8.5.  ЕТНОКУЛЬТУРНІ АСПЕКТИ КОНФЛІКТОЛОГІЧНИХ ПРОЦЕСІВ

Етнічна дисперсизація - підвид етнороз’єднавчих процесів, який харак­теризує явище відділення, певного дистанціювання від етносу його окремої складової частини. Принципово важливим є те, на відміну від етнічної ди­вергенції, що трансформації означеної частини в окремий етнос при цьому не відбувається. Попри істотні відмінності, вона залишається етнічною гру­пою в рамках єдиної нації або народності, зберігає її основні якісні характе­ристики.

Водночас в сучасних умовах надмірна політизації проблеми, особливо за наявності впливових зовнішніх сил, зацікавлених в її роздмухуванні, несе в собі загрозу позбавлення національностей єдності, виступає підґрунтям сепаратистських настроїв, як це спостерігається, зокрема, у випадку з про­блемою карпаторусинства, де цілком очевидним є значною мірою інспірова­не ззовні штучне протиставлення етнічної групи русинів українській нації, невід’ємною органічною складовою частиною якої вона є.

Наявність на теренах України досить чітко окреслених регіонів (Букови­на, Галичина тощо) з достатньо виразними специфічними особливостями їх населення може водночас слугувати прикладом як етнічна дисперсизація, так і етнічної консолідації.

Етнічна екзофобія - протилежне екзофілії явище ворожості, нетерпи­мості по відношенню до інших етнічних спільнот, близьке за своїм значен­ням до ксенофобії. Етнічна екзофобія - крайній прояв етнічної конкуренції, агресивна реакція на дійсну чи уявну загрозу існуванню свого етносу, його цінностям та благополуччю, на різкі зміни в усталеному способі та укладі життя, що досить часто супроводжують інтенсивні міжетнічні контакти.

Етнічна екзофобія однаковою мірою може спонукатись як відчуттям зверхності, зневаги та презирства з боку провідних етносів щодо інших, менш розвинених спільнот, а також іммігрантів чи біженців (досить згада­ти, наприклад, становище турецької общини в ФРН та турків-месхетинців в окремих республіках колишнього СРСР), так і бути відповідною реакцією з боку останніх на негативне, зверхнє ставлення до себе, зумовлюватись комп­лексом меншовартості, відчуттям вторинності.

Пам’ять про минулі образи, національний гніт, утиски, непропорційно високе представництво та домінуюче положення некорінного населення в окремих сферах діяльності (зокрема, в торгівлі, медицині, науці тощо) здатні істотно підвищувати рівень екзофобії, проявлятись в її крайніх формах (де­портації, погроми, війни), особливо за наявності політичних сил, зацікавле­них в цьому). Розгул національної нетерпимості, шовінізму, заклики до «чи­стоти крові», істерія стосовно загрози «інородців», що стали масовим яви­щем в ряді регіонів планети, зокрема в Росії,- яскраве тому підтвердження.

Етнічна ендофілія - гіпертрофоване почуття любові до свого етносу, зосе­редженість виключно на його проблемах та цінностях, прагнення всіляко під­креслити власну самобутність. Етнічна ендофілія - соціально-психологічна та морально-психічна риса, що виникає на ґрунті свідомого завищення можли­востей, досягнень та характерологічних рис свого етносу з одночасною уперед­женістю щодо інших народів, прагненням занизити оцінку їх внеску в розви­ток цивілізації, брак бажання зрозуміти їхні проблеми, потреби та інтереси.

Результатом етнофілії як прояву неадекватної самооцінки та оцінки ін­ших може бути суттєве послаблення психологічної сумісності у відносинах з представниками інших етнічних спільнот.

Етнічна ендофобія - протиприродне явище нелюбові до свого етносу, відверта байдужість до його надбань, інтересів і проблем, що знаходить свій вияв у свідомій відмові від рідної мови, культури, звичаїв, інших етнічних ознак, у прагненні ідентифікувати себе з іншою етнічною спільнотою. До причин, що зумовлюють появу ендофобії, слід віднести некритичне, тенден­ційне ставлення щодо реального становища, цінностей та надбань власного та чужих етносів, відчуття вторинності, пригніченості, незахищеності, зне­віри в перспективи розвитку свого етнічного масиву, прагнення розриву з ним як один із шляхів виходу з цього становища. Нерозвинена національна свідомість, відсутність національної гідності та відповідальність перед своїм народом, самоусунення від вирішення його проблем - основа маргіналізації, денаціоналізації, асиміляції етносу.

В умовах сучасної України ендофобія досить поширена та активно підігрі­вається зовнішніми силами, як і певними колами всередині країни серед мар- гіналізованого, денаціоналізованого так званого російськомовного населення Сходу, Півдня та Південного Сходу республіки, де вона проявляється, зокрема, в активному неприйнятті державної символіки та атрибутики, прагненні нав’я­зати статус офіційності російській мові, в вимогах подвійного громадянства.

Етнічна (етнокультурна) маргінальність - характеристика відносно стій­кого етносоціального явища, що виникає у результаті зрушень у норматив­но-ціннісних системах під впливом міжкультурних контактів, політичних, соціальних, техногенних або інших чинників. В етнопсихології та етнокон- фліктології етнічна маргінальність трактується як:

1) специфічне явище, що виникає в ситуації взаємодії різних (часто кон­фліктуючих) етносоціальних груп;

2) як стан, при якому особистість перебуває одночасно у двох (або біль­ше) етнокультурних вимірах;

3) статус, зумовлений приналежністю до двох (або більше) етносоціаль­них груп;

4) особливі поведінкові явища, що формуються у сфері взаємодії певних етнокультурних груп.

Маргінальність є наслідком, з одного боку, значної соціальної дистанції між відповідними етнічними спільнотами, а з іншого боку - їх довготривалої і комп­лексної взаємодії, котра зумовлюється наявністю етноконтактної зони, історич­но утвореним розподілом праці та іншими об’єктивними чинниками. Основни­ми рисами маргінальної особистості є дифузність етнічної приналежності (не- доформованість установок на самоідентифікацію з певною етнічною спільнотою або ж повна відсутність етнічної ідентифікації, порушення соціальної регуляції поведінки, двоїста етнічна самосвідомість, прояви асоціальності (агресивність, егоцентризм) деіндивідуалізації, а іноді і негативні психічні стани (тривожність, зніяковілість тощо). Маргінали перебувають у нестійкому становищі між двома етнокультурними, що призводить до інтраособистісних конфліктів.

Етнокультурні маргінали в процесі соціалізації свідомо були відчужені від власних культурних коренів (мова, мистецтво, традиції, фольклор тощо). Наприклад, у радянські часи володіння рідною мовою не було обов’язковим для інтелігенції та міського населення. Але відчуження від рідної культури, від родових етнокультурних цінностей в умовах національного відродження призводить до усвідомлення власної незахищеності, скривдженості, а також відчуття неусвідомленого страху перед психологічною та культурною асимі­ляцією. Етнокультурні маргінали не ідентифікують себе ні з культурою етніч­ної більшості, ні з культурою етнічної меншості, а властиві їм тривожність і агресивність призводять до того, що вони нерідко починають виконувати роль «стрілочників», які можуть перевести соціальну напруженість у міжетнічну.

Відомою дослідницею етнічної маргінальності А. Мулдашевою була ви­явлена структура: перший рівень характеризується наявністю об’єктивної двоїстості зовнішніх атрибутів етнокультури (мови, традицій, стереотипів поведінки тощо) і не супроводжується суб’єктивним відчуттям кризи етніч­ної ідентичності; другий рівень знаходить свій прояв у різних формах етноп­сихологічної двоїстості, значимою ознакою якої є наявність суб’єктивного переживання, яке суперечить етнокультурній приналежності.

Прояви етнічної маргінальності відповідають різним формам етнопсихоло­гічної двоїстості. Різні форми етнопсихологічної двоїстості характеризуються:

1) сприйманням проблеми етнокультурної маргінальності як внутріш­нього конфлікту етнічної свідомості;

2) зростанням негативного ставлення до впливів іншої культури.

Наявність етнопсихологічної двоїстості визначає велику афективну на­сиченість, а також «жорстокість» міжетнічних установок маргіналіє.

Виділяють два типи маргінальної особистості. Характерними ознаками першого типу є суб’єктивна простота внутрішнього світу і суб’єктивна «лег­кість» зовнішнього світу. Відповідною формою прояву етнічної маргіналь­ності при цьому стає так звана, етнокультурна маргінальність за зовнішніми атрибутами етнокультури, яка не супроводжується переживанням конфлікту етнічної ідентичності. Цей тип може бути визначений як «байдужий до про­блем міжетнічних відносин». Другому типові маргінальної особистості відпо­відають такі характеристики, як суб’єктивна складність внутрішнього світу і суб’єктивна трудність зовнішнього світу. У цьому випадку етнічна маргіналь­ність проявляється у такій формі етнопсихологічної двоїстості, котра харак­теризується спрямованістю на вирішення проблеми етнічної ідентичності і супроводжується міжетнічними установками, що відображають творчий під­хід до подолання труднощів міжетнічної взаємодії (А. Мулдашева).

Етнічна небезпека - процес, діяння, вчинки, плани, наміри як зовніш­нього оточення, так і внутрішнього середовища, котрі несуть або можуть нести загрозу життєдіяльності етнічної групи, етнічна небезпека може по­сягати на територіальну цілісність, суспільний устрій, етнічна небезпека складає культурна експансія, що здійснюється з боку більш сильного та краще організованого етносу в напрямку чужих етноосередків з соціокуль- турним імунітетом, який слабшає. Внутрішні загрози полягають у розриві функціональних зв’язків, знеціненні етнічних надбань і національної спад­щини спадщини, створенні засад для розвитку ентропійних тенденцій та де­структивних процесів. При баченні і усвідомленні етнічної небезпеки члени етнічної групи можуть перебувати під впливом різних емоційних почуттів, наприклад, остраху, побоювань, шкідливих ілюзорних ідей, що здатні нега­тивно позначатися на ідеологічно-політичних доктринах і концепціях.

В основі етнічної небезпеки можуть бути об’єктивні і суб’єктивні причини, чинники етнічної агресивності, сукупність притаманних для етносу вад пато­логічного характеру. Недооцінка або переоцінка власних сил чи можливостей, неадекватна поведінка у поліетнічний системі та цілий ряд інших об’єктивних умов, які відносяться до сфери міжетнічного спілкування, теж закладають мотиваційні підвалини етнічних загроз і основи для виникнення етнічної не­безпеки. Розподіл етнічних груп на демократичні і тоталітарні сприяє накопи­ченню етнічних загроз, із котрих поступово створюються реальні і потенційні етнічні небезпеки. Сильні та слабкі сторони конкуруючих етносів якраз і ви­являються в періоди, коли етнічна небезпека стає не уявною, а реальною.

Етнічна сецесія - вихід із складу суперетносу окремого етносу в знак неузгодженості міжетнічних та інших взаємовідносин, як один із засобів боротьби за свої етнічні права. Етнічна сецесія утворюється шляхом відпа­дання від крупного етносу ряду менших одиниць, субетносів при збережен­ні основних граней і рис історичного типу суперетносу. Утворені субетноси, етнічні групи відрізняються від центру лише місцево-територіальними ри­сами - діалектною гілкою літературної мови, специфікою загальноетнічних традицій, фольклору, побутового спілкування, вжитку страв, споживання, носіння одягу тощо. Етнічна сецесія може бути фазою закладання основ по­яви якогось окремо взятого етносу.

Етнічна стратифікація приховує в собі певний конфліктогенний потен­ціал. Критерії стратифікації (інтрументалістський, громадський та ін.) ви­конують функцію певних систем віднесення, обґрунтування спектру прав на рівні безпосередніх соціальних взаємодій. Значною мірою саме цей статус- ний критерій визначає і напрямки міграції та типи соціальної мобільності (як у спірних районах, де ці критерії розподілені між конкуруючими етніч­ними групами, так і у «безспірних районах»; де ці критерії кумульовані в одній групі). Залежно від того, яким набором стратифікуючих ознак володіє дана група на певній території, можуть бути виділені й різні форми тиску, які застосовує група. Зрештою, сам тиск, форма «етнічної» конкуренції зна­чною мірою актуалізуються, стають значущими. Досвід переконує, що «все може бути» і варіанти майбутнього залежать від сприйняття буденного сві­домістю тих критеріїв, якими володіє будь-яка група.

Йдеться, отже, про етнополітичну конкуренцію між титульними та не­титульними етносами, корінними та некорінними, більшістю та меншістю. Водночас - і про різний набір стратифікуючих «козирів». Серед цих чинни­ків виділяються передусім різниці у внутрішньоетнічній соціальній струк­турі різних спільнот, що суперничають. Цю різницю можна виміряти «кое­фіцієнтом насиченості» первинних зв’язків, тобто кількістю членів первин­ної групи, яка знаходиться у межах повсякденної комунікації для індивіда, який може скористатися зв’язками як засобом потенційної мобільності.

Дестабілізація зв’язків, істотні розбіжності коефіцієнтів призводять до виникнення загальних зрушень в етнічному балансі інтересів, несприятли­вому для певних груп, зокрема етнічних росіян у незалежних країнах СНД. Саме потенціал первинних зв’язків є одним з основних засобів тиску, що здатний нейтралізувати інституалізований прес титульної групи чи громад­сько-правові ресурси більшості.

Форму тиску титульної групи досить легко ідентифікувати: будучи за­фіксованими у законодавчих чи адміністративних актах, вони легко ви­являються та визначаються як порушення прав людини, корінних груп. Навпаки, форми тиску на неформальному, первинному рівні прикриті по­всякденністю - вони «спонтанні, природні». Насильство виступає тут без за­йвих для нього державно-правових інструментів. Тиск титульний має чітко

окреслений об’єкт - державу, тиск неформальний, не інституціональний, він рідко визначається як політичний.

У ситуаціях, коли титульна група співпадає з корінною (забезпеченою потенціалом первинних традиційних зв’язків) декларована та формально закріплена рівноправність титульної та нетитульної групи виявляється по­декуди прикриттям, правовою парасолькою. Таким чином, претензії корін­них груп на титульний статус фактично є заявками на набуття такої пара­сольки, а територіальні вимоги чи потенційні територіальні зміни сприйма­ються населенням залежно від того, яким буде співвідношення стратифіку- ючих критеріїв у новій ситуації.

Етнічна толерантність - це відсутність негативного ставлення до іншої етич­ної культури, наявність позитивного образу іншої етнокультури при збережен­ні позитивного сприймання своєї власної. Це відсутність або послаблення реа­гування на відмінність взаємодіючих етнічних культур. Етнічна толерантність не є наслідком асиміляції як відмови від власної культури, вона є характерис­тикою міжетнічної інтеграції, для котрої властиве «прийняття» або позитивне ставлення до власної етнокультури і до культур інших етнічних спільнот.

Явище етнічної толерантності являє собою негативне сприйняття іншої етнокультури при понад позитивному сприйнятті власної етнічної культури. Етнічна толерантність супроводжується явищами іногрупового фаворизму (намагання будь-яким чином сприяти членам власної групи на противагу представникам інших етнічних груп), аутгрупової дискримінації (підкрес­лення і перебільшення відмінностей між власного етнічною групою та інши­ми групами), а також етнокультурної ізоляції. Все це призводить у кінце­вому рахунку до дезадаптації етнічної групи у іноетнічному середовищі, до зникнення її як суб’єкта міжетнічної взаємодії.

Толерантність як відсутність або послаблення реагування на певний не­сприятливий чинник у результаті зниження чутливості до його впливу у міжетнічній сфері має свою специфіку. Наприклад, явище етнічної інтоле- рантності як соціально-перцептивний феномен грубої свідомості виникає при адаптації за типом етнокультурної ізоляції, викликається активізацією механізмів соціально-психологічного захисту і спрямований на збереження даної етнічної групи як цілісного і самостійного суб’єкта міжгрупової вза­ємодії. Етнічна толерантність сприяє підвищенню стійкості, терпимості до різних етносуб’єктів та їх суджень, думок, установок, вона пов’язана з неупе- редженою оцінкою представників різних етнічних спільнот та їх вчинків.

Етнічна толерантність проявляється на двох рівнях: індивідуально-пси­хологічному та соціально-психологічному. Вона пов’язана з високим рівнем розвитку рефлексивних процесів. Толерантність як властивість особистості розвивається протягом багатьох років, формується під впливом найближчого оточення, соціальних умов, традицій та соціальної ситуації розвитку особи.

Етнічна упередженість - несправедливе, необ’єктивне, емоційне оціню­вання рис характеру чи діяльності представників інших етнічних спільнот, які передаються з покоління в покоління і працюють на рівні готових стерео­типів, забарвлених етнічними пересудами. Відомо, що кожен окремий етнос наділяє інших відповідними його сприйманню епітетами: варварський, пра­цьовитий, дисциплінований, доброзичливий, хитрий, скупий, лінивий, лука­вий, злий і т. п. Таке сприймання етносів окремі індивіди отримують в проце­сі соціалізації і, якщо упередженість до окремих осіб зникає в процесі спілку­вання, то на рівні оцінки етносу в цілому може залишитись. Етнічна уперед­женість особливо яскраво виявляється на рівні побутового спілкування, якщо представники одного із етносів поставлені в нерівні політичні, економічні, культурні умови. Етнічна упередженість знаходить свій прояв у літературі, політичних доктринах, сприяє прояву націоналістичних тенденцій.

Етнічне вторгнення - означає територіальний захват, організований од­нією чи кількома етнічними групами проти інших. Унаслідок такого втор­гнення відбувається нав’язування своїх соціально-політичних і культурних цінностей іншим етнічним спільнотам. Етнічне вторгнення здійснюється проти волі і бажання підкорених спільнот і веде до їх деетнізації чи акульту- рацїї. Воно може здійснюватися як державним етносом всередині багатона­ціональної держави шляхом заселення представниками своєї етнічної групи земель історично приналежних іншим етнічним спільнотам (створення ко­лоніальних поселень), так і на рівні міждержавних відносин, коли порушу­ється територіальне де-факто однією чи кількома сусідніми державам.

Етнічне гноблення - штучне створення таких умов, за яких етнокуль­турні вартості, як і сама культура, мова, освіта не одержують належних стимулів для свого розвитку, й спричиняє занепад етносу. Етнічна культу­ра- найважливіший компонент етносу, під яким розуміється сукупність культурних досягнень, це плід діяльності окремих особистостей етносу, його надбання. Якщо створюють умови до приниження, відкидання, а то й примусового тиску і заборони користування цими надбаннями - все це не може оцінюватися інакше, як гноблення. Заперечення етнічних цінностей або обмежене їх використання є прихованою формою етнічного утиску.

Етнічне насильство спрямоване на пригнічення або підкорення етносу (етногрупи) практичні дії, що ставлять за мету використати їх у забезпечен­ні цілей та завдань більш сильного народу. Зусилля однієї частини етносу зі спробою отримати домінуючу роль в етносуспільному житті за рахунок обмеження прав і свобод малочисельних етногруп. Задоволення власних етнічних запитів і потреб шляхом матеріальних і духовних благ, особливо нагальних і життєво важливих. Посягання на біологічну безпеку етноутво- рень, яке межує з етногеноцидом. Спосіб і форма реалізації згубної етнополі- 1 тики ґрунтується на забезпеченні власних етнопереваг завдяки егоїстичній І поведінці по відношенню до своїх етносусідів. Ігнорування етнічних інтер­есів окремого народу, або його частини, котре проявляється в аморальних діях проти інших етноструктур, в тому числі з використанням збройних, ПО- і літичних, економічних, культурних та інших методів і форм етноборотьби.

Втручання у внутрішні справи етноутворення, котре тягне за собою соціаль­ні конфлікти або катастрофи, спричиняє наслідки підкорення чи пригнічен­ня іноплемінників. У фашистській Німеччині етнонасильство показало себе у найбільш очевидних і різких формах. Націоналістична практика, котра передбачає розбудову держав за національними ознаками і принципами, може призвести до політики етнічного насильства.

Етнічне невдоволення. Реально існують суперечності між тим чи іншим етнічним (національним), навіть внутршньоетнічним, оскільки останні зу­мовлюються незавершеністю процесу етнічної (національної) консолідації. Етнічне невдоволення може бути спровоковане негативним станом, при яко­му представники одного етносу домінують у сфері управління, а представни­ки інших - послуг, одні в сфері розумової праці, інші - фізичної праці тощо. Етнічне невдоволення може бути викликане спробами зневажливого ставлен­ня до економіки, і культури, інтересів, потреб етносу, ігнорування його тра­дицій, вірувань, мови, способу життя, тенденціями до примусової асиміляції. Етнічне невдоволення може бути викликане порушенням природного тяжін­ня етносу до самозбереження. Невдоволення може перерости на стихійний ет­нічний протест чи навіть на спалахи серйозних етнічних бунтів, заворушень.

Етнічне розмежування людей пов’язане з реакцією на невпевненість (нетер­пимість до невпевненості - одна із сильних психологічних характеристик люди­ни, яка сприяє її адаптації в світі). При розвалі будь-якої (державної, соціальної) ідеї, яка скріплювала суспільство, з метою задоволення потреби людини, слідом на сцену й виходить більш древня та стійка форма інформаційного структуру- вання світу - етнічна. Тобто, має нерукотворний характер, духовний сенс.

Варто лише розділити явище, механізми та закономірності міжетнічної взаємодії, що має природний характер, від нав’язаних чи спровокованих ззовні за допомогою політичних спекуляцій чи маніпуляцій.

Етнічний егоїзм - соціально-політичне явище у системі міжетнічних відно­син, зумовлене поділом етносів на великодержавні, привілейовані та пригнобле­ні, залежні. Виникає та існує в умовах імперій, тоталітарних режимів, які про­водять експансіоністську великодержавну внутрішню і зовнішню політику.

Визначальними рисами етнічного егоїзму є: еготизм (перебільшення можливості привілейованого етносу, визнання його винятковості шляхом наділення винятковими якостями і, таким чином, протиставлення його ін­шим етносам); прагнення задовольнити свої інтереси без урахування інтер­есів інших, або навіть за рахунок їх утиску; зневажливе ставлення до остан­ніх. Заражені етнічним егоїзмом політики та ідеологи великодержавних ет- осів під приводом необхідності захисту національних меншин свого етніч- ого походження, які проживають на території інших держав, втручаються їх внутрішні справи, проводять політику диктату, намагаючись нав’язати им етносам ті чи інші форми державності, ставлять всілякі перешкоди дер- авотворчим процесам, заперечують здатність пригноблених етносів до са- остійного розвитку, проводять політику поглинання цих етносів.

Під впливом етнічного егоїзму росте ізоляціонізм, загострюються етніч­ні відчуття, широко розповсюдження набувають ідеї етнічної обособленості, етнічної нетерпимості. Сприятливим ґрунтом для цих негативних процесів є низький рівень політичної свідомості та політичної культури людей, що не­рідко призводить до сплеску пристрастей і емоцій, через які у їх свідомості легко проникає інфекція етнічного егоїзму, зростає ворожість пригноблених етносів до великодержавних. Посиленню ідей егоїзму сприяє також кризо­вий стан суспільства після розпаду імперій, коли частина людей з середовища етносу, що був у пригнобленому стані, з надією на покращення свого життя, страждають ностальгією за минулими часами перебування в складі імперії. В умовах великодержавної політики етнічного егоїзму, неминуче переростає на націоналізм, шовінізм і національний нігілізм, що призводить до міжетніч­них і міжконфесійних конфліктів і нерідко навіть до громадянських війн.

Для подолання етнічного егоїзму необхідно створити реальні умови для вирівнювання соціально-економічного і культурного розвитку всіх етносів, законодавчо забезпечити право на вільний вибір кожним із них державного устрою, права самостійно вирішувати всі проблеми їх буття. Потрібно по­стійно шукати ефективні шляхи і методи вирішення міжетнічних конфлік­тів, їх прогнозування і попередження. Необхідне також ідейне роззброєння прибічників цього явища, рішуча і безкомпромісна протидія будь-яким його проявам в ідеології, політиці і суспільно-політичній практиці.

Етнічний екзоцентризм - індивідуальний вираз принципу екзоетніч- ності, надання пріоритету етнічному середовищу, його цінностям в орга­нізації особистого життя. В умовах багатонаціональної держави екзоцен­тризм здатний набувати поширення серед значної частини представників етнічних спільнот, у першу чергу - національних меншин, позбавлених можливостей вільного розвитку, що знаходяться в стані пригнічення, під­даються національній дискримінації та обмеженням. Тоталітарний режим додатково стимулює розповсюдження цього процесу. Не випадково СРСР демонстрував поширення екзоцентризму як масового явища. Прискорени­ми темпами втілювався в життя асимілятивний за своєю суттю курс на фор­мування нової історичної спільноти -радянського народу. КПРС при цьо­му однозначно кваліфікувала розвинену національну свідомість, почуття національну гідності, інтерес та любов до історії свого народу, його мови, культури, традицій, не кажучи вже про найменші сумніви щодо правиль­ності національної політики, як прояву націоналізму (обов’язково «буржу­азного») з усіма випливаючими з цього наслідками. За таких умов найкра­щі можливості в просуванні по службі, зайнятті керівних посад в місцевій, республіканській та союзній адміністрації отримували денаціоналізовані, проросійськи орієнтовані претенденти на ці посади. Етнічний екзоцентризм при цьому не могла не ставати інструментом мімікрії та кар’єризму.

Виникаюча при цьому подвійна свідомість - «якісно більш висока, ра­дянська» та національна, яка розглядалась як певний рудимент, позбавле­ний майбутнього, ставали зворотною стороною належності до вказаної вище нової історичної спільноти.

Та й збільшення чисельності російського народу досить часто відбува­лось за рахунок інших спільнот, позбавлених, причому, далеко не завжди добровільно, свого етнічного підґрунтя. Досить згадати долю етнічних укра­їнців Кубані, Далекого Сходу тощо, основна маса яких за відносно короткий історичний період стала росіянами.

В Україні етнічний екзоцентризм, окрім масової русифікації, знаходить свій вияв у формуванні комплексу меншовартості, «малоросійському син­дромі», в байдужості до національного життя, ігноруванні традицій, куль­тури, мови, широкому поширенні «ковбасної психології» серед досить зна­чної частини її населення, особливо Сходу та Півдня республіки. Ліквідація цього ганебного явища - головна запорука національного відродження, вхо­дження України в ряди цивілізованих країн світу.

Декілька слів про імміграційні обмеження, тобто граничні кількісні та якісні межі для тих осіб іноземного походження, що мають бажання або на­мір прибути на постійне або ж тимчасове проживання до тієї чи іншої держа­ви, яка встановлює для них відповідну процедуру дозволів з метою створен­ня візових перепон для приймання на свою територію масового потоку так званих неякісних переселенців.

Механізмом забезпечення обмеження є імміграційні квоти, кількість яких визначається національними урядами на певний проміжок часу і для різних категорій громадян. Ці квоти встановлюються у суворій відповіднос­ті з імміграційними законодавствами певних країн, їх національною полі­тикою щодо транскордонного переселення.

Імміграційні обмеження містять: а) віковий ценз; б) обмеження з огля­ду на професію або виробничу кваліфікацію; в) заборону на в’їзд тих осіб, що входили або належать до злочинних угруповань; г) відмову у прибутті на свою територію саме тим громадянам, які були або є психічно хворими чи схильними до скоєння карних злочинів і т. д.

До імміграційних обмежень ставлення різне: як позитивне, так і нега­тивне. Проте ясно, зокрема, те, що будь-які держави мають законне право обмежувати в’їзд на свою територію тим особам, які можуть нести загрозу їх національній безпеці, міжетнічній злагоді та безпеці громадського порядку.

У теоретичному аспекті варто звернути увагу на ряд категорій, пов’яза­них з конфліктологічністю міграційної сфери.