8.7.  МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ ІНСТРУМЕНТИ ПОДОЛАННЯ КОНФЛІКТНОСТІ

Світове співтовариство розробило цілу низку інструментів для подолан­ня конфліктогенності. Серед них — Декларація основних принципів право­суддя для жертв злочинів та зловживання владою - прийнята резолюцією 40/34 Генеральної Асамблеї ООН від 29 листопада 1985 р.

Під терміном «жертви злочинів» розуміються особи, яким індивідуаль­но чи колективно було завдано шкоди, включаючи тілесні ушкодження або моральні збитки, емоційні страждання, матеріальні збитки або суттєве пору­шення їхніх основних прав у результаті дій чи бездіяльності, що порушують діючі національні кримінальні закони держав-членів, включаючи закони, що забороняють злочинне зловживання владою. У відповідності до цієї Де­кларації та чи інша особа може вважатися жертвою незалежно від того, чи було встановлено, арештовано, передано до суду, засуджено правопорушни­ка, а також незалежно від родинних зв’язків між правопорушником та жерт­вою. Термін «жертва» у відповідних випадках включає близьких родичів чи утриманців безпосередньо постраждалого, а також осіб, яким було завдано збитків при спробі надати допомогу жертві, що перебуває у тяжкому стані.

До жертв слід ставитися зі співчуттям та поважати їх гідність. Вони мають доступ до механізмів правосуддя та право на якнайшвидшу компен­сацію завданих збитків у відповідності до національного законодавства. У тих випадках, коли це необхідно, слід створити і зміцнити судові та адмі­ністративні механізми, щоб забезпечити жертвам можливість отримувати компенсацію за допомогою офіційних та неофіційних процедур, які мали б оперативний характер, були б справедливими, недорогими та доступними. Слід сприяти тому, щоб судові та адміністративні процедури більшою мірою відповідали потребам жертви шляхом:

0 надання жертвам інформації про їхню роль та терміни проведення й хід судового розгляду і про результати розгляду їхніх справ;

0 забезпечення можливості викладу та розгляду думок і побажань жертв на відповідних етапах судового розгляду у тих випадках, коли зачіпаються їхні особисті інтереси;

0 надання належної допомоги жертвам протягом судового розгляду;

0 уникнення невиправданих затримок при розгляді справ та виконанні постанов чи рішень про надання компенсації жертвам.

Якщо необхідно, слід використати неофіційні механізми врегулювання спорів, включаючи посередництво, арбітраж та суди звичайного права чи міс­цеву практику, щоб сприяти примиренню та наданню компенсації жертвам.

За відповідних обставин правопорушники чи треті сторони, що несуть відповідальність за їхню поведінку, повинні надавати справедливу реститу­цію жертвам, їх сім’ям чи утриманцям, яка повинна включати повернення власності або виплату за спричинені збитки чи шкоду.

Коли державні посадові особи або ін. представники, які діють як офіцій­ні особи, порушують національні кримінальні закони, жертви повинні отри­мувати реституцію від держави, посадові особи чи представники якої несуть відповідальність за заподіяну шкоду.

У тих випадках, коли компенсацію неможливо отримати в повному об­сязі від правопорушників чи від інших джерел, державам слід вжити захо­дів щодо надання фінансової компенсації жертвам, яким нанесено тяжкі тілесні ушкодження, психічне та фізичне здоров’я яких підірване, а також сім’ям жертв, зокрема утриманцям. Слід сприяти створенню, зміцненню та розширенню національних фондів для надання компенсації жертвам.

Жертвам слід надавати необхідну матеріальну, медичну, психологічну та соціальну допомогу по урядовим, доброчинних, громадських та місцевих каналах. При наданні послуг та допомоги жертвам слід приділяти увагу тим, хто має особливі потреби, зумовлені характером завданої шкоди.

Під терміном «жертви зловживання владою» розуміються особи, яким індивідуально або колективно було заподіяно шкоду, включаючи тілесні ушкодження або моральні втрати, емоційні страждання, матеріальні збитки або суттєве порушення їхніх основних прав у результаті дії чи бездіяльності, що є порушенням міжнародно визначених норм з прав людини.

Державам слід розглянути питання про включення до національних законів норм, які забороняють зловживання владою та передбачають засо­би захисту жертв таких зловживань. До числа таких засобів слід, зокрема, включити право на реституцію або компенсацію і необхідну матеріальну, медичну, психологічну й соціальну допомогу та підтримку.

Державам слід періодично переглядати існуючі закони та практику для забезпечення їх здатності реагувати на умови, що змінюються, у випадку необхідності приймати та вводити в дію законодавчі положення, що заборо­няють дії, які являють собою серйозні зловживання політичною або еконо­мічною владою та сприяють заходам і механізмам запобігання таким діям, а також розвивати й забезпечувати відповідні права та засоби правового за­хисту для жертв таких дій.

Декларація про захист усіх осіб від насильницького зникнення - при­йнята резолюцією № 47/33 Генеральної Асамблеї ООН 18 грудня 1992 р.

У преамбулі до Декларації йдеться, що Генеральна Асамблея ООН прого­лошує цю Декларацію про захист усіх осіб від насильницького характеру.

У тексті Декларації зазначаться, що будь-який акт насильницького зник­нення є образою людської гідності. Він засуджується як такий, що заперечує цілям Статуту ООН, та як серйозне порушення прав і свобод людини. Будь- який акт насильницького зникнення ставить осіб, які зазнали цього, поза за­хистом закону, а також спричиняє тяжкі страждання їм та їхнім сім’ям. Він є порушенням норм міжнародного права, яке гарантує, зокрема, право на ви­знання правосуб’єктності особистості, право на свободу і безпеку особистості.

Жодна держава не повинна практикувати, дозволяти чи допускати на­сильницькі зникнення. Держави діють на національному та регіональному рівні, а також співпрацюють з ООН, щоб сприяти запобіганню і викорінен­ню практики насильницьких зникнень.

Кожна держава вживає ефективних законодавчих, адміністративних, судових та інших заходів для запобігання і викорінення фактів насильниць­кого зникнення на будь-якій території, яка знаходиться під її юрисдикцією.

Різні акти насильницького зникнення є кримінальним злочином, за який передбачені відповідні міри покарання з урахуванням його характеру. Окрім застосування карних санкцій насильницькі зникнення тягнуть за со­бою громадську відповідальність держави чи державних органів, які органі­зовували такі зникнення, дали на них згоду чи потурали їм, без збитків для міжнародної відповідальності цієї держави у відповідності до принципів міжнародного права. Жодний наказ чи розпорядження будь-якого держав­ного, громадського, військового чи іншого органу не можуть бути виправ­данням насильницького зникнення. Будь-яка особа, що одержала такий на­каз чи таке розпорядження, має право і не зобов’язана підкорятися їм.

Жодні обставини, якими б вони не були, чи то загроза війни, стан війни, внутрішня політична нестабільність чи надзвичайна ситуація, не може бути виправданням насильницьких зникнень.

Жодна держава не повинна висилати, повертати чи видавати будь-яку особу іншій державі, якщо існують серйозні підстави вважати, що цій особі загрожує небезпека стати жертвою насильницького зникнення.

З метою запобігання насильницького зникнення за будь-яких обставин необхідна наявність права використання швидкого і ефективного засобу судо­вого захисту. У ході таких розглядів національні компетентні органи мають доступ до всіх місць, де утримуються особи, позбавлені волі, або до будь-якого іншого місця, якщо є підстави вважати, що такі особи там знаходяться. Будь- яка особа, позбавлена волі, утримується в офіційно визнаних місцях для за­тримання й у відповідності до національного законодавства постає перед судо­вим органом незабаром після затримання. Точна інформація про затримання таких осіб і місце утримання їх під вартою негайно надається членам їхніх сімей та адвокатові, якщо затримані особи не мають іншої думки.

Будь-яка особа, позбавлена волі, повинна звільнятися таким чином, щоб можна було переконатися у тому, що вона була дійсно звільнена в умовах, які гарантують її фізичну недоторканність.

Кожна держава передбачає в своєму національному законодавстві норми, в яких визначаються посадові особи, уповноважені віддавати накази про по­збавлення волі, застерігаються умови, за яких даються такі накази, і перед­бачаються покарання стосовно посадових осіб, які, не маючи законних під­став, відмовляються дати інформацію про затримання тієї чи іншої особи.

Кожна держава забезпечує, щоб будь-яка особа, яка має інформацію чи законний інтерес і яка заявляє про насильницьке зникнення якої-небудь особи, мала право подати скаргу в компетентний і незалежний державний орган, який невідкладно і неупереджено проводить ретельне розслідування. Щоразу, коли є вагомі підстави вважати, що сталося насильницьке зник­нення будь-якої особи, держава невідкладно передає цю справу вказаному органу для проведення такого розслідування навіть при відсутності офі­ційної скарги. Не повинні вживатися жодні заходи, які б обмежували чи ускладнювали таке розслідування.

Вживаються заходи для забезпечення захисту всіх учасників розслідуван­ня, включаючи позивача, адвоката, свідків і осіб, які проводять розслідуван­ня, від будь-яких видів поганого поводження, залякування чи помсти.

Будь-який акт насильницького зникнення розглядається як злочин, що триває доти, поки особи, що вчинили його, приховують відомості про долю і місцеперебування зниклої особи і поки не будуть з’ясовані відповідні факти. Строк давності в тих випадках, коли він передбачений стосовно актів насиль­ницького зникнення, повинен бути тривалим і відповідати тяжкому характе­ру цього злочину.

При здійсненні права на помилування має братися до уваги особливо тяж­кий характер актів насильницького зникнення.

Жертви актів насильницького зникнення та їхні сім’ї отримують відшко­дування і мають право на відповідну компенсацію, включаючи засоби, які за­безпечують їм максимально можливу реабілітацію. У випадку смерті жерт­ви в результаті акту насильницького зникнення, особи, які знаходяться на її утриманні, також мають право на компенсацію.

Держави повинні попереджати і припиняти практику викрадення дітей, батьки яких зазнавали насильницького зникнення, а також дітей, які наро­дилися під час насильницького зникнення їхньої матері, а також підробку або знищення документів, які засвідчують їх справжню особу. Такі злочини є зло­чинами особливо тяжкого характеру і підлягають відповідному покаранню.

З метою запобігання вищевказаних злочинів держави, за необхідності, укладають двосторонні та багатосторонні угоди.

Декларація про права інвалідів - прийнята резолюцією 3347 Генеральної Асамблеї ООН 9 грудня 1975 р.

Вираз «інвалід», як зазначено в Декларації, означає будь-яку особу, котра нездатна самостійно забезпечувати повністю чи частково потреби нормально­го особистого та соціального життя внаслідок вроджених чи набутих розумо­вих або фізичних вад.

Інваліди повинні користуватися всіма правами, викладеними в Декла­рації. Такі права визнаються за всіма інвалідами без будь-яких винятків та дискримінації за ознаками раси, кольору шкіри, статі, мови, віросповідання, політичних чи будь-яких інших переконань, національного чи соціального походження, матеріального стану, народження чи якого-небудь іншого чин­ника, незалежно від того, стосується все вищеперераховане самого інваліда чи його сім’ї.

Інваліди, якими б не був характер, походження чи ступінь їх ушкоджень чи фізичних вад, мають ті самі основні права, що і їх співвітчизники того ж віку. Це передусім означає, що вони мають однакові права на нормальне і по­вноцінне життя, рівень якого їх би задовольняв.

Нарівні з іншими особами інваліди володіють громадянськими і політич­ними правами. Вони також мають право на засоби, призначені для набуття інвалідами якомога більшої самостійності.

Інваліди мають право на медичне, психічне чи функціональне лікування, включаючи протезування та ортопедичні апарати, на відновлення здоров’я та становища в суспільстві, на освіту, ремісничу професійну підготовку і віднов­лення працездатності, на допомогу, консультації, на послуги з працевлаштуван­ня та інші види послуг, котрі дозволять їм максимально виявити свої можливос­ті й здібності та прискорять процес їхньої соціальної інтеграції чи реінтеграції.

Права інвалідів на економічне й соціальне забезпечення і на задовільний рівень життя також закріплюються в даній Декларації. Інваліди мають право відповідно до своїх можливостей отримати і зберігати за собою робоче місце чи займатися корисною продуктивною діяльністю, що винагороджується, а також бути членами профспілкових організацій.

Інваліди мають право на те, щоб їхні особливі потреби бралися до уваги на всіх стадіях економічного і соціального планування.

Інваліди мають право жити у колі своїх сімей або в умовах, що їх заміню­ють, та брати участь у будь-яких видах громадської діяльності, пов’язаної з творчістю.

Якщо перебування інваліда в спеціальному лікувальному закладі необ­хідне, то середовище та умови життя у такому закладі повинні якнайбільше відповідати середовищу та умовам нормального життя осіб його віку.

Інваліди повинні бути захищені від будь-якої експлуатації та регламентації ставлення до них, що носить дискримінаційний чи принизливий характер.

У Декларації також міститься положення про надання можливості інвалідам користуватися кваліфікованою юридичною допомогою в разі виникнення необ­хідності такої допомоги для захисту їх особи та майна; якщо інваліди є об’єктами судового переслідування, вони повинні користуватися звичайною процедурою. При цьому має бути врахований моральний та фізичний стан інваліда.

Одним з найважливіших положень даної Декларації є пункт про те, що інваліди, їхні сім’ї та общини повинні бути повністю поінформовані всіма на­явними засобами про їх права, визначені Декларацією.

Декларація про права людини стосовно осіб, що не є громадянами краї­ни, в якій проживають - прийнята резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 13 грудня 1985 р.

З урахуванням викладу статей даної Декларації термін «іноземець» означає будь-яку особу, що не є громадянином держави, в якій перебуває. Далі подані застереження про те, що жодне з положень цієї Декларації не повинне трак­туватись як узаконення незаконного перебування чи проникнення іноземця на територію держави, а також не повинне обмежувати можливість будь-якої держави приймати закони чи правила, що стосуються в’їзду іноземців, умов їх перебування в країні, чи встановлювати певні відмінності в статусі громадян та іноземців. Однак ця Декларація не повинна зашкодити у здійсненні прав, що надаються іноземцям відповідно до внутрішнього законодавства країни, а також норм міжнародного права. Кожна держава повинна публікувати своє національне законодавство чи правила, що стосуються іноземців.

Іноземці, в свою чергу, повинні дотримуватися законів держави, в якій вони проживають чи перебувають та поважати звичаї і традиції народу цієї держави.

У відповідності з внутрішнім законодавством країни і з урахуванням від­повідних міжнародних зобов’язань держави, в якій знаходяться іноземці, вони користуються такими правами:

0 правом на життя і особисту недоторканість; жоден іноземець не може бути свавільно арештований чи утримуваний під вартою; жоден іно­земець не може бути позбавлений волі інакше, ніж як на умовах і з процедурою, встановленою законом;

0 правом на захист від свавільного чи незаконного втручання в особисте і сімейне життя та щодо житла й листування;

0 правом на рівність перед судами, трибуналами і всіма іншими органа­ми правосуддя та, за необхідності, безкоштовну допомогу переклада­ча при судовому розгляді;

0 правом на шлюб, створення сім’ї;

0 правом на свободу думки, совісті та релігії;

0 правом на збереження своєї рідної мови, культури та традицій;

0 правом на переказування доходів, заощаджень чи інших коштів за кордон з урахуванням внутрішніх валютних правил;

0 правом залишати країну;

0 правом на вільне висловлення своєї думки;

0 правом на мирні зібрання;

0 правом володіти майном як одноосібно, так і спільно з іншими.

Такі права здійснюються з певними обмеженнями, встановленими вну­трішнім законодавством країни, що необхідні для захисту державної та гро­мадської безпеки.

Дружині іноземця чи його неповнолітнім дітям, що проживають на тери­торії держави на законних підставах, за наявності дозволу, що оформлений у відповідності з усіма вимогами внутрішнього законодавства, дозволяється супроводжувати іноземця, приїхати до нього і залишатися з ним.

Іноземець, що проживає на території держави законно, може бути висла­ний з держави лише на підставі рішення суду, винесеного у відповідності з законом, і, якщо імперативні міркування безпеки держави не вимагають ін­шого, то, на підставі подання до компетентних органів, іноземець має право вимагати перегляду своєї справи.

За належного виконання своїх обов’язків іноземець, що проживає на тери­торії держави на законних підставах, користується також такими правами:

0 правом на належні умови праці, на справедливу її оплату; жінкам по­винні гарантуватися умови праці не гірші, ніж чоловікам;

0 правом об’єднуватися і вступати у профспілки та інші організації й асоціації;

0 правом на охорону здоров’я, належне медичне обслуговування, соці­альний захист, освіту та відпочинок за умови, що вони виконують усі вимоги у відповідності з правилами, та якщо це не накладає на дер­жавні ресурси надмірного тягаря.

Жоден іноземець не може бути позбавлений майна, набутого на законних підставах.

Кожному іноземцеві має бути надана свобода в будь-який час зв’язатись з консульством чи дипломатичним представництвом держави, громадянином якої він є, чи будь-якої іншої держави, що представляє та захищає його права.

Дейтонська угода. Згідно з цією угодою, відбудова миру, демократії та стабільності у Боснії та Герцеговині покладається на ОБСЄ, якому доручено:

0 нагляд за підготовкою, проведенням та управлінням виборами;

0 слідкувати за дотриманням прав людини;

0 сприяти сторонам конфлікту у проведенні переговорів з контролю за роззброєнням та способами забезпечення стабільності й довіри.

ОБСЄ відкрило нову місію у Сараєво та кілька регіональних центрів.

Декларація і план дій з боротьби проти расизму, ксенофобії, антисемітиз­му і нетерпимості - додаток № 3 до Віденської декларації, прийнятої на Кон­ференції на найвищому рівні держав-членів РЄ у Відні 9 жовтня 1993 р.

У тексті Декларації зазначається, що різноманітність традицій і культур становить одне з найбільших багатств Європи, а принципи терпимості є гаран­тією збереження відкритого демократичного і плюралістичного суспільства, яке поважає гідність усіх людей в однаковій мірі, залишається однією з голо­вних цілей європейської розбудови.

Водночас викликають занепокоєння зростаючі прояви расизму, ксено­фобії та антисемітизму, посилення нетерпимості, зростання випадків на­сильства, особливо щодо мігрантів. Різко погіршились економічні умови, що ставить під загрозу єднання європейських суспільств. Держави, що приєд­налися до цієї декларації, вважають, що явища нетерпимості небезпечні для демократичних суспільств і їх основних цінностей, вони також підривають основи європейської розбудови. Держави-члени РЄ суворо засуджують ра­сизм у всіх його проявах, ксенофобію та антисемітизм, а також нетерпимість і всі форми релігійної дискримінації. Уряди держав, що приєдналися до цієї декларації, зобов’язуються протидіяти будь-якій ідеології; політиці й прак­тиці, що спонукає до расової ненависті, насильства й дискримінації, а також будь-якій дії або вислову, що за своїм характером збільшують стурбованість і напруження між групами різної расової, етнічної, національної, релігійної або соціальної належності та закликають народи, групи, усіх європейців, особливо молодь, розпочати рішучу боротьбу проти будь-яких форм нетерпи­мості і взяти активну участь у розбудові демократичного європейського сус­пільства, суспільства терпимості і солідарності, що ґрунтується на загально- моральних цінностях.

Комітет Міністрів РЄ розробив план дій щодо реалізації вищевказаного звернення:

1. Започаткувати широку європейську молодіжну кампанію, спрямова­ну на мобілізацію громадськості на створення суспільства терпимості, що ґрунтується на повазі гідності всіх його членів а також на боротьбу проти проявів расизму, ксенофобії, антисемітизму і нетерпимості.

2. Запропонувати державам-членам посилити гарантії проти будь-яких форм дискримінації за ознакою расової, етнічної, національної чи ре­лігійної належності із цією метою:

0 переглянути законодавчі та нормативні акти задля вилучення з них положень, що потенційно можуть вважатися дискримінаційними;

0 забезпечити ефективне впровадження законодавчих актів, спрямо­ваних на подолання расизму і дискримінації;

0 посилити ефективність превентивних заходів, спрямованих на по­долання расизму, ксенофобії, антисемітизму і нетерпимості, при­діляючи першорядне значення заходам, які сприятимуть встанов­ленню клімату довіри.

3. Створити Комітет урядових експертів, що має повноваження:

0 аналізувати законодавство, політику та ін. заходи держав-членів, спрямовані на подолання расизму, ксенофобії, антисемітизму та нетерпимості;

0 заохочувати дії у цьому напрямі на місцевому, національному і єв­ропейському рівнях;

0 формулювати рекомендації загальної політики стосовно держав- членів;

0 вивчати міжнародні юридичні документи з цих питань з метою їх можливого поглиблення. Комітет експертів систематично звітува­тиме перед Комітетом Міністрів, який клопотатиме перед відпо­відними керівними органами про те, щоб вони висловлювали свої міркування з цих питань.

4. Поглиблення взаєморозуміння і довіри між народами завдяки про­грамам РЄ із співробітництва і сприяння.

5. Пропонувати фахівцям засобів масової інформації висвітлювати в своїх репортажах і коментарях акти расизму і нетерпимості об’єктив­но і з відповідальністю, а також продовжувати розробку кодексу про­фесійної етики, який врахував би ці вимоги.

Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього при­йнята резолюцією 260 А (III) Генеральної Асамблеї ООН від 9 грудня 1948 р.

У тексті йдеться, що договірні сторони підтверджують, що геноцид, неза­лежно від того, чи його було здійснено в мирний чи у воєнний час, є злочином,

який порушує норми міжнародного права і проти якого вони зобов’язуються вживати запобіжних заходів і карати за його здійснення.

Під геноцидом розуміються дії, спрямовані на знищення повністю чи част­ково будь-якої національної, етнічної, расової чи релігійної групи як такої:

0 вбивство членів такої групи;

0 завдання серйозних тілесних пошкоджень чи розумового розладу чле­нам такої групи;

0 умисне створення для будь-якої групи таких життєвих умов, котрі розраховані на повне чи часткове її фізичне знищення;

0 заходи, розраховані на запобігання народженню дітей у середовищі такої групи;

0 насильницька передача дітей з однієї людської групи в іншу.

Підлягають покаранню такі діяння: геноцид; змова з метою здійснення геноциду; пряме та публічне підбурювання до здійснення геноциду; замах на здійснення геноциду; співучасть у геноциді.

Особи, що здійснюють геноцид чи будь-яке інше із вищезгаданих діянь, підлягають покаранню, незалежно від того, чи є вони відповідальними за кон­ституцією правителями, посадовими чи приватними особами.

Для введення в дію положень даної Конвенції сторони, що домовляються, зо­бов’язуються привести власне законодавство у відповідність зі своєю конститу­ційною процедурою та, зокрема, передбачити ефективні заходи покарання осіб, що винні в здійсненні геноциду та інших вищезгаданих злочинів. Щодо видачі винних у здійсненні геноциду та ін. вищезгаданих злочинів, їх діяння не розгля­даються як політичні злочини. Сторони, що домовляються, зобов’язуються здій­снювати видачу у відповідності зі своїм законодавством та чинними угодами.

Кожен учасник цієї Конвенції може звернутися до відповідного органу ООН з вимогою вжити у відповідності до положень Статуту ООН усіх необхідних, на його думку, заходів з метою запобігання та припинення актів геноциду.

Конвенція про незастосування терміну давності до військових злочинів та злочинів проти людства прийнята та відкрита для підписання, ратифікації та приєднання резолюцією 2391 Генеральної Асамблеї ООН від 26 листопада 1968 р.

У тексті Конвенції зазначається, що жодні строки давності не застосову­ються до таких злочинів, незалежно від часу їх здійснення:

0 військові злочини, як вони визначаються в Статуті Міжнародного нюрн­берзького військового трибуналу від 8 серпня 1945 р., що підтверджений резолюціями 3(1) від 13 лютого 1946 р. та 95(1) від II грудня 1946 р. Гене­ральної Асамблеї ООН, а також «серйозні порушення», які перераховано в Женевській конвенції про захист жертв війни від 12 серпня 1949 р.;

0 злочини проти людства, незалежно від того, чи були вони здійснені під час війни чи в мирний час, як вони визначаються в Статуті Міжнародно­го нюрнберзького військового трибуналу від 8 серпня 1945 р. та підтвер­джуються в резолюціях 3(1) від 13 лютого 1946 р. та 95(1) від 11 грудня

1946 р. Генеральної Асамблеї ООН, вигнання в результаті збройного на­паду чи окупації та нелюдські дії, що є наслідком політики апартеїду, а також злочини геноциду, що визначаються в Конвенції 1948 р. про запо­бігання злочину геноциду та покарання за нього, навіть якщо ці дії не є по­рушенням внутрішнього законодавства тієї країни, в якій їх було скоєно.

У разі здійснення будь-якого із зазначених злочинів положення цієї Кон­венції застосовуються до представників державної влади та приватних осіб, котрі виступають як виконавці цих злочинів чи співучасники їх здійснення, або безпосередньо підбурюють інших осіб до здійснення таких злочинів, або беруть участь у змові для їх здійснення, незалежно від ступеня їх заверше­ності, санкції застосовуються також і до представників державної влади, що допускають їх здійснення.

Держави-учасниці цієї Конвенції зобов’язані здійснити всі внутрішні захо­ди законодавчого та іншого характеру, спрямовані на те, щоб у відповідності до міжнародного права створити умови для видачі вищевказаних злочинців.

Держави-учасниці також зобов’язані здійснити у відповідності з їх кон­ституційною процедурою будь-які законодавчі та інші заходи, необхідні для забезпечення того, щоб термін давності не застосовувався до вищевказаних злочинів, а в тих державах, де такий термін існує - його необхідно скасувати.

Конвенція відкрита для підписання будь-якою державою - членом ООН, а також будь-якою іншою державою та підлягає ратифікації.

Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок прийнята Ге­неральною Асамблеєю ООН 18 грудня 1979 р. нагадує, що дискримінація жінок порушує принцип рівноправності та поваги людської гідності, перешкоджає учас­ті жінок нарівні з чоловіками в політичному, соціальному, економічному та куль­турному житті своєї країни, заважає добробуту суспільства і сім’ї та ще більше заважає повному розкриттю можливостей жінок на благо своїх країн та людства.

Конвенція виходить з того, що ліквідація апартеїду, всіх форм расизму, расової дискримінації, колоніалізму, неоколоніалізму, агресії, іноземної оку­пації, панування та втручання у внутрішні справи держав є необхідною для повного здійснення прав чоловіків та жінок.

Роль жінки у продовженні роду, зазначається у Конвенції, не може бути причиною дискримінації, оскільки виховання дітей потребує спільної відпо­відальності чоловіків і жінок та суспільства у цілому.

Конвенція засудила дискримінацію жінок в усіх її формах, а держави- учасники погодилися негайно здійснювати ліквідацію дискримінації щодо жінок. Вони зобов’язалися включити принцип рівноправності чоловіків і жінок у своїй національній конституції або відповідному законодавстві, вжи- | вати всіх заходів, включаючи санкції. Держави-учасники вживають усіх за­ходів щодо забезпечення всебічного розвитку жінок, охорону материнства, забезпечення виховання дітей, доступу до однакових програм навчання, про- грам продовження освіти, занять спортом, вільний вибір професії, винагоро- || ду, соціальне забезпечення, охорону здоров’я тощо.

Держави-учасники надають жінкам однакову з чоловіками громадянську правоздатність і однакові можливості її реалізації щодо громадянства, пере­сування, шлюбу та сімейних відносин.

Згідно з Конвенцією засновано Комітет з ліквідації дискримінації щодо жінок.

Конвенція про права дитини була прийнята одностайно Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1989 р.

Ця подія була сприйнята як важливий етап у міжнародних зусиллях щодо зміцнення справедливості, миру і свободи в усьому світі шляхом заохочення і захисту прав людини.

У порівнянні з раніше прийнятими документами у галузі прав людини Конвенція є найбільш повним і першим документом, у якому ці права набува­ють чинності норм міжнародного права.

Таке важливе значення Конвенції пояснюється ще й тим, що вона являє собою зобов’язання на майбутнє.

Поважання прав людини починається із ставлення суспільства до своїх ді­тей. Нормальне суспільство піклуватиметься про забезпечення їхньої свободи і гідності, створить умови, за яких вони зможуть повною мірою розкрити свої здібності і закласти основу для повноцінного й плідного життя.

Конвенція звернена у майбутнє, оскільки в ній визнається, що сьогодніш­нім дітям, а вони становлять половину населення світу, належить продовжи­ти справу встановлення справедливого й гуманного соціального порядку.

Конвенція є також своєчасним документом. Деякі права людини безпосе­редньо стосуються дітей, відображуючи їхню потребу в особливому піклуван­ні й увазі, їхню вразливість і відмінність їхнього світу від світу дорослих. Це визнається у Декларації прав дитини, прийнятій у 1959 р.

Однак за тридцять років після прийняття ООН цієї Декларації чимало уявлень змінилося й склалися нові поняття. Зокрема, концепція прав дитини набула ширшого характеру.

У міру того, як стають відомими все більше фактів про нестатки й зловжи­вання, жертвами яких є діти, зростає й прагнення міжнародного співтовари­ства зміцнити права дитини. Нижче перелічені деякі із встановлених фактів:

0 покинуті своїми сім’ями, близько 100 мільйонів дітей існують лише за рахунок виснажливої праці, дрібних крадіжок, проституції чи же­брацтва;

0 понад 50 мільйонів дітей працюють у небезпечних або шкідливих для здоров’я умовах;

0 120 мільйонів дітей віком від 6 до 11 років позбавлені можливості від­відувати школу;

0 щороку близько 3,5 мільйона дітей помирають від хвороб, які підда­ються профілактиці або лікуванню;

0 у країнах, що розвиваються, приблизно 155 мільйонів дітей віком до 5 років живуть в умовах суцільної бідності;

0 мільйони дітей, включаючи дітей більш багатих суспільств, позбавле­ні піклування, з ними погано поводяться, їх сексуально експлуатують або вони стають жертвами зловживання наркотиками.

Це лише деякі з причин, через які кожному важливо: знати про існування Конвенції, розуміти проголошені у ній права, підтримувати зусилля щодо пе­ретворення їх у реальність для всіх дітей.

Боротьба проти катувань. Застосування катувань є грубим порушенням прав людини і суворо засуджується міжнародним правом, зокрема Загальною декларацією прав людини, яка у ст. 5 передбачає, що «Ніхто не повинен за­знавати тортур, або жорстокого нелюдського чи такого, що принижує його гідність, поводження і покарання».

Для забезпечення належного захисту всіх осіб від катувань Організація Об’єд­наних Націй (ООН) протягом багатьох років прагнула виробити універсальні нор­ми. Конвенція проти катувань та інших жорстоких нелюдських або таких, що при­нижують гідність людини, видів поводження і покарання, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1984 р., як цілий ряд інших конвенцій, декларацій та резолюцій, прийнятих міжнародною спілкою, містить чітке положення про те, що жодні виняткові обставини не можуть бути виправданням катувань.

Проте ООН змушена із жалем визнати, що у ряді країн застосування кату­вань продовжується. Саме для того, щоб надати допомогу численним жертвам катувань, Генеральна Асамблея заснувала у 1981 р. Добровільний Фонд ООН для жертв катувань. Утворення Фонду ні в якому разі не означає мовчазної згоди із застосуванням катувань, адже що першочерговою метою ООН зали­шається остаточне викорінення цієї практики.

Катування та інші жорстокі нелюдські або такі, що принижують гідність, види поводження та покарання, - одне з основних питань, якими ООН сер­йозно та глибоко займалась багато років відразу ж після свого створення. Усі ці роки ООН різними засобами намагалася забезпечити належний захист усіх від катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання. Вона запровадила з цією метою уні­версальні норми захисту, придатні для всіх людей, втілила їх у міжнародні декларації та конвенції. Вона прийняла також особливі норми, що застосову­ються до позбавлених свободи осіб, яких тільки звинувачують або вже засу­джені. Крім того, проголосила незаконними деякі види поводження та пока­рання, розпочала дослідження з метою розробки проекту кодексу поведінки для співробітників органів підтримки правопорядку та проекту кодексу ме­дичної етики і прийняла, а потім знову підтвердила Мінімальні стандартні правила поводження з ув’язненими, які з моменту їх проголошення у 1955 р. дозволили певною мірою забезпечити захист ув’язнених та вплинули на за­конодавство у багатьох країнах:

1. Скасування тілесного покарання на підопічних територіях Ще 1946 р. Рада опіки ООН у доповіді про роботу її четвертої та п’ятої сесій рекомендувало негайно скасувати тілесне покарання на територіях, що перебува­

ють під правлінням колоніальної адміністрації. Підтримавши цю рекомендацію, Генеральна Асамблеї у свою чергу рекомендувала в резолюції 440 (V) від 2 грудня 1950 р. вжити «термінових заходів з метою повноправного скасування тілесного покарання на всіх довірених територіях, де вони ще існують», і запропонувати владі, що управляє такими територіями, подати доповіді з цього питання.

2. Мінімальні стандартні правила поводження з ув’язненими

У 1955 р. перший Конгрес ООН по запобіганню злочинності і поводженню

13 правопорушниками прийняв Мінімальні стандартні правила поводження з ув’язненими. Вони були вироблені Консультативним комітетом експертів, засно­ваним відповідно до плану, підготовленого Генеральним секретарем і схваленого Генеральною Асамблеєю у резолюції 415 (V) від 1 грудня 1950 р. Мета Мінімаль­них стандартних правил поводження з ув’язненими полягає не в тому, щоб дати детальний опис зразкової системи пенітенціарних установ, а в тому, щоб на під­ставі загальноприйнятих положень сучасних теорій та найбільш суттєвих еле­ментів найсучасніших систем сформулювати принципи та правила поводження з ув’язненими та управління пенітенціарними закладами. Одне з Мінімальних стандартних правил (правило № 31) передбачає, що тілесне покарання, покаран­ня у вигляді ув’язнення та всі покарання, пов’язанні з жорстокими, нелюдськи­ми або такими, що принижують гідність, видами поводження, повинні бути ціл­ком заборонені стосовно злочинів, які караються у дисциплінарному порядку.

Генеральна Асамблея у резолюції 2858 (XXVI) від 20 грудня 1971 р. звер­нула увагу держав-членів на Мінімальні стандартні правила поводження з ув’язненими і та рекомендувала ефективно дотримуватися їх у пенітенціар­них та виправних закладах і доброзичливо розглянути питання про їх внесен­ня до національного законодавства.

3. Захист від безпідставного арешту та затримання

Проект принципів щодо права на свободу від безпідставного арешту та за­тримання, підготовлений Комітетом у складі чотирьох держав-членів Комісії з прав людини відповідно до прохання Комісії, викладеної у резолюції 2 (XVII) від

14 березня 1961 р., містить ст. 24 про застосування до арештованих осіб або тих, що перебувають під вартою, катувань, у якій говориться: «Жоден заарешто­ваний або той, що перебуває під вартою, не повинен піддаватися фізичному чи психічному насильству, катуванням, погрозам або будь-якому впливу, обману, хитрощам, оманливим навіюванням, довготривалим допитам, гіпнозу, впливу наркотиків або будь-яких інших засобів, які спроможні порушити чи послаби­ти свободу його дій або рішень, його пам’ять чи його здатність до міркування. Будь-яка його заява, викликана застосуванням будь-якого із згаданих вище за­боронених методів, а також будь-який отриманий таким чином доказ не повинні допускатися як доказ проти нього на будь-якій стадії розгляду справи...»

У рішенні 37/427 від 16 грудня 1982 р. Генеральна Асамблея ухвалила заснувати на початку своєї тридцять восьмої сесії робочу групу відкритого складу Шостого комітету (юридичні питання), щоб прискорити завершення розробки проекту принципів. Текст проекту зводу принципів захисту всіх осіб, що підлягають затриманню та ув’язненню у будь-якій формі, прийнятий робочою групою в листопаді 1987 p., містить 39 принципів, передумовою до яких подано визначення ряду термінів, таких, наприклад, як «затримання», «арешт», «затримана особа», «ув’язнена особа», «судовий або інший орган» і т. п. Принцип 1 даного зводу принципів передбачає, що:

«Усі особи, яких затримано або ув’язнено у будь-якій формі, мають право на гуманне поводження та гідність, притаманні людській особистості». Прин­цип 7 водночас, проголошує, що: «Державам слід забороняти у законодавчо­му порядку будь-які дії, які суперечать правам та обов’язкам, що містяться у даних принципах, накладати за такі дії відповідні санкції та проводити не- упереджене розслідування по скаргах».

4. Декларація про захист усіх осіб від катувань та інших жорстоких нелюд­ських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання була прийнята Генеральною Асамблеєю резолюцією 3452 (XXX) від 9 грудня 1975 р. Декларація містить 12 статей. У статті 1 катування визначається як «будь-яка дія, через яку людині навмисне спричиняється сильний біль або страждання, фізичне чи розумове, з боку офіційної особи або з її підмови з метою отримання від неї або третьої особи інформації або зізнань, покарання за дії, які вона здій­снила чи у здійсненні яких підозрюється, або залякування її та інших осіб».

5. Кодекс поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку

У резолюції 34/169 від 17 грудня 1979 р. Генеральна Асамблея прийняла Кодекс поведінки посадових осіб, що підтримують правопорядок, та постано­вила передати його урядам з рекомендацією позитивно розглянути питання про його використання у межах національного законодавства або практики як звід принципів, яких повинні дотримуватись посадові особи, що підтриму­ють правопорядок. Ст. 5 Кодексу наголошує:

«Жодна посадова особа, що підтримує правопорядок, не може здійснюва­ти, підбурювати або поблажливо ставитися щодо будь-якої дії, що являє со­бою катування чи інші жорстокі, нелюдські або принижуючі гідність види по­водження і покарання, і жодна посадова особа, що підтримує правопорядок, не може посилатися на розпорядження вищих осіб або на такі інші виняткові обставини, як війни чи загроза війни, загроза національній безпеці, внутріш­ня політична нестабільність або будь-який інший надзвичайний стан, для ви­правдання катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що прини­жують гідність, видів поводження та покарання».

6. Принципи медичної етики. У резолюції 37/194 від 18 грудня 1982 р. Ге­неральна Асамблея прийняла Принципи медичної етики, що стосуються ролі працівників охорони здоров’я, особливо лікарів, для захисту ув’язнених або затриманих осіб від катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність видів поводження та покарання.

Створено ряд органів для розв’язання конфліктогенних проблем. Резолю­цією 36/151 від 16 грудня 1981 р. Генеральна Асамблея заснувала Добровіль­ний фонд ООН для жертв катувань з тим, щоб він отримував внески і розпо­діляв через встановлені канали надання допомоги (гуманітарну, правову та фінансову допомогу жертвам катувань та їх родинам).

Діяльність Фонду фінансується цілком за рахунок добровільних внесків урядів, приватних організацій установ та приватних осіб. Фонд не отримує асигнувань з регулярного бюджету ООН. Він функціонує під керівництвом Ге­нерального секретаря ООН, що діє з допомогою Ради опікунів, яка складається з голови та чотирьох членів, що мають великий досвід у галузі прав людини.

З 1983 p., коли Фонд почав функціонувати, до кінця 1988 р. відповідно до рекомендації Ради опікунів була надана 131 субсидія на загальну суму понад 3,6 млн доларів для здійснення 67 проектів у 32 країнах чотирьох континен­тів. Більша частина субсидій виділялася на фінансування проектів у галузі терапії та реабілітації: у 1987 р. на їх долю прийшлося 90 % коштів, а решта суми була призначена для професійної підготовки. Мета даних проектів - на­дати жертвам катувань та їх родинам можливість повернутися до праці та до нормального життя в суспільстві.

Якщо терапевтичні та реабілітаційні центри дають можливість, зокрема, забезпечити жертві катувань та її родині лікування, заняття лікувальною гім­настикою та масаж, допомогу психіатрів та психологів, а також соціальну й матеріальну допомогу, то за рахунок коштів Фонду на професійне навчання на­дається можливість навчитися фахівців-медиків методиці лікування жертв.

Відповідно до ст. 17 Конвенції утворений Комітет проти катувань, до скла­ду якого входять 10 експертів, що обираються державами-учасницями шля­хом таємного голосування. Члени Комітету обираються терміном на чотири роки. Вони мають право на переобрання при повторному висуванні. Головне завдання Комітету проти катувань полягає у здійсненні контролю за дотри­манням Міжнародної конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюд­ських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання. Діючий нині Комітет був утворений у Женеві 26 листопада 1987 р. на першій нараді держав-учасниць Конвенції.

Держави-учасниці Конвенції беруть на себе покриття витрат членів Ко­мітету на період виконання ними обов’язків у Комітеті. На своїй першій сесії держави-учасниці домовились розподілити між собою витрати пропорційно їх внескам у бюджет ООН, підкресливши при цьому, що пайовий внесок кож­ної держави-учасниці не повинен перевищувати 25 загальних витрат.

Перша сесія Комітету проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання відбу­лася у квітні 1988 р. у Відділенні ООН у Женеві. У ході своєї роботи Комі­тет, зокрема, прийняв правила процедури, визначив методи роботи згідно з Конвенцією, відповідно до якої він утворений, а також розглянув процедурні питання. Він також ухвалив у відповідності до правил 62 своїх правила про­цедури. Комітет може запропонувати спеціалізованим установам, зацікав­леним органам ООН, міжурядовим регіональним організаціям, неурядовим організаціям із консультативним статусом при Економічній і Соціальній Раді подати йому у відповідному порядку інформацію, документацію та письмові заяви, які стосуються діяльності Комітету відповідно до Конвенції.

Спеціальний доповідач видав ряд рекомендацій Комісії з прав людини на її останній сесії, яка відбулася у Женеві на початку 1988 р. Ці рекомендації передбачають:

0 необхідно оголосити утримання інкомунікадо поза законом;

0 кожну заарештовану особу слід негайно направляти до компетентного судді, який повинен невідкладно прийняти рішення про законність арешту і дозволити затриманому зустрітися з адвокатом;

0 кожна заарештована особа повинна пройти медичне обстеження;

0 у випадку смерті особи під час її утримання під вартою слід проводити розтин тіла у присутності представника його родичів;

0 місця утримання під арештом повинні регулярно інспектуватися зо­внішніми експертами.

Міністерська Рада ОБСЄ (Будапешт, 7 грудня 1995 р.) ОБСЄ завоюва­ла стабільну репутацію, заклала основи для роботи, збільшила можливості швидко реагувати на ситуацію, зміцнила свою організаційну структуру. Нові напрями 1995 р.: встановлення довгострокової присутності ОБСЄ у Чечні та в рамках діяльності у Боснії та Герцеговині.

Чеченська група підтримки заклала фундамент для нового роду діяльнос­ті. У Чечні Допоміжна група відіграла роль посередника, розробила загальну систему переговорів, виконувала функції помічника при складанні угод між воюючими сторонами.

Офіс ОБСЄ відкрито у Таджикистані (проблеми біженців та переміщених осіб). Місії ОБСЄ виступають як експерти при розробленні та впровадженні нових конституцій (Грузія та Таджикистан), особливо щодо статусу регіонів, забезпечуючи автономію та інші форми місцевого самоврядування в рамках національного законодавства (Молдова, Україна). ОБСЄ сприяло Скрунда-Ра- дарській угоді між Латвією та російськими військами (Східна Молдова). Ви­від військ - важлива умова для бажаної політичної рівноваги.

Місія у Скопле допомагає встановити довіру, і місцевий уряд може по­вністю покластися на роботу місії і щодо національних меншин, економічного розвитку. Всі виїзні місії активно працюють над забезпеченням міжетнічної єдності, забезпеченням прав людини, сприянням демократичному розвитку, спираючись на допомогу БДІПЛ з врахуванням досвіду роботи Верховного Ко­місара по національним меншинам.

Мета присутності ОБСЄ у Хорватії - допомога у створенні демократичних основ існування, захисту прав людини та національних меншин, забезпечен­ня безпечного повернення біженців, сприяння мирному возз’єднанню раніше окупованих територій.

Врівноважена дипломатія Верховного Комісара у справах національних меншин, його роль вважається однією з найголовніших у політиці попередження війни, яку здійснює БДІПЛ. Участь Верховного Комісара у круглих столах та роботі його експертних груп допомогли встановленню атмосфери довіри та розуміння в ряді країн-учасниць, і цілком у змозі змінити ситуацію в інших.

БДІПЛ простежило рекордні кількість виборів та разом з Верховним Коміса­ром у справах національних меншин здійснює свою роль у роботі ОБСЄ у Боснії.

Міжнародний комітет Червоного Хреста (МКЧХ) відіграє важливу роль у посиленні захисту біженців та переміщених осіб, особливо під час збройних конфліктів, а саме - їх захист розглядається як важлива функція міжнарод­ного гуманітарного права стосовно збройних конфліктів. На додаток до функ­цій, якими наділені Контролюючі Держави на підставі чотирьох Женевських конвенцій (1949) та додаткових Протоколів до них (1977), МКЧХ має повно­важення відвідувати всіх осіб, захищених Конвенцією, та надавати їм допомо­гу. Якщо Контролюючі Держави не призначені, МКЧХ може навіть взяти на себе виконання гуманітарних місій, здійснення яких їм доручено. Біженці та переміщені особи користуються захистом Четвертої Женевської Конвенції у тому випадку, коли вони внаслідок конфлікту чи окупації знаходяться в руках сторони, що бере участь у конфлікті, чи окупаційної держави, до якої вони не належать. Конвенція передбачає також возз’єднання сімей, контроль за зна­ходженням осіб, що користуються захистом, загальну гуманітарну діяльність. Ст. 44 Четвертої Конвенції передбачає, що біженців не можна розглядати як ворожих іноземців на основі їх громадянства де-юре. Ст. 70 Конвенції визна­чає, що особи, які втекли зі своєї батьківщини до початку військових дій та знайшли тимчасовий чи постійний притулок у окупованій країні, кваліфіку­ються як біженці. МКЧХ іноді може відвідувати затриманих, що знаходяться у сфері компетенції Верховного Комісара, до яких представники УВКБ не мають доступу, а ст. 10 Четвертої конвенції дозволяє будь-яку ініціативу в інтересах осіб, що користуються захистом, навіть якщо такі не передбачені експліцитно чи імпліцитно Конвенцією. Це право на ініціативу, «дароване» МКЧХ та іншим гуманітарним організаціям, вважається прерогативою першорядної вартості.

Витіснення мігрантів - це організовані чи заплановані діяння та вчинки, сукупність політико-соціальних обставин і ситуацій, створення в державі ет­нічних та релігійних загроз, комплекс або система заходів, наявність яких спонукає мігрантів до залишення країни в’їзду, повернення до себе на бать­ківщину чи переїзду в іншу державу, де саме до цієї категорії іноетників став­лення з боку всього суспільства є кращим, лояльнішим, терпимішим.

Витіснення мігрантів означає, якщо це сплановані державою заходи, і де­портацію представників певних народів або ж їх репатріацію. Так, наприклад, після закінчення Другої світової війни до Радянського Союзу були репатрійо­вані остарбайтери, військовополонені, особи, які скоїли особливо небезпечні злочини проти людства, та інші, а також громадяни колишнього СРСР. А вже И після розпаду СРСР у країнах Балтії спостерігалася тенденція до витіснення за їх межі росіян. Витіснення мігрантів - це очевидне або приховане їх відчу­ження від суспільства, створення атмосфери нетерпимості до певної категорії іноетників, встановлення режиму для вимушеної рееміграції. Скажімо, ви­мога знання мови та певного майнового цензу для того, щоб набути громадян­ство, створює умови для витіснення мігрантів

У державах світу є списки так званих «небажаних осіб». До них належать особливо небезпечні злочинці, представники деяких релігійних сект, торговці наркотиками і терористи, особи, схильні до політичних авантюр, громадських і соціальних правопорушень. Вищенаведене свідчить, що, якщо мігрант, який зумів легально чи нелегально проникнути в ту або іншу державу, виявиться саме такою особою, то він буде повернений назад, тобто витіснений.

Особливі заходи - це боротьба з нелегальною імміграцією. Деякі з держав укладають між собою двосторонні угоди пре повернення осіб, які незаконним шляхом або способом легалізувалися в них. Таке ставлення до нелегальних іммі­грантів означає їх безпосереднє витіснення шляхом повернення до країни виїзду. До соціальних чинників, які сприяють витісненню мігрантів, можна віднести ан­тисемітизм, геноцид, расову дискримінацію, часто нетерпиме ставлення в держа­ві і суспільстві до окремих віросповідань, розбудову держави за національними критеріями та принципами, націонал-шовінізм, а також - «ультрапатріотизм».

Відповідно до ст. 62 Статуту 00Н Економічна і Соціальна Рада може «ро­бити рекомендації з метою заохочення положення і дотримання прав людини і основних свобод для всіх». Вона може також підготувати для подання Гене­ральній Асамблеї проекти конвенцій і скликати міжнародні конференції з пи­тань про права людини. Згідно зі ст. 68, Рада «створює комісії в економічній і соціальній галузях і для заохочення прав людини».

Згідно зі ст. 64, Рада уповноважена «укладати угоди з членами Організа­ції та зі спеціалізованими установами з метою отримання від них доповідей про заходи, вжиті ними на виконання її власних рекомендацій і рекомендацій Генеральної Асамблеї з питань, що належать до її компетенції», а також по­відомляти Генеральній Асамблеї свої зауваження щодо цих доповідей.

Рада, яка складається з 54 членів, звичайно проводить щорічно організа­ційну сесію і дві чергові сесії. Крім того, час від часу проводяться спеціальні сесії. Питання, які стосуються прав людини, звичайно розглядаються в ході першої (весняної) сесії Другого (соціального) комітету Ради, так званого «се­сійного» комітету, в якому представлені 54 члени Ради, хоча деякі питання розглядаються й на пленарних засіданнях, а не в комітеті. Доповіді соціаль­ного комітету, які містять проекти резолюцій і рішень, подаються Раді для розгляду і прийняття остаточного рішення в ході пленарних засідань.

Для сприяння в розгляді питань, які стосуються прав людини, Рада ство­рила Комісію з прав людини і Комісію, що займається становищем жінок. У свою чергу, Комісія з прав людини створила Підкомісію із запобігання дис­кримінації і захисту меншин.

Час від часу Рада створює спеціальні комітети, до складу яких входять представники держав-членів, експертів, призначених їхніми урядами або ви­датні люди, представлені особисто. Рада також у міру необхідності призначає

або просить Генерального секретаря призначити спеціальних доповідачів чи комітети експертів для підготовки доповідачів з технічних питань.