7.11.        ОСОБЛИВОСТІ МІГРАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ В КРАЇНАХ СНД

Міграційна політика Росії пов’язана з концептуалізацією, осмисленням основ, які формують потік біженців із зон національних конфліктів, еконо­мічних переселенців, відтік робочої сили за кордон, потоки транзитних бі­женців з усього світу.

Характер і структура міграційних потоків відображує їх вимушений ха­рактер.

Основні напрями міграційної політики РФ вперше сформульовані Ко­мітетом у справах міграції у довгостроковій програмі «Міграція» (липень 1992 р.). Пріоритетними є:

0 захист прав і інтересів громадян РФ, які проживають на її території і за кордоном;

0 управління міграційними процесами в Росії, регулювання в’їзду мігрантів, здійснення міграційного контролю, стабілізація міграційних потоків;

0 сприяння соціально-економічній адаптації та інтеграції мігрантів у РФ шляхом створення законних та гуманних умов їх прийому та роз­міщення; надання допомоги біженцям і вимушеним переселенцям;

0 співробітництво з міжнародними організаціями в галузі міграції.

З 1992 р. у РФ прибуло понад 100 тис. біженців та вимушених пересе­ленців, які розміщуються у різних районах, здійснюється комплексне бу­дівництво компактних поселень для мігрантів.

Основний принцип - не підтримка утриманських настроїв, а розвиток ініціативи та самостійності у власному облаштуванні з залученням коштів мігрантів поряд з наданням пільгових кредитів, фінансових засобів та мате­ріальної допомоги з боку держави. Створюються відповідні виробничі асо­ціації, фірми, малі підприємства, фермерські господарства. Розроблено ме­ханізм координації та об’єднання інтересів мігрантів, держави та місцевих органів управління, заснований на тому, що розміщення мігрантів безпосе­редньо пов’язане з економічним розвитком місць їх розселення та з додат­ковим виробництвом силами мігрантів продукції, необхідної як мігрантам, так і місцевому населенню, а в ряді випадків і створення ними додаткових робочих місць для всього населення.

Розроблено комплекс заходів на випадок «обвальної» міграції в умовах надзвичайних ситуацій, створено понад 2 тис. місць у пунктах прийому та тимчасового розміщення біженців та вимушених переселенців, при масовій імміграції надається значна увага дотриманню вимог міжнародного права, здійсненню основоположних принципів:

0 свободи вибору біженцями та вимушеними переселенцями місця про­живання та видів зайнятості;

0 заборони вислання чи примусового повернення біженців та вимуше­них переселенців у країни, звідки вони прибули;

0 неприпустимості дискримінації біженців та вимушених переселенців за ознакою раси, віросповідання, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних переконань;

0 безумовного виконання біженцями та вимушеними переселенцями обов’язків, що випливають зі законодавства РФ.

Поки що в країні відсутній міграційний контроль, процедура ідентифі­кації, можливої натуралізації чи депортації. Відсутні або не відповідають міжнародним стандартам форми документів, що засвідчують особу та статус мігранта (посвідка на проживання, посвідчення біженця, репатріанта, по­літемігранта, особи без громадянства).

Гостро постає питання щодо законної депортації громадян Росії, що не мають посвідки на проживання, порушують правопорядок та ускладнюють кримінальну обстановку.

Росія усвідомлює, що на ній лежить відповідальність за розв’язання на лише своїх, а й загальносвітових міграційних і правових проблем.

Міграційна політика України - система заходів, широкий комплекс міграційних проблем у їх взаємозв’язку, програма організаційного, право­вого, кадрового та інформаційного забезпечення міграційних процесів з ура­хуванням загальної міграційної ситуації в країні та територіального розпо­ділу біженців, переселенців, інших категорій мігрантів - сімей військовос­лужбовців, населення зони екологічного лиха, раніше депортованих народів тощо. Першорядна мета Державної міграційної політики України - регулю­вання міграційних процесів, подолання негативних наслідків процесів мі­грації, що розвиваються стихійно, створення умов для безперешкодної ре­алізації прав мігрантів, а також забезпечення гуманного ставлення до осіб, що шукають притулку в Україні.

Серед основних завдань державної міграційної політики України - ре­гулювання міграційних потоків з урахуванням соціально-економічного роз­витку приймаючого регіону, національної сумісності, специфіки психології мігрантів та кліматичних особливостей місця розселення.

Основні принципи державної міграційної політики України - вибір мі­грантами місць проживання та видів зайнятості відповідно до державної та регіональних програм міграції. Основу міграційної політики України при розселенні складає комплекс заходів, спрямованих на розв’язання проблем організованого залучення населення до відродження малообжитих районів та сіл, для реконструкції та модернізації підприємств, інтенсифікації вироб­ництва та розвитку сфери послуг у містах. Державна міграційна політика має включати і діяльність із забезпечення та захисту прав та інтересів укра­їнців за межами України з метою подолання «витіснення» українців з дер­жав колишнього СРСР. Адаптація біженців і переселенців - завдання всіх гілок державної влади, громадських організацій та комерційних структур.

Питання міграції в Україні, як і в усьому світі переросли в міжнародну проблему, пов’язану зі специфічними та важкими соціально-економічними та практичними умовами. Все це зумовлює потребу здійснення таких невід­кладних завдань:

0 розробки проектів державних і міждержавних програм та забезпечен­ня їх реалізації;

0 здійснення із зацікавленими органами виконавчої влади імміграцій­ного контролю з пунктах пропуск через державний кордон;

0 визнання відповідно до чинного законодавства правового статусу осіб, що прибувають в Україну;

0 розробку та здійснення заходів щодо залучення та використання пра­ці іноземних громадян на території України;

0 організацію прийому та розміщення біженців і вимушених пересе­ленців на території держави;

0 захист прав мігрантів та підготовка пропозицій із вдосконалення за­конодавства в галузі міграції;

0 здійснення співробітництва з міжнародними та зарубіжними органі­заціями з питань міграції.

Геополітичне становище України, «прозорість» державних кордонів між колишніми республіками СРСР, гуманні закони щодо осіб, які шукають при­тулку в Україні, створюють ситуацію, за якої, по-перше, Україна стає місцем притягання біженців, по-друге, термін їх перебування в країні може бути до­сить значним через неможливість отримання притулку в третіх країнах. Мігра­ційна політика України має здійснюватися відповідно до таких принципів:

0 вибір мігрантами місць проживання та видів зайнятості відповідно до державних та регіональних програм міграції та згідно з чинним зако­нодавством;

0 неприпустимість дискримінації мігрантів за ознаками раси, віроспо­відання, громадянства, статі, належності до певної соціальної групи чи політичних переконань;

0 особиста участь мігрантів у облаштуванні на новому місці проживан­ня чи державної підтримки їх ініціативи та самодіяльності;

0 застосування квот у прийомі біженців;

0 заборона висилання чи примусового повернення біженців у країни, звідки вони прибули, крім випадків, передбачених законом.

Міграційні переміщення в Росії (Біженці та мігранти з республік ко­лишнього СРСР). Причини: соціальна стабільність в РФ, краще економіч­не становище, нижче безробіття, створена Федеральна міграційна служба, розвивається інститут допомоги біженцям та вимушеним мігрантам, мож­ливості виїзду на Захід після отримання статусу біженця (транспортна інф­раструктура).

На січень 1994 р. зареєстровано 477 900 біженців та мігрантів з країн СНД - 2/3 росіяни. Далеко не всі реєструються, особливо молодь, яка, іммі- груючи в Росію, уникала участі у війні в себе на батьківщині (азербайджан­ці, вірмени, грузини, абхазці, осетини та таджики - їх загальна кількість понад 1 млн, за іншими даними - від 2 до 2,5 млн чол.).

Партнери по СНД ще не вживають заходів щодо попередження транзиту та незаконної імміграції через свою територію в Росію, запровадили безві­зовий режим на своїх колишніх кордонах з багатьма країнами, що постав­ляють мігрантів. Конвенційні гарантії недоторканості та дотримання прин­ципів ООН на тлі відсутності обмежувальних механізмів сприяли тому, що Росія стала магнітом для мігрантів.

Еміграція. Політика відкритих дверей призвела до різкого збільшення еміграції, особливо з 1988 р., коли була дозволена етнічна еміграція (євреї, німці, греки). Після 1990 р. еміграція з Росії стабілізувалася на рівні близько 100 тис. чол. За кордоном залишаються також студенти, бізнесмени тощо.

Імміграція. Відображає процес прибуття в країну легально з метою за­лишитися тут, проте чимало іммігрантів змінюють свій намір і стають по­тенційними транзитними мігрантами. Усього в РФ знаходиться до 1 млн іноземців, що прибули з-за меж СРСР. Це такі категорії:

0 студенти (залишаються близько 50% випускників-іноземців);

0 іноземці, які працювали за міжнародними угодами та контрактом (від 20 до 40 тис. чол.);

0 іноземні громадяни та особи без громадянства, що прибули у пошуках притулку та отримання статусу біженця (40 тис.), в основному тран­зитні біженці з Сомалі, Ірану, Бангладеш, Шрі-Ланки, Непалу, які хочуть виїхати на Захід для отримання там статусу біженця;

0 іноземці-туристи та студенти, які намагаються віднайти можливості виїзду до Європи та Америки (до 50 тис. чол.);

0 іноземці, що прибули в Росію заради бізнесу, заробітку. Тільки в Си­біру та на Далекому Сході перебуває 170 тис. китайців.

Основні регіони проживання іноземців - Москва та Московська область, Санкт-Петербург, Далекий Схід та Північний Кавказ, великі міста європей­ської частини Росії.

Міграція за межі СНД. Висновки:

0 23 % мігрантів самі визнають своє перебування в Росії незаконним, бо не мають офіційного статусу;

0 мігранти позбавлені можливості реалізувати свій трудовий та загаль­ноосвітній потенціал. Третина з них - безробітні; житлові умови - не­задовільні;

0 в особливо тяжкому становищі мігранти з Афганістану та Африки - високе безробіття, бідність;

0 у дещо кращому стані - економічні мігранти (китайці та в’єтнамці), в основному здібні торгівці, рівень їх зайнятості вищий, ніж удома;

0 більше половини мігрантів бажають виїхати з Росії, особливо студенти;

0 головний вектор транзитної міграції з Росії - Західна Європа, США та Канада;

0 у 35 % мігрантів, що бажають виїхати, немає коштів на квиток.

У Росії та інших країнах СНД спостерігається стадія концептуалізації міграційної політики, усвідомлення її основоположних засад. Нині існує два напрями міграційних потоків:

1) так звана звичайна міграція - пошук роботи, тобто міграція робочої сили, сімейні та політичні причини, пошук притулку, етнічна мігра­ція, кліматичні умови тощо;

2) вимушена міграція, що виникла раптово та в значних масштабах.

Перший вид міграції достатньо вивчений, має свої закономірності, роз­роблені певні документи, принципи, міжнародні угоди, декларації, пакти.

Другий потребує наукового пророблення та прийняття відповідних зако­нів, зокрема щодо громадянства, особливо, коли ціла категорія людей стає жертвами систематичної дискримінації, позбавляються громадянства.

Закони РФ, України, Казахстану, Бєларусі досить демократичні, оскіль­ки дають змогу отримати громадянство всім, хто проживає в цих країнах, без будь-яких дискримінацій.

Проте в деяких країнах колишнього СРСР, особливо в державах Балтії, закладено основи для порушення прав людини під приводом зміцнення дер­жавності, її етнічної справедливості тощо.

Законодавство Литви містить дискримінаційні статті, які суттєво об­межують коло осіб, здатних отримати громадянство.

Спостерігається тенденція за допомогою законів значно скоротити чи­сельність етнічних росіян та змінити співвідношення представництва у ви­борчих державних органах на користь корінного населення. Інші фактично усуваються від участі у виборах, приватизації, перетворюються на людей «другого сорту», втрачають роботу.

Усе це відкриває шлях до нетерпимості, агресивного націоналізму, спри­яє виникненню расової ненависті та дискримінації за етнічною ознакою. Звідси - міграція, потяг до втечі від звичного середовища, від нестерпної об­становки внаслідок дії негуманних, недемократичних законів.

Тому й існує гостра потреба захисту прав людини у місцях проживання, розв’язання проблем громадянства - запровадження подвійного громадян­ства чи підготовка Декларації прав людини країн СНД, прийняття угоди про політичний притулок в цих країнах.

Демографічні наслідки. Суттєвим демографічним наслідком міграцій­них потоків в СНД протягом 50 років стала докорінна зміна етнічного скла­ду держав Балтії - значного приросту частки слов’ян, зокрема, росіян. Цей приріст цілком очевидний у країнах Балтії, де імміграція слов’ян супро­воджувалася скороченням числа прибалтів унаслідок радянської анексії. З 1940 по 1989 р. в Естонії частка слов’янського населення збільшилась з З до 37%, у Латвії частка латишів скоротилась з 77 % у 1935 р. до 52 % у 1989 р., а частка слов’янського населення склала 44 %.

В Україні у 1989 р. росіян стало 22 % замість 9,2 % у 1926 р. В Казахстані з 1939 р. частка російського населення склала 40 % (3 %). У Бєларусі та Узбе­кистані кількість росіян також збільшилась (від 1926 до 1989 р. - подвоїлась). Стабільним був етнічний розподіл населення у Грузії, Молдові, Туркменістані, Киргизстані та Таджикистані. Зворотна тенденція не в змозі суттєво змінити демографічний дисбаланс, який виник після 50 років масової міграції. Для цього потрібен час, доки не зникнуть наслідки «старих» міграційних потоків.

Завдання - врегулювати проблеми сучасної демографічної ситуації, роз­робити спільні заходи для подолання етнічного дисбалансу.

Від Російської імперії до СНД. Міграційні тенденції відіграли суттєву роль в утворенні демографічного, соціального, культурного та політичного профі­лю радянських республік. Це - відтік росіян та інших слов’ян з їх історичної батьківщини (XVI ст. - 1960 р.) та зворотний потік, в основному росіян у РФ в 1970 р. - по сьогодні). Як стверджують Р. Левіс та Р. Роуланд, масова мі­грація етнічних росіян з півночі європейської частини Росії на південь та схід зумовлювалась потребою в нових родючих землях. Міграція носила епізодич­ний характер, і до 1861 р. уряд активно опирався міграції на Далекий Схід, щоб він не став притулком для втікачів-кріпосних. Організована ж міграція здійснювалася в азійську частину Росії (засланці, ув’язнені). У 1880 р. поча­лася масова міграція до Сибіру, у 1906-1910 рр. мігрувало щорічно 2 162 000 чол. До 1896 р. незначною була міграція у Середню Азію в силу побоювання етнічних сутичок. Під час столипінських реформ російські поселення вини­кли у північних, найбільш заселених губерніях Казахстану, де переселенці майже не мали контактів з місцевим населенням. Після завоювання Кавказу (кінець XIX ст.) та відкриття нафтових родовищ почала розвиватися міграція із сільських районів у міські. Напередодні 1917 р. росіяни-мігранти прожива­ли в кількох зонах: сільських районах - у малонаселеному Сибіру, більш на­селеному Північному Казахстані, у міських районах - на Уралі, в Донецько­му басейні та районі Баку, де розвивалась видобувна промисловість.

Зворотна тенденція. З 60-х років міграція слов’ян на схід та південь змен­шилася. У 1959 -1970 рр. в Україні кількість іммігрантів вперше переважи­ла число емігрантів, а на Кавказі спостерігалася зворотна тенденція. Значна міграція відбувалася в Середню Азію та Казахстан (освоєння цілини). У При­балтиці темпи імміграції знищилися. У 1970-1979 рр. виникли міграційні протоки з Півдня та Сходу в європейську частину Росії, а в РРФСР іммігран­ти вперше переважили емігрантів. Суттєво скоротилася міграція в Середню Азію. У Казахстані та Киргизії - значний відтік слов’янського населення. У 1979 -1989 рр. чітко прослідковується тенденція міграції з півдня на північ, а слов’янські республіки перестали бути джерелом міграції. У Середній Азії різниця між числом іммігрантів та емігрантів скоротилася більше ніж на 1 млн чол., посилився відтік людей, вперше киргизи стали більшістю населен­ня у себе вдома. Такі самі процеси відбувалися на Кавказі, в Молдові, Вірме­нії. Отже, «зворотна тенденція», яка виникла у 60-х роках, відображуючи негативне сальдо міграції у слов’янських республіках, засвідчила докорінну зміну структури міграції, яка існувала впродовж 400 років.

Курс СРСР на індустріалізацію. Міграція значно змінилась після 1927 р., коли населення з сільських районів прямувало у міські (60 млн чол. внаслі­док індустріалізації, голодомору та Другої світової війни).

Робоча сила спрямовувалася на розвиток видобувної промисловості Си­біру та Середньої Азії, на схід та південь. Соціологи та географи вважають, що держава, навіть тоталітарна, не в змозі контролювати велетенські пере­міщення населення, що радянський уряд не мав послідовної міграційної по­літики при здійсненні курсу на індустріалізацію. Міграція була, як прави­ло, неорганізованою (на 60 % у ЗО - 40-х роках).

Програма вербування робочої сили була найуспішнішою: з 1930по 1951 р. вона охопила 22,4 млн робітників і ще 5,6 млн в 1951-1970 рр. З млн селян було переселено з Центральної Росії на схід. Програма забезпечення роботою після закінчення учбового закладу була ефективним засобом контролю за мі­грацією. Виникла плинність робочої сили, збільшилась частка тимчасового населення в Сибіру, Середній Азії та Казахстані внаслідок важких умов жит­тя. У 1932 р. для обмеження зростання нових міст введено внутрішні паспор­ти, прописка стала основною перепоною для вільного переміщення населен­ня. Приїзд мільйонів слов’ян, росіян докорінно змінив етнічних склад усіх радянських республік та призвів до відчутних диспропорцій в їх соціальному складі. Міста ставали російськими з точки зору культури та мови, а в селах мешкало переважно місцеве населення. Іммігранти майже не мали контак­тів з ними, працювали у багатоетнічних колективах, жили у зручних квар­тирах, мали високу зарплату, обіймали адміністративні посади, їх діти вчи­лись в особливих школах. Слов’яни вважали азіатські республіки невід’єм­ною частиною радянської держави і більшість з них не цікавилися місцевою культурою та традиціями, тим більш, що оселилися там «ненадовго».