7.1.  ВСТУПНІ ЗАУВАЖЕННЯ

В основі цього розділу - розкриття концептуальних підходів змісту, спрямованості міжнародної конференції щодо проблем біженців та мігран­тів у країнах СНД, у якій взяли участь 75 держав, включаючи всі країни СНД, близько 100 міжурядових та неурядових організацій.

Розкриваються головні практичні результати конференції - вироблення Програми дій, розробки спільної стратегії УВКБ ООН та Міжнародної орга­нізації з міграції, схвалення переліку пріоритетів по кожній з країн СНД.

Країни СНД мають будувати свої відносини з іншими державами на основі загальнолюдських цінностей та інтересів, поваги свободи соціально- політичного вибору, деідеологізації міждержавних зв’язків, потягу до парт­нерства, демілітаризації міжнародних відносин, створення глобальних та регіональних структур міжнародної безпеки, яка б базувалася на поєднанні взаємних інтересів та потреб, гуманітарному співробітництві.

Взаємодія держав та їх владних структур сьогодні особливо актуальна у зв’язку з гуманним вирішенням питань возз’єднання сімей, одруження гро­мадян різних держав, розвитком всебічних контактів між людьми, органі­заціями.

Це видається особливо важливим, оскільки досягнуті на конференції домовленості складають реальну базу для посилення заходів, які вживають країни СНД з метою поліпшення міграційної обстановки. Важливо й те, що Програма дій окреслила чіткі рамки майбутніх проектів у галузі міграції, які здійснюватимуться у партнерській взаємодії держав на основі балансу правозахисних, організаційних та матеріальних параметрів.

Міграційний компонент має стати важливим чинником зміцнення ста­більності у контексті створення моделі загальноєвропейської безпеки XXI ст.

Поняття та терміни, вміщені в цьому розділі, засвідчують розповсю­дження міжнародного права на ті сучасні форми міграції, які досі не регу­лювалися.

Підсумкові документи з конференції переконують у тому, що забезпе­чення прав людини є важливою умовою усунення вимушеного переміщення населення, стабілізації міграційної обстановки в країнах СНД.

Програма дій, зміст якої вийшов далеко за межі пострадянського простору, отримала позитивний відгук світової громадськості, яка, в свою чергу, всіляко підтримує зусилля країн СНД щодо врегулювання міграційних процесів.

Розділ містить також матеріали, які відображують конкретні заходи чи не в кожній країні СНД щодо здійснення міграційної політики на місцях, містить тлумачення відповідного законодавства, спільні та специфічні під­ходи, особливості, сильні та слабкі сторони діяльності у міграційній сфері.

Водночас відображені матеріали Керівної групи (липень 1997 р.), ство­реної у Женеві для нагляду за процесом здійснення рішень конференції.

Поняття, визначення та концептуальний матеріал, вміщений у розділі, відбивають також усю гостроту визначень законодавством країн СНД право­вого статусу іноземців, осіб без громадянства, біженців, підстави їх перебу­вання в цих країнах. Наголошується на різних моделях надання громадян­ства, виїзду та в’їзду на територію держав, на певних напрацюваннях щодо регламентації правового статусу іноземців у колишньому СРСР. Вказано, що саме сприйнято сучасним законодавством країн СНД з погляду певних реалій становлення нової державності, міжнародних пактів та договорів.

Зрештою проблема правового статусу іноземців, осіб без громадянства та біженців - це частина загальної проблеми правового становища особи в сучас­ному світі, прав людини та громадянина, що надзвичайно важливо у зв’язку з розвитком світових інтеграційних процесів, входження України, Росій­ської Федерації та інших у світове співтовариство. Демократична, правова соціальна держава, громадянське суспільство, які творяться на наших очах, нова правова система - це те реальне тло, яке може стати базою подальшого вдосконалення державно-правового статусу особи, включаючи іноземців та біженців, що в свою чергу має принципове значення для зміцнення демокра­тії у пострадянському просторі, гарантування прав та свобод людини.

Лейтмотив розділу - існуючі реалії, тенденції розвитку етносоціальних та етнополітичних процесів у світі об’єктивно визначають посилення взає­модії різних країн, необхідність узгодження законодавчих норм при розв’я­занні проблем біженців, мігрантів з урахуванням стандартів прав людини.

Переміщення населення в СНД пов’язано з низкою причин. Етнічна на­пруженість та масові переміщення населення для цієї частини світу не нові. Сучасні проблеми своїм корінням сягають радянського, навіть імперського періоду. Як Російська імперія, так і відбудована насильницькими методами радянська імперія охоплювала 11 тимчасових зон і простягнулася на 5600 миль від Балтійського та Чорного морів на заході та до Тихого океану на схо­ді. СРСР також успадкував від царської імперії цілий комплекс національних проблем, які існували у двох площинах: вертикальній - взаємовідносини між політично та культурно домінуючою російською нацією та неросійськими на­родами, чимало з яких намагалися створити власні незалежні держави, та горизонтальній - віддзеркалення суперечності між неросійськими народами, що жили поруч, які часто ускладнювалися центральною політикою.

Ленін та більшовики від самого початку пішли на деякі поступки націо­нальним почуттям, щоб досягти лояльності неросійських народів. Сам же СРСР було організовано за територіально-етнічним принципом згори донизу, аж до регіонального та місцевого рівня. У Середній Азії з метою зруйнування єдиного Туркестану (так звалася більша частина мусульманської Середньої Азії після підкорення Росією у XIX ст.) були створені нові національні республіки. Тут, як і на Кавказі, національні кордони встановлювались довільно. У високо цен­тралізованій унітарній структурі СРСР, яким правила монолітна комуністична партія, 150 основних національностей проживали у власних, номінально суве­ренних союзних республіках. У цій багатонаціональній палітрі були десятки етнічних груп, великих і малих, зі своїми «власними» автономними утворен­нями. СРСР відрізнявся від інших імперій тим, що радянські керівники, від Леніна до Горбачова, намагалися «перекувати» окрему особистість, народи та все суспільство відповідно до усепроникної ідеології. їхня політика, спрямо­вана на широкомасштабні економічні перетворення та соціальне й культурне «будівництво», дозволяла досягти економічного та соціального прогресу, проте методи терору та примусу принесли величезні страждання, призвели до втрати мільйонів людей та їх переміщення у таких масштабах, які важко собі уявити (з Криму та Кавказу в Сибір та Середню Азію були депортовані численні етнічні групи та сім’ї малочисленних народностей).

Після смерті Сталіна масштаби політичного терору та використання при­мусової праці скоротилися і багатьом, але не всім - репресованим та насиль­но переміщеним людям та народам - поступово дозволили повернутися у рід­ні місця. Використовуючи важелі економічного та політичного контролю, радянські керівники все ж продовжували масово переміщувати населення, як правило, етнічних росіян, українців та білорусів у неросійські республі­ки з тим, аби стимулювати розвиток регіонів та посилити контроль центру. Продовжувались міграції росіян та інших слов’янських народів у Середню Азію, на Кавказ та в Прибалтику, особливо в міста. Масовий наплив росіян в Україну також не послаблювався, і в 1989 р. вони склали 22 % населення республіки, чи більш як 11,3 млн чол. Стимулювання міграційних потоків заради політичних та економічних потреб посилювало етнічну напругу в неросійських республіках. Починаючи із сталінських часів офіційно підви­щилася провідна роль російського народу, російської мови та культури, а основним напрямом національної політики у післясталінський період стало формування «радянського народу» , культурне ядро якого складали росі­яни. Таким чином росіяни, які самі жорстоко постраждали у радянський період, стали привілейованою нацією. У той час, коли вивчення російської мови було обов’язковим, досить мало росіян чи російськомовних мігрантів брали на себе «тягар» вивчати мову корінної національності тих республік, де вони проживали. Коли у брежнєвський період у радянській командній економіці стали виразно виявлятися ознаки стагнації та зміни демографіч­них тенденцій, у радянського керівництва виникло передчуття невідворот­ного краху. Знижувався рівень народжуваності слов’янських народів, на­томість він збільшувався у середньоазіатських, створюючи психологічні проблеми та політичні побоювання у московських творців централізованого планування та генералів. Більш того, в міру розуміння народами Середньої Азії переваг модернізації та програм позитивних дій, вони стали діяти рі­шуче, а росіяни та інші змушені були виїздити. У 1980 р. цілком змінилася міграційна модель Північ - Південь, тобто напрям переміщення населення (слов’яни у республіки Середньої Азії та на Кавказ), почався їх від’їзд з Ка­захстану, Узбекистану, Киргизстану, Таджикистану та інших південних республік. Масштаби та гострота національного питання, яке давно прого­лошено розв’язаним, стали очевидними після проголошення Горбачовим політики гласності та перебудови. Ця політика, спрямована на переділ, але не злам радянської системи, одначе покінчила з тоталітарною імперією. Піс­ля послаблення важелів контролю проблеми, які раніше вигадувалися чи замовчувалися, раптом вийшли на передній план.

Значне переміщення населення, викликане планетарною катастрофою - аварією на Чорнобильській атомній станції (26 квітня 1986 р.), протягом на­ступних двох років етнічні конфлікти, що накопичувалися у результаті не­бажання радянського керівництва зайнятися національною проблемою, ви­кликали потік біженців та вимушених переселенців. Унаслідок подій в На­гірному Карабасі та навколо нього близько 400 тис. вірмен та азербайджанців посунулися у зустрічному напрямку із Азербайджану у Вірменію та навпаки. Міжобщинна різня у Фергані спричинила виїзд із Киргизстану та Узбекиста­ну близько 60 тис. турків-месхетинців - раніше депортованого народу. Пере­пис 1989 р., коли контроль центру було фактично втрачено, відбив загрозли­ві масштаби проблем, з якими зіткнулося радянське керівництво у спробах утримати імперію, що розпадалась: росіяни склали менше за 50 % серед 285 млн населення СРСР. Радянська політика пригноблення національної само­свідомості насправді призвела до протилежного ефекту, намітилась нова тен­денція до концентрації більшості народностей у своїх регіонах та їх зростаю­чої агресивності. На всій території СРСР міцніла національна самосвідомість, а неросійські національності від Молдови та Прибалтики до Середньої Азії, на противагу політиці русифікації, стали приймати закони про підвищення та зміцнення статусу рідної мови. Перепис виявив також розміри переміщень і переселень та величезну кількість людей, яким загрожувала небезпека пе­ретворитись у «чужих» і навіть колонізаторів на своїй батьківщині. Близько 1/8 російського населення, тобто від 54 до 65 млн чол., мешкало поза своїми національними утвореннями. Із них - 25,3 млн росіян, які були єдиною при­вілейованою групою, що користувались благами рідної культури та рідної мови за межами власної республіки та певною мірою почували себе як удома у будь-якій частині Радянського Союзу. Перепис також засвідчив, що водночас з імміграцією росіян в Україну та в Прибалтику продовжувався їх відтік із Середньої Азії та Закавказзя, де в силу різних причин вони не бачили для себе майбутнього. До початку 90-х років неросійське населення СРСР стало деда­лі більше невдоволеним Кремлем, підняло прапор національного самовизна­чення та суверенітету і приступило до створення чи відродження незалежних держав. Росіяни також заразилися вірусом «демократичного» націоналізму. Коли Єльцин та інші реформатори підхопили лозунг утвердження російсько­го суверенітету, імперський центр розколовся та втратив рішучість. Після не­вдалої спроби військового перевороту (серпень 1991 р.), який здійснили твер­долобі члени КПРС, що намагалися зберегти старі порядки, Горбачов та центр у грудні 1991 р., піддаючись тиску, були змушені прийняти компромісне рі­шення про заміну Радянського Союзу добровільною асоціацією - Співдруж­ністю Незалежних Держав. Це відбулося завдяки спільним діям керівників Росії, України та Бєларусі. Незважаючи на гостроту національного питання керівництво та більша частина населення СРСР були психологічно не готові до швидкого розпаду «єдиного» Союзу. В міру того, як процес дезінтеграції набирав швидкість, багато росіян за межами Росії почали почуватися поки­нутими внаслідок негаданих трансформацій політичної географії. Росія ж су­веренна держава - була також не підготовлена до організаційного розв’язан­ня проблем біженців, переселенців та військових, що поверталися в країну звідусіль. Напрямки переміщення населення - в основному всередині та між новими незалежними державами - також захопили зненацька і Захід. Зрос­таючі економічні труднощі, етнічна напруга та конфлікти породили у світі страх перед можливістю «припливної хвилі» із колишнього СРСР на Захід.

Характерна та тривожна риса пострадянської історії, пов’язаної, зокре­ма, широкомасштабними та неконтрольованими переміщеннями населення. На тлі політичної нестабільності, економічного хаосу та міжнаціональних конфліктів великий та різноманітний регіон (СРСР), на зміну якому прийшло аморфне недержавне утворення - СНД, переживає найбільші переміщення біженців та мігрантів з часів Другої світової війни. Хоча донедавна ці пере­міщення в основному обмежувалися кордоном Союзу та держав-наступниць СРСР, масштаби та складність існуючих і майбутніх проблем, пов’язаних із вимушеною міграцією, мають серйозні далекосяжні наслідки для сусідніх держав та всього міжнародного співтовариства. Переміщення населення ви­снажують обмежені ресурси нових незалежних держав, які не готові до та­кого розвитку подій, та загрожують підриву їх зусиль у сфері політичних і економічних трансформацій. Це змусило країни СНД першими визнати не­обхідність скоординованих дій та регіонального співробітництва у цій сфері. Складні проблеми біженців та переміщених осіб, викликані війнами, міжна­ціональними та общинними конфліктами, політичною та культурною нетер­пимістю, економічними конфліктами та екологічними катастрофами, мають серйозні наслідки для безпеки та гуманітарного розвитку, які виходять за межі СНД. Центральна та Східна Європа зіткнулася з проблемою нелегаль­ної та транзитної міграції на захід через територію СНД та її прозорі кордони із країн Азії та Африки, а Афганістан, Пакистан та Іран надають притулок біженцям із Таджикистану. Пострадянському ландшафту ще належить усто­ятися після найсильнішого політичного землетрусу, при тому, що значні тек­тонічні «зсуви» все ж тривають. Багаточисленні міжнаціональні конфлікти та широкомасштабні переміщення населення у різних частинах СНД свідчать про нестабільність і загрозу майбутніх потрясінь та загострення кризи.

Переміщення населення в СНД ґрунтується на трьох основних принци­пах: повернення, що є єдиним реальним розв’язанням проблем переміщеного населення в регіоні, добровільності повернення та розумінні того, що політич­не рішення - необхідна, але недостатня умова для повернення. Важливими є стадії планування та підготовки до повернення, передбачення його різних варіантів щодо різних категорій переміщених осіб, а також створення коор­динаційного механізму для ефективного використання ресурсів. Соціальна інтеграція може бути успішною лише тоді, коли ще до повернення повинні бути задоволеними основоположні потреби щодо безпеки та відновлення за допомогою міжнародного співтовариства нормальних умов життя та необ­хідні інфраструктури. Акцент зроблено на концепції переходу від екстреної допомоги до розвитку, необхідності розробки механізму її реалізації. Міжна­родне ж співтовариство має змістити акцент з надання гуманітарної допомоги на соціальну реінтеграцію. Наголошується на принципі спільної відповідаль­ності країн СНД за розв’язання проблем переміщеного населення.

Масовість переміщення населення в СНД спричинила безліч проблем, що стає загрозливим на тлі економічних труднощів, падіння рівня життя та зубо­жіння мас. Угоду про допомогу біженцям та вимушеним переселенцям підпи­сало лише 12 країн СНД (Україна, Молдова та Грузія відмовилися). Не підпи­сана чи не ратифікована угода 1956 р. (Бішкек) про створення міждержавного Фонду допомоги біженцям та вимушеним мігрантам. Вони залишилися де­клараціями. Труднощі налагодження регіонального співробітництва свідчать про суперечливий характер СНД та постійні політичні розбіжності всередині співдружності. У цій політично туманній асоціації триває боротьба між Росі­єю, Бєларуссю та Казахстаном, які виступають за тісніше співробітництво, та Україною і Молдовою, що протистоять перетворенню СНД у наддержавну структуру. Звідси - потреба створення заходів довіри як основи зміцнення регіонального співробітництва, що враховували б політичну та національну чутливість нових незалежних держав. Для міжнародних організацій, що по­чали працювати в СНД, цей регіон є нетрадиційним, що викликало розробку більш гнучкого підходу «навчання на ходу» , що пристосований для специ­фіки та потреб регіону і водночас утверджує міжнародні норми і практику. До цього додається «новизна» проблем - вони не мають очевидних правових прецедентів і важко піддаються ідентифікації всіма втягнутими сторонами. Проблема депортованих народів, скажімо, існує понад 50 років. Держави під назвою СРСР, відповідальної за насильницьке переселення і встановлення ка­рального режиму, більше немає, одначе проблеми репатріації, інтеграції, ком­пенсації та певної політичної реабілітації все ще не розв’язані. Де ж сьогодні починається і де закінчується відповідальність за розв’язання цих проблем? Проблема масового від’їзду росіян із Центральної Азії, Закавказзя та Балтії зачіпає делікатні, але істотні питання громадянства, національності, мови, які тісно пов’язані у СНД, як і в будь-якому іншому регіоні з причинами недо- бровільного переміщення населення. Ці питання слід розглядати без паніки, реалістично, адекватно оцінюючи їх гостроту і потенційну загрозу дестабілі­зації та людських страждань. Більше того, з урахуванням взаємопов’язанос- ті, величезного розміру та різноманітності регіону СНД слід орієнтуватися не на випадкові, а на добре продумані всеохоплюючі підходи. Нині вся постра­дянська структура потенційно нестабільна, просякнута конфліктами та тер­тям. Затримування та регулювання недобровільних переміщень населення залежить від самих країн СНД, від напряму їх розвитку та політики щодо зо­внішнього світу, від їх політичної волі та зобов’язань. І, зрештою, потенційні конфлікти здатні затьмарити існуючі суперечності. Необхідно терміново ви­знати наявність проблем, викликів та можливості регіону для здійснення ши­рокомасштабних превентивних і коректних заходів для стабілізації ситуації, стримування чи регулювання міграційних процесів.

Причинами переміщення населення в СНД є збройні конфлікти у Вір­менії, Азербайджані, Таджикистані та Російській Федерації (Чечня); між­національна напруженість у Киргизстані (Ошський регіон); політична не­стабільність - зокрема в Афганістані - призвела до від’їзду осіб казахської національності; відсутність захисту прав людини як каталізатор міграції; причини економічного характеру - еміграція чи переселення з сільських районів у Душанбе осіб таджицької та інших національностей; економічні, соціальні, психологічні та інші причини - відтік російськомовного населен­ня із Центральної Азії; репатріація - настрої особливо сильні серед росіян та українців у неслов’янських республіках; екологічні причини у зв’язку з Чорнобилем; демобілізація військових.

Проблеми переміщення населення в СНД випливають з розуміння того, що спадщину 70 років радянського правління подолати досить важко, а демокра­тичні та економічні трансформації являють собою складний та хворобливий процес, який не слід прискорювати. Наслідки національних конфліктів відомі: війна між Вірменією та Азербайджаном призвела до загибелі тисяч та перемі­щення сотень тисяч людей. У жовтні 1992 р. вибухнув конфлікт на Північному Кавказі, коли сотні тисяч інгушів були вивезені з Північної Осетії. Ускладнен­ня відносин між Грузією, Абхазією та Південною Осетією змусило покинути свої житла 300 тис. чол. Серйозні наслідки для всього регіону має громадянська війна у Таджикистані, сотні тисяч біженців втекли в Афганістан, Казахстан, Киргизстан та інші країни СНД. Проблеми виникли і в Узбекистані, де мешкає 950 тис. таджиків та 250 тис. казахів, у той час, як за межами цієї країни меш­кають 2,5 тис. узбеків. Біженці, тобто люди, що змушені втікати з нових неза­лежних держав, складають найбільшу категорію населення СНД, насильно ви­тісненого зі своїх місць. Визначальною рисою переміщення населення є досить велика кількість осіб, переміщених всередині регіону, жертв конфліктів, пере­слідувань, екологічних катастроф. Друга складова процесу переміщення насе­лення - так зване постімперське переселення: повернення мільйонів людей - добровільне чи примусове - на свою батьківщину чи батьківщину, покинуту через соціально-економічні чи політичні причини або внаслідок депортації. З 1922 р. близько півмільйона українців повернулися на батьківщину з інших держав СНД, близько 150 тис. казахів повернулися в Казахстан з Таджикиста­ну, Монголії та Афганістану. Підраховано, що з початку 1989 р. близько 3 млн чол. переселилися в Росію з тим, щоб уникнути конфліктів, не стати жертва­ми реального чи потенційного насильства та дискримінації. На кінець 1994 р. близько 600 тис. чол., приблизно 1/4 прибулих, були визнані біженцями чи ви­мушеними переселенцями. На кінець 1995 р. було зареєстровано 84 тис. чол. як вимушених переселенців із Чечні. Це не може не виключати загострення соціальної напруги у РФ з одного боку, а з іншого - позбавило центральноазі­атський субрегіон висококваліфікованого персоналу. У деяких державах Цен­тральної Азії проблема настільки загострилась, що були вжиті офіційні заходи, щоб заспокоїти слов’янське населення та запобігти «втечі умів» .

Інше коло проблем - доля депортованих народів (кримські татари, месхетинці та ін.). Лише після 1956 р. вони діждалися політичної реабілітації та отримали можливість повернутися додому. Месхетинці у 1989 р. піддалися повторному виселенню на ґрунті міжнаціонального протистояння, розсіялися по кількох країнах СНД (Азербайджан, Росія), деякі емігрували у Туреччину. Самих лише китайців нелегально в’їхало на територію РФ близько 150 тис. З’явилися «екологічні мігранти» - особи, що стали переселенцями внаслідок екологічних катастроф (Чорнобиль, трагедія Аральського моря, події навко­ло Семипалатинського полігону тощо) - лише з Киргизстану переселилось 17 тис. осіб внаслідок стихійного лиха. На 1 січня 1995 р. у Росії проживало близько 2 млн переселенців та екологічних мігрантів плюс 100 тис. робітни- ків-мігрантів, 500 тис. нелегальних мігрантів, із Чечні прибуло 430 тис. чол., із Придністров’я було переміщено більш як 100 тис. осіб. В Україні чекають повернення 220 тис. кримських татар і кілька десятків тисяч представників інших депортованих народів, 250 тис. турків-месхетинців бажають поверну­тися у Грузію. Близько 600 тис. осіб із РФ можуть емігрувати на Захід, а кра­їні знадобиться протягом 3-5 років до 400 тис. іноземних робітників.

Матеріали регіональної конференції з проблем біженців, переміщених осіб та інших форм недобровільних переселень в країнах СНД, зокрема зве­деної доповіді по країнах (1995) засвідчили необхідність перш за все зміни­ти заходи превентивного характеру, а також розглянути питання про вза­ємозв’язок між правами людини та міграцією.

Національні заходи. Країни регіону, які ще не зробили цього, повинні невідкладно здійснити такі заходи:

0 прийняти законодавство про біженців, міграції та питань громадян­ства;

0 розробити національну політику та програму в галузі міграції;

0 ефективно здійснювати прийняте законодавство;

0 створити міграційну службу, мережу відділень на регіональному рів­ні, на кордоні та в сусідніх країнах;

0 підготувати базу даних по біженцях, внутрішніх переселенцях та мі­грантах;

0 створити систему соціального захисту трудящих-мігрантів;

0 надавати біженцям житло, роботу та необхідну допомогу;

0 сприяти інтеграції біженців;

0 створювати тимчасові табори для біженців та переміщених осіб. Загальні заходи на регіональному рівні. Висловлюється побажання з пи­тань міграції та біженців розробити загальну систему законів та положень на регіональному рівні. Такі пропозиції включають:

0 єдину систему квот для біженців та мігрантів у рамках СНД;

0 єдиний підхід до визначення статусу біженців та інших мігрантів;

0 єдиний підхід до захисту прав власності всіх мігрантів;

0 довгострокову всеохоплюючу програму міграції на регіональному рівні; 0 скоординовану політику в галузі прав меншин.

Регіональне співробітництво. На думку більшості країн, необхідний ре­гіональний підхід до проблем міграції та біженців не лише на рівні СНД, а й у відносинах між СНД та її сусідами. Тому слід зміцнювати регіональне спів­робітництво як пріоритетне. Передбачається, щоб негайно були підписані та ефективно виконувалися двосторонні та багатосторонні угоди з таких питань: 0 регулювання та управління усіма видами пересування населення;

0 в’їзд та виїзд іноземців;

0 узгодження зусиль щодо запобігання незаконній міграції;

0 міграція трудових ресурсів, включаючи створення центрального бюро з питань міграції трудових ресурсів;

0 репатріація та повернення депортованого населення;

0 захист прав біженців і трудящих-мігрантів;

0 захист національних меншин.

Допомога з боку міжнародних організацій. Держави СНД, що надали доповіді, вважають, що без фінансової та технічної допомоги з боку міжна­родного співтовариства вони не зможуть вирішувати існуючі проблеми чи знайти довгострокові рішення, особливо у таких галузях:

0 розробці законодавства з питань міграції, зокрема, її регулювання, міграції робочої сили та захисту прав мігрантів;

0 здійсненні вищезгаданих національних заходів;

0 поверненні, реінтеграції біженців, допомозі у плані реабілітації та програми розвитку;

0 захисті прав мігрантів;

0 розробці програм контролю за міграцією з метою запобігання неза­конній міграції;

0 депортації незаконних мігрантів;

0 організації міграційних служб, зокрема мережі відділень та підготов­ки персоналу;

0 створенні централізованої бази даних по біженцях, внутрішніх пере­селенцях і мігрантах та обробці зібраної інформації;

0 обробці заяв біженців; реєстрації біженців та мігрантів;

0 отриманні інформації про країну походження осіб, що шукають при­тулку;

0 створенні пунктів прийому та центрів тимчасового розселення;

0 наданні допомоги біженцям;

0 розселенні біженців, мігрантів та депортованого населення, зокрема будівництві для них житла;

0 сприянні інтеграції мігрантів;

0 створенні можливостей у галузі зайнятості та розвитку соціальної інф­раструктури для мігрантів, підготовці програм працевлаштування;

0 створенні науково-дослідних центрів з проблем біженців і міграції та підготовки кваліфікованих спеціалістів.

Міжнародне співтовариство вважає за доцільне запобігання подальшого пе­реміщення населення. Основними компонентами успішної превентивної стра­тегії визначено запобігання міжетнічним конфліктам, врегулювання наявних конфліктів та підготовки на випадок виникнення нових. Наголос робиться на не­обхідності більш ефективного захисту прав людини як умови запобігання міжет­нічних конфліктів, пропаганди терпимості та культурного плюралізму, розвитку діалогу між країнами, вжитті превентивних заходів водночас на субрегіонально- му, регіональному та міжнародному рівнях, забезпечивши їх тісну взаємодію.

Саме ж регулювання міграційних потоків випливає з того, що управлін­ня процесом міграції не обмежується надзвичайними ситуаціями, а охоплює регулювання всіх типів міграційних потоків та контроль за ними. Міжнарод­не співтовариство прагне до створення відповідних урядових структур для розв’язання проблем з існуючими та потенційними міграційними потоками. У кожній країні варто створити єдиний централізований орган високого рів­ня, який виконував би координаційні функції, відповідав би за управління міграційними процесами та вироблення відповідної політики. Вартою уваги є ідея щодо єдиного регіонального підходу (у межах СНД) до проблем регулю­вання міграцією, створення регіонального центру підготовки з питань управ­ління міграційними процесами та координації політики в цій галузі.

Переміщення населення також передбачає контроль та раннє попереджен­ня, створення відповідних структур раннього попередження, отримання надій­ної та своєчасної інформації про потенційні переміщення населення; вдоскона­лення існуючих на національному, регіональному та багатосторонньому рівнях механізму збору та розповсюдження інформації щодо створення у кінцевому підсумку регіонального (у межах СНД) інформаційного центру. Вкрай гострою є необхідність створення бази ресурсів та забезпечення відповідних резервів, підготовки кадрів міжнародних організацій щодо надзвичайних ситуацій. Не­обхідно у зв’язку з цим забезпечити взаємну ув’язку гуманітарного та політич­ного процесів, які розвиваються різними, але паралельними шляхами. Вклю- ченість у цей процес організацій, що опікуються врегулюванням конфліктів, вкрай важливе. Водночас міжнародна допомога не повинна замінювати собою прихильність країн регіону (СНД) до пошуків довгострокових рішень проблеми переміщеного населення, особливо в умовах надзвичайного стану.

Тепер щодо наслідків переміщення населення в країнах СНД. Ними є навантаження на соціальну інфраструктуру, особливо в секторах освіти та охорони здоров’я; деформація ринку робочої сили; порушення суспільного й економічного життя - деформація ринку житла, зростання злочинності та правопорушень; загроза стабільності та безпеці, особливо з боку нелегальної міграції. У цілому розпад СРСР спричинив серію безпрецедентних перемі­щень населення у регіоні. Близько 5 млн чол. з колишніх радянських респуб­лік змінили місце проживання, рятуючись від насилля, економічних труд­нощів та політичних змін. Зміна демографічної ситуації, викликана цими масовими переміщеннями, призвела до виникнення значної напруги та но­вих проблем у відносинах між країнами СНД, особливо на тлі реформування економіки та національних інститутів. Неврегульовані масові переміщення населення підривають регіональну стабільність, а відсутність організованої підтримки погіршує становище людей, змушує їх зніматись з насаджених місць. Надаючи значення потенційній безпеці неконтрольованих масових переміщень населення в країнах СНД, Генеральна Асамблея у 1994 р. (49/ 173) закликала Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців скликати конференцію з проблем біженців, переміщених осіб та інших форм недобровільних переміщень у країнах СНД та відповідних сусідніх державах під назвою Конференція по СНД. Ця Конференція (травень 1996 р., Жене­ва) стала важливим кроком держав регіону та всього міжнародного співтова­риства на шляху до вироблення спільних гуманітарних стандартів, зробила певний внесок у справу посилення безпеки в регіоні СНД та за його межами.

Зрештою, фактичні чи потенційні переміщення населення є прямим на­слідком відсутності справжнього розуміння питань прав людини та прав меншин, а також поваги цих прав. Звідси - потреба всебічного підходу до проблем міграції та біженців.