7.13.        МІГРАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ В УКРАЇНІ ТА МОЛДОВІ

Україна стала місцем накопичення мігрантів різних категорій, включаю­чи нелегальних. Вони різко змінили соціально-психологічну, санітарно-епі­деміологічну обстановку в бік її погіршення. Стійко зберігається позитивне сальдо міграції. Виникла потреба створити власну міграційну службу, профе­сійно інтегруватися в міграційну галузь СНД, Європи та Північної Америки. 31993 р. вперше за останні роки зменшилась чисельність населення, позитив­не сальдо міграції набуло тенденції зростання в силу встановлення України як незалежної держави. Іммігранти осідають переважно в містах (у два рази більше, ніж у сільській місцевості). Це створює додаткові проблеми: збіль­шується навантаження на міську соціальну інфраструктуру, загострюється житлове питання, проблема працевлаштування, виникає соціальна напруга, тоді як у селах пустують сотні будівель, не вистачає робочої сили. Складно спрямувати імміграційний потік у малозаселені, не забезпечені трудовими ресурсами сільські місцевості. До того ж якісні характеристики міграційного середовища в Україні донині не вивчалися, і вичерпної відповіді на більшість питань практичної діяльності щодо соціальної адаптації іммігрантів сьогодні немає. Потоки іммігрантів, депортованих, вимушене переселення біженців різних національностей з країн, де відбувалися чи відбуваються бойові дії, - все це накладає на етнонаціональну ситуації в Україні (біженці з районів Грузино-Абхазького конфлікту, Придністров’я, Таджикистану). Немає ще додаткового державного контролю за імміграційними процесами, обліком, реєстрацією, переміщенням по території, родом занять, метою перебування, джерелами існування тощо. Неконтрольований в’їзд великих контингентів іммігрантів в умовах перехідного періоду може в певних регіонах призвести до зміни національної структури населення, мовного середовища, стати осно­вою соціальної та міжетнічної напруги, прямих конфліктів. В Україну при­бувають також мігранти з країн дальнього зарубіжжя біженці з Афганістану, Анголи, Ефіопії, Сомалі, Бангладеш, Пакистану, що не мають певного стату­су. Колишні студенти та прибулі за міждержавними угодами з СРСР не мають джерел існування, призводять до загострення криміногенної та санітарно-епі­деміологічної ситуації. Нелегальна міграція має об’єктивні причини: веле­тенський розрив у рівнях соціального та економічного розвитку між Заходом і «третім світом», неможливість легального виїзду в розвинені країни, збере­ження у Західній Європі стійкого попиту на надзвичайно дешеву нелегальну робочу силу для тяжких, шкідливих, непрестижних робіт.

Біженці. Взимку 1988-1989 рр. в Україну прибули перші біженці з Вірме­нії та Азербайджану, влітку 1989 р. на півдні України та в Донбасі з’явилися турки-месхетинці з Узбекистану. На 1990 р. в Україні мешкало 17,6 тис. чол., які були змушені покинути місце постійного проживання в районах бойових дій в Азербайджані, Вірменії, Грузії, Таджикистані, Росії. Найбільш масовий наплив біженців викликаний військовими діями у Придністров’ї. Влітку 199-

2 р. прикордонні з Молдовою області України прийняли понад 60 тис. чол. Ре­алізація Закону «Про біженців» (грудень 1994 р.) гальмується. Мережа орга­нів міграційної служби ще не створена, статус біженця не надавався, водночас вони звертаються до властей (3 тис. звернень у 1994 р.). Як правило, біженці є вихідцями з України, членами змішаних сімей, мають в Україні родичів та зна­йомих. Надана термінова допомога та видані тимчасові посвідчення біженців більше як 500 особам із числа депортованих, що переїхали з регіонів Абхазії та Таджикистану. З’явилися біженці з різних країн Африки, Південно-Східної Азії, Близького та Середнього Сходу. Частина з них використовує територію країни для транзиту в Західну Європу. Лише у 1994 р. 265 випускників ки­ївських вузів залишилися в місті (з них 114 не оформляли віз, 151 - зумис­не ухиляються від виїзду). Близько 1 тис. громадян В’єтнаму відмовляються виїхати на батьківщину після закінчення дії трудової угоди з підприємствами легкої промисловості. Частина іноземців мотивують відмову репатріюватися політичними причинами (3 тис. громадян Афганістану). Усього в Києві пере­бувають та претендують на отримання статусу біженців 4425 громадян з 20 країн світу (443 - з Іраку, 710 -Анголи 173 - Шрі-Ланки, 51-з Ірану) тощо.

Інші мігранти. Нині в Україні зростає кількість вірмен, азербайджанців, грузин, осіб інших національностей, які не є корінними. За останні три роки позитивне сальдо по цих національних групах склало 15 тис., водночас зали­шаючись негативним на інших національностях. Частина з них може претен­дувати на статус біженців. Чимало мігрантів є забезпеченими людьми, торгов­цями, бізнесменами, які бажають саме в Україні прикласти свою ділову актив­ність, оскільки «вдома» для них складаються несприятливі умови. Численну групу складають політичні іммігранти з країн Південно-Східної Азії, Африки, Середнього та Близького Сходу, що намагаються перебратися на Захід.

Наслідки прибуття біженців. Україні і в майбутньому доведеться при­ймати біженців як вихідців з України, так і уродженців інших країн. На­слідки мають подвійний характер. Основна проблема - серйозні фінансові та матеріальні витрати для прийому та облаштування біженців, здійснення процедури визначення їх статусу (на одного біженця лише на першому ета­пі витрати складають 1200 дол.). Важке економічне становище не дозволи­ло вчасно створити органи міграційної служби, пункти прийому біженців, укомплектувати устаткуванням. Особи, які не мають можливості отримати статус біженця, позбавлені підтримки та контролю з боку держави, нерідко своїми діями сприяють загостренню криміногенної обстановки, створюють загрозу соціальній стабільності та міжетнічному миру.

Наслідки прибуття іммігрантів. Вірогідна ситуація, коли місцеве на­селення може нелояльно ставитися до набуття іммігрантами власності, до їх підприємницької діяльності, внаслідок виникнення конкуренції на ринку праці та власності, у використанні мізерних суспільних ресурсів, особливо у місцях концентрації іммігрантів у певному виді діяльності. Формування ком­пактних груп іммігрантів також створює національно-культурні та релігійні проблеми. Виникає потреба задоволення їх попитів у цій сфері одночасно із за­безпеченням інтеграції в українське суспільство. Очікується створення інона­ціональних анклавів у ряді східних та південних регіонів. За даними перепису 1989 р., із загальної кількості вірмен в Україні 19 % мешкало у Донецькій об­ласті, 15 % - у Харківській, близько 10 % - Одеській, стільки ж у Дніпропе­тровській, 17,7 % азербайджанців мешкало в Харківській області, 10,4 % - у Дніпропетровській, 12 % - у Донецькій. Після перепису саме у зазначені об­ласті прямувала найбільша кількість іммігрантів цих національностей.

Останнім часом нелегальна імміграція, що призводить до порушення ре­жиму кордону, викликає загрозу зростання правопорушень, розповсюджен­ня нетипових для України інфекційних захворювань. До «обслуговування» нелегальних іммігрантів підключаються місцеві кримінальні групи. В них формуються злочинні угруповання, які займаються переплавлянням через кордон людей, зброї, наркотиків (лише в Києві протягом 1994 р. було при­тягнено до відповідальності майже 23,5 тис. іноземців). Зростання нелегаль­ної імміграції створює, загрозу безпеці України.

Наслідки репатріації. Приріст населення у містах за рахунок міграції створив додатковий тиск на міську інфраструктуру, загострив житлові про­блеми, проблеми зайнятості, а в селах країни не вистачає робочих рук, пус­тують будинки. Додаткові проблеми - віковий склад репатріантів, значна частка осіб передпенсійного та пенсійного віку, регіональний розподіл іммі­грантів. Більшість із них прямує в Донецьку, Дніпропетровську, Луганську, Харківську області, тобто у прикордонний з Росією індустріальний регіон, де легше працевлаштуватися. До того ж ці області значно русифіковані, а концентрація іммігрантів у прикордонних областях утруднює їх адаптацію в Україні, веде до ускладнення ситуації у регіоні прийому. Крім України, жодна з держав, наступниць СРСР, не бере участі в розв’язанні проблем об- ; лаштування депортованих. Лише в Криму для забезпечення елементарних потреб переселенців необхідно побудувати 5 млн кв. м житла (побудовано лише 330 тис. кв. м), у черзі понад 9 тис. депортованих. Із 300 селищ лише третина забезпечена енергією та водою. Більше половини кримських татар не мають роботи, а серед зайнятих 60 % змушені працювати не за спеціаль­ністю. В аналогічному становищі 2 тис. німців, що переселились у південні області України, мешкають у малопридатних для постійного проживання блок-котеджах. Облаштування депортованих буде позитивно впливати на економічний розвиток Криму та України в цілому. Складнощі, які утрудню­ють їх інтеграцію в українське суспільство, викликають їхнє невдоволення та водночас невдоволення місцевих жителів у зв’язку з недостатністю товар­но-продовольчих, житлово-соціальних, фінансових ресурсів Криму.

Допомога держави репатріантам спрямована на забезпечення добровіль­ного повернення та облаштування депортованих. Створена державна система діяльності в цій сфері, сформовано відповідні управлінські та будівничі струк­тури. Фінансується майже 3 тис. місць у школах та дитячих садках, відкрит­тя клубів та медичних установ, прокладення доріг, водопровідної та газової мережі, будівництво житла. З 1991 по 1994 р. у Криму функціонувало 2 шко­ли з кримськотатарською мовою та 22 класи у російських школах. Держава взяла під опіку 52 пам’ятку історії та культури кримськотатарського народу.

В Україні існує ЗО місць розселення німецьких переселенців (Микола­ївська, Одеська Херсонська, Запорізька та інші області). Участь Німеччини останнім часом обмежується гуманітарною допомогою. Поки що не налаго­джена система допомоги іншим категоріям репатріантів. Немає закону щодо вимушених переселенців.

Репатріанти. Різке зростання позитивного міграційного сальдо у перші роки Незалежності України, як і національний склад іммігрантів, свідчать про наявність значного потоку репатріантів, вихідців з України та їх нащад­ків, які з різних причин, не завжди добровільно, опинились за її межами. Якщо до 1989 р. серед осіб, що в’їхали в Україну з республік колишнього СРСР, українці складали лише 35 %, у 1991 р. - 38,9 %, то в 1992 р. - вже 46 %. Саме за рахунок в’їзду етнічних українців на 60 % сформувалося рекорд­но позитивне міграційне сальдо 1992 р. Хоча у 1993 р. міграційний приріст значно зменшився, частка в ньому українців виросла майже до 90 %, а го­товність українців до повернення на батьківщину достатньо значна, особли­во у неслов’янських республіках колишнього СРСР. У Казахстані майже 40 % проживаючих там українців висловили бажання повернутися в Укра­їну. Високим є потенціал репатріації і в країнах Балтії (у Латвії майже 15 тис. українців не стали повноправними громадянами, що може змусити ба­гатьох з них змінити місце проживання). До репатріантів належать також представники інших національностей, що століттями проживали на терито­рії сучасної України та депортовані у 1941-1944 рр. (45 тис. осіб німецької національності, близько 200 тис. кримських татар, понад 38 тис. болгар, ві- рменів, греків та ін.), значна частина яких та їх нащадків висловили бажан­ня повернутися в Україну. У 1991-1994 рр. з Середньої Азії, Казахстану, Росії та ін. у Крим прибуло 240 тис. кримських татар, близько 12 тис. Вірме­ніє, болгар, греків, німців. Приблизно 220 тис. кримських татар, а також кілька десятків тисяч людей інших національностей все ще залишаються у місцях депортації та в основному орієнтовані на репатріацію.

Характер та динаміка міграційних потоків. Міграційний компонент за­вжди справляв значний вплив на формування національного та кількісного складу населення України. У зв’язку з практично повного ізоляцією від зо­внішнього світу міграції в основному відбувалися у межах СРСР. У наш час зросла вимушена та насильницька міграція поряд з добровільною. Багато ви­мушених переселень було пов’язано з війною та повоєнними змінами кордонів (евакуація на схід, вигнання на роботу в Німеччину, переселення українців з територій, залишених за Польщею та ін.). Найбільш масові вислання (не мен­ше 1 млн чол.) пов’язані з розкуркуленням. Понад 1 млн чол. (куркулі, свяще­ники, інтелігенція) були вислані із західних областей України у 1939 -1940 рр. Близько 200 тис. чол. зазнали депортації із західноукраїнського регіону в по­воєнні роки за звинуваченням у зв’язках із національно-визвольним рухом. На 1 січня 1953 р. у національному складі 1 840 140 дорослих (старші за 17 років) спецпоселенців українці посідали третє місце (після німців та чеченців). Водночас серед засланих та висланих українці були на другому місці (після росіян) і складали понад 20 %. У ЗО - 50-ті роки Україна втратила значну час­тину національної інтелігенції, кращих представників робітників і селян. Де­портаціям за етнічною ознакою були піддані кримськотатарський народ, пред­ставники національних меншин - німці, поляки, болгари, вірмени, греки та ін. Вихідці з України покидали рідні місця не лише як жертви, а й як провід­ники режиму: для служби в армії у різних регіонах СРСР та за кордоном, для участі у господарському засвоєнні багатств околиць імперії. Для цього вико­ристовувалися організовані набори робочої сили, мобілізація молоді на роботу за комсомольськими путівками, централізована система розподілу випускни­ків учбових закладів. Українці нарівні з росіянами та білорусами належать до наймобільніших етносів СРСР. Водночас відбувався значний в’їзд в Україну, а ті, що виїхали як робоча сила, з часом поверталися на батьківщину. Крім того, достатньо численними були переселенці з інших республік СРСР.

У зв’язку з цим міграційний обіг між Україною та республіками СРСР досягав 1,5 млн чол. на рік,, причому в’їзд практично перевищував виїзд. Українці складали близько половини виїжджаючих і лише третину іммі­грантів. У результаті міграції національний склад населення України змі­нювався на користь інонаціонального населення (чисельність росіян з 1959 по 1989 р. збільшилась на третину, азербайджанців у 5,5 рази, збільшилась кількість жителів України вірменської національності).

Водночас зросла чисельність українців, що проживали за межами Укра­їни. Якщо у 1979 р. у республіках проживало 13,8 % етнічних українців, то у 1989 р. - вже 15,4 % або 6,8 млн чол. (Росія - 4,4, Казахстан - 0,89, Молдова - 0,6, Бєларусь - 0,29 млн чол.). Інтенсивним став притік в Украї­ну людей передпенсійного та пенсійного віку, порушилися показники демо­графічного розвитку населення, прискорилось його старіння, погіршилася якість трудових ресурсів. 90-ті роки внесли суттєві зміни у характер, обсяг та спрямованість міграції населення. Вони відбувались під впливом двох

чинників: створення на території СНД нових незалежних держав та еконо­мічної кризи, що охопила ці країни. Зменшився обсяг міграційного обігу між Україною та республіками колишнього СРСР, різко зросло позитивне для України міграційне сальдо (у 1989 р. - 44,3 тис. чол., у 1990 - 79,3, у 1991 - 148,4, а в 1992 - 288,1 тис. чол.). Такий значний приріст населення викликаний потягом вихідців з України повернутися на батьківщину, під­твердити українське громадянство, а також зростанням напруженості, ви­никненням воєнних конфліктів у місцях мешкання іммігрантів. З 1993 р. обсяг міграційних потоків і позитивне сальдо почали знижуватись (4- 77,3 тис). У 1994 р. міграційний приріст за рахунок обміну населенням з респу­бліками колишнього СРСР став для України негативним в основному за ра­хунок скорочення виїзду в Росію. Економічна криза викликала також ак­тивізацію трудової міграції за кордон. Особливо масовою вона стала у при­кордонних областях. Продовжується еміграція громадян України в країни «далекого зарубіжжя» (з 1987 по 1993 р. було оформлено виїзні документи на постійне проживання 330 тис. чол., з них 220 тис. - в Ізраїль). Свого піку еміграція досягла у 1990 р. - 95 тис. чол., потім її обсяг зменшився та ста­білізувався на рівні приблизно 4,5 тис. чол., що супроводжувалося посла­бленням дії етнічного чинника та посиленням економічної мотивації. Це відбилося на географії приймаючих країн (в Ізраїль прямує менше третини емігрантів з України, у СІЛА та Німеччину - більше половини).

Для сучасних внутрішніх міграційних потоків в Україні характерне зна­чне зниження міграційної рухливості населення. Припинився масовий відтік сільських жителів до міста. З 1992 р. міграційні потоки переорієнтувалися з міських поселень на сільські. Міграційне сальдо для села виявилося позитив­ним. Вагомою соціально-економічною проблемою залишається необхідність переселення значної кількості людей з районів радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи. В силу фінансових та організаційних труднощів державні програми відселення жителів із забруднених територій не виконуються. Чисельність переселенців ледь перевищує 10 %.

Міграція в Республіці Молдова. Закон Республіки Молдова «Про мігра­цію», що діє з 1 січня 1991 p., регулює процеси міграції населення на те­риторії республіки. Цей Закон розроблений на основі Конституції Молдови. Декларації про суверенітет республіки, Загальної декларації прав людини, конвенцій Міжнародної організації праці, інших республіканських і між­народних законодавчих актів.

Суб’єктами Закони Молдови «Про міграцію» є, з одного боку, приватна особа і сім’я, з іншого - Міністерство праці, соціального захисту й сім’ї рес­публіки.

Міграція ділиться на сімейну, трудову, пов’язану з отриманням освіти, і спеціальну. Одним з видів трудової міграції є маятникова міграція.

Закон «Про міграцію» втілюється в життя урядом через Міністерство праці, соціального захисту і сім’ї Республіки Молдова, яке:

0 провадить через органи місцевого самоврядування вироблену парла­ментом і урядом міграційну політику;

0 розглядає клопотання осіб, про виїзд на проживання в країну, і спри­яє поселенню в Республіці Молдова насамперед висланих із неї та не- обґрунтовано репресованих громадян та їхніх нащадків, а також ви­хідців із Молдови, незалежно від місця їх проживання;

0 спільно з іншими зацікавленими міністерствами й відомствами реє­струє і передає в «Банк даних про населення» інформацію про іммі­грантів і емігрантів, що бажають у випадку виїзду з країни на термін більше одного року зберегти статус громадянина Молдови та підтвер­джують це бажання в терміни, встановлені Міністерством праці, со­ціального захисту й сім’ї;

0 може скасовувати чи анулювати дозвіл на проживання, дозвіл на пра­цевлаштування, направлення чи запрошення на навчання, видані ім­мігрантам, які подали неправдиві дані.

Закон «Про міграцію» регулює поселення осіб у республіці відповідно до встановлених квот, тобто кількості іммігрантів, яка визначена з урахуван­ням пропозицій органів місцевого самоврядування.

При врегулюванні сімейної імміграції надається сприяння возз’єднан­ню сімей і збереженню їх цілісності. До сім’ї іммігранта належать дружина (чоловік), діти, батько, мати, що перебувають на утриманні.

Трудова міграція регулюється на основі державної політики Республіки Молдова щодо використання трудових ресурсів.

Імміграція, пов’язана з отриманням освіти, регулюється відповідно до угод, укладених Республікою Молдова з іншими державами, а також дого­ворів, укладених вищими учбовими закладами з іноземними фізичними та юридичними особами.

Міністерство праці, соціального захисту й сім’ї видає іммігрантам, що прибувають до Республіки Молдова, дозвіл на проживання, на підставі яко­го органи внутрішніх справ дають посвідки на проживання. Посвідки поді­ляються на тимчасові, строкові та постійні.

Порядок видання, відміни, анулювання посвідок на проживання і на­дання приписів покинути Республіку Молдова встановлює уряд.

Громадяни Молдови мають право на зміну місця проживання і переїзд у будь-який населений пункт за межами Республіки Молдова. Інтереси грома­дян, що перебувають за межами республіки, охороняються державою.

Питання надання емігрантам пільг при переселенні із Республіки Мол­дова за власним бажанням регулюються угодами, що укладені між урядом Молдови та урядами інших держав, при сприянні організацій, які захища­ють права людини.

Визнання статусу емігрантів за особами, що вимушено емігрували за межі Республіки Молдова внаслідок стихійних лих, замаху на недоторка­ність особи та житла, а також надання компенсацій і пільг у зв’язку з пере­їздом на нове місце проживання належить до компетенції уряду.

Виїзд громадян республіки на тимчасову роботу в зарубіжні країни регу­люється законодавством Молдови.

Тимчасовими емігрантами вважаються особи:

1) що виїхали з Республіки Молдова на тимчасову військову службу за кордон - їх облік здійснює Військовий департамент країни;

2) що перебувають у місцях позбавлення волі, розташованих за межами Молдови - їх облік здійснює Міністерство внутрішніх справ республіки.

Міграція між державами — спадкоємницями Радянського Союзу. Після створення 15 незалежних держав виник новий вид міжнародної міграції. За­гальна кількість мігрантів між цими країнами склала 12,9 млн чол. у 1992 та 1,6 млн - у 1993 р. Більшість переміщувалась між РФ та іншими неза­лежними державами. У 1993 р. в Росію прибуло понад 920 тис. чол. Найбі­льші міграційні потоки спостерігались між Росією та Україною. З першої половини 1994 р. значно більша кількість людей переїжджала з України в Росію внаслідок відносно гіршого економічного становища в Україні.