8.3.  ПЕРЕСЛІДУВАННЯ, КСЕНОФОБІЯ ТА НАСИЛЬСТВО

Переслідування у Конвенції ООН проти тортур (1984) визначається як будь-яка дія, якою певній особі навмисно завдається сильний біль чи страж­дання. Це визначення не включає біль та страждання, які виникають лише внаслідок законних санкцій, невіддільні від цих санкцій чи викликаються ними випадково.

Хоча чинник дискримінації може бути елементом змісту поняття пере­слідування, проте факт тортур не обов’язково повинен пов’язуватися з кон­кретними ознаками, такими, як раса, віросповідання, громадянство, належ­ність до соціальної групи чи політичного переконання. До дій, прирівняних

до переслідувань, належать: жорстоке, нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження та покарання чи невідповідне злочину покарання.

Загальне поняття переслідування кореспондується з розвитком міжна­родної системи захисту прав людини. Страх перед переслідуваннями та від­сутність захисту - взаємопов’язані елементи (за Конвенцією 1951 р.) ство­рюють презумпцію вірогідності переслідування та відповідної обґрунтова­ності будь-яких побоювань.

Один з основних елементів переслідування - загроза позбавлення жит­тя чи фізичної свободи. Щодо обмеження (економічного поневіряння, обме­ження свободи тощо) їх співвідношення до переслідувань буде залежати від оцінки чинників, включаючи:

1) характер свободи, поставленої під загрозу;

2) характер та суворість обмеження;

3) вірогідність обмеження у конкретному випадку.

Переслідування за належність до «певної соціальної групи», яка включає в себе осіб однакового походження, звичок чи соціального статусу. Клопотання про побоювання переслідування може співпадати з клопотанням про побоюван­ня переслідування з інших причин, тобто расових, релігійних чи національних. Належність до певної соціальної групи може бути першопричиною пересліду­вання, поки немає впевненості в тому, що ця група лояльна щодо уряду чи коли політична мета, пріоритети чи економічна діяльність її членів або саме існуван­ня соціальної групи як такої є перепоною для діяльності уряду.

Переслідування за політичні переконання передбачає, що прохач статусу біженця має переконання, які або висловлені, або привернули увагу властей. Слід розрізняти при цьому переслідування за політичні переконання чи за по­літичні акти. При останньому побоювання за таке переслідування не робить з прохача біженця, що залежить від багатьох чинників: особи прохача, його по­літичних переконань, мотивів дій, природи акта, характеру переслідування та його мотивів, сутності закону, на якому засновується переслідування.

Переслідування за «релігійною ознакою» може набувати різних форм, зокрема, заборони брати участь у релігійних общинах, відвідувати церкву таємно чи відкрито, відправляти релігійні обряди. Сюди ж відносяться осо­би, які належать до певної релігійної общини та піддаються серйозній дис­кримінації. Інколи навіть звичайна належність до певної релігійної общини може стати достатньою підставою для клопотання про статус біженця.

Переслідування включає поняття особистої недоторканості та людської гідності, а також характер та ступінь посягань на них. Пряма загроза жит­тю чи свободі повсюдно визнається одним з видів переслідування. До пере­слідувань відносять також порушення міжнародного гуманітарного права, геноцид, злочини проти людяності.

Насильницьке висилання етнічної меншини чи окремої особи є якісною ознакою розриву нормальних відносин між громадянином та державою.

Переслідування за національною ознакою. Термін «національність» у контексті Конвенції 1951 р. повинен розумітися лише як «громадянство». Він включає в себе також належність до етнічної чи мовної групи і може співпадати з терміном «раса». Переслідування за національною ознакою може включати в себе вороже ставлення та засоби, спрямовані проти націо­нальної (етнічної, мовної) меншини, і може тим самим створювати обґрунто­вані побоювання переслідування. Співіснування в тій чи іншій державі двох чи більше національних (етнічних, мовних) груп може створювати конфлік­тні ситуації, а також ситуації переслідування чи загрози переслідування. Не завжди легко відділити переслідування за національною ознакою, коли конфлікт між національними групами сполучається з політичними рухами, особливо там, де політичні рухи ототожнюються з поняттям «національ­ність». Варто враховувати і те, що є випадки, коли особа, що належить до більшості, може побоюватися переслідування з боку домінуючої меншості.

Переслідування осіб з подвійним чи багатократним громадянством. Конвен­ція 1951 р. передбачає, що у тих випадках, коли якась особа є громадянином декількох країн, вираз «країни її громадянської належності» означає кожну з цих країн, громадянином якої вони є. Це виключає з числа біженців усіх осіб подвійного чи багатократного громадянства, які можуть користуватися захис­том хоча б однієї з країн, громадянами якої вони є. Захист країни громадянської належності має перевагу перед міжнародним захистом. Як правило, у такому випадку має бути звернення та відмова від надання захисту «своєї» країни.

Переслідування осіб, пов’язаних з подіями, що відбулися до 1 січня 1951 р. означає:

а) події, що відбулися в Європі до 1 січня 1951 р.;

б) події, що відбулися в Європі чи інших місцях до 1 січня 1951 р. Країни, що стали учасницями Конвенції, дотримуються, як правило, варіанта «а». І хоча біженці з інших країн світу часто отримують притулок в деяких з цих країн, їм, як правило, відмовляють у наданні статусу біженців за змістом Конвенції 1951 р.

Переслідування осіб, «які не мають певного громадянства, чи, знаходя­чись поза країною свого колишнього місцезнаходження унаслідок подібних подій, не можуть чи не бажають повернутися до неї внаслідок таких побо­ювань». Йдеться про біженців без громадянства (апатридів), стосовно яких «країна громадянської належності» замінюється «країною його останнього місцезнаходження». Тому вираз «не бажає користуватися захистом» замі­нено словами «не бажає повернутися до неї», бо є питання «користування захистом» країни свого колишнього проживання, природно, не виникає. Більше того, покинувши країну свого колишнього проживання з причин, вказаних у визначенні, така особа, як правило, не має можливості поверну­тися. Країна попереднього проживання апатриду визначається як «країна, в якій особа проживала і де страждала чи побоювалась, що буде страждати від переслідування, у випадку, якщо повернеться назад».

Переслідування осіб, що «знаходяться поза країною своєї громадянської належності». У цьому контексті під «національністю» розуміється «грома­дянство». Фраза «що знаходиться поза країною своєї громадянської належ­ності» стосується тих громадян, які, на відміну від осіб без громадянства, мають громадянство. У більшості випадків біженці зберігають громадянство країни походження. Тобто - основні умови при набутті статусу біженця: прохач, що має громадянство, знаходився поза країною своєї громадянської належності. З цього правила винятків немає. Міжнародний захист не може бути включеним до тих пір, доки ця особа перебуває на території, що знахо­диться під юрисдикцією його країни. Якщо не можна визначити громадян­ство біженця, статус біженця визначається як і для особи без громадянства, тобто замість країни його громадянської належності береться до уваги краї­на його попереднього проживання. Побоювання переслідування не повинно розповсюджуватися на всю територію країни громадянської належності бі­женця. Переслідування можуть обмежуватися лише частиною території цієї країни, і відмовляти в надання статусу біженця на цій підставі не слід.

Переслідування за ознаками раси. У контексті Конвенції 1951 р. «раса» розуміється у широкому смислі, включаючи усі види етнічних груп, що іме­нуються «расами» у загальноприйнятому значенні. Нерідко це пов’язано з на­лежністю до якої-небудь специфічної соціальної групи єдиного походження, що утворює меншість серед даного населення. Дискримінація за расовими ознаками піддається всесвітньому засудженню як одне з брутальних пору­шень прав людини. Тому расова дискримінація - важливий елемент у вияв­ленні факту наявності переслідування, бо ж людина принижується до тако­го стану, що це стає несумісним з найелементарнішими правами людини, чи коли ігнорування расових бар’єрів може призвести до серйозних наслідків.

Важливо далі з’ясувати, що таке ксенофобія.

Ксенофобія - ненависть, нетерпимість, страх до чужого, незвичного, незнайомого. Найчастіше ксенофобія визначається як вияв украй негатив­них почуттів, поглядів, ідей стосовно інших людей, «чужих» націй, етно­сів. Вона використовується певними реакційними силами, політичними екстремістськими угрупованнями для розпалювання ворожості й ненависті до інших націй, етносів, національних меншин. Особливістю ксенофобії є її вкорінення на побутовому рівні та в масовій свідомості на основі гіпертро­фії національних почуттів, що протиставляються ідеям гуманізму, свобо­ди, демократії. Однією з причин ксенофобії стає те, що той чи інший етнос в конкретних обставинах виступає як референтна група захисту, в якій люди намагаються знайти опору в умовах екстремального стану суспільства, еко­номічної кризи, соціальних і політичних конфліктів, воєн.

Ксенофобія не є однорідною. Одну групу утворюють ідеї й погляди, в яких відкрито не стверджується, що інші нації, народи, етноси чи окремі їх гру­пи - вороги, але зміст ідей, поглядів зводиться саме до цього. Домінуючий підтекст в них просякнутий пропагандою зневаги до способу життя інших

народів, етносів, на тлі чого всіляко звеличується спосіб життя власного на­роду. Через засоби масової інформації поширюється негативне і навіть воро­же ставлення до людей інших національностей, упереджено інтерпретуючи окремі сторони життя. Цьому ж нерідко слугують ідеологічні спекуляції, що спотворюють події історичного минулого.

Іншу групу ксенофобських ідей утворюють ті, котрі у відкрито зневаж­ливій формі висловлюють ворожість до представників інших народів, етно­сів і навіть до всього народу, етносу. Механізм виникнення і поширення та­кого різновиду ксенофобії дуже простий. Вибирається «чужий», «неповно­цінний» народ, який проголошується винним у всіх негараздах «чистої», «благородної», вищої нації. Так на рівні буденної свідомості розпалюється ворожнеча до цього народу, торується шлях до агресивних дій, розв’язання війни. Таким чином у минулому діяли нацисти в Німеччині, коли здійсню­вали геноцид проти єврейського і слов’янських народів.

Нині в багатьох країнах, насамперед у незалежних державах, що вини­кли на теренах союзних утворень (СРСР, Югославія), спостерігається заго­стрення ксенофобії в найрізноманітніших формах. Основними причинами цього є невдоволеність і розчарування владою, збройні міжнаціональні кон­флікти, масова міграція населення, поглиблення економічної кризи. Вар­то зазначити, що невдалі війни (російсько-чеченська, боснійсько-сербська) сприяли розпалюванню ксенофобії в російському та сербському суспільстві. Як вважають дослідники, найпоширенішими формами ксенофобії в сучас­них умовах є: абстрактний комплекс образи; «антизахідництво»; етнофобія.

Абстрактний комплекс образи - це уявлення про те, що народ, нація, етнос (російський, український, сербський, грузинський і т. п.) завжди були об’єктом образи, ошуканства, експлуатації (без точного визначення, хто конкретно кривдник: «чужі», мафія, начальство, комуністи, демократи, За­хід тощо). Загальна формула образи: «забрали від нас все, що можна, а тепер ми в усьому винні».

«Антизахідництво» - думки, погляди про розпродаж національних ба­гатств своєї країни, розбазарювання їх іноземцями; нелюбов, неповага до всьо­го іноземного (товарів, реклами, фільмів, моралі); уявлення про те, що рефор­ми інспіровані агентами ЦРУ, НАТО, МВФ тощо і вигідні лише Заходу.

Етнофобія - уявлення, що в усіх бідах, негараздах, які спіткали ту чи іншу країну (Росію, Україну, Сербську країну, Грузію) винні «інородці» (неросія- ни, неукраїнці, несерби, негрузини й т. п., неправославні народи); що «іно­родці» користуються занадто широкими правами, зловживають наданими їм можливостями. Ця форма ксенофобії особливо гостро виявляється в Росії щодо чеченців, азербайджанців, вірменів, грузинів, євреїв, народів Середньої Азії та інших етнічних груп, що утворили етнічно спаяні та достатньо ефек­тивні структури підприємництва в містах Росії, а відтак часто викликають за­здрість, недоброзичливість. За даними соціологічних досліджень Російської Федерації, найвідчутнішим імпульсом погіршення етнічного самопочування

росіян був розпад СРСР. На початку 1993 р. різні форми ксенофобії виявляли від 58 до 54 % респондентів (залежно від віку й регіону Росії).

Як свідчать численні факти, в деяких країнах ксенофобія береться на озброєння певними націонал-патріотичними угрупованнями, екстреміст­ськими елементами для розпалювання міжнаціональних конфліктів (росій­сько-чеченська війна, боснійська війна, таджицько-афганський збройний конфлікт тощо). Різновидами ксенофобії в окремих країнах СНД є поширен­ня русофобії, антисемітизму, українофобії, що виявляється в фальсифіку­ванні української душі, психологічного складу української нації, її менталі­тету й т. п. На превеликих жаль, всередині українського суспільства мають місце вияви ксенофобії. Скажімо, ніяк не вгамуються ворожі пристрасті між певною частиною колишніх військовиків - учасників Великої Вітчизняної війни і вояків УПА. Замість подолання недовіри одних до інших, примирен­ня не без впливу деяких політичних партій і угруповань час від часу жев­ріють вогнища ворожнечі. Аналогічна ситуація склалась і в конфесійному середовищі. Українська православна церква розколота на окремі церкви, ксенофобія між якими посилюється. Гасло про утворення єдиної помісної Української православної церкви на словах підтримується, а на ділі прак­тичних кроків щодо подолання ксенофобії поки що не видно.

Важливою передумовою уникнення ксенофобії є стабільність суспіль­ства, формування у людей культури міжнаціонального спілкування. Ця культура ґрунтується на знаннях і поважанні національних особливостей, інтересів, традицій і культури інших народів. Вона залежить від ступеня демократичності суспільства, рівня розв’язання політичних і соціально- економічних проблем, у тому числі національних, загального розвитку по­літичної та духовно-культурної сфери. Культура міжнаціонального спілку­вання виявляється в доброзичливості, тактовності, увазі при спілкуванні з людьми іншої національності, готовності завжди прийти на допомогу і т. п. Разом з тим важливим є застосування правових норм, зокрема посилення відповідальності за вияв ксенофобії. Прикладом для наслідування може слу­гувати Швеція. Там закон забороняє ксенофобію та поширення расистських і нацистських ідей. Верховним судом Швеції прийняте рішення про те, що особи, які носять нацистську атрибутику, винні в розпалювання національ­ної ворожнечі і ксенофобії й підлягають карній відповідальності.

Конфліктологічний потенціал міграційних потоків пов’язується і з на­сильницьким або недобровільним зникненням осіб. Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію 33/173 під назвою «Зниклі безвісти особи», в якій вона висловила стурбованість щодо повідомлень, які надходять із різних ку­точків світу і які стосуються насильницького або недобровільного зникнен­ня осіб, і запропонувала Комісії з прав людини ООН розглянути це питання, подати належні рекомендації. В той же час вони закликала уряди виділити відповідні ресурси, щоб проводити невідкладне і неупереджене розсліду­вання випадків насильницьких або недобровільних зникнень і забезпечити,

щоб органи, які відповідають за підтримку правопорядку чи органи безпеки були повністю підзвітні, особливо юридично, при виконанні своїх обов’яз­ків. Така підзвітність повинна включати юридичну відповідальність за не­виправдане зловживання владою, яке може призвести до насильницьких або недобровільних зникнень чи до інших порушень прав людини.

У резолюції 20 (XXXVI) від 20 лютого 1980 р. Комісія ухвалила «ство­рити на один рік робочу групу в складі п’яти членів Комісії, які виступа­ють як експерти для вивчення питань, які стосуються насильницьких або недобровільних зникнень осіб». Відтоді мандат і коло повноважень Робочої групи щороку поновлюється Комісією і затверджується Економічною і Со­ціальною Радою ООН. З 1986 р. мандат і коло відання Робочої групи продо­вжується на два роки поспіль.

У своїх резолюціях Комісія з прав людини ООН схвалила методи роботи Робочої групи й принципи гуманності, які лежать в основі її мандата. Вона закликала відповідні уряди вжити заходів для забезпечення захисту сімей зниклих безвісти від залякування чи брутального поводження, якого вони можуть зазнати, і серйозно підійти до розгляду питання про те, щоб запро­сити Робочу групу відвідати їхні країни. Вона також підкреслила значення широкого висвітлення цілей, процедур і методів Робочої групи в межах ін­формаційної діяльності Центру прав людини ООН.

Комісія просила також Робочу групу прийняти рішення у зв’язку з актами залякування чи репресій проти різних зниклих безвісти осіб і тих окремих осіб чи груп, які прагнуть до співробітництва чи співпрацюють з органами ООН, або опікуються правами людини, або дають свідчення чи інформацію, або які користувалися процедурами, передбаченими під егідою ООН для захисту прав людини і основних свобод або з цією метою надавали їм правове сприяння.

У ході здійснення мандата Робоча група розробила якісно новий, нетра­диційний механізм розгляду скарг про порушення прав людини. З перших же днів вона діє на трьох різних рівнях. Головним завданням Групи є роз­гляд окремих випадків, надання допомоги рідним зниклих осіб та з’ясу­вання долі й місцеперебування їхніх зниклих безвісти членів сім’ї. З цією метою Група отримує і розглядає повідомлення про зникнення осіб, які по­даються родичами чи організаціями з прав людини, що діють від їх імені. Після перевірки на відповідність цих повідомлень деяким критеріям Робоча група скеровує інформацію про окремі випадки відповідним урядам з про­ханням провести розслідування та поінформувати Робочу групу про його ре­зультати. Робоча група розглядає величезну кількість конкретних випадків порушень прав людини, виходячи із суто гуманних принципів і незалежно від того, чи ратифікував уряд діючі юридичні документи, що передбачають процедуру розгляду скарг окремих осіб. Робоча група діє в основному як ка­нал зв’язку між сім’ями зниклих осіб і урядами.

З метою запобігання непоправних збитків Робоча група також ввела про­цедуру вжиття термінових заходів, відповідно до якої голова Робочої групи має право запитувати інформацію про останні випадки зникнень протягом часу між сесіями Групи, тим самим допомагаючи уникнути відстрочок для зусиль, щоб врятувати людське життя.

Основна діяльність Робочої групи полягає у розгляді індивідуальних ви­падків. На другому рівні Група вивчає випадки зникнення в окремих краї­нах, включаючи превентивний і захисний правовий або організаційний ме­ханізм на національному рівні, і викладає свої зауваження в загальній до­повіді, а також у спеціальних доповідях після відвідання деяких країн, що надіслали запрошення Робочій групі.

По-третє, вона приділила увагу випадкам зникнень загалом, в динаміці та масштабах. Так, Робоча група вивчила, в якій мірі ряд громадянських і політичних, а також соціальних, економічних і культурних прав пору­шуються практикою насильницьких зникнень осіб. Вона також вивчила і з’ясувала в конкретному контексті якоїсь країни або ж на загальному рівні деякі з найбільш важливих елементів, які призводять до зникнення.

Робоча група проводить п’яти-восьмиденні наради тричі протягом року. Вона за традицією проводить одну нараду за межами Женеви, щоб заслухати повідомлення про випадки зникнення від рідних і свідків, які не можуть ви­ступати в Робочій групі. Були здійснені місії в такі країни: Мексика і Кіпр, Болівія, Перу, Гватемала, Колумбія, Філіппіни і Шрі-Ланка.

Усі відповіді, які отримуються від урядів щодо повідомлень про зник­нення, розглядаються Робочою групою і спрямовуються джерелам цих ін­формації яким пропонується зробити зауваження та/або подати додаткову інформацію про ці випадки.

Хоча мандат Робочої групи не виходить за межі стадії, на якій доля зни­клої особи стала відомою, після припинення діяльності Робочої групи мо­жуть набирати чинності інші процедури ООН у галузі прав людини. Якщо у відповіді уряду чітко зазначено, що зникла безвісти особа знайдена мертвою, зазнала катувань, безпідставно затримується, хоча це і не визначається, або є жертвою інших порушень прав людини, за які урядові посадові особи або групи й особи, які пов’язані з ними, і несуть відповідальність, випадок про­понується до уваги відповідного механізму чи органу.

Якщо у відповіді вказується місцезнаходження зниклої особи (живої чи мертвої) і якщо ця інформація є достатньо конкретною, щоб можна було об­ґрунтовано вважати, що вона задовольнить сім’ю, то тоді Робоча група на своїй сесії, яка відбувається після отримання такої інформації, ухвалює рі­шення вважати даний випадок з’ясованим.

Якщо у відповіді міститься конкретна інформація про долю зниклої без­вісти людини після повідомленої дати зникнення, але не повідомляється її місцеперебування (наприклад, мова йде про те, що деякий час перед тим вона була звільнена із в’язниці, або що вона знаходиться на волі, але не по­відомляється де, то в такому випадку запитується відповідь у джерела цієї інформації. Якщо джерело не відповідає протягом шести місяців з дня ске­рованої йому відповіді уряду, то випадок вважається з’ясованим. Якщо дже­рело інформації обґрунтовано оскаржує інформацію уряду, це доводиться до відома уряду і пропонується подати свої зауваження.

Якщо джерело подає інформацію, яка підтверджується документами про те, що даний випадок вважається з’ясованим помилково, оскільки відповідь уряду стосується іншої особи, яка не має відношення до даної ситуації, про яку було повідомлено; або не отримана джерелом протягом згаданих вище шести місяців, то Робоча група повторно спрямовує інформацію урядові з проханням подати свої зауваження. За обставин, що склалися, цей випадок знову вважається нез’ясованим, а Робоча група дає спеціальні пояснення Комісії з прав людини ООН із вказівкою на помилки та неточності.

Будь-яка додаткова інформація, що стосується суті справи і йде від дже­рела стосовно нез’ясованого випадку, подається на розгляд Робочої групи і за згодою Групи надсилається відповідному уряду. Якщо додаткова інфор­мація пояснює цей випадок, то це доводиться до відома уряду.

Робоча група веде справи про випадки зникнення осіб доти, доки не з’я­сується їхнє місцеперебування. Група притримується тієї думки, що відпо­відальність держави за зникнення зберігається незалежно від зміни уряду, навіть якщо новий уряд засвідчить більшу повагу до прав людини, ніж уряд, який був при владі, коли були такі порушення. Але Робоча група вважає випадок з’ясованим і тоді, коли компетентні органи, вказані у відповідному внутрішньому законодавстві, повідомляють при підтвердженні рідних та ін­ших зацікавлених сторін, що зникла особа вважається такою, що загинула.

Робоча група також виявляє турботу про захист рідних зниклих безвісти осіб, їх адвокатів, свідків зникнення або їх сімей, членів організацій рідних та інших неурядових організацій або окремих осіб, які мають відношення до їх зникнення.

У випадку переслідування, залякування чи репресій проти цих осіб Ро­боча група звертається до відповідного уряду із закликом вжити заходів щодо захисту всіх основних прав цих осіб і провести ретельне розслідування даного випадку з тим, щоб припинити залякування чи репресії.

Для захисту рідних, свідків та інших осіб, які мають відношення до зникнення, часто буває необхідним термінове втручання. Інформація про випадки передбачуваного залякування, переслідування чи репресій надси­лається безпосередньо відповідним міністрам іноземних справ телеграмою, телексом або факсом. Для полегшення цього процесу Робоча група уповно­важила Голову скеровувати такі справи в період між сесіями.

Отже, йдеться про насильство. У широкому розумінні це застосування фі­зичної сили стосовно певної особи чи групи осіб для досягнення певних цілей, примусовий вплив на них. Насильство - багатоликий соціальний феномен. Він виявляється як насильство фізичне, насильство духовне, насильство еко­номічне, насильство етнонаціональне, насильство психічне (психологічне), насильство ідеологічне й т. п. Насильство, як правило, акт прямого, безпосе­

реднього впливу, особливо в цьому переконуєшся, коли застосовується фізич­на сила. Але такі види насильства, як духовне, економічне, етнонаціональ- не, психічне (психологічне), ідеологічне й т. п. здійснюється не як разовий, одномоментний акт, а впродовж тривалого часу і навіть протяжно в часі й просторі. Насильство духовне зачіпає найчуттєвіші струни людської особис­тості. Воно спрямоване на переорієнтування ціннісних критеріїв особистості через нанесення кривди, безжалісне нехтування ідеалами, фетишами, яких палко любили, яким поклонялись певні спільноти людей. Насильство духо­вне відоме з прадавніх часів. Воно становило невід’ємну частину буття серед­ньовіччя (хрестові походи, переслідування єретиків католицькою церквою й т. п.). Насильство духовне, як і етнонаціональне чи ідеологічне, призводить до спотворення історичної пам’яті народу, до амнезії щодо цілого ряду подій, явищ, історичних осіб або до їх однобічного, викривленого сприйняття.

Насильство етнонаціональне супроводжує майже всі без винятку щаблі іс­торичного розвитку суспільства. Тоталітарні режими щодо цього неперевер- шені. Гітлеризм знищив мільйони євреїв, циган, слов’янських народів. Ста­лінізм також карав, нищив численні народи, виселяв їх зі своїх автохтонних територій, запроторював до Сибіру, Далекого Сходу, в Середню Азію. Насиль­ство економічне яскраво віддзеркалене в історії тоталітарної системи СРСР. Усвідомлене руйнування багатоукладної економіки шляхом прискореної індустріалізації й насильницької колективізації, під час яких ліквідувалась верства заможних і середніх селянських господарств («розкуркулення») зара­ди амбіційних політичних цілей. Насильство психічне (психологічне) можно­владці завжди - і в минулі віки, і в новітню добу - використовували як засіб протидії інакомислячим. Знову ж таки впадають в око події недавнього мину­лого тоталітаризму, коли запроторювались до «психушки» ідейно нетерпимі режиму особи, коли впроваджувалась державною машиною безпрецедентна система залякування чи вимушеної відмови від свого національного буття, сво­єї мови, традицій тощо. Насильство ідеологічне - це система заходів методич­ного вкорінення у свідомість людей певних ідеологічних конструкцій і рішуча безкомпромісна боротьба проти будь-яких інших засад світосприйняття.

У політико-правовому розумінні насильство - це застосування будь-яким суспільним класом, соціальною верствою чи групою (кланом) засобів примусу щодо класів, соціальних верств чи груп з метою збереження або завоювання політичного, економічного панування чи певних прав і привілеїв. Заперечую­чи роль насильства як вирішального чинника в історії людства, у виникненні соціальної нерівності, не можна не погодитись з тим, що цей феномен супро­воджує суспільство від стародавніх часів до сьогодення. Марксизм визнавав насильство як провідний чинник у переході від однієї суспільної формації до

ЇЯ іншої. Більш того, він апологетично ставився до засобів насильства в період так званої пролетарської, соціалістичної революції («насильство - бабка-повитуха всякої революції»). Марксистська теорія класової боротьби узаконю- , вала насильство як могутній засіб побудови соціалізму й комунізму. На словах

марксизм обмежував сферу дії насильства лише фазою перехідного періоду від капіталізму до соціалізму, коли мало відбутися поступове обмеження сфери дії насильства і запровадження гуманних форм взаємозв’язків між державою і суспільством, а на ділі, як свідчить досвід понад сімдесятиліття існування радянської системи, насильство не вщухало ні на мить. Змінювалися лише його масштаби, форми, об’єкти, щодо яких воно застосовувалось.

З ускладненням соціально-економічних умов життя в будь-якому, навіть у цивілізованому суспільстві зростає й тиражується насильство. Воно захоплює різні соціальні верстви, прошарки або групи населення, приймає витончені підступні й жорстокі форми, поширюється на великому територіальному, не­рідко трансконтинентальному просторі, включаючи в свою сферу країни, регі­они, континенти. Насильство - складовий компонент багатьох видів злочинів (тероризм, рекет, замовні вбивства, злочини проти особистості та ін.). Насиль­ство й кара знаходяться в діалектичній залежності. Дія породжує протидію. Кара є не що інше як зворотний бік тієї самої медалі: кара є насильство проти насильства. Насильство й злочинність - одна з найактуальніших світових про­блем, якій особливу увагу проділяють міжнародні структури - ООН, ЮНЕСКО та інші міжнародні спеціальні органи і в цілому світове співтовариство.

Насильство держави. Традиційно держава займає центральне місце в ана­лізі насильства, а класична соціологія легко поєднує ці дві теми. Чи не від­творюються вони у відомому вислові Макса Вебера щодо держав: «з погляду соціології може бути визначеною тільки специфічними властивими їй засо­бами, як і кожне політичне угруповання, а саме - через фізичне насильство. У наш час відносини між державою та насильством є особливо інтимним (...) Треба розуміти сучасну державу як людську спільноту, яка в межах певної те­риторії з успіхом обстоює в своїх власних інтересах монополію на легітимне фізичне насильство. Всім угрупованням або окремим індивідам дозволяється застосовувати насильство тільки в межах, передбачених державою: саме у цій особливості слід шукати джерело «права» на насильство». Цю дефініцію Рай- мон Арон вважав двозначною, оскільки невідомо, чи твердження, висунуте Максом Вебером, належить до категорії абстрактної, суто теоретичної, чи до конкретної, історичної, яку можна збагнути емпірично. А чи запропонована Максом Вебером аналітична дефініція стосується сучасної держави?

У багатьох відношеннях сучасні держави, принаймні деякі з них, осла­бли. Глобалізація призвела до того, що тепер уже не так легко, як раніше, створюються рамки територіального, адміністративного, політичного та економічного життя, адже міграційні потоки, політичні рішення, ринки, пе­реміщення людей, капіталів, інформації відбуваються у масштабі планети, до того ж частково у нелегальній формі, що дає змогу стверджувати: відбу­вається мондіалізація у масштабі планети, до того ж частково у нелегальній формі, що дає змогу стверджувати: відбувається мондіалізація організова­ної злочинності, зокрема поширення наркотиків. Оскільки держава дедал' менше може контролювати економіку, вона, здається, повинна відступить перед тіньовою діяльністю, чорним ринком та підпільною працею; їй важко багато вимагати від фіскальної системи.

З розгортанням приватизаційних процесів у економіці приватизується і насильство, тобто приватизується можливість грабувати державу або привлас­нювати ресурси, які вона повинна контролювати. Держава виводиться з ладу тією мірою, якою вона використовує в своїх інтересах інфра- і трансдержавні єдності (діаспори), простір функціонування яких більше не пов’язаний з пев­ними територіями. Більш того, держава через втручання своїх агентів і всупе­реч її офіційному курсу може застосовувати або прикривати нелегітимне на­сильство, як це відомо з практики демократичних країн, де існують тортури, всілякі поліцейські й військові зловживання або приватним особам надається можливість застосовувати силу у власних інтересах. Крім того, як свідчать праці Фредеріко Окіто про ринок страхування та торговельні центри, ефект від такої «приватизації» права на застосування сили неоднозначний. Держава стає дедалі менш спроможною виконувати свої класичні функції. Легітимна монополія фізичного насильства є немовби роздрібненою, отож, на практиці знаменита веберівська формула дедалі менше відповідає сучасним реаліям.

Культурна роздрібненість також сприяє цій загальній тенденції. Вона утруднює застосування формули «держава-нація», адже нація більше не може так легко, як раніше, вимагати для держави монополії на визначення культурної ідентичності людей, що з’єднані в уявній спільноті, якою вона і є, на думку Бенедикта Андерсона. Міжкультурні зіткнення можуть набу­ти форм війни між спільнотами. Там, де держава існує з давніх-давен, як у Європі, вона послаблюється, а там, де вона утворилась нещодавно, як в Африці, Азії, і, за визначенням Бертрана Баді та П’єра Бірнбаума, є «чис­тим продуктом імпортації», вона часто стає корумпованою, неефективною, делегітимізованою внаслідок своєї неспроможності. У цьому разі є підстави говорити про «поломку держави» і вбачати в цьому головне джерело небез­пеки для планети: «Сьогодні найперше питання безпеки, - стверджує Філіп Делмас, - це не амбіції влади, а «поломка держави».

Сьогодні констатують якщо не занепад держави, то в усякому разі небез­печне відхилення від її належної моделі. Відбувається щось на зразок повер­нення до досвіду середньовіччя в описі ослаблених держав-націй, або уявлен­ня про «плюралістичність спільнот та їх ієрархічну підпорядкованість або конгломеративність», - бачення, запропоноване у 70-і роки Умберто Еко.

Інші дослідники відзначають парадоксальний феномен, коли прище­плення модернової державності на теренах колишніх колоніальних імперій спричиняє корупцію, неефективність чи делегітимацію і за цих обставин іс- інує потреба включення їх до міжнародного ладу, в межах якого управління 1 територіями, вірогідно, здійснюватиметься за моделлю, фактично близькою Ідо імперської. Гасан Саламе називає це «зовом імперії» і пояснює, що саме імперії «мають гнучкіші стосунки з територіями, ніж держави-нації». Повернення до імперії, до нового середньовіччя (визначення тут можуть варі­юватися) вказує на старіння сучасної форми державності та водночас на на­родження новітньої її версії з урахуванням експериментів минулого.

Проте це явище заслуговує на додаткові коментарі. Навряд чи можна вважати доведеним, що держава як така зазнає поразки, особливо якщо йдеться про нову державу, насаджену в суспільство, донедавна організоване на інших засадах (наприклад, царства або імперії). Є достатньо аргументів на підтримку ідеї, що її обстоює Жан-Франсуа Байяр: в Африці, в Азії від­бувається «універсалізація деяких основних елементів західної цивілізації, включаючи й державу». Не все, пов’язане з державою, автоматично осла­блюється та занепадає. Різноманітний сучасний досвід переконує в тому, що аналітична концепція держави історично ще далеко не вичерпана.

Олів’є Рой, який досліджує Середній Схід і Центральну Азію, вважає, що у цьому регіоні держава демонструє невичерпні можливості політичних реком- бінацій, і що спільноти, які змагаються та взаємодіють на теренах держав, зо­крема й ті, що мають етнічну основу, не можуть обійтися без держави: «контра­бандистам потрібні кордони». Дуже важко запропонувати чітке та уніфіковане розуміння справжньої еволюції концепції держави, її адекватності політичним реаліям нашої доби і, сприймаючи тезу про послаблення значної кількості дер­жав - у традиційному сенсі цього поняття - в тому плані, що вони вже не мають узаконеної монополії на фізичне насильство і не можуть вже її реалізовувати, слід, проте, бути обережним і визнати, що тенденції до кризи класичної моделі держави, а тим більш національної держави, можна протиставити менш силь­ну, однак, усе-таки таку, котра характеризується, як видається, певною реле- вантністю, концепцію її тривкості, що, звичайно, має своє майбутнє.

Сучасне розуміння насильства пов’язується з концепцією кризи та від­мирання держави. Вона дедалі менше й менше трактується як причина, джерело або рушійна сила насильства, як це було тоді, у 1960 - 1970-х ро­ках, коли необхідно було пояснювати так звану національно-визвольну чи суспільно-визвольну боротьбу або реалізовувати революційні задуми. Зараз же держава знов, у відповідності переважно з традицією політичної філосо­фії, що сягає принаймні Гоббса, трактується як політична інституція, яка повинна виключати фізичне насильство поза межами своєї дії та контролю і якій це вдається дедалі менше й менше. Зрозуміло, можна було б навести численні приклади, коли насильство є реакцією, скажімо, на диктаторську владу або ж на неоколоніальне гноблення. Можна було б також показати, хоча б тільки на прикладі Палестини, як насильство може поводитись із ба­жанням побудувати державу, що хотіла б мати усі атрибути національного суверенітету. Однак переважаючою тенденцією є інша; ця тенденція вияв­ляється у значно більшій кількості випадків, коли насильство виникає або набирає сили через недбалість або неспроможність держави.

Парадоксальним тут є те, що найразючіші види та вияви насильства не обов’язково є відповідною реакцією на ситуації найбільшої недбалості, слаб­кості держави або й бездержавність. Так, порівнюючи акти насильства міської молоді у двох ситуаціях, що мають багато спільного, оскільки йдеться про бід­няцькі квартали у передмістях Ліона та Мілана, Паола Ребутіні зазначає, що у ліонському регіоні насильство часто набуває разючих масштабів і фактично форми справжнього бунту, що, здається, не має жодних меж, тоді як у Мілані воно більш розмите і більше схоже на звичайну молодіжну або організовану злочинність. Однією з причин такої різниці є розбіжності у характері держа­ви: її більша присутність і відчутність у Франції безпосередньо спричиняєть­ся до того, що вона зумовлює насильство (взяти хоча б расизм поліцейських) і є саме тією дійєвою особою, до якої звертаються для припинення насильства з причин швидше інструментальних, ніж експресивних: бунт привертає ува­гу преси, а отже, означає прибуття у квартал поважних політиків, які саме й нададуть нові кошти й матеріальні ресурси для цього кварталу. На відміну від цього в Італії відповідні райони живуть фактично поза державою, кошти і ресурси вони мають завдяки тіньовій економіці або ж нелегальному бізнесу, а тому надто помітні спалахи насильства на кшталт справжнього бунту не мо­гли б не привернути уваги засобів масової інформації, що зовсім не бажано. Насильство забезпечує значною мірою чи то виживання тих або тих (молодіж­на злочинність), чи то контролювання певних районів, «приватизація» яких означає, що державі слід триматися подалі від них. А оскільки італійська дер­жава сама не має великого бажання втручатися, то, зрозуміло, насильство на­буває зовсім іншого характеру, ніж це спостерігається у Франції.

Тут можна додати ще одне зауваження досить загального плану, запози­чене у Гасана Саламе: якщо класична територіальна держава занепадає, тоді та форма насильства, що їй найбільш притаманна, а саме міждержавна війна, також втрачає свій сенс і функцію, а натомість зростають вияви інших форм насильства, такі, як громадянська війна або міжетнічна кривава ворожнеча. У сучасному світі ці форми насильства є найбільш масові та страхітливі.

Поведінські концепції насильства. У них широко розповсюдженим під­ходом до пошуку причин насильницьких конфліктів є фіксація уваги на та­ких принципах поведінки соціальних спільностей, як фрустрація та агре­сія. Насильство розглядається як прояв агресивної поведінки соціальних індивідів, що виникає за певних умов і певної течії соціального конфлікту та його можливих насильницьких проявів, увага концентрується на соціаль- но-психологічних механізмах поведінки.

Логічною передумовою такого підходу є уявлення про поділення спільнос­тями людей почуттів та психологічних станів колективного незадоволення, гніву, як про причину агресивної поведінки груп та колективного насильства у різних формах (безпорядки, погроми, повстання, революції, війни та ін.).

Трансформація насильства. Насильство хоча й досить розповсюджене і притаманне соціальним спільнотам людей і часто супроводжує різні соціальні конфлікти, може бути знижене, зокрема рівень колективного насильства. Не кожний соціальний конфлікт піддається розв’язанню у стислі терміни. Між­етнічні конфлікти, як правило, належать до їх числа. У таких випадках конфліктологія повинна шукати шляхи регулювання конфліктів через їх поступо­ву трансформацію. Важливим завданням урегулювання затяжних міжетніч­них конфліктів якраз і є мінімізація насильства як найбільш деструктивного прояву конфліктної поведінки. У цивілізованих країнах шляхом спільних ми­ротворчих зусиль світового співтовариства рівень колективного насильства у суспільстві може бути значно зменшено навіть при збереженні конфлікту. Але для найбільш раціональних та ефективних стратегій регулювання насильства необхідні систематичні наукові дослідження цієї форми людської поведінки.

Насильство у міжетнічних конфліктах передбачає аналіз таких питань:

0 у яких формах це насильство відбувається;

0 хто виступає дійєвим суб’єктом цього насильства - хто виявляється його жертвою;

0 за яких умов конфліктна поведінка призводить до насильства;

0 в чому полягає вірогідність причини насильницьких зіткнень між членами етнічних груп;

0 як нейтралізувати насильницькі дії та перейти до ненасильницьких форм міжетнічних взаємовідносин.

Аналіз того роду питань дає можливість зрозуміти, як попередити чи мінімізувати прояви колективного насильства у міжетнічних конфліктах. Суттєву допомогу в цьому аналізі може дати врахування зарубіжного досві­ду досліджень соціального та політичного насильства. Ці дослідження на­були особливу титульність серед західних вчених приблизно з кінця 1960-х рр. та стимулювалися передусім нагальною потребою осмислення різкого сплеску громадянського насильства у розвинених країнах Європи та Амери­ки, який відбився, зокрема, у виникненні та діяльності масових суспільних рухів, студентських виступів 1967 - 1989 рр., расових заворушень та безпо­рядків у містах Америки у 60-х рр., зростанні правого та лівого екстремізму, діяльності терористських організацій в Європі у 1970-і рр.

Насильство та ворожі акти на расовому й етнічному ґрунті. Предмет тур­боти Комітету експертів з міжобщинних відносин Ради Європи. Насильство та ворожі акти на расовому та етнічному ґрунті - форма поведінки, расистської за своїм спонуканням та діями, яку слід розуміти в більш широкому аспек­ті: в рамках тенденції до виключення та маргіналізації, які притаманні євро­пейським спільнотам в наші дні. В цьому контексті слово «расизм» включає в себе також елементи «націоналізму» чи «ксенофобії» - слова, які в деяких ви­падках більш підходять для характеристики подібної поведінки. Насильство чи акти ворожості етнічного та расового характеру не обмежуються лише чи навіть в основному актами фізичного насильства у крайньому їх прояві. Акти та погрози нефізичного характеру з етнічних спонук можуть мати сильний психологічний вплив на їх жертви, як і на цілі етнічні групи та іммігрантські общини через страх, що викликається ними. Це питання є не лише пробле­мою кримінальної сфери, але й серйозною соціальною проблемою, оскільки це рівнозначне вимушеній відмові від доступу до рівних можливостей, що на­носить шкоду міжобщинним відносинам. До проявів таких інцидентів відно­сяться: неусвідомленість з даних проблем чи небажання більшості населення та офіційних органів визнати їх тим, чим вони є. Ці інциденти, як правило, розглядаються лише в рамках загальних положень кримінального кодексу чи взагалі залишені без уваги. Слід ураховувати й те, що екстремістські політич­ні групи впливають на частоту проявів подібних актів, прямо провокуючи та заохочуючи їх, і опосередковано, і тому вони узаконюють атмосферу, в якій відбуваються інциденти. Заходи мають вестися в трьох напрямах: надання матеріальної допомоги жертвам насильства та ворожих актів на релігійному та етнічному ґрунті, протидія винним та здійснення превентивної акції за до­помогою правових засобів та інших інструментів. Необхідними є:

0 прийняття на добровільних засадах кодексу належної поведінки для засобів масової інформації при передачі інформації щодо злочинності в іммігрантському середовищі;

0 організація кращої підготовки працівників поліції та обміну досвідом роботи між ними;

0 залучення більшої кількості поліцейських, працівників кримінальної поліції з числа вихідців з етнічних груп та іммігрантських общин;

0 вжиття більш дієвих заходів боротьби. Ефективна політика міжоб- щинних відносин - найкращий засіб попередження.

У зв’язку з цим під дискримінацією, за визначенням ООН, розуміється будь-який акт чи поведінка, які заперечують рівність у поводженні щодо пев­них індивідів через те, що вони належать до особливих груп у суспільстві.

Дискримінаційна структура (інституціоналізований расизм) - форма, яка не є ні навмисною, ні спрямованою проти окремих осіб, проте може за­вдати шкоди успішній інтеграції іммігрантів. Дискримінаційна структура передбачає формальний підхід до проблем, незнання звичаїв, норм та пра­вил, що вкоренились у домінуючій культурі тощо.

Держави - члени Ради Європи надають більшої уваги специфічній полі­тиці імміграції, ніж південноєвропейські країни. Тобто, необхідна особлива політика щодо імміграції. Дехто вважає, що іммігранти користуються при­вілеями за рахунок корінного населення. Такі думки є сприятливим ґрун­том для вкрай правих політичних партій, що зробили ставки на ворожнечу щодо іммігрантів. Потрібно маневрування: якщо влада поступиться, зросте маргіналізація, якщо ні - це викличе реакцію з боку вкрай правих.