5.6.  МІЖНАРОДНА МІГРАЦІЯ ТА ЄВРОПА

Міжнародна міграція породжена розбіжностями, що існують між багати­ми та бідними країнами, між наявністю робочих місць та їх відсутністю, між рівнями приросту населення на індустріальній Півночі та слаборозвиненому Півдні, між рівнями безпеки та дотримання прав людини. Ці розбіжності дедалі зростають: за даними Світового банку, різниця між середніми рівня­ми доходів у найбагатших і найбідніших країнах зросла з 11 до 1 у 1870 p., з 38 до 1 у 1980 р. та з 52 до 1 у 1985 p. І доки розбіжності існуватимуть, іс­нуватиме й міжнародна міграція, попри встановлення будь-яких обмежень. Нині налічується близько 125 млн осіб, тобто 2 % населення земної кулі, що не є громадянами країн, в яких вони мешкають, включено з 11-13 млн у Європі, з яких 9 млн - у країнах ЄС. У міжнародній міграції спостерігаєть­ся чітка тенденція переміщення населення з «молодих» країн, що розвива­ються, до «старіючих», промислово розвинених. Вважається, що міграційні потоки можна контролювати, оскільки міжнародна міграція охоплює лише 2 % населення планети, тоді як 98 %, незважаючи на нерівномірність еко­номічного, демографічного та політичного розвитку, поширення інформації та здешевлення міжнародних подорожей, залишаються в своїх країнах.

Логічно було б уявити, що країни з динамічними економіками та потре­бою в робочій силі, з високим рівнем життя та культури своїх громадян, з на­явними ресурсами для забезпечення достатнього соціального мінімуму мали б толерантно ставитися до імміграції. Однак, домовившись про вільне пере­сування своїх громадян і підписавши Римський договір 1957 р. про створен­ня Європейського Економічного Співтовариства, ряд держав Західної Європи започаткували поділ іноземців на «своїх» та «чужих», закріплений Єдиним Європейським актом про політичне співробітництво 1986 p., та Маастрихт­ською угодою про утворення Європейського Союзу в грудні 1991 р.

Виникає парадокс: саме країни з високим рівнем добробуту негативно ставляться до імміграції, виходячи як з реальних ризиків та витрат, пов’я­заних з припливом іммігрантів та біженців, так і з параноїдальними уяв­леннями про розчинення національної ідентичності в масі чужинців. Хоча економічні чинники - насамперед, потреба в робочих руках в динамічних економіках - мають важливе значення, рішення про прийняття чи непри­йняття іммігрантів визначається переважно тим, хто саме прагне отримати право на перебування в даній країні. Більшість громадян Західної Європи вважають східноєвропейців більш «прийнятними» у своїх суспільствах, ніж вихідців з Азії та Африки, а християн - більш «прийнятними», ніж мусуль­ман. Палестинці, курди, хорвати, алжирці, вірмени, індійські сикхи, таміли та північні ірландці належністю до своєї етнічної групи викликають підозру поліції і спецслужб у будь-якій з європейських країн як можливі терористи, так і як потенційні об’єкти терористичних актів, а мігранти з африканських та південноазійських країн - як можливі торговці наркотиками. Німеччина готова приймати етнічних німців та євреїв з країн колишнього СРСР, що на сьогодні не потерпають від очевидної загрози переслідування, але схильна відмовляти африканцям, пакистанцям та туркам. Франція найбільш нега­тивно ставиться до вихідців з Північної Африки та Близького Сходу.

Війна в колишній Югославії зробила Верховний Комісаріат ООН у спра­вах біженців об’єктом критики громадськості - за недостатню допомогу бі­женцям - і західноєвропейських урядів - за нездатність утримати населення охоплених війною територій у межах їх кордонів шляхом надання гумані­тарної допомоги та захисту в «безпечних зонах». Протягом війни на Балка­нах країни ЄС намагалися скоротити кількість шукачів притулку за допомо­гою УВКБ, заохочуючи організацію допомагати переміщеним особам до того, як вони перетнуть кордони своїх країн. Коли потік біженців з Боснії до Ні­меччини та інших західноєвропейських країн досяг у жовтні 1992 р. 700 тис. осіб, уряди цих країн вирішили більше не приймати біженців, а створювати безпечні зони під захистом ООН на території країн, охоплених війною. Зре­штою, коли влітку 1995 р. було розбито анклави Сребрениця та Жепа, багато політиків та аналітиків звинуватили саме ООН у намаганні утримати людей на місці та позбавленні їх можливості шукати притулку в інших країнах.

Згідно з підходом УВКБ, переважна більшість шукачів притулку потребу­ють міжнародної допомоги і мають право на повний розгляд їх прохання про надання притулку в країні, де вони опинилися. На думку УВКБ, шукачі при­тулку із зон збройних конфліктів мають право на тимчасовий притулок, навіть якщо вони не підпадають під визначення біженців згідно з Конвенцією 1951р. та Протоколом 1967 р., а особи, чиї заяви було відхилено як недостатньо об­ґрунтовані, не повинні бути депортовані, якщо їх життя і свобода можуть бути під загрозою. В основі конфлікту між урядами західноєвропейських країн та УВКБ було те, що УВКБ вважав, що шукачі притулку мають самі визначати, наскільки безпечною є країнами, з якої вони втекли, і наскільки серйозним є ризик переслідування, тоді як більшість європейських урядів твердили, що рішення щодо надання чи ненадання притулку має приймати уряд.

У міру зростання кількості шукачів притулку в безпечних і багатих країнах ЄС процес розгляду індивідуальних заяв ставав дедалі складнішим і тривалі­шим. Крім того, з гуманітарної та моральної точки зору урядам було набагато простіше говорити про регулювання імміграції, ніж на ділі депортувати кон­кретних людей, яким було відмовлено в наданні офіційного статусу біженця. В поєднанні з тривалою - іноді понад рік - процедурою розгляду заяв, неспромож­ність уряду депортувати більшість нелегальних іммігрантів, інтеграція шука­чів притулку в тіньовий ринок праці призвела до різкого зростання негативного ставлення до іммігрантів у країнах ЄС та чіткого розмежування у ставленні до «гостарбайтерів», їх «місцевих» дітей, справжніх та фальшивих біженців та не­легальних мігрантів. Більшість країн ЄС вимагають більш жорсткого покаран­ня за організацію нелегальної міграції. На сьогодні ті, хто нелегально переправ­ляють іноземців, ризикують отримати щонайбільше 1- 2 роки ув’язнення.

Зростання обсягів міграції до Західної Європи ставить перед цими краї­нами принаймні дві проблеми: що робити з мільйонами людей, які прагнуть отримати доступ до західних економічних можливостей, свобод та соціальних пільг, і як забезпечити інтеграцію іммігрантів в їх нові суспільства та запо­бігти зростанню клаустрофобів серед громадян західних країн. Незважаючи на економічні переваги імміграції, відносно малу частку ВВП, що використо­вується на допомогу біженцям, на те, що іммігранти переважно займаються тяжкою некваліфікованою працею, якою не бажають займатися навіть безро­бітні громадяни даної країни, та на гуманітарні міркування, уряд і більшість громадян країн ЄС виступають проти припливу іммігрантів, керуючись пере­важно міркуваннями внутрішньої стабільності та безпеки. Зростання потен­ційної загрози напруженості між мігрантами і корінним населенням у зв’яз­ку зі збільшенням кількості представників інших етнічних груп пов’язується не тільки з нелегальною, а й з легальною міграцією. У пошуках гармонізації підходів до надання притулку 21 вересня 1995 р. Європарламент проголо­сував за надання мінімальних гарантій тим, хто шукає притулку в країнах - членах ЄС. Серед них - автоматичне право на апеляцію, якщо в проханні про надання притулку було відмовлено, створення Бюро ЄС, обов’язком якого є моніторинг переміщень населення, ухвалення списку безпечних третіх країн. Пропонувалося також прийняти загальне визначення поняття «біженець» і поширити його на всіх жертв переслідувань, включно з жертвами фундамен- талістських груп та жінками - жертвами сексуального насильства.

Існує ряд чинників, що впливають на кількісні, якісні та напрямкові по­казники міжнародної міграції до країн Європейського Союзу: 1) різниця в рівні заробітної плати між країнами - джерелами міграції та країнами ЄС, різниця в рівнях безробіття та соціальної допомоги; 2) відстань між країна­ми та вартість подорожі; 3) мовні, релігійні, культурні чинники, а також наявність родичів чи земляків в країні, до якої прагнуть переселитися дані мігранти; 4) (не)бажання країн прийняти іммігрантів, імміграційне зако­нодавство та правила надання притулку. Хоча Маастрихтська угода перед­бачає проведення спільної імміграційної політики країнами-членами ЄС, ставлення окремих західноєвропейських країн до міжнародної міграції не можна назвати цілком лояльним.

У березні 1995 р. сім країн ЄС - членів Шенгенської угоди (Німеччина, Франція, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Іспанія та Португалія) скасу­вали контроль за пересуванням населення між своїми країнами. Заклик до «Європи без кордонів» викликав протести уряду консерваторів Великої Британії через страх, що відміна кордонів всередині ЄС спричинить різке підвищення кількості іммігрантів. Тим часом не Британія, а Німеччина, найбагатша з країн ЄС, насправді приваблює іммігрантів. Британія ж має найвищий рівень еміграції серед країн ЄС.

Значна частина приросту населення в Британії відбувається за рахунок переселенців з колишніх колоній, нажила непопулярності серед ліберальних кіл Європи тим, що в 1995 р. у «білому списку» безпечних країн була Ніге­рія, де щойно стратили всесвітньо відомого правозахисника та його дев’ятьох товаришів. «Сьогоднішнє ставлення Британії до розгляду прохань щодо на­дання статусу біженця найгірше в Європі. Вона приймає лише кілька сотень біженців на рік, залякуючи авіакомпанії та пароплавні агентства високими штрафами за їх перевезення... Таке ставлення немислиме, тому що статус бі­женця - це законне право, яке мають визнавати всі цивілізовані держави... Така позиція тим більше неприйнятна, що фактично заклики до нашого співчуття є мінімальними в порівнянні з тягарем, який несуть інші, бідніші держави: Пакистан дає притулок трьом мільйонам біженців, Йорданія - 800 тисячам, Сомалі та Малаві - 600 тисячам», - писав Джефрі Робертсон у сво­їй книзі «Свобода, особистість та закон». Британський міністр внутрішніх справ Майкл Говард зажив значної непопулярності для себе і для Консерва­тивної партії своїм різко негативним ставленням до імміграції. Він неоднора­зово наголошував на рішучості уряду боротися з поданням необґрунтованих та фальшивих прохань надати притулок, прискорити процес розгляду заяв про надання статусу біженця та забезпечити депортацію тих, хто цього ста­тусу не отримав. У середньому 80 % прохань про надання притулку не задо­вольнялися, 5 % закінчувалися наданням статусу біженця, а 15 % шукачів притулку отримували винятковий дозвіл перебувати в країні. Найбільшу кількість прохань про надання притулку було подано іммігрантам з Нігерії, Шрі-Ланки, Туреччини та Гани; офіційний статус отримували переважно бі­женці з Іраку, Ірану та Туреччини. Коментуючи особливо жорстку позицію Майкла Говарда стосовно імміграції, ліберальна «Гардіан» писала, що аби така сама особа приймала рішення стосовно надання притулку в 1930-х ро­ках, доля батька самого Говарда, єврейського біженця з Польщі незадовго до захоплення Польщі нацистами, могла б скластися зовсім інакше.

Жорстка політика щодо іммігрантів в країнах ЄС викликає протести са­мих західноєвропейців. Наприклад, у червні 1996 р. апеляційний суд Вели­кої Британії проголосував за скасування «безкомпромісно драконівського» правила, що заборонило надавати соціальну допомогу з лютого 1996 р. 8 тис. іммігрантів, що подали заяви про надання їм статусу біженців не відразу після прибуття до країни. Шляхом такого обмеження британський уряд мав

намір заощадити 200 млн фунтів стерлінгів на рік. На думку суддів, таке правило повністю позбавляло шукачів притулку можливості перебувати в Британії протягом розгляду їх справ. Приблизно в той самий час М. Говард відкликав кілька положень, що мали ускладнити шукачам притулку пере­бування в країні. Наприклад, потенційним біженцям загрожувала депорта­ція, якщо вони робили помилки при повторному заповненні анкет.

Після перемоги лейбористів на парламентських виборах у Великій Бри­танії в квітні 1997 р. новий уряд оголосив про намір Британії і далі опира­тися пропозиціям про надання ЄС більшого контролю за імміграцією. Одг нак уряд Тоні Блера вирішив дотримуватися своїх передвиборних обіцянок щодо так званого правила «первинної мети», запровадженого урядом торів в 1980 р., згідно з яким британці, одружуючись з негромадянами ЄС, мали до­водити, що шлюб - не спроба обійти імміграційний контроль. У середньому 2000 іноземців на рік отримують відмову у в’їзді до Великої Британії через правило «первинної мети». Крім того, новий уряд має намір відмінити так званий «білий список» країн, громадянам яких, вважається, не загрожує переслідування; отже, іммігранти з цих країн мають бути повернені додому без розгляду їх прохань про надання притулку. До «білого списку», запрова­дженого в 1995 р., в наданні притулку було відмовлено 31 700 особам через те, що вони приїхали з «безпечних» країн. Крім того, лейбористський уряд оголосив про непідтримання законодавства, згідно з яким із січня 1997 р. на британських роботодавців накладався штраф у розмірі 5 тис. фунтів стер­лінгів за наймання на роботу іноземців без права працевлаштування.

Упродовж 1996 р. кількість шукачів притулку з Росії та країн СНД у Ве­ликій Британії зросла майже вдвічі, тоді як запровадження більш жорсткого контролю призвело до скорочення кількості біженців з Африки та Азії. У січні 1997 р. прохання про надання притулку з європейських країн складали 31% за­гальної кількості, порівняно з 23 % в 1996 р. та 16 % у 1995 р. На думку Майкла Говарда, щороку до Британії приїздять лише 1-3 тис. «справжніх» біженців, що підпадають під визначення Женевської конвенції. Тим часом, рівень расово мотивованих злочинів у Британії - один з найвищих у Західній Європі - до 32,5 тис. нападів на представників етнічних меншин та 26 тис. актів вандалізму.

Німеччина. Наприкінці 1980-х - поч. 1990-х років почалася хвиля пе­реселення етнічних німців з країн Центральної та Східної Європи. Хоча ні­мецький уряд наголошував на тому, що волів би, або 500 тис. етнічних нім­ців, що мешкали в Казахстані, й надалі залишалися там або, принаймні, переїхали в Україну, їм було дозволено емігрувати до Німеччини. Щороку Німеччина приймає до 220 тис. етнічних німців з колишнього СРСР. Усього з 1950 р. близько 3,5 млн етнічних німців повернулися на історичну батьків­щину, з них 1,3 млн - з колишнього СРСР, 420 тис. - з Румунії та 104 тис. - з колишньої Чехословаччини.

Під час війни в Югославії Німеччина прийняла основну кількість біжен­ців, але відразу після підписання мирної угоди розпочала переговори з уряда­ми Боснії-Герцеговини, Сербії та Хорватії про повернення біженців додому. В листопаді 1996 р. Німеччина та Боснія-Герцеговина підписали фінальний документ про повернення 320 тис. боснійців, що перебувають на території Німеччини. Ще в серпні німецький суд визнав, що боснійський уряд здатен захистити своїх громадян від переслідувань, отже, вони не потребують при­тулку. В жовтні цього ж року Німеччина підписала угоду про повернення 135 тис. сербів. У червні 1996 р. міністр внутрішніх справ Німеччини оголо­сив про перенесення початку примусової репатріації боснійських біженців з Німеччини з 1 липня на 1 жовтня 1996 р. Репатріація мала тривати 12 мі­сяців, і кожна з 16 земель Німеччини мала право встановлювати власні тер­міни та порядок репатріації. На середину 1996 р. в країнах Західної Європи шукали притулку близько 1 млн боснійців.

Хоча Німеччина має чи не найліберальніше імміграційне законодавство серед промислово розвинених країн, гарантуючи право на політичний приту­лок у своєму Основному Законі та надаючи статус біженцям, що бояться повер­татися до своєї країни, де йде війна чи триває економічна розруха, Німеччина не вважає себе країною іммігрантів, не надає автоматично громадянства ді­тям, народженим у Німеччині, має складну процедуру натуралізації і не надто прагне інтеграції іммігрантів у німецьке суспільство. На тлі зростання ксено­фобії та нетерпимості до мігрантів, які, на думку багатьох німців, забирають в них робочі місця і кошти фондів соціального забезпечення, пропонується пере­глянути ліберальне законодавство і вжити заходів для повернення біженців до країн, які Німеччина не вважає країнами з репресивним режимом.

У Франції тривають дебати щодо того, чи є постійні перевірки поліцією документів осіб, що мають азійську чи африканську зовнішність, виявами дискримінації. Однак після ряду вибухів у французьких містах, відповідаль­ність за які покладається на мусульманських фундаменталістів французи де­далі стриманіше ставляться до будь-яких іммігрантів. На думку французь­ких урядовців, фундаменталісти залучають молодих безробітних іммігран­тів з паризьких передмість, надихаючи їх на підтримку режимів у Північній Африці. Однак соціологи вважають, що це є реакцією ізольованої частини суспільства, що мають мало перспектив соціально-економічної інтеграції. Американський принцип «плавильного казана» не працює у Франції. За по­відомленням французької преси, один мер міста, значна частина населення якого - іммігранти першого та другого покоління, заборонив використовува­ти супутникові антени, що могли приймати програми з Північної Африки, заявивши, що не бажає перетворення Франції у Магреб. Часто нові іммігран­ти опиняються в невеликих містечках без прямого транспортного сполучен­ня з Парижем, без розвиненої промисловості і, як наслідок, без можливості знайти роботу. Безробіття в таких районах сягає 25 %. Щороку у Франції за­тримують близько 60 000 нелегальних мігрантів, але через політичні та юри­дичні причини тільки близько 15 000 вдається депортувати. Восени 1995 р. президент Франції Жак Ширак заявив про наміри Франції щодо членства у

Шенгенській угоді, якщо уряди інших країн ЄС, передусім Німеччини, не вживуть рішучих заходів для перекриття доступу мусульманським теро­ристам у Європу. УВКБ, Міжнародна Федерація ліга захисту прав людини та інші організації, що займаються захистом прав біженців, неодноразово критикували уряд Франції за встановлення надто жорстких умов прийняття біженців, внаслідок яких кількість прохань про надання притулку скороти­лася з 61 422 у 1989 р. до 20 170 у 1995 р. З приходом соціалістів до влади у Франції можна очікувати кроків до поглиблення інтеграції іммігрантів у суспільство - ще за попереднього уряду на програму інтеграції було виділено 730 млн доларів. Тим часом Національний Фронт Жан-Марі Ле Пена - третя за чисельністю політична партія Франції після консерваторів Жака Ширака та соціалістів - звинувачує три мільйони іммігрантів у зростанні рівня безро­біття до 12 %. Сьогодні у країнах ЄС перебуває близько 2,6 млн нелегальних мігрантів, з яких 300 тис. мешкають у Франції.

Італія. Політична криза в Албанії викликала нові потоки біженців, що прямували переважно до Італії. Гарячі дебати в італійському парламенті, в свою чергу, мало не призвели до політичної кризи в країні і завершилися введенням італійських миротворчих сил до Албанії з метою відновлення по­рядку, стримування масової нелегальної імміграції та створення атмосфери законності перед виборами. В середині травня 1997 р. було повідомлено, що Італія вислала 5000 з 15 700 албанців, що прибули в березні, квітні та першій половині травня. Ті, що повернулися, скаржилися на жорстоке поводження та дискримінацію з боку італійських органів влади. За оцінками Міжнарод­ної організації з міграції, на сьогодні в Західній Європі перебувають від 1,5 до 3 мільйонів нелегальних робітників, серед них - від 300 до 500 тис. албан­ців у Греції та Італії, що становить 10 % трудових ресурсів Албанії.

Кількість шукачів притулку в Нідерландах та Швеції також різко скоро­тилася з 52 576 у 1994 р. до 29 250 осіб у 1995 р. і продовжує скорочуватися. Міграційне законодавство Нідерландів - одне з найбільш ліберальних: у разі відмови надати притулок особам, яких неможливо повернути до їх країн, вони отримують статус постійних мешканців після трьох років перебування в Нідерландах. Зараз передбачено підвищити цей термін до п’яти років.

У 1995 р. в Швеції було подано 9 тис. заяв про надання статусу біженця, порівняно до 37 2500 заяв, що їх було подано в 1993 р. На сьогодні швед­ський уряд близький до відміни надання як гуманітарного, так і фактичного притулку біженцям.

Права іноземців щодо дозволу на довготермінове проживання.

У 60 -70-ті роки розвинені країни Західної Європи організовано набира­ли робітників-мігрантів, особливо з країн Середземномор’я. Набір було при­пинено у 1973 р. внаслідок побоювань з приводу довгострокових соціальних та політичних наслідків імміграції. Робітники-мігранти не повернулися в свої країни, викликавши до себе сім’ї. Тривала імміграція у Південні Євро­пу. Відбувається постійна зміна етнічного складу європейських країн: іммі­гранти стають «етнічними меншинами», а західноєвропейське співтовари­ство перетворюється на багатоетнічне та багатокультурне. На політичному рівні відповіддю на це стали інтеграція та асиміляція (іммігранти втрачають свої ознаки), входження у суспільство зі збереженням за бажанням культур­них особливостей. Проте виникає безліч нерозв’язаних питань: деякі риси культури іммігрантів суперечать правам людини у європейському розумін­ні. Рада Європи закликає держави, що входять до неї, прийняти «політику відносин всередині співтовариства, тобто - всеохоплюючу програму зі вста­новлення добрих відносин між іммігрантами та приймаючим суспільством, що ґрунтувалась би на таких принципах:

0 безпеці проживання іммігрантів;

0 забезпечення рівних можливостей, особливо щодо надання роботи та забезпечення житлом;

0 ефективних засобах боротьби з расизмом, ксенофобією та дискримі­нацією за расовими чи етнічними ознаками;

0 пристосування суспільних служб до потреб культурно та етнічно змі­шаного населення;

0 відкритість щодо культурного життя та звичаїв мігрантів, якщо вони не суперечать правам людини.

Декілька слів про Декларацію про територіальний притулок (1977) - акт РЄ, прийнятий з метою підкреслити практику, загальноприйняту в держава- членах Ради Європи у питанні про територіальний притулок. Складається з преамбули і заяви. У преамбулі зроблено акцент на безпосередньому зв’язку рі­шень РЄ у даному питанні з попередніми міжнародно-правовими актами, в тому числі з Декларацією про територіальний притулок, прийнятою ООН у 1967 р. У Заяві РЄ підтверджує: 1) прагнення й надалі дотримуватися ліберального підходу стосовно осіб, котрі шукають притулку на території її держав-членів;

2) право надавати притулок будь-якій особі, яка має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань або відповідає іншим умовам для одержання при­тулку з гуманних міркувань; 3) розуміння територіального притулку як мир­ного й гуманного акту, котрий не вважається недружнім актом стосовно будь- якої іншої держави, й повинне поважатися усіма державами.