8.2.  ГЕНОЦИД, РАСИЗМ ТА ТРАЙБАЛІЗМ

Насильницьке переміщення населення пов’язується з таким ганебним явищем, як геноцид. Геноцид, за Р. Лемкіним, координований план різних дій, спрямованих на зруйнування сутнісних підстав життя національних груп з метою знищення цих груп. Метою такого плану може бути дезінте­грація політичних та соціальних інститутів, культури, мови, національних почуттів, релігії та економічного існування національних груп, руйнування особистої безпеки, свободи, здоров’я, гідності та самого життя індивідів, які належать до цих груп. Геноцид спрямовується проти національних груп як цілісності й охоплювані ним дії, спрямовані проти індивідів не в індивіду­альній якості, але проти них як членів національної групи. Розрізняють:

0 геноцид біологічний, який означає різні заходи, спрямовані на зни­ження народжуваності у пригнічених групах населення та більш ви­сокий рівень у групі пригноблювачів. Це насильницьке розділення чоловіків та жінок, свідомо спланована недостатність харчування батьків для того, щоб, окрім іншого, знизити виживання дітей, на­роджених послабленими, виплата допомоги дітям, які виховуються у групах пригноблювачів;

0 геноцид культурний - включає заборону користуватись місцевими мовами, обов’язкову освіту в дусі ідеології пригноблювачів та суворий контроль культури взагалі, включаючи такі грубі прояви цієї політи­ки, як спалення бібліотек;

0 геноцид економічний - означає руйнування засад економічного життя нації;

0 геноцид моральний - це спроба принизити певні групи з допомогою таких методів, як заохочення вживання алкоголю та розповсюджен­ня порнографії;

0 геноцид фізичний - означає масові вбивства серед певних груп, а та­кож расову дискримінацію;

0 геноцид політичний - передбачає повний розвал національного уряду та нав’язування адміністрації (пригноблювачів);

0 геноцид соціальний - включає спроби послабити національні, духовні ресурси, особливо з допомогою атак на інтелігенцію.

Державний геноцид та тероризм. Якщо ми погоджуємося з тим, що вбив­ства, масові розстріли та геноцид є втіленням нетерпимості до «інших», то про­стий перегляд Конвенції про геноцид засвідчить, що хоч у ній йдеться не тільки про вбивства, вона не охоплює усіх різновидів убивства, на що справедливо і на­полегливо звертали увагу у минулому консервативні діячі. Проте можна спере­чатися щодо того, чи правильним було зауваження до Конвенції щодо «політич­ного вбивства» або чи була стратегічна перевага, надана Радянському Союзові, справді причиною блокування цієї статті Конвенції Сенатом СІЛА. Це запере­чення мало практичним наслідком блокування безпосередніх зусиль Вашинг­тона щодо заборони інших видів масових вбивств на етнічному, національному або релігійному ґрунті та масових винищень, найяскравішим прикладом яких було знищення нацистами євреїв. Коротше кажучи, Конвенція намагалася за­боронити та визначити покарання за такі жахливі речі, що потрібно було б до­класти усіх зусиль, щоб визначитися хоча б щодо тих видів вбивств та знищень, котрі були включені до Конвенції. Однак слід визнати, що справжня пробле­ма - проблема масових вбивств - була значно складнішою і нагальнішою, ніж її уявляли захисники прав людини та критики-консерватори.

Від 1900 до 1987 р. приблизно 170 мільйонів людей було вбито держава­ми, квазідержавами та недержавними утвореннями. Серед цих убивств - те, що юридичною мовою можна було б назвати геноцидом, а також звіряча різ­ня, страта без винесення вироку та інше. Як зазначає професор Руммель, аналіз конкретних випадків та статистичні дані свідчать про те, що причи­нами цих убивств не було головно етнічні, расові, культурні або релігійні розбіжності та рівень економічного розвитку або освіти. Дослідження Рум- меля свідчать про те, що «доміцид» (так він називає вбивства державою сво­їх громадян), що передбачає убивства на підставі закону, можна найточніше пояснити, по-перше, ступенем демократичності/тоталітарності режиму і, по-друге, тим, наскільки режим схильний до війни або заколотів і як часто вдається до них. Руммель стверджує: «Поєднуючи ці дані з тими, що свід­чать про те, що демократичні країни не воюють одна з одною, можна зроби­ти висновок, що чим демократичніші якісь дві держави, тим менше насиль­ницької ворожнечі між ними і, разом з тим, чим демократичніший лад, тим менше насильства всередині країни. Все це свідчить про те, що універсаль­ним засобом запобігання насильству є демократія».

Дослідження Руммеля підтверджує правильність ранішої позиції Амери­канської асоціації адвокатів щодо політичного геноциду. Проте досить кате­горичні статистичні та аналітичні оцінки, до яких він вдається, є не досить адекватними. До переліку режимів-винуватців слід додати ті, що відповідають за вбивства у війнах за останні роки. Очевидно, що статистичні дані та аналіз Руммеля не розрізняють умов конфліктів та конкретних обставин і характеру масової загибелі людей. Це дещо затемнює умови «геноциду» та «доміциду» у плані не тільки загальних причин, а й конкретних подій, що сприяли цьому. Останні ж можуть чимало повідати про види масових убивств, учинених уря­дами. Цей момент може заважати з’ясуванню шляхів можливого розумного втручання у ситуацію з метою попередження доміциду або ж обмеження кіль­кості жертв. Усе це свідчить про те, що потрібний точніший опис «суспільних процесів» геноциду і доміциду або фактично усіх характеристик групової та індивідуальної ідентифікації. Фактично модель Руммеля правильна у тому, що вказує на тоталітарні режими як такі, що потенційно містять у собі за­грозу масових знищень у межах своїх володінь. Однак навіть у тоталітарних режимах є конкретні посадові особи, які виробляють та впроваджують ухва­ли про масові вбивства, геноцид, страти без винесення судового вироку та ін. Іншими словами, розрізнення демократії і тоталітаризму - це досить абстрак­тний рівень опису способів ухвалення постанов та їх реалізації. Його необ­хідно зробити конкретнішим, приділивши більше уваги обставинам, за яких може виникнути недемократичний режим або ж формальні та/чи реальні лі­дери не досить демократичного режиму, що можуть використати механізми врядування та відповідні повноваження для вчинення масового терору.

У дослідженні професора Руммеля також пов’язується форма держав­ного устрою та умови «конфлікту». Загальна характеристика умов струк­турного конфлікту - це своєрідний перший попереджувальний сигнал про те, що смертоносне поєднання тоталітаризму і конфлікту може таїти заряд масових вбивств. Цього може бути поки що достатньо, але проблема, з якою ми стикаємося, полягає в тому, якого роду конфлікти можуть призвести до масового терору, розв’язаного урядом. Для отримання відповіді нам необ­хідно розв’язати три ключові проблеми:

1) зв’язок між формою врядування та процесом здійснення влади;

2) специфічна проблема «груп» влади та групової ідентифікації, що вка­зує на характер боротьби за владу або розподіл влади;

3) характер конкретного конфлікту та роль механізму вироблення рі­шень у сприянні йому або його попередженні.

Побіжний аналіз поглядів Руммеля свідчить, що ми погоджуємося з ви­веденою формулою конфлікту «демократія проти тоталітаризму» і намага­ємося розвинути її у напрямі точнішої контекстуалізації. У певному сенсі такий розвиток думок Руммеля дозволяє вийти на одну з найважливіших ідей культурної антропології, а саме: зв’язок між культурою та особистістю, і якщо нам цікавий культурний контекст масового терору або геноциду, то така увага до зазначеної проблеми може виявитися доцільною. Насправді такий підхід може показати, що ідентифікація та придушення цілих люд­ських сукупностей є політичним феноменом, тісно пов’язаним з процесом реалізації влади. Найбільш наочно це ілюструють міжетнічні конфлікти.

Расизм - надзвичайно складний, різноплановий феномен, що включає в себе як комплекс псевдодогм і вірувань, так і антропологічних, генетичних, психологічних, історичних доказів про немовби існуючу зверхність, вищість одних рас і неповноцінність інших. У радянській літературі расизм визна­вався як антинаукова соціальна доктрина і людиноненависницька практика реакційних експлуататорських класів, спрямована на поневолення народів нібито расово неповноцінних. З точки зору сучасної науки расою називають великі історично сформовані ареальні (зона поширення) групи людей, які пов’язані єдністю походження, що виявляється в спільних спадкових мор­фологічних і фізіологічних ознаках. Нині доведено, що людство складаєть­ся з чотирьох великих рас: європеоїдна, монголоїдна, австралоїдна та не­гроїдна. У межах великих рас виділяються раси другого порядку, а також проміжні расові групи. Суттєву роль в расоутворенні відігравало природне середовище й ізоляція окремих популяцій, а також метисація, яка в подаль­шому набувала все більшого поширення внаслідок зростання зв’язків між континентами і країнами (переселення, міграція).

Спекулюючи на певних расових відмінностях людей, расизм намагаєть­ся довести їх нерівноцінність, обґрунтувати поділ на вищі раси, які нібито є творцями цивілізації, і нижчі, не здатні до культурного процесу. Виникнення його співпадає з початком колоніальних завоювань в XVI - XVII ст. Це не ви­падково. Расизм фактично був покликаний надати теоретично ідеологічне об­ґрунтування їх. У XIX ст. адепти колоніальних експансій (Гобіно, Ляпуж та ін.) започаткували низку расистських теорій та соціологічних концепцій (зо­крема, нордизм, антропосоціологія). У XX ст. расизм був взятий на ідеологічне озброєння фашистськими верховодами, причому в найспотвореніших формах. У гітлерівській Німеччині він став офіційною ідеологією, яка обґрунтовувала загарбницькі війни, масове знищення мільйонів «недолюдків» (євреїв, слов’ян та інших неарійців). З метою «захисту» німецької нації, германської раси Гіт- лер висунув і втілював одне з першочергових завдань - «якомога швидше до­вести слов’ян, зібраних у резервації, до такого стану, щоб вони покинули бать­ківщину або померли». Англо-американські «теоретики» расизму (У. Фогт, Е. Хантінгтон) висунули ідею про переваги англосаксонської раси над усіма іншими народами світу. На середину XX ст. широкий розголос на Заході набу­ла концепція так званого психорасизму, прихильники якого стверджували, що нібито відсталі народи психологічно не підготовлені до самостійного розвитку.

Расизм структурно включає, з одного боку, різні концепції, окремі по­гляди, теоретичні установки людей, а з іншого - практичні дії, спрямовані на реалізацію та узаконення положень про нерівноправність рас. Відповідно до цього в расизмі виокремлюються дві його основоположні сторони. По-пер­ше, це відкрита реалізація практики расизму: акти дискримінації, які здій­снюються державним апаратом, громадськими організаціями, приватними особами стосовно як певних рас (політика сегрегації в системі освіти), так і щодо окремих представників тієї чи іншої раси (відмова в прийнятті на ро­боту, дискримінація при отриманні житла, при вступі до клубу тощо). Поді­бна тенденція спостерігалась у країнах, де здавна відмічалась неприязнь до представників небілої раси. По-друге, це вияв расизму не на інституціональ- ному, а на психологічному рівні, який виражається в різного роду негатив­них расових стереотипах, тобто расизм існує не в формі активних виступів, а в формі пасивного заперечення (наприклад, голосування за непопулярного білого кандидата з метою забалотувати на виборах «кольорового», негатив­не ставлення до проникненні негрів у багаті білі передмістя, яке може загро­жувати порушенню прийнятого там традиційного стилю життя й т. п.).

Варто звернути увагу на співвідношення понять «расизм» і «расистські теорії». Расизм - це феномен дійсного життя суспільства, а поняття «ра­систські теорії» є вторинною надбудовною структурою, будучи лише від­дзеркаленням реально існуючого явища расизму в науковоподібній фор­мі. Расистські та націоналістичні теорії так чи інакше переслідують мету проповідувати непримиренність, ворожість між народами. Деякі західні науковці вбачають першооснову виникнення національних, міжетнічних, міжнаціональних конфліктів у расовій, етнічній, національній різниці на­родів. Утім, життя спростовує такі погляди. Конфліктні ситуації виникають також і всередині расової, етнічної чи національної спільноти. Расистські теорії виникають унаслідок спотвореного витлумачення даних природни­чих наук - генетики, антропології, біології, фізіології, психології. Расизм в наш час перетворюється на анахронізм, він засуджується в усьому світі, хоча справляти по ньому панахиду ще зарано.

Дискримінація - це відмова в правах людини та основних свободах. І поки дискримінація та її, без сумніву, найстрашніший прояв - расизм - іс­нують, світова громадськість не може розраховувати на побудову міжнарод­ного суспільства, що ґрунтується виключно на принципах рівності, гідності й цінності людської особистості. Світове співтовариство не може залиша­тися бездіяльним перед лицем кричущого знехтування гідністю людської особистості, що знаходить вияв у тій законній формі расової дискримінації, якою є апартеїд. Людство вимагає, щоб міжнародне співтовариство виявило зацікавлену участь, солідарність і вжило заходів.

Готуючись до цих консультацій, Центр прав людини приділив особливу увагу проханню Генеральної Асамблеї мобілізувати максимум міжнародно­го тиску, щоб досягти цілей другого Десятиліття, і здійснення заходів, ви­кладених у Програмі дій. Мета полягала в тому, щоб сприяти стимулюючо­му і глобальному обміну думками і виявити цікаві, змістовні й корисні ідеї та рекомендації, надати тим самим нового поштовху боротьбі проти расової дискримінації.

Склад учасників та характер консультацій було продумано так, щоб за­безпечити при їх проведенні дотримання духу і букви відповідної резолюції Генеральної Асамблеї. Досить представницький характер участі в консуль­таціях забезпечило залучення до них активістів боротьби за права людини з усіх секторів міжнародного співтовариства, неурядових організацій і фахів­ців. У центрі уваги були описання й оцінка внеску міжурядових органів та організацій, що опікуються питаннями прав людини, а також секретаріатів організацій системи ООН, спеціалізованих установ та інших міжнародних організацій та інститутів. Водночас із великою увагою було вислухано думку вчених, наукових діячів, а також представників неурядових організацій.

Чи не сприяли монотеїстичні релігії у своїй давній формі виникненню расизму, незважаючи на те, що всі вони визнавали походження людей від спільного прабатька?

Йшлося про основоположну спільність людей, було зазначено, що з нау­кової точки зору визначення раси є нечітким, оскільки містить різні супереч­ливі елементи. Існує тісний зв’язок між колоніалізмом і расизмом, особливо в тому, що стосується колоніального й постколоніального етапів історії Аф­рики. Економічна зацікавленість є одним із найістотніших елементів расиз­му. У цьому контексті відзначено, що апартеїд є найбільш згубним і крайнім виявом расизму сьогодні, і що для його ліквідації треба докласти спільних зусиль. Збереження забобонів і расової дискримінації значною мірою поясню­ється низьким культурним рівнем населення; наголошено також на необхід­ності конструктивного залучення всіх верств суспільства до справи забезпе­чення розуміння відмінностей між людьми, різноманітності рас і культур.

Існує зв’язок між політикою експансії, що її здійснювати протягом ми­нулого століття європейські країни, ідеологією лібералізму і расизмом. Ви­кликає занепокоєння існування непрямих форм колоніалізму. Слід доклас­ти зусиль, щоб ліквідувати расизм і расову дискримінацію, особливо шля­хом просвітницької діяльності. Також було зроблено заклик на підтримку загального визнання існуючих у галузі прав людини документів, спрямова­них проти расизму та расової дискримінації, з метою створення міжнарод­ної культури, в основі якої лежала б повага до прав людини.

Расова дискримінація виявляється по-різному. Інколи вона може сприй­матися як расові забобони. У такому разі справі можна зарадити, проводячи просвітницьку роботу. В іншому випадку вона може набувати форми пануван­ня одного класу суспільства над іншим. По суті ж проблема значно складніша. Расова дискримінація є складовою частиною історії людства, і природний пе­ребіг історичного розвитку не створю достатніх передумов для ліквідації ра­сизму і расової дискримінації. У цьому зв’язку варто дотримуватися принципу рівності у застосуванні правових норм щодо кожної людини. Особливу увагу варто зосередити на тісному взаємозв’язку між боротьбою проти расизму, ра­сової дискримінації та апартеїду й пошуком шляхів до повного здобуття еко­номічних, соціальних та культурних прав. Обидві цілі є взаємозалежними.

У ході обговорення цієї теми слід зазначити, що міжнародне співтова­риство отримало новий виклик, кинутий йому расизмом і расовою дискри­мінацією, які проникли в людське суспільство і поставили під сумнів міць його моральних цінностей.

Хоча апартеїд, як і колись, є практикою расової сегрегації в її найжорсто- кішій і узаконеній формі, є злочином проти людства, не варто розглядати ра­сову дискримінацію виключно в контексті апартеїду. Виступаючи під гаслом захисту націй «від напливів людей іншого кольору шкіри», екстремістські рухи намагаються впливати на розум і почуття чоловіків та жінок і особливо молоді. Серед інших аспектів, які можуть призвести до виникнення расової дискримінації та расових забобонів, були названі безробіття, інфекційні за­хворювання, такі, як СПІД. Згадувалася також та роль, яку відіграють певні економічні, соціальні й культурні сили, діяльність яких здатна пробудити расові забобони й уявлення про расову вищість: міжнародна міграція робо­чої сили, форми племінних чвар і націоналізму, які можуть стати причиною висилки, масових вбивств, виникнення національної та расової ненависті і дискримінації. Після злочинів нацизму й трагедії Другої світової війни не можна допустити, щоб продовжувалася політика дискримінації та сегрегації за ознакою кольору шкіри, релігійної належності, культури і статі. У зв’яз­ку з 40-ю річницею проголошення Загальної декларації прав людини була дана висока оцінка діяльності системи ООН у галузі боротьби проти расизму, расових забобонів і дискримінації, а також у справі захисту й розвитку по­ваги до прав людини й основних свобод. Для вирішення нових завдань за­пропоновано приділити особливу увагу повному застосуванню міжнародних стандартів, які стосуються викорінення расизму та расової дискримінації на міжнародному та національному рівнях, а також здійсненню заходів, спря­мованих на зміцнення в межах системи формування ролі усіх форм мораль­ного виховання молоді й морально-етичних цінностей.

Підкреслено, що виховання моральної позиції, заснованої на визнанні «іншого», позиції врахування і розуміння різноманітності відмінностей, що існують між людьми, їх звичаями, традиціями, релігіями і культура­ми, є важливим чинником викорінення расових забобонів і дискримінації, оскільки расизм породжує байдужість, нетерпимість, бездушність.

Обговорюючи названий пункт, оратори неодноразово посилалися на ста­новище у Південній Африці, Намібії та підкреслювали ту відповідальність, яка лягає на ООН, спеціалізовані установи, урядові й неурядові організації за ведення боротьби проти расизму, расової дискримінації та апартеїду.

Далі було підкреслено, що расизм є також чинником, який перешкоджає соціальному прогресу й розвиткові обдарованих осіб і перекриває їм шлях до заняття науковою та іншими видами діяльності через їхню расову належ­ність. Крім того, було сказано, що расизм дає привід для виникнення не лише внутрішнього непорозуміння, а й міждержавних конфліктів, які можуть на­бути гострої форми й створювати загрозу міжнародному миру й безпеці.

Расова дискримінація, згідно з міжнародною Конвенцією про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (березень 1996 р.), означає будь-яку різницю, винятковість, обмеження чи перевагу за ознаками раси, кольору шкіри, ро­дового, національного чи етнічного походження, що має метою або наслідком зниження визнання, використання чи здійснення на рівних засадах прав лю­дини чи основних свобод у політичній, економічній, соціальній, культурній чи будь-яких галузях суспільного життя. Згідно з Конвенцією прогресу деяких расових чи етнічних груп або окремих осіб, що потребують захисту, який може виявитися необхідним для забезпечення таким групам чи особам рівного вико­ристання чи здійснення прав людини та основних свобод, не розглядаючи ра­сову дискримінацію за умови, одначе, якщо такі заходи не мають своїм наслід­ком збереження особливих прав для різних расових груп і що вони не будуть залишені в силі після досягнення тієї мети, заради якої вони були введені.

Трайбалізм - визначення чи поняття зі сфери конституційного права, що застосовуються у випадку висвітлення процесів та явищ, пов’язаних із суто практичним роз’ясненням і тлумаченням як на державному, так і на науково-прикладному рівні етнополітичних та етносоціальних процесів, які можуть характеризувати внутрішню дисгармонію і дестабілізацію в міжна­ціональних суспільних взаєминах, принизливе або ж надмірно упереджене ставлення до недержавотворчих етносів чи національних меншин, їх полі­тичної еліти, провідних верств, професійних кадрів.

У суспільній практиці трайбалізм наочно виявляється у наданні різних владних, громадсько-культурних і політико-соціальних привілеїв насампе­ред представникам корінного та щонайменше - державорозбудовчого чи аж надто міцного і тісно зближеного з ним суміжного етносу, який може віддано зарекомендувати себе. Це здебільшого призначення на найвищі урядові та публічні посади представників етнологархїї, комплектування і розстановка кадрів за національною ознакою або ж принципом надання переваги лише і тільки своїм, а не чужим.

Свого часу, особливо після 1991 р., Україна зазнала впливу трайбаліз- му. Так, у деяких регіонах держави дуже гостро ставилося питання про на­дання переваги і привілеїв саме українцям при формуванні управлінського персоналу або директорського корпусу. Аналогічні політичні процеси мали місце і в республіках Балтії, у Закавказзі. Це закономірно відобразилось у деяких національних законодавствах, які істотно обмежують права неко- рінних народів або колишніх завойовників чи окупантів. До речі, в окремих країнах СНД політика і практика трайбалізму використовується з метою дискримінації, насамперед проти російського і чужого населення. Зокрема в Законі Латвійської Республіки «Про громадянство» п. 8 ст. 11 забороняє і не дозволяє громадянство особам, які після 1991 р. діяли «проти Латвій­ської Республіки у складі КПРС (ЛКП), Інтерфронту ЛРСР, Об’єднаній раді трудових колективів, Організації ветеранів війни і праці, Загальнолатвій- ському комітеті спасіння або його регіональних комітетах».

Трайбалізм суперечить принципу рівноправності і тому провокує між­національні конфлікти.