7.12.        МІГРАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ В КРАЇНАХ БАЛТІЇ

Естонія. Уряд виходить з необхідності створення спеціальної економічної зони, яка буде компактно заселена емігрантами-неприбалтами та тісно пов’я­зана економічними зв’язками з Естонією та іншими державами Балтії. Це буде регіон допомоги, де емігранти сприятимуть поєднанню ринкової економіки з елементами, запозиченими у західній культурі та мисленні. Отже, міграцій­ні процеси в Естонії суттєво відрізняються від західних, а в рееміграції є свої економічні, соціальні, моральні та політичні міркування, які впливають на ситуацію в Балтії. Може бути дві стадії рееміграції в Естонії: перша - ті, в кого є зв’язки з Естонією, реемігруються, також як і ті, хто вважає, що швидко за­живуть новим життям на своїй етнічній батьківщині (вже виїхало понад 90 тис. чол.); друга - люди, яким потрібна економічна допомога, щоб вони змогли почати життя на новому місці. Хоч реемігранти є носіями консервативного та імперського мислення в Естонії, у себе на Батьківщині вони стануть носіями програмних ідей та мислення, адже мали тісні зв’язки з європейською культу­рою, демократією. Рееміграція включає можливість реалізації основних прав людини, а сам процес - досить значний та стабільний. Потрібні лише двосто­ронні угоди з Росією та іншими країнами, що регулюють міграцію.

Інтеграція. Суттєва перепона інтеграції неестонців у соціальне життя - відсутність стимулів і психологія великої нації. Згідно із законодавством, у; негромадян Естонії є стимули, які поступово зітруть психологічні бар’єри характерні для великої нації, та повернуть людей до співробітництва, а ш розбрату. В Естонії немає ксенофобії до неестонського населення, хоча йог< частка - 38 %, а міграційні процеси проходять цивілізовано, хоча й усклад нюються спробами Росії політизувати нащадків, пов’язаних з немісцевищ населенням, що проживає в Естонії. Є два шляхи розвитку Естонії: створен­ня суспільства на основі естонської мови та культури чи багатоетнічного сус­пільства на основі естонської та російської культури (мов). Є кілька ступенів у процесі злиття суспільства:

1) адаптація, коли реальність культурного й політичного середовища визнається й існує бажання жити в цій новій реальності;

2) економічна інтеграція. Більшість іноземців економічно інтегрува­лись в Естонії;

3) культурно-мовна інтеграція стосовно неестонських громадян. Части­на з них хоче отримати права, які асоціюються з політичною інтегра­цією, до того, як закінчилася стадія мовно-культурної інтеграції.

Концептуальний аспект. Саме в Прибалтиці відбуваються унікальні процеси, що відображують тенденції розв’язання складних етнополітичних та економічних проблем внаслідок розпаду імперії. Естонії вдалося проде­монструвати, що навіть найбільш складні проблеми можна розв’язувати дружнім та цивілізованим шляхом. Адже міграція може бути добровіль­ною - як засіб реалізації людських прав та вимушеною (війни, катастро­фи). Може вона бути стихійною чи цільовою і тоді буде основою геноциду чи колонізації. Колонізаційна міграція здійснювалася колишнім СРСР як урядова міграційна політика, що сприяла неморальній демографічній ситу­ації, насильницькій асиміляції націй, пригніченню національних культур, прихованій етнічній ворожнечі. Внаслідок агресивної міграції цілі нації та народи перетворились на політичних втікачів.

Постімперська держава характеризується:

1) ненормальною демографічною ситуацією;

2) етнічними конфліктами та напруженістю, нескінченними біженцями;

3) зростанням самоуправління;

4) процесом деколонізації, нестихійною формою рееміграції;

5) інтенсивними інтеграційними процесами;

6) інтенсивними імміграційними процесами, викликаними економічни­ми труднощами;

7) держави, які йдуть шляхом ненасильницького розвитку, побоюються етнічних конфронтацій у незалежних регіонах, можливого потоку бі­женців та нелегальних мігрантів в їхні держави.

Ці чинники змушують країни, що мирно розвиваються, чинити по­літичний та дипломатичний тиск на країни, що стали незалежними, щоб уникнути етнічних конфліктів. Навіть коли держава постражда­ла від геноциду, колоністи все ще перебувають у державі. Мотив ми­ролюбних держав - запропонувати власну допомогу;

8) колоністів вважають іноземцями, а не національними меншинами з усіма наслідками, що випливають з цього;

9) жителів колишньої імперії передають у спадок новим незалежним дер­жавам чи державам, які відновили свій суверенітет, чи намагаються об’єднати території, заселені їх співвітчизниками із колишньої імпе­рії, чи проголошують ці регіони незалежними маріонетковими держа­вами. Приклади цього - Україна, Молдова, Прибалтика та Казахстан. Це формує у свідомості місцевого населення незалежних держав уяв­лення, що колоністи є політичним продовженням колишньої імперії;

10) колоністи усвідомлюють нові реалії повільно та важко, їх мучить ностальгія за колишньою великою імперією;

11) постімперська ситуація переростає у неоімперіалістичну, неоколо- ніалістичну зовнішню і внутрішню політику батьківщини колишньої імперії.

Прибалтійські держави опинилися в такій самій постімперській ситуа­ції, яку можна характеризувати так:

1) юридичну присутність країн Балтії;

2) необхідність визначити спільність громадян, їх права та статус іно­земців, що перебувають в цій країні;

3) наявність біженців місцевого походження й тих, що повертаються на свою батьківщину;

4) ситуацію, ускладнену тим, що основним джерелом імміграції та про­відною нацією колишньої імперії є росіяни;

5) спільні кордони з Росією нагадують Бельгію (Валлонію);

6) сильний культурний, інформаційний, економічний та політичний тиск на держави Балтії з боку Росії;

7) колоністи-іноземці розселяються компактними поселеннями, що утруднює інтеграційні процеси;

8) екстремальності національним тенденціям надають сили Росії, яка та­кож намагається маніпулювати колоністами як «п’ятою колоною»;

9) набирають сили гегемоністські тенденції, спроби реставрації імперії, виношуються імперіалістичні та шовіністичні плани;

10) Тартуський мирний договір 1920 р., Балтійсько-Російський мемо­рандум про взаємовідносини;

11) намір Росії утруднити повернення етнічних росіян в Росію.

Латвія. 150 тис. латишів живуть за межами країни, а в Латвії - 729 тис. жителів інших національностей, що не є громадянами Латвії. Немає поки що жодного закону, де фігурує термін «репатріант». Стимулювання добро­вільного повернення осіб некорінної національності в Латвії - передумова повернення латишів на батьківщину. Важливою стала б програма, що вра­ховувала б особливості репатріації зі Сходу та Заходу, а також створення відповідної юридичної бази.

Литва. В країні з населенням 3,7 млн чол. близько 20 % - нелитовці, біль­ше 70 % з них прийняло у 1990 -1991 рр. громадянство Литви, інші перебува­ють у становищі осіб без громадянства. Прийнято закони: правове становище іноземців, діяльність общин національних меншин, порядок відновлення та набуття громадянства, умови та розвиток імміграції, про статус біженців. Пра­вове регулювання прав іноземців дозволило амортизувати можливий вибух міграційного процесу та міжнаціональної напруги. Виїхало з 1992 р. 22,2 тис. чол., повертаються депортовані у початковий період окупації їх нащадки (що­річно 2-3 чол.). Прийнята урядова програма щодо забезпечення колишніх ви­сланих житлом, пільгами, пенсією тощо. Виплачуються компенсації витрат на переселення на батьківщину, роботодавцю на зарплату, сильному підприємцю на відкриття приватного бізнесу, а також витрат на вивчення литовської мови.