремим релігіям, що мають бага- точисленних прихильників серед іммігрантів, такий самий статус, який мають традиційно визнані релігії, що надає можливість користуватися певними піль­гами. Ще одне право - право на об’єднання. Деякі країни поширили на інозем­ців, які прожили певний час у країні, право голосу та право бути обраними лише на місцевому рівні. Нідерланди поширили право вступати на громадську службу і на іноземців, що постійно мешкають у країні. Деякі країни поширили це пра­во на осіб, що не є громадянами. Причому з’ясувалося: чим міцніший правовий статус та політичні права, тим більшою є натуралізація, процент якої особливо високий у Скандинавії, де іноземцям надані значні можливості. Натуралізація є низькою в Німеччині та Швейцарії, де існує більше застережень щодо поширен­ня прав на іноземців. Ще один підхід - адаптація законів чи введення нових з метою забезпечення інтеграції іммігрантів. Це стосується, зокрема, єврейських общин, а також звичаїв та обрядів, прийнятих в ісламі та індуїзмі. Посилено також законодавство проти дискримінації за расовою чи етнічною ознаками. Велика Британія, напевно, має найбільший досвід щодо цього. Останні 25 років закони щодо міжрасових відносин стали наріжним каменем британської політи­ки інтеграції іммігрантів. В інших країнах імміграційне питання розв’язується під кутом зору «громадянства» (Франція, Німеччина, Швейцарія) чи в значенні «культурного плюралізму» (Нідерланди та Данія, Норвегія та Швеція, а також в Канаді та в Австралії). Велика Британія пішла далі європейських країн щодо введення антидискримінаційних законів та заходів з встановлення расової рів­ності. У більшості країн іммігрантськими общинами та етнічними групами ви­суваються вимоги визнання їх прав як групи.

Міграція завжди була характерною рисою європейських суспільств. Сьогод­нішня ситуація - результат широкомасштабної міграції 60-х - початку 70-х рр. XX ст. у більш розвинені країни Європи. Припинення імміграції робітників по­силило потоки інших категорій мігрантів, членів сімей та прохачів притулку. Піднялась нова хвиля мігрантів з країн Центральної та Східної Європи в кра­їни Західної Європи. Переселилися значні групи народонаселення, відмінні за своїм національним та етнічним походженням від населення приймаючого сус­пільств, доводиться констатувати появу мультиетнічного чи мультикультурно- го суспільства. Звідси - потреба у перегляді як самої імміграційної політики, так і політики інтеграції іммігрантів. Поняття міжобщинні відносини у Проек­ті Ради Європи використовується для посилання на ряд проблем та можливості, які виникають в процесі взаємодії між більшістю чи приймаючим населенням та різними групами мігрантів чи етнічних груп іммігрантського походження. Міжобщинні та міжетнічні відносини розглядаються не лише як питання інте­грації мігрантів в їх нову країну, але і як суспільство в цілому повинно реагу­вати на присутність великої кількості людей, за своїм етнічним та культурним походженням відмінних від більшості населення. Проте існує реальний брак

засобів для інтеграції іммігрантів, факти дискримінації явної чи ненавмисної. Урядам слід розробити чітко сформульовану політику з питань міжобщинних відносин та забезпечити її практичне виконання у всіх сферах урядової діяль­ності. Це передбачає надання іммігрантам міцного правового статусу та одна­кових можливостей для участі в різних сферах суспільного життя.

Важливо забезпечити, щоб загальна правова структура сприяла гармоній­ному розвитку етнічно неоднорідного суспільства. Іммігранти мають отримати тверду гарантію на проживання та право на возз’єднання сімей, на отримання громадянства в разі проживання в країні впродовж значного часу, що стало б найбільш ефективним методом допомоги їм розвинути в собі почуття належ­ності до суспільства, в якому вони живуть. Дискримінація за національною, етнічною чи расовою ознакою - поширене явище в етнічно змішаних суспіль­ствах, через що ряд держав Європи прийняли закони проти різних форм дис­кримінації, їх треба підкріпити з активними заходами щодо використання пра­вових засобів. Висловлюється думка про необхідність створення спеціального органу, який сприяв би та координував дії проти дискримінації, дбав би про досягнення рівних можливостей для мігрантів та членів етнічних груп. Пропо­нується розробити заходи в галузі освіти та інформації, спрямовані на боротьбу з расистськими відносинами ті проявами ненависті до іноземців у суспільстві.

Зайнятість іммігрантів та членів етнічних груп - основа їх успішної інте­грації в суспільство. Звідси - потреба перегляду освітніх програм щодо іммі­грантів, особливо молоді з тим, щоб вони відповідали б їх власним потребам. Здійснювати позитивну акцію (уряд, роботодавці, профспілки) для досягнення рівності можливостей. Стратегія позитивної акції повинна охоплювати: при­йом на роботу, навчання, керівництво кадрами, просування по службі. Слід при цьому враховувати: етнічні квоти щодо комплектування штатів та просування по службі все ж набувають неприйнятної форми зворотної дискримінації.

Освіта іммігрантів та членів етнічних груп має сприяти:

1) реалізації їх потенціалу;

2) забезпеченню того, щоб усі учні були б підготовлені для життя в муль- тикультурному суспільстві.

Боротьба проти дискримінації в житловому питанні шляхом комбінації пра­вових та соціальних заходів має важливе значення. Насильницька концентра­ція іммігрантів - рівнозначна міській сегрегації і є небажаною. Конструктив­ним є зосередження зусиль на відбудові занедбаних кварталів, в яких іммігран­ти мають тенденцію концентруватися, зробивши їх більш привабливими для населення в цілому, що призвело б до створення змішаного складу населення. Навчання штату державних міграційних служб, комплектація штатів і із осіб іммігрантського походження - найкращий засіб розв’язання проблем. Звідси - потреба прийняття чіткої стратегії для досягнення рівності доступу для іммі­грантів та членів етнічних груп. Збільшення асоціації іммігрантів та членів ет­нічних груп - важлива ознака зростання їх впевненості в собі та більш активної участі в житті суспільства. Часто асоціації є найкращим способом розміщення суспільних коштів на різні проекти в інтересах іммігрантів. Рекомендації Ради Європи передбачають прийняття урядами довготривалого обов’язку у багатьох галузях суспільного життя, розрахованого на значний період. Висловлена впев­неність, що єдиним шляхом подолання складних та заплутаних аспектів між- общинні відносини є прийняття узгодженої, всеохоплюючої стратегії.

Надання більших прав іммігрантам не є достатньою умовою для сприяння інтеграції. Іммігранти не мають ще можливостей для участі в житті суспіль­ства, частиною якого вони є, багато з них живе за межами суспільства, що по­силює «міф про повернення». Неповноцінна інтеграція виникає внаслідок не­ефективного використання іммігрантами своїх прав, низького освітнього рів­ня мігрантів, неадекватних можливостей на працю, погане житло. Подекуди ж трапляються випадки надання переваг корінному населенню за рахунок ім­мігрантів, які використовуються як своєрідний буфер на ринку праці. Як до­повнення до інструментів загальної політики в Європі використовуються два основних типи спецзаходів. Перший - забезпечення мігрантів «знаряддям», необхідним їм для її здійснення інтеграції, які не надаються інструментами загальної політики. Другий вид заходів спрямовано на відкриття основних інститутів суспільства, які недостатньо доступні для іммігрантів. Підвищено доступ іммігрантів до інститутів суспільства. Шкільна програма, наприклад, відповідає ідеї мультикультурної освіти. Призначалися квоти житла політич­ним біженцям. Розробка й всеохоплюючої політики з метою подолання соці­альних втрат в середовищі іммігрантів - мета, скажімо, британської політики з проблем центрів міст (60-ті роки), а програма її міського оновлення в інших країнах - одна з ланок забезпечення інтеграції.

Між підтримкою інтеграції та визначенням культурних відмінностей існує певне напруження. Тому деякі етнічні групи чи імміграційні общини виявля­ють подвійне ставлення або в екстремальних умовах протистоять політиці інте­грації, яка може призвести до культурної асиміляції. Сама ж присутність іммі­грантських общин та їх зростання поглибили різнобічний культурний характер європейського суспільства, хоча деякі представники корінного населення вба­чають і: в імміграції, особливо з неєвропейських країн, загрозу культурній спад­щині Європи, бо ж їх погляди на демократію, зв’язок релігії та держави, вза­ємовідносини між о чоловіком та жінкою, батьками та дітьми вельми різняться від європейських стандартів. Тому терпимість до них - нібито перший крок до капітуляції. Щодо культурного плюралізму в суспільстві ведуться гострі деба­ти. Чи ставитись до іммігрантських та етнічних общин інакше, ніж до останніх груп та спільностей; чи однакові її права та заходи повинні застосовуватись до всіх, незважаючи на етнічне походження чи статус іммігранта. Якою мірою по­літика, спрямована на заохочення соціальної інтеграції, повинна брати до уваги характер етнічного походження? Держави - члени Ради Європи мають різні по­зиції щодо цього. Одні стоять за однаковий набір цінностей, який має переважа­ти у суспільній сфері, тобто практично цінності, що змінилися, є домінуючими у суспільстві і вкоренилися в ньому. Інші вважають, що однаковий підхід до ко­рінного та іммігрантського населення потребує окремих ухвал та інститутів, що обслуговують виключно іммігрантські общини. Звичайно, інституціоналізовані форми культурного плюралізму є у всіх країнах Європи, а скажімо, у Нідерлан­дах та Швеції культурному плюралізму відводиться важливе місце в імміграцій­ній політиці. Створення шкіл, надання житла, медичне обслуговування, законо­давча діяльність щодо мігрантів має переваги в наданні цим общинам допомоги у збереженні їх культурної самобутності; адже всередині власних інститутів ім­мігрантські общини захищені від домінуючого суспільства, від його расизму та дискримінації. Цей підхід має і свої негативні сторони. Такі інститути можуть стати бар’єром між іноземцями та її приймаючим суспільством замість сприяти інтеграції, виходячи з принципу, що існуючі послуги мають бути доступні всім; по-друге, іммігрантські общини занадто малі, щоб підтримати свою інфраструк­туру своїми силами, я тому вони звертаються за допомогою до країн свого по­ходження. Це може відчинити двері небажаним формам о політичного впливу з боку іноземних держав, а також поставити іммігрантів у пряму фінансову за­лежність від влад країн, в яких вони живуть. Нарешті, існуванням спецінститу- тів виправдовує дії щодо закритості своїх дверей перед членами іммігрантських общин, не йти назустріч їх конкретним потребам, а надмірний культурний плю­ралізм може призвести до ізоляції та утруднити процес інтеграції. Слід розуміти динамічний характер культури, яка завжди пристосовується до зміни обставин. Саме ж пристосування не означає асиміляції. Міжнародна міграція населення здавна є важливим важелем культурних змін подібно великим відкриттям, но­вітнім технологіям, зростанню благополуччя, революцій, навіть війн. Міграція зближує носіїв різної культури, а випливаючі звідси контакти породжують ім­пульси, що поширюються в усіх напрямах. Гетто чи існування поза рамками суспільства викликають застій у розвитку культури. Тоді культура мігрантів не отримає достатнього імпульсу нової сили, а мігранти змушені задовольнятися лише спілкуванням один з одним та залишатися при старих переконаннях. Це може вилитися у культурну фосилізацію, а також викликати загострення відно­син. Тому влада повинна знайти рівновагу, орієнтуючись, перш за все, на повагу до культур іммігрантів та визнання того факту, що вони також втягнуті в еволю­ційний процес. Політика, що надає іммігрантам можливість самовираження та саморозвитку, краще за ту, що обмежує та стримує потенціал.

«Якщо держави-члени хочуть мати користь з нових елементів культур­ного та суспільного життя, які принесли общини мігрантів, то важливо роз­робити політику міжобщинних відносин та застосувати її послідовно у всіх сферах суспільства». Такою є резолюція Міністрів-членів Ради Європи (1991). Комітет експертів Ради Європи рекомендував, в свою чергу, прийняти чітко визначену політику з питань міжобщинних відносин та забезпечити її прове­дення в життя у всіх галузях урядової діяльності. Слід заохочувати іммігран­тів, розвивати в них почуття належності до їх нового суспільства, однак без насильницької асиміляції, не примушуючи до відмови від їх етнічного похо­дження. Природно, що іммігранту легше ототожнювати себе з суспільством, в якому переважає добре ставлення до рівності можливостей, позитивних ак­цій та мультикультуралізму, ніж із суспільством, де мало чи майже бракує умов для інтеграції та в якому поширена ненависть до іноземців. У міру того як процес інтеграції в Європі просувається вперед, а обмежений націоналізм стає майже пережитком минулого, немає більше підстав змушувати народи Європи ототожнювати себе виключно з однією державою-нацією. Наявність іммігрантських общин та етнічних груп є конкретним доказом того, що мож­на проявити лояльність до більше ніж однієї держави-нації.

Основою для політики добрих міжобщинних та міжетнічних відносин є позиція відкритості, гостинність та терпимість. Членам іммігрантських об­щин та етнічних груп треба відчути, що вони визнаються невід’ємною части­ною суспільства, уряди повинні створити умови для розвитку добрих міжоб­щинних та міжетнічних відносин, розглядаючи іммігрантські общини та їх лідерів як абсолютно необхідних партнерів у розвитку та здійсненні такої по­літики. Слід також заохочувати неурядові організації. Все це потребує змін у функціонуванні державних служб та інших інститутів суспільства.

Як правило, антиіммігрантські настрої беруть початок у віруваннях щодо переваги білої раси, особливо популярних наприкінці XIX - на початку XX ст., у період розвитку колоніалізму. Між тим завдання полягає в намірах європей­ців допомогти «обділеним» світу цього стати схожими на них самих. То ж від­правним пунктом політики щодо імміграції стали поняття, котрі зараз розгля­даються як упереджені, бо ж навіть расистські. А йдеться про потребу встанов­лення неупереджених відносин між корінним населенням та іммігрантськими (етнічними) групами без будь-якого натиску на них з метою повної адаптації один до одного. Прихильники неспівпадання культур висувають два типи рі­шень. Перше - зупинити подальшу імміграцію та заохочувати людей до повер­нення. Одначе цього досягти надто важко. Інше «рішення» - асиміляція, що передбачає майже повне знищення іммігрантських культур та етнічних груп. Одначе радикальна політика культурної асиміляції терпить поразку, вона не відповідає принципам свободи та демократії, як це розуміється зараз в Європі. Звертає увагу і те, що в країнах Центральної та Східної Європи з’явився по­вторний прояв етнічних та національних настроїв до расизму включно.