5.7.  ЗАХИСТ БІЖЕНЦІВ У ЗАХІДНІЙ ЄВРОПІ

Згідно з Резолюцією, не потрібен новий розгляд прохань про надання притулку на кожному процедурному рівні. Проте вони мають передбачати деякі мінімальні процедурні гарантії: вирішувати на відповідному владно­му рівні, компетентному в питаннях надання притулку, а заявник має мож­ливість зустрітися з посадовою особою перед винесенням рішення.

Щодо мінімальних гарантій у рамках надання притулку вихідною є можливість для оскарження (перегляду) цього рішення, причому подання апеляцій повинно вести до відстрочення рішення про депортацію. Деякі країни (Сполучене Королівство, Португалія та Бельгія) вже зобов’язалися зробити це. Деякі країни (Швейцарія та Греція) не допускають оскарження у справі про цілковито необґрунтоване клопотання.

У Фінляндії, якщо голова Апеляційного суду з питань притулку пого­диться з думкою міністерства внутрішніх справ щодо цілковитої необґрун­тованості клопотання, оскарження неможливе.

Резолюція про мінімальні гарантії передбачає, що рішення щодо клопо­тань про надання притулку повинні прийматися органом, компетентним у питаннях надання притулку та прийому біженців.

У Франції рішення про допуск на територію країни приймає міністр вну­трішніх справ, а не орган, який задовольняє прохання щодо надання при­тулку у звичайному випадку (ОФПРА). Рішення з питань обґрунтованості клопотання про надання притулку виносить префект. В Італії процедура розгляду цілком необґрунтованих клопотань відсутня, рішення щодо пер­шої країни притулку приймає поліція. У Німеччині рішення про повернен­ня заявників, які клопочуться на кордоні країни та не включені у німецький список безпеки перших країн притулку, приймає прикордонна поліція.

У багатьох країнах (Франція, Німеччина, Норвегія, Сполучене Королівство та Бельгія) фактично здійснюють співбесіди, хоча Резолюція й передбачає, що зацікавлені особи повинні бути поінформовані про порядок розгляду прохання та про їх права й обов’язки мовою, яку вони розуміють. У Данії та Швейцарії розпо­всюджуються листівки, в інших (Франція, Німеччина Італія Норвегія) є трудно­щі, іноді цим займаються прикордонники та УВКБ ООН (Португалія, Іспанія).

УВКБ вважає, що:

0 всі заявники повинні отримати попередні консультації відповідною мовою від неурядових організацій, уряду та/чи УВКБ і отримали до­помогу у поданні письмової заяви;

0 заявник повинен мати змогу повністю висловитися на співбесіді з компетентною посадовою особою;

0 цілковита необґрунтованість клопотання чи зловживання правом його подання повинні встановлюватися органом, компетентним ви­значати статус біженців;

0 заявник, прохання якого відхилене, повинен отримати можливість для перегляду негативного рішення. УВКБ вважає, що для того, щоб повторний розгляд клопотання був змістовним, його повинен здійсню­вати орган, відмінний і по можливості незалежний від попереднього. Апеляція має призвести до відстрочки депортації, що дозволить заяв­нику залишитися в країні до закінчення розгляду справи;

0 УВКБ повинен мати доступ до всіх клопотань на всіх етапах їх розгляду.

Прискорення процедури захисту біженців у Західній Європі пов’язане з реакцією західноєвропейських держав на збільшення потоку осіб, які шука­ють притулку, в умовах розгляду необґрунтованих прохань про надання при­тулку. Це ж зумовило прийняття міністрами у справах імміграції країн Єв­ропейського Союзу резолюції ЗО листопада та 1 грудня 1992 р. щодо цілком необґрунтованих клопотань про надання притулку. У резолюції дано визна­чення цілком необґрунтованих клопотань, викладаються процедурні гаран­тії та передбачаються інші категорії осіб, які можуть розглядатися за при­скореною процедурою. Ці дві резолюції не носять обов’язкового характеру.

Деякі країни (Франція, Німеччина та Бельгія) здійснюють процедуру попе­реднього прийому (відбору) перед допуском на свою територію. Вони аналогіч­ні прискореним процедурам і розгляду цілком необґрунтованих клопотань.

Клопотання визначається у резолюції як цілком необґрунтоване, якщо в ньому не міститься посилання на будь-яке питання, що регулюється у Же­невській Конвенції. Якщо твердження заявника про побоювання пересліду­вань у власній країні нічим не підтверджене, то клопотання ґрунтується на неправдивих даних і є зловживанням процедурами з надання притулку.

Ці критерії загалом відповідають у загальному плані критеріям, визначе­ним у Висновках Виконавчого комітету, тобто клопотання «цілком обманні» або не стосуються критеріїв, які застосовуються при наданні статусу біженця.

Визначення Резолюції включене до низки законодавчих актів держав- членів ЄЄ, деякі з них розробили власне визначення цілком необґрунтовано- го клопотання, інші взагалі не зважають на це.

Принцип невислання - це наріжний камінь захисту біженців, служить гарантією від примусового повернення особи в обстановку переслідувань та іншої небезпеки. Його закріплено у різних формах у кількох міжнародних до­кументах про статус біженців та права людини (ст. 33.1 Конвенції 1951 р.).

Принцип невислання включений до законодавства багатьох країн. За­кон Фінляндії наголошує: «Ніхто не може бути повернутий на територію, де він може піддатися нелюдському поводженню чи переслідуванням... чи на територію, звідки він може бути далі відправлений на таку територію».

У Західній Європі принцип невислання порушується досить рідко щодо ви­знаних біженців, але зростає загроза для осіб, які шукають притулку, в аеропор­тах та інших пунктах в’їзду. Процедура попереднього відбору та з’ясування мож­ливостей в’їзду в країну, поряд з широким застосуванням понять «першої країни притулку» та «безпечної країни проживання» без необхідних процедурних га­рантій, збільшили ризик зворотного вислання осіб, які шукають притулку, - го­ловним чином після неприйняття чи відхилення клопотання на кордоні.

Фіктивне юридичне поняття «міжнародних зон», тобто транзитних зон в ае­ропортах та інших пунктах в’їзду, які вважаються такими, що знаходяться поза територією держави та поза її нормальною юрисдикцією ще більше ускладнює цю загрозу, звужуючи доступ до засобів правового захисту (іноземець в Греції - транзитній зоні аеропорту чи порту, який бажає продовжити поїздку за кордон - не вважається таким, що в’їхав на грецьку територію, а грецькі воласті не при­ймають прохань про надання притулку, які подаються у пунктах транзиту).

Засоби прикордонного контролю (перевірки в аеропорту та на борту літа­ка разом з візовим режимом можуть обмежити їх доступ до процедур визна­чення статусу та призвести до повернення біженців у небажану країну всу­переч принципу невислання. Такі заходи постійно вживаються у Франції, Німеччині, Нідерландах, Норвегії та Іспанії.

Ризик зворотного висилання осіб, які шукають притулку посилюється недостатнім доступом або ж відсутністю доступу до юридичної допомоги.

Отже, механічне застосування поняття «першої країни притулку» без необхідних гарантій може призвести до ситуації «на орбіті» чи до повернен­ня осіб, які шукають притулку, в країну де цей принцип не забезпечується У таких випадках, як правило, має місце запобіжне зворотне висилання. Пра­вове положення про його попередження діє, наприклад, у Фінляндії.

Рекомендації щодо захисту осіб, формально не визнаних біженцями. Ко­мітет Міністрів РЄ в 1984 р. рекомендував урядам держав-членів РЄ забез­печити чинність принципу, згідно з яким жодна особа не повинна отримати відмови щодо допуску в країну на кордоні, висилатися чи піддаватися ін­шим заходам, котрі примусили б її повернутись чи залишитись на території, на якій вона має цілком певні підстави для побоювання стати жертвою пе­реслідувань за ознакою раси, віросповідання, громадянства, приналежності до певної соціальної групи чи політичних переконань.

Рекомендація про право на притулок. Оскільки держави-члени РЄ взяли міжнародно-правові зобов’язання щодо прав людини і основних свобод і вико­нання цих зобов’язань підлягають контролю з боку Європейської комісії з прав людини, європейського суду з прав людини, а боротьба з тероризмом не може бути використана для виправдання видачі особи, яка здійснила теракт, Асамб­лея РЄ в 1977 р. прийняла рекомендацію про визнання усіма урядами держав- членів РЄ права на індивідуальну заяву відповідно до ст. 25 Європейської кон­венції з прав людини, якщо це право визнане, призупинити видачу чи висилан­ня в державу, яка не є членом РЄ, у випадку, коли Комісія і, в міру потреби, Суд були покликані прийняти рішення у зв’язку з твердженням про те, що заінтер­есованій особі загрожує серйозна небезпека піддатись у відповідній державі, яка не є членом РЄ, недоброму ставленню до неї, поводженню,. не сумісному з ви­могами Європейської конвенції з прав людини. Асамблея також рекомендувала державам-членам РЄ знову підтвердити свої наміри дотримуватись ліберально­го підходу щодо осіб, які шукають притулку на їхній території.

Рекомендація ПЛРЄ з приводу нелегальної торгівлі жінками — прийня­тий у червні 1997 р. сесією Парламентської асамблеї Ради Європи документ, який присвячується цій гострій соціальній проблемі. У ньому, зокрема, за­значається зростаюча участь у нелегальній торгівлі жінками організованих кримінальних структур, які використовують проституційний бізнес для фі­нансування інших видів своєї протизаконної діяльності - контрабанди збро­єю та наркотиками, стимулювання розвитку «тіньової мікроекономіки», «відмивання грошей» тощо.

ПАРЄ рекомендувала Комітету міністрів Ради Європи розробити кон­венцію, яка серед усього іншого має передбачати створення у всіх держа- вах-членах ЄЄ спеціалізованої поліцейської служби з питань боротьби проти нелегальної торгівлі жінками та проституцією, а також правовий механізм конфіскації прибутків, які отримуються внаслідок такого роду діяльності. Окреме завдання - це спеціальні заходи у сфері візової політики у країнах ЄЄ і в тимчасовому працевлаштуванні. Наступне з не менш актуальних для ЄЄ питань полягає в посиленні саме консульського контролю за розглядом дозволів і клопотань про роботу в країнах-членах ЄЄ.

Згідно з опитуванням, здійсненим серед євродепутатів ЗО держав, у пере­важній більшості відповідей Росія фігурує серед тих країн, звідки спостеріга­ється найчисельніший потік «живого товару», який спрямовується в Європу.

За інформацією засобів масової інформації Туреччини, на початку 1997 р. лише в Стамбулі та в Стамбульській провінції проституцією займа­лися більше 2000 громадян України жіночої статі.

Альтеративна внутрішнього переміщення (всередині країни) - поняття, яке дедалі частіше використовують для відмови у наданні притулку на тій підставі, що особи, які шукають притулку, можуть запросити чи можуть отримати його в умовах безпеки в інші райони країни походження.

Така лінія Французької Апеляційної Комісії у справах біженців щодо Боснії та Герцеговини. Федеральний Конституційний Суд Німеччини у спра­ві громадянина Шрі-Ланки, що потерпає від політичних переслідувань лише у конкретному регіоні країни, виніс рішення, що він буде вважатися таким, що потребує притулку, якщо становище його стане нестерпним у всій країні. Це стосується й рішення щодо турецьких сімей та аргентинських громадян.

У Резолюції ЄЄ щодо необґрунтованих клопотань можливість знайти альтернативу внутрішнього переміщення розцінюється як підстава вважати клопотання цілком необґрунтованими.