7.7.  ПРОГРАМА ДІЙ КРАЇН СНД ЩОДО ДОБРОВІЛЬНОЇ РЕПАТРІАЦІЇ БІЖЕНЦІВ ТА ОСІБ, ЩО ПЕРЕБУВАЮТЬ У СИТУАЦІЇ, СХОЖІЙ З СИТУАЦІЄЮ БІЖЕНЦІВ

Добровільна репатріація - найбільш бажане рішення до вищеназваних осіб. Принцип добровільності є стрижнем міжнародного захисту та випливає з принципу невидворення. Держави мають поважати індивідуальні та вільно висловлені бажання зацікавленої особи. Біженці та особи, що перебувають у ситуації, схожій з ситуацією біженців, повинні мати можливість безпечно по­кинути країну, що їх прийняла, та репатріюватися в умовах безпеки та поваги і гідності у регіоні їх походження чи попереднього проживання або в будь-яке місце в межах їхньої країни. Організована репатріація має відбуватися впо­рядковано та поступово, на основі здатності країни походження прийняти цих людей. Не слід утруднювати спонтанну репатріацію. До і після репатріації необхідно створювати належні умови безпеки по маршрутах репатріації та в районах репатріації біженців, витримувати міжнародні стандарти захисту, гарантувати фізичну безпеку, включаючи захист від збройного конфлікту та подолання пов’язаного з конфліктом ризику. Слід також забезпечити мате­ріальну базу (доступ до землі, засобів існування). У ситуаціях збройного кон­флікту необхідні досягнення та реалізація політичного врегулювання. Протя­гом усього процесу репатріації та реінтеграції біженці повинні продовжувати користуватися міжнародним захистом. З боку держави необхідні конкретні законодавчі та адміністративні заходи (гарантія особистої безпеки та недотор­каності, закони про амністії, видача особистих та проїзних документів, реє­страція народжень та шлюбів, надання громадянства). УВКБ та МОМ можуть сприяти та допомагати у здійсненні добровільної репатріації. Планування про­грам репатріації має починатися своєчасно та включати всі постраждалі групи населення. Вони (програми) повинні передбачати надання транспорту, мате­ріальної та правової допомоги у відбудові житла, основної інфраструктури та адміністративних структур. Можливе створення тристоронніх комісій (пред­ставники країн походження, країни притулку та УВКБ ООН). Відбудова грома­дянського суспільства - важлива складова плану сприяння репатріації. Звід­си - наголос на зміцнення довіри (сприяння діалогу, публічні завіряння, угоди про добровільну репатріацію та нагляд за становищем у галузі прав людини з боку міжнародних та НУО). Можуть бути розроблені програми примирення. Особливу увагу слід приділяти міжетнічним відносинам у країнах репатріації та правам осіб, що належать до меншин. Особам, що репатріюються, повинні бути гарантовані недискримінація та повне дотримання прав людини на тих же умовах, що й громадянам країни. Крім того, репатрійованих не можна пе­реслідувати чи карати за те, що вони покинули попередні місця проживання. Може прислужитися розробка програм примирення, використання досвіду та інструментарію міжнародних та НУО в галузі постконфліктної реабілітації.

Законодавство. Внутрішнє законодавство в галузі імміграції має встановлю­вати умови в’їзду, виїзду та перебування в країні іноземців, а також їх права та обов’язки. В ньому необхідно вказати спектр громадянських, соціальних, еко­номічних та культурних прав, наданих мігрантам, що прибувають у країну на законних підставах. Варто надавати особам, які тривалий час проживають у кра­їні, рівний з громадянами країни доступ до суспільних послуг, а також право на створення громадських об’єднань неполітичного та невійськового характеру. В законодавстві варто також вказати умови доступу осіб, які тривалий час прожи­вають у країні, до ринку праці та можливі обмеження такого доступу. Слід також вказати на зв’язок між правом на проживання та правом на працевлаштування, а також умови, які застосовуються у разі безробіття. Внутрішнє законодавство має чітко визначити умови, на яких держава, що приймає, може відіслати мігранта, який законно проживає на її території, з міркувань забезпечення громадського порядку чи національної безпеки. Треба також з’ясувати ступінь обмеження сво­боди пересування осіб у чеканні їх вислання. Мають бути визначені гарантії про­цедурного характеру (можливість перебування в країні до прийняття остаточ­ного рішення). Всі мігранти мають бути захищеними від насильного вислання, зокрема колективного. Слід розробляти внутрішнє законодавство, що стосується незаконної міграції. Незаконне переправлення мігрантів через кордон та зговір з цією метою слід розглядати як кримінальний злочин. До них належать і підбу­рення до такого правопорушення, а також сприяння в його здійсненні. Необхід­но передбачити можливість конфіскації прямих чи побіжних прибутків, отри­маних в результаті незаконного переправлення мігрантів через кордон, а також конфіскації транспортних засобів та ін. Слід також заборонити працевлаштуван­ня осіб, які незаконно в’їхали чи перебувають на території тієї чи іншої держави. Законодавство з питань біженців має бути узгоджене з Конвенцією про статус бі­женців 1951 р. та Протоколом до неї 1967 р., іншими стандартами. Відповідно до принципу невислання (ст. 33 Конвенції 1951 р.) необхідно заборонити вислання біженців та повернення їх на кордон країни, де життю та свободі загрожує небез­пека. У законодавстві слід передбачити процедури визначення статусу біженця та критерії надання притулку, право на тимчасове проживання та доступ до соці­ального забезпечення й медичного обслуговування, права осіб, що шукають при­тулок, а також права потерпілих після надання їм статусу біженця. З метою по­долання ситуації без громадянства у чинне законодавство в галузі громадянства слід внести зміни з метою узгодження його з міжнародними стандартами. Слід надавати громадянство будь-якій дитині, що народилася на території держави. Законодавство має передбачити спрощені процедури надання громадянства осо­бам, які інакше стануть апатридами. Кожна людина повинна мати можливість змінити своє громадянство. Забороняється позбавлення громадянства за озна­ками раси, етнічної приналежності, статі, віросповідання чи політичних пере­конань. Випадки позбавлення громадянства повинні чітко передбачатися зако­ном та можуть допускатися лише після виконання у повному обсязі відповідних юридичних процедур. Іноді чинне законодавство необхідно привести у відповід­ність з конституціями. Слід уникати суперечностей між законодавчими актами, а також між ними та адміністративною практикою з метою забезпечення повного | дотримання положень відповідних міжнародних документів. Внутрішнє законодавство слід привести у відповідність з міжнародними нормами та стандартами в галузі прав людини, а також відповідними міжнародними зобов’язаннями в галузі міграції та захисту біженців. Держави мають підписати та ратифікувати відповідні міжнародні документи щодо біженців, осіб без громадянства та мігрантів, |]| а також міжнародні документи в галузі прав людини. Включаючи Міжнародний і пакт про громадянські та політичні права, Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права та Європейську Конвенцію захисті прав людини та і основних свобод.

Інституційні рамки. Програма дій країн СНД передбачає розвиток інституційного потенціалу урядів країн СНД як пріоритетного для довгостроко­вого розв’язання проблем недобровільного переміщення населення. Як пра­вило, такий процес розраховується на тривалу перспективу та здійснюється у більшості цих країн, включається у рамки реформи державних інститутів. Саме ці дії сприяють створенню та зміцненню загальнодержавного потенці­алу врегулювання міграції. Міжнародна ж допомога полягає в експертних консультаціях, обміні досвідом, спільних наукових дослідженнях, семіна­рах, зустрічах спеціалістів, учбових програмах, у підтримці НУО та поста­чанні устаткування, у вигляді нагляду за виконанням певних заходів. Про­грама дій охоплює створення державних міграційних інститутів, першим кроком у цьому напрямі є розробка політики щодо недобровільних перемі­щень населення, яке, свою чергу, являє собою базу та рамки для створення чи розробки належних законодавчих основ та адміністративних структур.

Надання надзвичайної допомоги. Термінова допомога своєчасно і на основі комплексного підходу надається біженцям, особам, що знаходяться у ситуації, схожій з ситуацією біженців, особам, переміщеним всередині краї­ни, недобровільно переселеним особам, екологічним мігрантам, а також при­ймаючим громадянам. Ці особи, серед іншого, і як мінімум, повинні мати можливість користуватися міжнародно визнаними громадянськими права­ми та отримувати всю необхідну допомогу, зокрема допомогу, що забезпечує підтримання життя (продовольство, вода, житло, санітарні та медичні послу­ги). Вони не повинні піддаватися дискримінації за ознаками раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, громадянства чи соціального походження, майнового стану, народження тощо. Вони пови­нні розглядатися як суб’єкти права і мати вільний доступ до суду та інших компетентних адміністративних установ. Розміщення цих осіб на території країни, в яку вони прибули, повинно визначатися міркуваннями гарантій їх безпеки та благополуччя, а також вимагати безпеки країни, що приймає. Допомога повинна враховувати місцеві умови, звичаї, релігійні та інші осо­бливості груп, які отримують допомогу. Надзвичайна допомога надається з урахуванням довгочасних потреб розвитку груп, що отримують цю допомо­гу. Надання допомоги має зосереджуватись на тому, щоб послабити тиск на існуючі ресурси та структури і підтримувати добрі стосунки між місцевим населенням та переміщеними особами. Слід з самого початку встановити та підтримувати певну збалансованість між наданням послуг і матеріальною допомогою переміщеним особам та потребам місцевого населення. Необхідно заохочувати створення неурядових мереж самозабезпечення на основі місце­вих громад. Як громадяни держави, в якій вони проживають, особи, перемі­щені всередині країни, недобровільно переселені особи та деякі з екологічних мігрантів користуються підтримкою з боку своєї держави. Одначе вони по­требують захисту. Надзвичайні ситуації супроводжуються широкомасштаб­ним притоком осіб, що шукають притулку. Цих осіб зобов’язана приймати

держава, в якій вони достатньо обґрунтовано шукають притулку. Держава у крайньому разі повинна прийняти їх тимчасового на надати їм захист.

Осіб, що шукають притулку, приймають без дискримінації. Якщо не перед­бачається довгострокового рішення, слід розглянути можливість спрямування зусиль з надання допомоги на реабілітацію та розвиток з метою допомоги цим групам шляхом поліпшення житлових умов, розвитку прибуткових видів ді­яльності та надання основних соціальних послуг (освіта, медична допомога).

Повернення незаконних мігрантів. Ефективне повернення та зворотний прийом незаконних мігрантів - ключові елементи у подоланні незаконної міграції та незаконного переправлення мігрантів за кордон. Рекомендується забезпечити повернення з країн СНД незаконних мігрантів безпосередньо в країни їх громадянства за умови, що їх повернення не суперечить Конвенції 1951 р. Незаконних мігрантів слід повертати та приймати в організованому порядку та за умов, що гарантують їх безпеку та гідність. Державам слід здій­снювати зворотний прийом своїх громадян чи осіб, що постійно проживали на їх території і які незаконно проживають в зарубіжних країнах чи незаконно в’їхали до неї. Зворотний прийом повинен здійснюватися гуманно, оперативно та гнучко. Людська права незаконних мігрантів повинні задовольнятися до, під час і після їх повернення. Слід створювати державні двосторонні та багато­сторонні механізми зі сприяння поверненню незаконних мігрантів. Це спів­робітництво може включати угоди та домовленості щодо зворотного прийому, а також угоди щодо незаконних мігрантів та незаконної транзитної міграції. Програми МОМ можуть бути корисними у попередження невпорядкованої мі­грації та при наданні гуманітарної допомоги. Ці програми засновані на прин­ципі добровільності та передбачають тісне співробітництво між країною, що приймає, країною повернення, зацікавленими НУО та організаціями, що реа­лізують ці програми. Країнам СНД рекомендується розробляти такі програми у співробітництві з МОМ. Для сприяння поверненню та подолання незаконної міграції можна було б передбачити створення на обмежений період гнучких стимулів. Поверненню інших осіб сприяв би компонент реінтеграції, який включає індивідуальну допомогу та місцевий розвиток. Слід уникати дискри­мінації між групами, що отримують допомогу, та громадянами даної країни.

Розв’язання конфліктів. Країни СНД будуть керуватися принципом мирного врегулювання спорів відповідно до міжнародного права. Статуту ООН та інших міжнародних зобов’язань. З цією метою їм слід проводити інтенсивні дипломатичні консультації і в повному обсязі використовувати всі наявні міжнародні інструменти, такі, як відповідні механізми ОБСС в галузі мирного врегулювання спорів. При загальному політичному врегулю­ванні слід всіляко враховувати гуманітарні питання. Зацікавленим сторо­нам слід надавати послуги третіх країн щодо посередництва та здійснення переговорів на основі об’єктивності, конфіденційності та співробітництва. Необхідно повною мірою використовувати механізми та інструменти ОБСС з врегулювання криз.

Співробітництво з міжнародними організаціями. Програми технічного співробітництва охоплюють діяльність щодо зміцнення потенціалу з метою надання допомоги країнам СНД та вдосконалення їх організаційних струк­тур і управлінських можливостей, розвитку інформаційних систем, діяль­ність з метою надання урядам відповідної інформації для використання при плануванні та прийнятті рішень, діяльність, спрямовану на привернення уваги широкої громадськості до питань міграції та біженців, проведення форумів з тим, щоб дати можливість країнам СНД та іншим зацікавленим урядам обговорити питання міграції та біженців. Міжнародні організації закликаються продовжувати сприяння країнам СНД у сфері допомоги в надзвичайних ситуаціях, репатріації чи інтеграції, розробки та здійснення Програми дій країн СНД. Країнам СНД слід співробітничати з договірними органами ООН, регіональними чи іншими організаціями та міжнародними установами з прав людини, гуманітарного права, що стосуються біженців.

Співробітництво між країнами СНД та іншими зацікавленими держа­вами. Можливі галузі співробітництва: проблеми біженців, обмін інфор­мацією про країни їх походження, повернення осіб, що належать до рані­ше депортованих народів; особи, переміщені всередині країни, екологічні мігранти, охорона навколишнього середовища, незаконна міграція, права осіб, що належать до національних меншин. Таке співробітництво вклю­чає укладення угод, технічну допомогу, яка надається прямо чи через між­народні та НУО (надання експертних послуг, обмін досвідом, персоналом, підтримка державних міграційних програм). Участь у спільних процесах та форумах - важливий елемент стимулювання регулярного обговорення питань, пов’язаних з міграцією, та здійснення координації політики й за­конодавства. Краще взаємопорозуміння між народами надасть поштовх розвитку культурних, економічних та політичних обмінів. Тісного співро­бітництва потребує боротьба з незаконною міграцією та переправленням мі­грантів через кордон. Країнам слід надавати допомогу одна одній у боротьбі з міжнародною злочинністю та розглянути можливість підписання двосто­ронніх угод, включаючи угоди щодо зворотного прийому, вжиття внутріш­ньодержавних заходів для допомоги в цьому. Слід сприяти обміну інфор­мацією про незаконне переправлення мігрантів через кордон та незаконну міграцію (дані щодо ситуації в країнах походження, маршрутах і способах незаконного в’їзду, пунктах транзиту, місцях перетинання кордону та ви­дах транспорту, незаконних мігрантів, засобах підробки проїзних, засвід­чуючих особу та інших документів).

Співробітництво між країнами СНД. Мета полягає в тому, щоб здійсню­вати співробітництво в галузі міграції та пов’язаних з нею питань на дво- та багатосторонньому рівнях між країнами СНД, а також між ними та зацікав­леними країнами, відповідними міжнародними та НУО, іншими незалеж­ними учасниками. Дво- та багатостороннє співробітництво необхідне при розв’язанні проблем осіб, що належать до раніше депортованих народів, які

бажають повернутися на свою батьківщину та для обміну інформацією про країну походження на місці реєстрації осіб, що шукають притулку.

Міжнародне співробітництво буде сприяти врегулюванню та управлінню міграційними потоками і добровільній репатріації біженців та осіб, що пере­бувають у ситуації, схожій з ситуацією біженців; поверненню осіб, що нале­жать до депортованих народів; реінтеграції осіб, переміщених всередині краї­ни, та осіб, що переміщуються недобровільно; розв’язанню проблем екологіч­них мігрантів, захисту прав мігрантів, особливо їх прав власності, розвитку механізму раннього оповіщення та готовності до надзвичайних ситуацій.

Це співробітництво має велике значення для запобігання незаконній мі­грації та незаконній транзитній міграції, зокрема того, що стосується візо­вої політики, повернення та зворотного прийому, обміну інформацією.

Співробітництво може включати субрегіональні підходи до міграційних питань, особливо щодо врегулювання міграційних потоків та вдосконалення національного законодавства, структур та програм. Субрегіональні центри з міграції могли б відіграти роль каталізатора в цьому співробітництві.

Спостереження та раннє оповіщення. Програма дій країн СНД передбачи­ла створення чи розвиток загальнодержавної мережі зі збору, аналізу та роз­повсюдження інформації щодо ситуацій, за яких можливі раптові чи масові недобровільні переміщення населення. Розв’язувати ці проблеми можна було б доручити державним міграційним службам чи іншим відповідним устано­вам (скажімо, відділенням на місцевому рівні чи на рівні посольств). Неуря­дові організації та інші незалежні учасники - це самостійні та надійні джере­ла інформації, що можуть відігравати важливу роль у ранньому оповіщенні.

Заохочується співробітництво між міграційними та іншими відомства­ми країн СНД з метою обміну відповідною інформацією про потенційні дже­рела недобровільних переміщень. Субрегіональні міграційні центри могли б здійснювати функції нагляду та раннього оповіщення. Слід заохочувати тісне співробітництво з існуючими структурами раннього оповіщення, що стосується природних, екологічних та техногенних катастроф та інших над­звичайних гуманітарних ситуацій. На міжнародному рівні країни СНД бу­дуть повного мірою застосовувати механізми раннього оповіщення, створені ООН, включаючи проведення міжвідомчих та міждепартаментських кон­сультацій, а також відповідні інструменти та механізми ОБСС - регулярні політичні консультації у рамках Постійної Ради, Верховного Комісара ОБСС у справах національних меншин, Бюро з демократичних інститутів і прав людини, діючого голови та довгострокових місій, згідно з їх мандатами.