5.2.  ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ МІГРАЦІЙНИХ ПОТОКІВ

Свобода пересування людей - одне з основних прав людини (докумен­ти ОБСЄ), проте є більш обмеженим, ніж це було раніше проголошено. Це - право покидати будь-яку країну, включаючи свою власну; право в’їздити у свою власну країну. Проте це не стосується права в’їздити у будь-яку іншу країну, бо держава має право контролювати імміграцію.

Одначе держави-учасниці Женевської Конвенції повинні дозволяти осо­бам, які шукають притулку, в’їздити та залишатися в країні, доки їх справи розглядаються. Деякою мірою члени сімей мають право на в’їзд (прецедентне право ЕКПГ). Принцип свободи пересування визнаний в Європі означає право на подорожі/відвідування, але не на поселення. Проте право на по­дорожі може бути обмежене візовими правилами для того, щоб уникнути нелегальної міграції. Такі колективні заходи повинні бути розважливими і ставати основою для вільного пересування людей. Визнання переваги свобо­ди пересування передбачає, де це можливо, скоротити ці обмеження.

Отже, якщо держави погодяться вжити заходів щодо боротьби з неле­гальною міграцією (наприклад, угоди про повернення нелегальних мігрантів в країну попереднього перебування), то стане реальною ліквідація візових вимог (Польща - Швеція). Групи країн можуть далі скорочувати обмеже­ну свободу пересування як частину процесу економічної міграції. Для ЄЕС Ризька угода ввела такі свободи: свободу пересування товарів, послуг та лю­дей. У договорі пересування людей є метою без посилання на будь-які тим­часові рамки. Угода лише безпосередньо запровадила свободу пересування робітників (громадян країн Співдружності), що стало наслідком угоди між Італією та іншими членами. Єдиний європейський ринок встановлює свобо­ду пересування осіб, тобто:

0 громадяни ЄС, не зайняті в економічній сфері, зараз мають свободу жити в інших країнах;

0 прикордонний контроль буде ліквідовано;

0 свобода пересування деякою мірою може поширитися на асоційова­них членів ЄС.