8.1.  ПЕРЕМІЩЕННЯ НАСЕЛЕННЯ (КОНФЛІКТОЛОГІЧНИЙ ПОТЕНЦІАЛ)

Міграція, як ми вже з’ясували, є особливими процесами переміщення. Перший з них є соціально-економічним та демографічним процесом - су­купністю переміщень, що здійснюється людьми між країнами, районами, поселеннями; другий охоплює масові переселення з однієї країни до іншої з економічних, політичних, релігійних, національних причин.

Характер міграції визначається регіональними відмінностями рівня та якості життя, змінами в розміщенні виробництва й робочих місць, масш­табами, характером і регіональними відмінностями відтворення трудових ресурсів тощо. В повоєнні роки саме ці причини й зумовили міграції зна­чних мас населення з одних територій на інші. Причому люди мігрували як організовано, тобто за участю державних і громадських установ, так і неор­ганізовано, індивідуально, самостійно. Значна частина мігрантів опинилась у Прибалтиці, Донецькому та Луганському регіонах, Криму, на Далекому Сході, в Сибіру, Середній Азії. Мігранти - це, як правило, фізично та інте­лектуально здорове, працездатне населення. Ці характеристики зумовлю­ють активність мігрантів у районах переселення, їх домінацію в основних сферах життя цих регіонів, що позначається на вигляді локального соціуму, деформує традиційні культури, розмиває традиційні життєві уклади.

Корінне населення здебільшого не приймає мігрантів, дивиться на них крізь призму розв’язання власних проблем - житло, робота, харчування, по­бут. Це породжує суперечності, які, поглиблюючись, нерідко переростають у конфлікти і зіткнення. Один бік подібних конфліктів - корінні мешканці, дру­гий - складно упорядковане угруповання - так зване російськомовне населен­ня. За умов розбудови суверенних держав, що утворилися в ході розпаду СРСР, зазначений конфлікт набув гостро конфронтаційного характеру. Одна частина береться за зброю і намагається захистити свій статус у регіоні, інша - перетво­рюється на біженців, що кидають житло, роботу, пожитки та їдуть будь-куди з єдиною метою - вивезти сім’ю із зони етнонаціонального конфлікту.

Переміщення людей має історичний характер. Воно виникає разом з ви­никненням етносів, їх первинним розселенням в Ойкумені і водночас з пасі­

онарними поштовхами, про які так вдало й цікаво писав Л. Гумильов. Ха­рактерно, що переміщення людей в Ойкумені триває і в наш час.

Історичні переміщення людей зафіксовані, щоправда, в міфологізованій формі у Біблії. Зокрема, в «Книзі Буття» розповідається про переміщення людей (після Потопу) зі Сходу на рівнину, а звідти - після невдалої спроби збудувати Вавилонську вежу - по просторах всієї Землі. Про переміщення писали історики й філософи, демографи і соціологи, етнопсихологи та гео­графи різних часів. Проте цілісну історичну картину соціальних переміщень ще не відтворено. Історичні факти соціального розселення і переселення, мі­грації та еміграції не дістали належної філософської інтерпретації. Рівень пізнання процесів переселення характеризує той факт, що навіть Великому переселенню народів не знайшлося місця ні в філософських енциклопедич­них словниках, ні в жодному підручнику з філософії.

Досліджувати масові переміщення людей треба розпочинати саме з Ве­ликого переселення народів - масових вторгнень на територію Римської ім­перії в ІУ-УІІ ст. германських, слов’янських, сарматських та інших племен, що сприяли руйнації Римської імперії і заміні рабовласницького устрою фе­одальним. Велике переселення народів мало об’єктивний характер. В основі його - потреба зазначених племен в нових землях, багатствах, військовій здобичі. Потреба в нових землях була зумовлена екстенсивним характером землеробства і господарювання. Проте локальні племінні соціуми букваль­но гнулися під тягарем відносного перенаселення. Племінна верхівка від­чувала в собі й своїх племенах достатню силу не тільки для опору римським завойовницьким походам, а й для активного витіснення римлян з їх упоряд­кованих і водночас внутрішньо розшарованих поселень.

Характер об’єктивних спонукальних чинників Великого переселення народів зумовив конфліктність цього процесу: переселення являло собою рух великої кількості озброєних племен, що спустошували провінції імпе­рії, винищували знать, символи минулої слави і сили, забирали її майно та багатства. Римські інтелектуали і політики називали завойовників варва­рами, намагалися зброєю стримувати їх активний поступ. Пригнічені маси, навпаки, вбачали у варварах визволителів і фактично повсюдно підтримува­ли їх як матеріально, так і духовно. Нерідко вони вливалися в ряди варварів і зі зброєю в руках боролися проти римської знаті.

Велике переселення народів слід розглядати як соціальний конфлікт і як соціальний процес. Вони здійснювалося шляхом збройного протистояння вели­ких мас людей впродовж 3-4 століть. Прологом переселення стала Маркоман- ська війна (166 -180) і переміщення племен кінця II - початку III ст. Як відомо, саме в цей час східногерманські племена (готи, бургунди, вандали) розпочали рух з північно-західної Європи у напрямку до Чорного моря, заселили причор­номорські степи, увійшли до складу могутнього союзу племен і разом з ними в середині III ст. розпочали спустошливе вторгнення у східні провінції імперії. Варвари заполонили Фракію і Македонію, проникли в Грецію і Малу Азію.

Водночас до кордонів Римської імперії підійшли західногерманські племена алемани, заполонили їхні землі й дійшли до Мілану. Франки втор- глися в Галлію. Готи захопили Дакію. В останній третині IV ст. на Римську імперію пішли гуни, сармати і квади, алемани і франки, а також бербери і мавританські племена, що гуртувалися в Африці. Впродовж У-УІ ст. спо­стерігалася подібна картина переселення У УІ-УІІ ст. Велике переселення народів дійшло завершальної фази. У дію вступили ранньослов’янські пле­мена - склавини й анти. До середини VII ст. слов’яни розселилися майже по всій території Балканського півострова, заселили Фракію, Македонію та Істрію, проникли в долини Альпійських гір, заполонили рівнинні простори сучасної Австрії. Багато слов’ян переселилися до Малої Азії. Фактично вся територія сходу Римської імперії була зайнята слов’янами, що заснували згодом свої держави - Болгарію, Хорватію, Сербію.

Як соціальний процес Велике переселення народів має конфронтаційний характер. Переселенню активно протидіяли римські панівні верстви насе­лення, імператорські війська, місцева знать. Воно відбувалося як зіткнення народів, супроводжувалося кривавими битвами, масовим знищенням лю­дей як з одного, так і з іншого боку. Крім того, Велике переселення народів супроводжувалося повстаннями пригноблених верств населення проти рим­ських гнобителів. Так, наприкінці IV ст. спалахнуло повстання вестготів, Армія повстанців розбила війська імператора Валентина і лише через чо­тири роки підкорилася новому імператору Феодосію І. Повстання і криваві битви, як полум’я, пожирали людський потенціал переселення, були і його супутниками, засобами реалізації, чинником активізації й спустошення. Власне, будь-яке масове переселення, мабуть, не може здійснюватись інак­ше, ніж через конфлікт і конфронтацію. Таким має бути перший висновок, виведений філософією з феномена Великого переселення.

Другим є висновок про соціально-змінюючу (стосовно природи локаль­ного соціуму) роль переселень: Велике переселення народів сприяло падін­ню рабовласницького устрою в Римській імперії та Візантії, призвело до руйнації родових стосунків у варварів; встановлювало широкі можливості для розвитку феодальних відносин як на території Римської імперії, так і в створених «варварських» державах Західної Європи. Окрім того, розселен­ня слов’ян на Балканському півострові спричинилося до глибоких змін у со- ціально-економічному устрої Візантії. Слов’яни принесли з собою домінуючі общинні відносини, норми та символи, що сприяло заміні рабовласницького устрою феодальним.

Отже, йдеться про прояви та взаємозв’язок конфронтаційних соціаль­них процесів як таких, що безпосередньо охоплюють (і ламають) долі людей, ведуть до радикальних соціальних змін, принципово, а головне - за досить короткий проміжок історичного часу змінюють вигляд соціальної реальнос­ті. До таких процесів належать класова боротьба, національне протистоян­ня, соціальна революція, частково - реформа й війна.

Зазначені процеси пронизують весь історичний простір і час. Історична наука не володіє фактами безконфронтаційного існування людства. Швид­ше навпаки, вона переповнена свідченнями іншого плану: в історії завжди точилися війни, здійснювалися революції або реформи, велися класова бо­ротьба чи соціальне суперництво, які вирішувалися насильницькими мето­дами. Таким чином, насильство постає як радикально-необхідний засіб іс­торичного розвитку. Воно є «повитухою всякого старого суспільства, коли воно вагітне новим» (К. Маркс).

Здавалося б, первісне (докласове) суспільство може бути назване без- конфронтаційним. Проте це не відповідає дійсності. Як свідчать дослідни­ки, первісне суспільство містить прогресуючу конфронтаційну тенденцію, що на різних стадіях розвитку суспільства проявлялась у вигляді особисто­го суперництва старійшин, вождів та їх прибічників; боротьби за авторитет, владу, майно, жінку; зіткнень за сфери впливу; міжплемінних воєн тощо.

Подальша (післяплемінна) історія розвитку людства є наскрізь конф­ронтаційною. З виникненням класів конфронтаційні процеси набувають класового характеру. Класове протистояння і класова боротьба фактично аж до кінця XIX - початку XX ст. постають як головні складові рушійних сил історичного процесу. Це дало підстави К. Марксу назвати соціальну револю­цію локомотивом історії. І хоч у цьому визначенні є значна доля абсолюти­зації, бо ж реальна історія не зводиться до класового протистояння і рево­люцій, класовий чинник не може бути відкинутим на другий чи третій план цивілізаційної історії людства. Врахування його ролі як конфронтаційного процесу поряд з виробничими і творчими є необхідною передумовою і вихід­ним принципом реалістичного історіософічного погляду на суспільство.

Другою важливою складовою конфронтаційних процесів є етнонаціо- нальні зіткнення, конфлікти, війни. Як казав Л. Гумильов, етноси споконві­ку конфліктували між собою за територію, торговельні можливості й центри, політико-культурні пріоритети тощо. Але головне не в цьому. На думку вче­ного, основу основ етнонаціональних зіткнень становить рівень пасіонарної напруги етносу, його прагнення до звільнення, реалізації внутрішньої пасі­онарної енергії (Гумилев Л.Н.). Деякі дослідники (О. Бауер, К. Каутський, В. Алексєєв, М. Конрад, Ю. Бромлей) обґрунтовуються інші умови й чин­ники етнонаціональних суперечностей та колізій - економічні, політичні, психологічні, культурно-традиціоналістські, релігійні. Разом з тим всі до­слідники зазначають їхню конфліктно-конфронтаційну природу з моменту виникнення того чи іншого етнонаціонального утворення і до наших днів.

Особливе місце в системі конфронтаційних процесів посідає такий со­ціальний процес, як війна. З давніх-давен філософи намагались осмислити цей процес, розібратися в його витоках, визначити місце й роль в системі людської життєдіяльності. Платон і Аристотель не бачили у війні нічого надприродного. Вони розглядали її як нормальне явище природного поряд­ку - «батько всього і цар всього». Августин Блаженний і Фома Аквінський виправдовували священні війни на захист церкви й віри. Г. Гегель обґрун­товував необхідність війни як процесу, що застерігає народи від морального падіння, сприяє внутрішньому заспокоєнню нації.

Паралельно з апологетикою війни існувала досить могутня теоретична хвиля засудження, обмеження, ліквідації і досягнення миру. Так, гуманіс­ти XVI ст. виступили з різким засудженням воєн. У XVII ст. Г. Гроцій вису­ває ідею обмеження воєн нормами міжнародного права. М. Монтень, Д. Ді- дро, Вольтер, Ж.-Ж. Руссо критикують війни як пережиток «варварської» епохи. І. Кант обґрунтовує ідею вічного миру, яку можна втілити в життя шляхом колективної безпеки рівноправних суверенних держав.

Що таке є війна і чи можна запобігти їй в майбутньому? Існує таке визна­чення: війна - це організована збройна боротьба між державами (або група­ми держав), націями (національно-визвольна або колоніальна) чи класами (громадянська). Притаманна антагоністичному класовому суспільству.

Французький філософ і політичний діяч Жозеф де Местр (1753-821) ви­водив феномен війни з одвічної жорстокості людини і вбачав в ній дарований Богом засіб встановлення життєвої рівноваги. Досить поширені біологічні (Бернграді, Г. Кокс, Пенделл, Берч, Фокс), психологічні (Мак-Дугалл, Бра- ун, Гловер, Дурбін, Баулбі), етичні (Штейнмец, Леєр), геополітичні (Рат- цель, Спікмен, Кіффер) концепції війни. Мозаїчний характер концептуаль­ного розуміння війни спостерігається і в наш час. Разом з тим, незалежно від визначення й коренів суті, кінець XX ст. поступово стверджує спільну для людства установку на засудження війни як засобу вирішення міжнарод­них (і внутрішніх) суперечностей, на вилучення її з політичного арсеналу всіх рівнів. Нове мислення підносить гуманістичну доктрину вічного миру - мирного співіснування суверенних держав і народів незалежно від обраного ними соціально-політичного устрою й шляху розвитку.

І тут варто відповісти на питання: як змінюються конфронтаційні проце­си з новими життєвими реаліями нашого часу? Чи можна їх взагалі вилучи­ти з історії? Може, нарешті, людство знайде засоби досягнення благоговіння перед життям? (А. Швейцер). У зв’язку з цим постає зустрічне питання: а чи можливе останнє взагалі? Як бачимо, поле для роздумів надзвичайно широ­ке. Ця тема потребує залучення молодих і здорових інтелектуальних сил, що володіють знаннями філософської традиції. Баченню нових перспектив цивілізаційного розвитку людства, глибокій внутрішній відповідальності за життя й людяність, якраз і присвячені матеріали цього розділу, в якому ви­користано матеріали В. Андрущенка, М. Михальченка та В. Репрінцева.

Примусове переселення і депортації завжди були важкі для усвідомлен­ня та аналізу. Політики, розриваючись між веберівськими категоріями «ети­ки відповідальності» й «етики кінцевих цілей», хибно вбачали в депортаціях ефективний метод розв’язання складних міждержавних і міжнаціональних відносин. Науковцям нелегко було відокремити насильницькі переселення в чистому вигляді з-поміж інших форм недобровільних міграцій. Для жертв

примусове виселення завжди було або є трагічним, або є драматичним життє­вим досвідом. Своєю несправедливістю і брутальністю вони ображали почут­тя, національну пам’ять та історичну свідомість нащадків. «Нація вибачить ущемлення її інтересів, - писав Макс Вебер, - але не образу її честі».

Примусове переселення або виселення не слід вважати винаходом так званого «короткого століття» (1917/1918 - 989/1990). Варто пригадати чис­ленні факти обміну населенням на Балканах, починаючи від нащадків росій­сько-турецької війни 1877-1878 рр., коли тисячі болгар (250 тис. до 1912 р.) змушені були залишити Оттоманську імперію, а тисячі турків - Болгарію, аж до трагічної втечі 500 тис. сербів зі своєї батьківщини через Чорногорію і Албанію до Адріатичного узбережжя в роки Першої світової війни. Вважа­ється, що під час цього загинуло 200 тис. сербів.

Проте лише в «короткому столітті» відбулася радикальна зміна пропо­рцій між вільною та примусовою міграцією на користь останньої. Цьому пе­редувало кілька причин: 1) зміна політичної карти світу в результаті розвалу багатонаціональних імперій (Оттоманської, Австро-Угорської, Російської, а в другій половині XX ст. - СРСР і СФРЮ) і розпад колоніальної системи; 2) численні війни та збройні конфлікти; 3) утворення та експансія тоталітар­них режимів (зокрема гітлерівської Німеччини й сталінського Радянсько­го Союзу). Саме вони найохочіше застосовували депортації - найскладнішу форму насильницької міграції. Ці режими детально опрацювали технологію депортацій, яку використовували не лише як засіб виселення, а й як спосіб «виховання», репресій і знищення. «Жертви були позбавлені всього, в чому людина знаходить опору: родинних і сусідських зв’язків, соціального ста­новища, домівки і майна. Вагон теж бував знаряддям геноциду», - зазначав польський дослідник Д. Столя.

У своїх незабутніх спогадах Н.Я. Мандельштам писала: «Примусове пере­селення - це щось цілком нове, що принесло нам двадцяте століття. А може, єгипетські чи ассірійські завойовники? Я бачила поїзди з бородачами з Укра­їни й Кубані, і потім замкнуті теплушки «зеків», яких відправляли на Дале­кий Схід. А потім поїзди з німцями Поволжя, татарами, поляками, естонця­ми... І знову теплушки з «зеками». Вони йшли - іноді густіш, іноді рідше».

Примусове переселення (вивезення до Німеччини).

Небезпідставно до окремої категорії депортацій дослідники зараховують насильницьке вивезення з окупованих територій на роботи до Німеччини та інших країн, що опинилися під владою рейху. За період окупації нацис­ти вивезли на примусові роботи 9 млн 600 тис. осіб, у тому числі 4 млн 258 тис. радянських громадян.

Без сумніву, депортованими були жертви нацизму, вивезені до концен­траційних таборів. Згідно з німецькими даними, за роки існування конц­таборів, розташованих у різних країнах Європи (1933-1945 рр.), через них пройшло 18 млн осіб (враховуючи й тих, хто був знищений без реєстрації відразу після прибуття в табір), з яких загинуло 11 мільйонів.

Знищення гітлерівцями понад 5 млн європейських євреїв інколи затем­нює ту обставину, що перед своїм трагічним кінцем їм довелося випробувати практично всі форми примусової депортації. Після прийняття нацистами плану так званого «остаточного вирішення» єврейського питання (20 квіт­ня 1942 р.) було здійснено масову відправку в концтабори єврейського насе­лення з усіх окупованих і залежних від Німеччини країн. За даними А. Ей- сенбаха, примусовими міграціями було охоплено щонайменше 80 % євреїв. Після війни більшість євреїв залишили Центрально-Східну Європу: близько 150 - 200 тис. польських євреїв 50 тис. болгарських і 35 тис. чехословаць­ких емігрували до Америки, Палестини або Західної Європи.

Примусове переселення і депортації в колишньому СРСР. Факти свід­чать, що примусова міграція, насильницькі переселення, депортації стали жахливою нормою існування народів, які населяли колишній Радянський Союз, практично відразу після встановлення більшовицької влади. Депорта­цію комуністичний режим розглядав як систему судових і адміністративних заходів, змістом якої є висилання осіб, визнаних соціально небезпечними, з місць постійного проживання у віддалену місцевість і примусове поселення на новому місці проживання з обмеженням свободи пересування.

Першими жертвами виселення стали в 1920 р. 9 тис. сімей терських ко­заків - за виступ проти радянської влади. На їхні землі було поселено 20 тис. чеченців. У наказі (1920 р.) в.о. командувача Кавказької трудової армії вка­зувалося: «...Члени РВР Кавфронту тов. Орджонікідзе наказав: перше - ста­ницю Каліновскую спалити; друге - станиці Єрмоловская, Закан-Юртовская, Самашкінская, Мійхайловская - віддати бідним безземельним селянам і в першу чергу завжди відданим радянській владі нагірним чеченцям: для чого усе чоловіче населення названих вище станиць від 18 до 50 років повантажи­ти в ешелони і під конвоєм відправити на Північ... на важкі примусові робо­ти; старих, жінок і дітей виселити зі станиць, дозволивши їм переселитися на хутори та станиці на Північ; коней, корів, вівці та іншу худобу, а також придатне для військових цілей майно передати Кавтрудармії - її відповідним органам, при цьому коней розподілити за вказівкою Штабу фронту».

У цьому документі відображена технологія депортацій і запрограмовані май­бутні конфлікти, що надалі так часто буде супроводжуватись існування СРСР.

Друга хвиля депортацій пов’язана з колективізацією. «Куркульське за­слання» бере свій початок у 1929 р., коли перші партії селян було відправ­лено на спецпоселення (трудпоселення). До кінця 1932 р. кількість депор­тованих селян сягнула близько 3,4 млн осіб. Незважаючи на постійне над­ходження селян на «куркульське заслання» (в 1932-1940 рр. приблизно по 242 тис. осіб щорічно), спецпоселенців було значно менше від кількості відправлених у віддалені райони СРСР. Це сталося внаслідок високої смерт­ності серед виселених селян під час транспортування і в перші роки прожи­вання на спецпоселенні, а також внаслідок масових втеч. На 1 січня 1939 р. на спецпоселенні перебувало близько 974 тис. осіб.

Головною причиною «куркульського заслання» був соціальний чинник. При­мусове виселення за соціальними ознаками - специфічний, своєрідний винахід радянської репресивної системи, тому примусове переселення за соціальними ознаками однаковою мірою захопило представників різних національностей.

Згодом, з утвердженням в СРСР тоталітарного режиму, поряд із соціальним чинником достатньою підставою для депортацій став чинник національний.

Слід зауважити, що репресії проти національних меншин, з одного боку, пояснювалися тоталітарними методами здійснення внутрішньої політики, одним із головних елементів якої був великодержавний російський шові­нізм. З іншого боку, це було роздмухування до масштабів справжньої істе­рії тези про зовнішню загрозу соціалізму в СРСР, що виправдовувало терор проти різних «шпигунів», «агентів» і т. ін. Оскільки радянське керівництво головну ворожу силу в Європі вбачало в Німеччині і Польщі (особливо після укладення ними в 1934 р. пакту про ненапад), то й репресії були скеровані насамперед проти радянських німців і радянських поляків.

У 1935 р. з прикордонної смуги примусово виселили 8300 німецьких і польських сімей. Пізніше було прийнято ще низку постанов аж до рішення про депортацію 1936 р. в Казахстан «польського та німецького націоналіс­тичного елементу» (15 тис. господарств). На Далекому Сході «державно не­безпечними елементами» виявилися радянські корейці, 120 тис. яких було депортовано в Середню Азію і Казахстан.

Починаючи з 30-х років, радянська влада широко застосовувала при­мусове переселення як репресивну акцію. Депортація застосовувалася й до соціально ворожих комуністичному режимові груп населення, і до представ­ників національних меншин. Останні потерпали двічі. Спершу їх виселяли як куркулів, потім як поляків, німців і т. ін. Депортованих позбавили їхніх «малих» батьківщин, зруйнували створену ними субкультуру. За ними за­кріпився стереотип підозрілої особистості.

Друга світова війна. Після приходу до влади в Німеччині нацистів зросла еміграція з країни євреїв, яка фактично мала характер вигнання. Прообра­зом примусового переселення періоду Другої світової війни і джерелом май­бутніх недобровільних трансферів населення стало розчленування Чехос- ловаччини внаслідок окупації Чехії нацистами в 1939 р. Близько 130 тис. осіб залишили анексовані Німеччиною Судети і 20 - 50 тис. осіб - зайняту Польщею Тешинську область.

Друга світова війна радикально змінила ситуацію з переміщенням на­селення, в тому числі - примусового переселення. За своїми масштабами на­сильницький трансфер населення і під час війни, і в перші повоєнні роки можна порівняти хіба що з великим переселенням народів за доби середньо­віччя, проте з набагато трагічнішими наслідками.

Основною і, мабуть, єдиною причиною такого становища було те, що головни­ми діючими силами в роки Другої світової війни тривалий час були дві тоталітарні держави - гітлерівська Німеччина і сталінський Радянський Союз, з ареною їхньо­го протиборства - континентальна Європа. Ідеологія та практика тоталітаризму («здійснення блага народу, навіть якщо доводиться йти проти його волі, оскільки сам народ може не знати, в чому полягає його благо») плюс зрослі можливості тех­ніки створили ілюзію побудови світу за власними рецептами, де кожному народу буде визначене «належне» (за розумінням диктаторів) місце на карті.

Відомо, що, спираючись на нацистські расові та геополітичні теорії (на­приклад, на «вчення про життєвий простір»), гітлерівці розробили так зва­ний Генеральний план «Ост». Опрацьований в 1939 -1940 рр., він передбачав виселення протягом ЗО років до Західного Сибіру близько 31 млн осіб із тери­торії Польщі та західних районів СРСР і заселення цих земель 10 млн німець­ких колоністів. Нацистам не вдалося втілити в життя свій найграндіозніший план переселення народів. Але й без нього практика примусового переселен­ня в роки Другої світової війни перевершила найжахливіші фантазії.

Американський дослідник В. Томпсон, розглядаючи проблему воєнних міграцій, зіткнувся з великими труднощами у точній їх класифікації за со­ціальними, демографічними чи правничими критеріями. Він слушно від­значав, що різниця між окремими категоріями переміщень практично рів­новелика їхнім спільним інтересам. Разом з тим, не одне покоління дослід­ників намагалось дати свою структуру переміщень населення в роки війни. Відштовхуючись від досвіду попередників, у нашій класифікації ми робимо наголос на насильницькі переміщення в роки Другої світової війни, макси­мально враховуючи ситуацію в тогочасному СРСР.

Однією з наймасовіших форм вимушеного переселення були евакуація і втеча перед небезпекою воєнних дій. З початком Другої світової війни дороги Європи заполонили безкінцеві потоки біженців. Війна змусила на довгі роки податися у вимушені мандри сотні тисяч поляків, євреїв, французів, греків, жителів Югославії, українців, білорусів, росіян, німців... Навіть скупі дані, що ми їх наводимо, дозволяють зрозуміти масштаби недобровільних мігра­цій в рамках організованої і стихійної евакуації в роки війни.

Після нападу 1 вересня 1939 р. нацистської Німеччини на Польщу 500- 600 тис. утікачів із західних та центральних районів Другої Речі Посполитої опинилися на території Західної України, Західної Білорусії й Віленщини. Вступ 17 вересня 1939 р. у ці регіони Червоної Армії призвів до відпливу 150 тис. громадян Польщі до Румунії, Угорщини і Литви.

Чергові вимушені переселення в Східній Європі були викликані анексію СРСР влітку 1940 р. балтійських країн. Внаслідок радянської агресії 35 тис. громадян Литви, Латвії і Естонії перебралися до Скандинавії. Приєднання до Радянського Союзу Північної Буковини і Бессарабії призвело до втечі 40 тис. осіб до Румунії. У зворотному напрямку румунсько-радянський кордон перейшли 70 тис. євреїв, що тікали від антисемітських переслідувань.

1941 р. викликав нові потоки біженців. У результаті гітлерівської агре­сії проти Югославії у квітні 1941 р. близько 250 тис. осіб вважали за доцільне втекти до важкодоступних районів країни. 22 тис. віддали перевагу еміграції.

Напад гітлерівської Німеччини на Радянський Союз 22 червня 1941 р. ра­дикально прискорив процеси вимушеної міграції. Евакуація і втеча від гітле­рівців з європейської частини СРСР досягла грандіозних масштабів. Відомо, що до 1 лютого 1942 р. в тилові райони країни було евакуйовано 12,4 млн осіб, 8 млн осіб переїхали на нові місця під час другої хвилі евакуації влітку 1942 р.

Перемога радянських військ під Сталінградом у січні-лютому 1943 р. радикально прискорила процес вимушених переміщень населення. Розпо­чалася евакуація німців, болгар, румун з окупованих територій СРСР. Ра­зом з німцями відступали противники комуністичного режиму, люди, що постраждали від радянської влади. Серед біженців водночас можна було зу­стріти й військових злочинців.

У 1943 р. до Польщі евакуйовано 350 тис. німців. У 1944 р. почався їх від’їзд з Румунії. Близько 300 тис. осіб залишило Угорщину і 34 тис. - Югос­лавію. Водночас болгарський і румунський уряди намагалися евакуювати своїх співвітчизників з території України. Близько 60 тис. болгар залиши­ли Крим, та не всі змогли дістатися етнічної батьківщини. Угорці залишали Трансільванію, Закарпатську Україну і саму Угорщину. Під кінець війни на території Німеччини та Австрії опинилося декілька сот тисяч угорських біженців. Вступ радянських військ на територію Німеччини спричинив ма­сову організовану і стихійну евакуацію місцевого населення.

Примусове переселення за національними ознаками в умовах війни набу­вало небувалих масштабів (насамперед у СРСР). Причиною цього були, як і раніше, підозра щодо лояльності окремих національностей до офіційної вла­ди та застосування зручного не лише для тоталітарних режимів у роки війни принципу колективної відповідальності. Не останню роль, мабуть, відіграва­ли й наміри простими й ефективними методами вирішити проблему «життє­вого простору», «залагодити» напруження в міжнаціональних відносинах.

У Радянському Союзі в роки Великої Вітчизняної війни першими жерт­вами депортацій за національною ознакою стали радянські німці, примусо­ве виселення яких почалося в серпні 1941 р. (до кінця війни виселено майже 950 тис. осіб). Правовою підставою для депортації став указ Президії Вер­ховної Ради СРСР «Про переселення німців, які проживають в районах По­волжя» від 28 серпня 1941 р. Це був перший такої ваги документ, у якому йшлося про примусове виселення цілого народу. 7 вересня 1941 р. було лік­відовано Автономну Радянську Соціалістичну Республіку німців Поволжя. Протягом 1943 -1944 рр. така сама доля чекала на 362 тис. чеченців, 183 тис. кримських татар, 134 тис. інгушів, 95 тис. виселених з Грузії турків- месхетинців, курдів, хемшилів, азербайджанців, 92 тис. калмиків, 68 тис. карачаївців, 45 тис. депортованих з Криму болгар, греків і вірмен, 37 тис. балкарців. Одночасно були ліквідовані Чечено-Інгуська і Калмицька авто­номні республіки, Карачаївська автономна область. Кабардино-Балкарська АРСР була реорганізована в Кабардинську. Поряд із названими народами частково виселялися і представники інших національностей. Усього приму­совому переселенню в 40-і роки за так званим «державним завданням» були піддані 3 226 340 осіб різних національностей. Сама депортація відбувалася в надзвичайно стислі строки і в жахливих умовах. Так, скажімо, переселен­ня (з гірської місцевості!) балкарів 8 березня 1944 р. було здійснене протя­гом двох годин. Депортованих свідомо розсіювали за місцем проживання. Зокрема, тих-таки балкар розселили в дев’яти областях Казахської PCP і Киргизької PCP - від 2,5 до 5,5 тис. осіб у кожній. Високою була смертність і в дорозі, і на місцях поселення. За даними відділу спецпоселень НКВС СРСР, із усіх переселених карачаївців (1943 p.), чеченців, інгушів і балкар за період з 1944 до 1948 р. померло 144 704 особи (23,7 % ).

У 1946 р. чехословацький уряд, не задоволений обсягами обміну насе­ленням з Угорщиною, переселив і розпорошив 44 тис. угорців із Словаччини в районах Чехії, покинутих німцями.

У подібний спосіб діяла польська комуністична влада під час акції «Вісла», коли 1947 р. депортувала в західні і північно-західні воєводства Поль­щі близько 150 тис. українців з їхніх батьківських земель задля їх розпоро­шення й асиміляції в польському середовищі.

Наслідки примусового переселення. XX ст., разом з іншими визначен­нями, увійде в історію як доба масових насильницьких переселень. Саме у цей час примусові міграції почали домінувати над добровільними. У XIX ст. примусові переселення охоплювали тисячі й десятки тисяч осіб. Під час Бал- канських воєн вимушено мандрували сотні тисяч людей. Після Першої сві­тової війни рахунок пішов на мільйони, а після Другої - на десятки міль­йонів депортованих, втікачів, біженців, евакуйованих. Причиною цього були численні революції, безкінченні збройні конфлікти, дві світові війни, деколонізація, розпад СРСР та СФРЮ. Лише політична карта Європи тричі змінювалася за відносно короткий період. Насильницькі переселення були невід’ємною частиною функціонування тоталітарних режимів, що призвело до різкої ескалації примусових міграцій. Наприкінці XX ст. злочинна спад­щина вибухнула новими конфліктами на території колишньої радянської імперії та в інших частинах світу. Врегулювання Німеччиною після Другої світової війни відносин з народами і державами, що стали жертвами нацизму і гітлерівської агресії, свідчить, що подолання трагічного минулого можливе лише мирним шляхом і демократичними суспільствами. Брак демократії за­вжди буде спокусою силового, а значить, і тимчасового вирішення проблем. На жаль, німецький досвід не став наукою сьогоднішнім державцям. У наші дні наростаюча хвиля конфліктів, в основі яких лежать колишні нерозв’яза­ні або незадовільно розв’язані міжетнічні проблеми, є чи не головною деста­білізуючою силою сучасного світу, що загрожує миру й цивілізації у XXI ст.

Друга світова війна стала апогеєм в історії людства щодо застосування насильницьких методів переміщення населення, серед них депортації ві­діграли провідну роль. Загалом, за свідченням авторитетних дослідників М. Праудфута і Й. Б. Шечмана, близько 60 млн осіб (не враховуючи армію) були втягнуті в примусові міграції. Ще 20 млн осіб пережили подібний до­свід у перші повоєнні роки.

У період «чорної декади» (1939 - 1949 рр.) були застосовані практично всі форми насильницького переселення - вони стали домінуючою формою міграцій у ті часи. Провідну роль в насильницькому переселенні відігравали дві тоталітарні держави - Німеччина й СРСР. Разом з тим, від таких методів не відмовлялися і західні демократії. Перемога Радянського Союзу у війні дозволила комуністичному режиму разом з його новопосталими сателітами й надалі застосовувати злочинну практику депортацій.

Досвід Другої світової війни наочно показав, що депортації не є ні ефек­тивною, ні навіть задовільною формою розв’язання міждержавних і міжна­ціональних проблем. їхні ініціатори часто ставали жертвами своїх нерозум­них починань. Навіть ті переселення, що були замислені як добровільний трансфер, часто супроводжувалися насильством і призвели до трагедії де­сятків тисяч людей. Насильницькі переселення й депортації за роки Другої світової війни породили силу-силенну нових проблем, деякі з яких досі ста­новлять загрозу миру та безпеці в світі.

Трагічний досвід Другої світової війни у справі примусових переселень і депортацій не став чинником стимулювання у політичній практиці держав у повоєнні роки. У СРСР тривали депортації та примусові переселенні за соці­альними, національними, релігійними чи й родинними ознаками. Закінчен­ня війни не принесли послаблення режиму щодо спецпереселенців. Особливо жорстким він став після прийняття 26 листопада 1948 р. Президією ВР СРСР указу «Про кримінальну відповідальність за втечі з місць обов’язкового і по­стійного поселення осіб, які були виселені у віддалені райони Радянського Союзу в період Великої вітчизняної війни». Згідно з указом, виселені під час війни на спецпоселення залишаються в цьому статусі навічно; за втечу з міс­ця обов’язкового поселення належало 20 років каторжних робіт. На 1 січня 1953 р. кількість спецпоселенців досягла 2 753 356 осіб. Це була максимальна цифра на конкретну дату за всю історію спецпоселень. Різке збільшення спец­поселенців в 1949 - 1952 рр. відбулося насамперед за рахунок нових контин­гентів: селян, яких розкуркулили й виселили з Прибалтики, Західної Украї­ни, Західної Білорусії, Правобережної Молдавії, іранців, ассірійців та інших «неблагонадійних», яких виселили з Грузії в 1950 - 1952 рр., єговістів і ко­лишніх басмачів з їхніми сім’ями, яких виселили з Таджикистану в 1950 р., оунівців та ін. Не дивно, що згідно з усталеною практикою тоталітаризму з серпня 1954 р. серед спецпоселенців з’явилась нова категорія - берїївці, тобто члени сімей із найближчого оточення Берії. Однак це вже був час поступового звільнення спецпоселенців. Особливо високих темпів процес звільнення на­брав після XX з’їзду КПРС (1956). На 1 січня 1959 р. на спецпоселенні зали­шалось 49 тис. осіб (тобто майже в 56 разів менше, ніж у 1953 р.).

1957 р. були відновлені національні автономії балкарського, чеченсько­го, інгуського, калмицького і карачаївського народів. Водночас не була від­новлена автономія кримськотатарського народу і поволзьких німців, бага­тьом категоріям спецпоселенців заборонялося повертатися до рідних осід­ків. Незадовільне врегулювання міжнаціональних проблем (у тому числі й наслідків депортацій) залишило комплекс невирішених питань, що вибух­нули міжетнічними конфліктами та війнами в кінці 80-х - 90-ті роки. їх не могло попередити і прийняття у 1989 р. Верховною Радою СРСР декларації «Про визнання незаконними і злочинними репресивних актів проти наро­дів, які зазнали примусового переселення, і забезпечення їхніх прав». Лише час покаже, чи зможуть новопосталі держави на терені колишнього СРСР вирішити міжнаціональні проблеми так, щоб жертви подій у Фергані, Та­джикистані, Баку і Сумгаїті, Нагірному Карабасі, Абхазії, Південній Осе­тії, Інгушетії, Придністров’ї, Чечні - російські біженці з колишніх союзних республік не стали каталізатором нових кривавих конфліктів.

Після врегулювання повоєнних територіальних проблем у Європі на дея­кий час припинилися депортації і примусові переселення. Разом з тим факти вимушеної еміграції або втечі не були винятком у повсякденному житті, пе­редусім у мешканців країн радянського блоку. В 1949 - 1950 рр. під тиском болгарської влади країну залишило 140 тис. турків, а в 70 - 80-х роках - ще 40 тис. осіб. За десять років до зведення берлінського муру (1951-1961 рр.) зі Східної до Західної Німеччини втекло 3,5 млн осіб. Крім того, в 50-і роки на Заході щороку залишалося від 20 до 60 тис. осіб із країн так званого соціаліс­тичного табору. Кількість утікачів особливо збільшувалося під час гострих соціально-політичних криз у цих країнах. Після подій у Східному Берліні (1953) на Заході опинилося 311 тис. німців. У 1956 р. близько 200 тис. угор­ців залишили країну. У 1968 р. 80 тис. чехів і словаків виїхали на Захід або залишилися в еміграції. Сотні тисяч поляків не повернулися додому після введення військового стану у 1981 р. Еміграцію євреїв і німців, що тривала у післявоєнні роки, комуністична партія розглядала як козирну карту у відно­синах із Заходом (звичайно, крім еміграції 15 тис. євреїв з Польщі внаслідок антисемітської кампанії 1968 р.). Однак події в Югославії в 90-і роки і пов’я­зані з ними збройні конфлікти і етнічні чистки ще раз засвідчили глибину і небезпечність неврегульованості міжнаціональних проблем.

Без перебільшення можна констатувати, що деколонізаційні процеси й перманентні конфлікти у третьому світі надали проблемам насильницького переселення глобального характеру.

Досить лише пригадати вимушений обмін населенням між Індією та Пакистаном (1947-1950 рр.), що охопив 14,5 - 15,5 млн осіб. У взаємоворо- жому середовищі, перетинаючись один з одним, рухалися багатомільйонні потоки біженців. У 1947 р. міністр соціального забезпечення Індії К. Ное- гі відзначив: «Масштаби проблеми біженців були настільки великими, що не мали собі рівних в історії людства. Ніколи в минулому не було такого трансферу населення при такій напрузі, за такий короткий час і за таких обставин ».

Серед інших значних хвиль примусового переселення згадаймо 2 млн китайців, що перебралися до Гонконгу і 950 тис. - до Макао; 950 тис. арабів, що залишили Палестину після ізраїльсько-арабської війни 1948 р.; близько 900 тис. в’єтнамців-католиків з Північного та Південного В’єтнаму і т. ін. Усього в 1945 - 1967 рр. в Азії стали біженцями близько 22 млн осіб.

Примусові міграції охопили не лише місцеве населення, а й колонізаторів. Досить сказати, що з Алжиру до Франції повернулося 500 - 600 тис. францу­зів, і важко визначити, ким вони були: репатріантами чи біженцями.

Останні роки вихлюпнули нові хвилі біженців у третьому світі. Війна в Афганістані виштовхнула в Пакистан та Іран 5 млн осіб. Конфлікт між хуту і тутсі в Руанді призвів до втечі 2 млн осіб народності хуту до Заїру. Там те­пер утворилися найбільші в світі табори біженців і не припиняються збройні конфлікти, що поступово переросли на регіональну війну.

Поряд з національною депортацією за роки війни в СРСР значного роз­маху набуло примусове виселення так званого неблагонадійного елементу». В 1941 - 1942 рр. НКВС широко практикував «зачистку» прифронтових райо­нів від «неблагонадійних». Виселялися «антирадянські», «чужі», «сумнівні», «державно небезпечні елементи» і т. ін. Зрозуміло, що під цю категорію міг по­трапити будь-хто. У 1944-1945 рр. цей процес набрав подальшого розмаху. Традиційний список «неблагонадійних елементів» поповнився «оунівцями» (виселялися разом з сім’ями в 1944 - 1949 рр.), членами сімей «фольксдойче» і «німецьких посібників». У 1946 - 1947 рр. на спецпоселення було переведено 148 тис. «власовців», які до цього перебували у фільтраційних таборах НКВС.

Окремий розділ в історії примусової міграції, це переміщення до після­воєнної Німеччини німецького населення з території Польщі, Чехословаччи- ни та Угорщини за рішенням Потсдамської конференції (ст. XII протоколу трьох великих держав - СРСР, СІЛА, Великої Британії). Існує спрощений погляд, що розв’язання складних міжнародних питань через примусові міграції властиве лише тоталітарним режимам. Історія показала, що спо­куса простих рішень за складних обставин не чужа й прихильникам демо­кратії. Відомо, що ідея виселення судетських німців належала Бенешу, що Рузвельт, виступаючи за приєднання Східної Прусії до Польщі, передбачав переміщення німецького населення. Такий самий погляд мав і Черчілль. Внаслідок реалізації Потсдамських угод Польщу залишили 3,5 млн німців, Чехословаччину — 3,2 млн і близько 225 тис. - Угорщину. Виселення було сповнене трагічних сторінок. У Чехословаччині, ще перед вступом в дію Потсдамських рішень, з травня до серпня 1945 р. мав місце так званий «ди­кий трансфер», внаслідок якого Чехословаччину залишало понад 699 тис. німців. За даними чесько-німецької комісії істориків, під час примусового переселення загинуло 40 тис. німців.

Майже в той час до Болгарії змушені були повернутися 120 тис. осадни­ків із Греції і Югославії. Близько 185 тис. угорців утекло або їх вигнали з Румунії, Югославії та Чехословаччини.

Багато хто вважає зрадою ідеалів демократії з боку західних союзників видачу переміщених осіб СРСР. До Радянського Союзу з західних окупацій­них зон повернулося близько 2,3 млн осіб, з них далеко не всі добровільно. Окрім того, значна частина прибулих на батьківщину відразу опинилася на спецпоселенні. Зокрема, в 1945 - 1948 рр. на спецпоселення було відправле­но 120 тис. німців, переважно репатрійованих з Німеччини та Австрії.

До другої групи примусового переселення ми можемо зарахувати ті пе­реміщення та депортації, що були спричинені територіальними змінами в ході війни і намаганням Німеччини з її сателітами та СРСР закріпити їх у майбутньому. Примусове переселення розглядалося нацистами і комуністич­ними режимами як ефективний засіб інтеграції в тоталітарну систему нових регіонів, що опинилися в складі гітлерівського рейху і Радянського Союзу.

Найбільших масштабів виселення і вигнання досягли на території Поль­щі. Вже в 1939 р. з польських земель, що ввійшли до рейху, почалося ви­селення єврейського населення, що налічувало тут 600 тис. осіб. Згодом депортації охопили і території, що потрапили до так званого Генерального губернаторства. Лише катастрофічний для гітлерівців перебіг бойових дій на фронтах Другої світової війни не дозволив їм реалізувати свої проекти забезпечення так званого «життєвого простору». І все-таки примусовими пе­реселеннями було охоплено 1,7 млн поляків.

«Звільнені» в 1940 - 1942 рр. землі заселялися німецькими колоніста­ми. На підставі міжнародних угод, укладених в 1939 - 1941 рр. Німеччиною з урядами балтійських і балканських держав, Італією та Радянським Сою­зом, на територію рейху було переселено 1 млн ЗО тис. німців. У зворотному напрямку, зокрема до СРСР, на підставі угод прямували євреї, білоруси, ро­сіяни. В 1940 р. на території Білорусії перебувало близько 73 тис. осіб (пере­важно євреїв), що залишили окуповану гітлерівцями Польщу.

У 1940 - 1941 рр. радянською владою були здійснені масові депортації населення з території Західної України і Західної Білорусії, Північної Бу­ковини і Бессарабії, анексованих балтійських країн. Вивезенню підлягали не лише справжні, а й потенційні вороги нового режиму. Незважаючи на наявну значну історіографію проблеми, ще й донині серед дослідників існу­ють розбіжності щодо кількості депортованих і жертв серед них. Зокрема, польські еміграційні джерела переконують, що в 1940- 1941 рр. до СРСР було депортовано від 980 тис. до 1,5 млн польських громадян. Сучасні ро­сійські дослідники вказують, що в результаті чотирьох депортацій (лютий, квітень, червень-липень 1940 р. ітравень-червень 1941 р.) у південні та схід­ні райони СРСР було вивезено 320 тис. осіб. У кожному разі рахунок іде на сотні тисяч людей, серед яких були не лише поляки, а й українці, білоруси, литовці, євреї... Значна їх кількість загинула під час транспортування, на спецпоселеннях, у таборах, у в’язницях. Трагічний досвід тих, хто зали­шився живий, назавжди обтяжив їхнє ставлення до СРСР і до так званої ра­дянської людини.

Масові вигнання і примусове переселення супроводжували процес роз­членування в 1941 р. Німеччиною, Італією, Угорщиною та Болгарією Югос­лавії. Болгари виселяли сербів з Вардарської Македонії, угорці - з Банату, німці та італійці депортували жителів Словенії, серби втікали з Хорватії, хорвати і угорці - з Сербії і т. ін. На думку дослідників, вимушеною мігра­цією було охоплено приблизно півмільйона осіб. Така ситуація не могла не датися взнаки в період післявоєнного співіснування балканських народів.

«Кривавим апогеєм ненависті між двома народами» назвав американ­ський професор українського походження Орест Субтельний українсько- польський конфлікт на Волині. Під загрозою смерті, навіть не чекаючи на ультиматум Української повстанської армії, Волинь, а потім і Східну Гали­чину залишили десятки тисяч поляків. Десятки тисяч мешканців цих зе­мель стали жертвами взаємного терору (переважно поляки).

Темними кольорами забарвлений трансфер населення, здійснений у Центрально-Східній Європі в 1944- 1946 рр. на підставі угод, підписаних урядами Української PCP, Білоруської PCP, Литовської PCP і Польщею, Чехословаччиною і СРСР, Чехословаччиною і Угорщиною. Формально до­бровільний (за винятком Угорщини), він провадився під тиском влади, а то й примусово. Зокрема, українсько-польський трансфер супроводжувався терористичними актами, насильницькими діями, пограбуваннями з боку польського підпілля, міліції, внутрішніх військ і служби безпеки, окремих підрозділів Війська Польського. Українські втрати в Польщі з осені 1944 р. і до кінця 1947 р. (включаючи акцію «Вісла») становили близько 8-10 тис. осіб. За даними соціологічних опитувань Львівського «Меморіалу», серед колишніх переселенців лише 4,8 % визнають, що їх переселення було до­бровільним. Воно більше нагадувало депортацію.

Далеко не всі поляки, що прагнули на батьківщину, змогли виїхати з СРСР і скористалися цим правом лише після 1956 р. За офіційними даними, в 1944 - 1946 pp. з Польщі в УРСР і БРСР виїхало 516,5 тис. осіб, а СРСР за­лишило 1526,1 тис. поляків. 250 тис. повернулося до Польщі після 1956 р.

Подібна ситуація склалася при обміні населенням між Чехословаччиною та Угорщиною - добровільною для словаків, примусовою для угорців. Прага планувала виселити 200 тис. угорців, але Будапешт прийняв лише 80 тисяч. У протилежний бік більш-менш добровільно виїхало близько 73 тис. словаків.

Наслідками переміщення населення, зокрема в країнах СНД є наванта­ження на соціальну інфраструктуру, особливо в секторах освіти та охорони здоров’я; деформація ринку робочої сили; порушення суспільного й еконо­мічного життя - деформація ринку житла, зростання злочинності та право­порушень; загроза стабільності та безпеці, особливо з боку нелегальної мігра­ції. У цілому розпад СРСР спричинив серію безпрецедентних переміщень на­селення у регіоні. Близько 5 млн чол. з колишніх радянських республік змі­нили місце проживання, рятуючись від насилля, економічних труднощів та політичних змін. Зміна демографічної ситуації, викликана цими масовими переміщеннями, призвела до виникнення значної напруги та нових проблем у відносинах між країнами СНД, особливо на тлі реформування економіки та національних інститутів. Неврегульовані масові переміщення населення підривають регіональну стабільність, а відсутність організованої підтримки погіршує становище людей, змушує їх зніматись з насиджених місць. Нада­ючи значення потенційній безпеці неконтрольованих масових переміщень населення в країнах СНД, Генеральна Асамблея у 1994 р. (49/173) закли­кала Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців скликати конференцію з проблем біженців, переміщених осіб та інших форм недобро- вільних переміщень у країнах СНД та відповідних сусідніх державах під на­звою Конференцію по СНД. Ця Конференція (травень 1996 р., Женева) стала важливим кроком держав регіону та всього міжнародного співтовариства на шляху до вироблення спільних гуманітарних стандартів, зробила певний внесок у справу посилення безпеки в регіоні СНД та за його межами.

Зрештою, фактичні чи потенційні переміщення населення є прямим на­слідком відсутності справжнього розуміння питань прав людини та прав меншин, а також поваги цих прав. Звідси - потреба всебічного підходу до проблеми міграції та біженців.

Жертви насильницького переміщення можуть опинитися у становищі, коли держава, що відстоює їхні вимоги, зі своєї чи чужої волі почне міняти їх право на репатріацію (реституцію в натурі) правом на компенсацію (грошову чи натурою). Одначе жодна компенсація не може змінити того факту, що ви­дворення - це повне позбавлення батьківщини, відторгнення того, що складає серцевину найважливіших елементів, що створюють нашу особисту та колек­тивну самобутність. До того ж, якщо врахувати обмеження трактування по­няття «відшкодування», такі постраждалі можуть побачити, що внаслідок отримання компенсації втрачена вигода від їх власності, проектів тощо ціл­ком може опинитися поза обсягом шкоди, яка підлягає компенсації.

Так, хоча кримські татари повертаються у місця своїх предків, вони сти­каються з тим, що будинки та землі зайняті іммігрантами.

Тепер щодо депортації, тобто насильницької, примусової міграції, пере­міщення осіб за межі держави. В деяких зарубіжних країнах під цим понят­тям розуміється взагалі вигнання, вислання. Тоталітарні політичні режими використовували депортацію не лише окремих чи груп осіб, а навіть цілих народів заради збереження запровадженої ними системи деспотичного ав­торитарного управління суспільством. Якщо депортація застосовується щодо всього народу, вона кваліфікується як геноцид.

З метою виправдання перед світовою громадськістю своїх неблагодійних дій звичайно вишукуються певні ідеологічні підґрунтя. В одних випадках ви­користовується постулат расової неповноцінності того чи іншого народу, етно­су, в інших - теза про реакційні народи, передові й відсталі, контрреволюційні нації тощо. Скажімо, теза про реакційні народи висунута Сталіним ще в 1924 р. у його брошурі «Про основи ленінізму», а про контрреволюційні нації - після

переможного завершення Великої Вітчизняної війни. Тому не була випадко­вою й практика депортації окремих соціальних груп населення. Вже напри­кінці 20-х - на початку 30-х років з України було виселено на північ Росії та до Сибіру близько мільйона осіб так званих куркулів та заможних селян.