5.4.  МААСТРИХТСЬКА УГОДА

Важливе значення для регулювання міграційних процесів у Європі має Маастрихтська угода щодо вільного пересування в Європі, підписана 7 лютого 1992 р. представниками Бельгії, Данії, Німеччини, Греції, Іспанії, Франції, Ірландії, Люксембургу, Нідерландів, Португалії та Великої Бри­танії. Угода безпосередньо не регулює порядок режиму поїздок громадян на території країн Європейського союзу. Хоч положеннями гл. IV угоди (Спів­робітництво в галузях юстиції та внутрішніх справ) і передбачається для ре­алізації свободи пересування людей розглядати певні напрями такими, що становлять спільний інтерес, зокрема (див. ст. К. 1):

0 надання політичного притулку;

0 порядок регулювання перетину зовнішнього кордону держав-членів та здійснення контролю за цим;

0 імміграційна політика та політика стосовно вихідців з третіх країн (у тому числі в’їзд, умови перебування і порядок працевлаштування, об’єднання сімей, а також боротьба з незаконними міграцією, пере­буванням та роботою в країнах-членах вихідців з третіх країн).

З цією метою держави обмінюються інформацією, консультуються зара­ди координації зусиль тощо.

Вже тепер на території певних країн Західної Європи впроваджується новий порядок регулювання транскордонних поїздок людей. На кордонах між деякими країнами Європи зовсім відсутній або надзвичайно спрощений паспортний контроль.

А починаючи з 1 лютого 1993 р. питання свободи пересування людей по тери­торії дев’яти європейських країн (Франція, Німеччина, Бельгія, Нідерланди, Люк­сембург, Італія, Греція, Іспанія та Португалія) регулюються надзвичайною (рево­люційною, з точки зору її авторів) Шенгенською угодою (конвенцією) 1992 р.

Принципи, закладені країнами-учасницями Шенгенської угоди щодо свободи пересування людей між країнами-членами полягають передусім в запровадженні єдиної візи для цих країн, які видаватимуть іноземним гро­мадянам третіх країн консульські установи кожної з цих країн. Такі візи даватимуть право вихідцям з третіх країн вільно пересуватися по «єдиному візовому простору» дев’яти країн Європи без будь-якого додаткового оформ­лення чи контролю на кордонах окремої держави.

Впровадження єдиної візи викликає і тісно пов’язану з нею необхідність мати погоджений єдиний список (чи перелік) осіб, небажаних для відвідування кож­ної з країн-учасниць угоди, потребує наявності надзвичайно досконалої і склад­ної (навіть за сучасних умов) єдиної інформаційної системи, а також погоджених механізмів видворення небажаних осіб за межі тієї чи іншої держави-учасниці, правил надання політичного притулку іноземним громадянам та особам без гро­мадянства тощо. Іноземні громадяни, які з тих чи інших причин вже постійно проживають на території однієї з країн-учасниць угоди, також, безсумнівно, ма­тимуть змогу вільно пересуватися по всьому «єдиному візовому простору».

Таке, здавалось б, технічне питання, як відмова держав-учасниць від існую­чих сьогодні національних віз і перехід на використання єдиної для всіх форми візи, зумовлює необхідність інформування консульськими установами про ви­дачу кожної такої візи компетентних органів держав-учасниць (поліції, в тому числі прикордонної, органів юстиції, міністерств закордонних справ тощо).

Практично це здійснюється приблизно таким чином: консул кожної з країн-учасниць перед виданням візи має за допомогою комп’ютера переда­ти певну інформацію про особу, яка звернулася з проханням про її оформ­лення, на центральний комп’ютер єдиної мережі, який встановлено непо­далік від Страсбурга (Франція). Передбачається, з одного боку, що там він отримає «дозвіл» на оформлення. А, з іншого боку, наявну у центральному комп’ютері інформацію оперативно використовуватимуть усі зацікавлені у тому установи країн-учасниць. На сьогодні створення такої єдиної інформа­ційної мережі стало певним «каменем спотикання» головним чином тому, що в кожній з цих держав уже існувала своя система візової інформації. А національні мережі створювалися кожною державою автономно, на базі різноманітних, часто технічно несумісних, комп’ютерних систем. Отож на практиці об’єднати їх в єдину мережу, очевидно, на так уже й просто.

Якщо додати до цього, що водночас прагнуть звести до єдиних списків не лише небажаних осіб, а й номери машин, зброї, різноманітних посвідчень, банківських білетів, що викрадені чи загублені у дев’яти країнах то назби­рається близько десяти мільйонів таких одиниць даних. Цими даними ма­ють постійно оперувати зацікавлені служби кожної з країн.

Для громадян України, що мають намір їхати в одну з цих європейських кра­їн, порядок отримання віз, безсумнівно, полегшиться хоча б тому, що відпаде по­треба у транзитних візах та необхідність отримання кількох віз, якщо передбача­ється поїздка в інші сусідні країни, які є учасницями Шенгенської угоди.

Росія свого часу пропонувала впровадити подібний єдиний візовий простір на території держав-учасниць СНД, це давало б їй значні переваги вже лише за рахунок того, що інші країни консульських установ за кордоном не мали.