5.2. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ МІГРАЦІЙНИХ ПОТОКІВ
Свобода пересування людей - одне з основних прав людини (документи ОБСЄ), проте є більш обмеженим, ніж це було раніше проголошено. Це - право покидати будь-яку країну, включаючи свою власну; право в’їздити у свою власну країну. Проте це не стосується права в’їздити у будь-яку іншу країну, бо держава має право контролювати імміграцію.
Одначе держави-учасниці Женевської Конвенції повинні дозволяти особам, які шукають притулку, в’їздити та залишатися в країні, доки їх справи розглядаються. Деякою мірою члени сімей мають право на в’їзд (прецедентне право ЕКПГ). Принцип свободи пересування визнаний в Європі означає право на подорожі/відвідування, але не на поселення. Проте право на подорожі може бути обмежене візовими правилами для того, щоб уникнути нелегальної міграції. Такі колективні заходи повинні бути розважливими і ставати основою для вільного пересування людей. Визнання переваги свободи пересування передбачає, де це можливо, скоротити ці обмеження.
Отже, якщо держави погодяться вжити заходів щодо боротьби з нелегальною міграцією (наприклад, угоди про повернення нелегальних мігрантів в країну попереднього перебування), то стане реальною ліквідація візових вимог (Польща - Швеція). Групи країн можуть далі скорочувати обмежену свободу пересування як частину процесу економічної міграції. Для ЄЕС Ризька угода ввела такі свободи: свободу пересування товарів, послуг та людей. У договорі пересування людей є метою без посилання на будь-які тимчасові рамки. Угода лише безпосередньо запровадила свободу пересування робітників (громадян країн Співдружності), що стало наслідком угоди між Італією та іншими членами. Єдиний європейський ринок встановлює свободу пересування осіб, тобто:
0 громадяни ЄС, не зайняті в економічній сфері, зараз мають свободу жити в інших країнах;
0 прикордонний контроль буде ліквідовано;
0 свобода пересування деякою мірою може поширитися на асоційованих членів ЄС.