4.3.  БІЖЕНЦІ ТА ПРАВА ЛЮДИНИ

Об’єднавчою, так би мовити, наскрізною ідеєю є розгляд усіх аспектів міграційного буття крізь призму самоствердження особистості. Уперше ця проблема була поставлена та всебічно досліджена австрійським психіатром і психологом А. Адлером (1870 - 1937). За висновками цього видатного вче­ного, без індивідуального самоствердження - як духовного устремління, як суспільного процесу і як соціального результату - немає і не може бути ді­яльної і здатної до творчості особистості. Якщо скористатися загальновідо­мим тлумаченням особистості як індивідуального і своєрідного мікрокосму, то завдання самоутвердження полягає саме в тому, що у ньому завжди кон­ституювалася ця особистісна своєрідність або ж унікальність, а сам індиві­дуум добре усвідомлював їх, причому обов’язково на громадсько-політично­му, а не лише на побутовому чи емоційному рівнях.

Зрештою, людина існує в світі явищ та «речей у собі». Там, де є зовніш­ні впливи та причини, що спонукають особистість діяти не так, як їй цього хочеться, людина всеохоплююче і неодмінно їм підкоряється, а тому певною мірою від них залежить, тобто невільна. Однак індивідууми мають свободу в іншому просторі, насамперед духовному, на котрий соціальна влада при­чинних зв’язків майже не поширюється, а людський «розум неодмінно ви­значає політичну волю» яка може бути й «розумною» й ірраціональною.

Передумовою для забезпечення гідності особи є дотримання прав і сво­бод людини, в тому числі - внутрішньої політичної культури та моральних норм щодо фізичних і юридичних осіб, які беруть участь у суспільному про­цесі та соціальній мобільності.

Соціальним же двигуном і рушійною силою міграції, зрештою, є бороть­ба особистості за власне самоствердження в житті, що гарантується, захи­щається та охороняється міжнародним правом.

Зрештою існує причинний зв’язок між порушенням прав людини та феноменом міграції біженців. Політичні біженці покидають свої країни внаслідок порушення їх громадянських та політичних прав, а економічні мігранти іноді прирівнюються до біженців, хоча вони виїжджають з при­чин, які пов’язані з порушенням економічних, соціальних чи культурних прав. Інші переміщені особи від’їжджають в силу стихійних лих чи воєн, які створюють ситуації, коли права людини не можуть здійснюватися по­вністю. Виконком Верховного Комісара ООН у справах біженців у 1988 р. в своїх Висновках № 52 (XXXIX) з питань міжнародної солідарності та захис­ту біженців висловив глибоку стурбованість серйозними порушеннями прав людини, які супроводжують проблеми біженців, а також переміщеннями та стражданнями, яким піддаються мільйони людей.

З іншого боку, існують непорушні права людини, що стосуються й біжен­ців, куди б вони не їхали, оскільки сторона, що приймає, повинна поважати права всіх осіб на її території, включаючи іноземців та біженців. Зрештою, захист прав біженців є частиною універсальної культури прав людини.

У цілому ж принципи, що забезпечують права й свободи мігрантів пере­лічені у Загальній Декларації прав людини (1948), Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (1966), Міжнародній конвенції про лікві­дацію всіх форм расової дискримінації (1966), Європейській конвенції про захист прав людини та основних свобод (1950) тощо.

Ст. 13 Загальної Декларації, наприклад, встановлює право на вільне пе­реміщення і вибір місця проживання як принцип, що дозволяє громадянам залишати свою державу і повертатися до неї, а також шукати притулку в інших країнах і користуватися ним.

Ст. 12 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права дозволяє всім, хто законно прибув на територію будь-якої країни, переміщуватися у її межах, у тому числі обирати для себе місце проживання, а також залиша­ти державу, якщо цього вимагають певні обставини та умови. Згадані вище права не можуть бути об’єктом жодних обмежень, окрім тих, що передбача­ються законодавством, необхідним для національної безпеки, охорони гро­мадського порядку, здоров’я або моральності населення.

Ст. 5 Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискриміна­ції перелічує 21 право людини, в тому числі захист особи від переслідувань за належністю до раси, нації, релігії і т. д. Серед них - законне право на свободу думки, совісті, релігії, вільне переміщення у міждержавному просторі, захист від безробіття, нерівної оплати праці за однаково виконану роботу, набуття і втрата громадянських прав, спільне та індивідуальне володіння майном.

Міжнародний білль про права людини. Загальна декларація прав людини. Генеральна Асамблея ООН 10 грудня 1948 р. прийняла і проголосила Загальну декларацію прав людини «як завдання, до виконання якого повинні прагну­ти всі народи і всі держави для того, щоб кожна людина і кожний орган сус­пільства, постійно маючи на увазі цю Декларацію, прагнули шляхом просвіт­

ництва і освіти сприяти поважанню цих прав і свобод і забезпеченню шляхом національних і міжнародних прогресивних заходів загального і ефективного визнання та здійснення їх як серед народів держав - членів Організації, так і серед народів тих територій, які знаходяться під їх юрисдикцією». Сорок ві­сім держав проголосували за Декларацію, вісім утрималися, до того ж ніхто не голосував проти. Це перший випадок, коли організоване співтовариство націй прийняло декларацію про права людини й основні свободи. Документ спираєть­ся на авторитетну думку ООН загалом, а мільйонам людей - чоловікам, жінкам і дітям у всьому світі - стане джерелом допомоги, спрямованості та натхнення.

Декларація складається з преамбули і ЗО статей, в яких викладаються основні права і свободи, на які мають право всі чоловіки і жінки в світі без будь-якої різниці. У ст. 1 викладаються філософські постулати, на яких ба­зується Декларація. Статті говорить: «Усі люди народжуються вільними і рівними в своїй гідності і правах. Вони наділені розумом та совістю і повинні діяти стосовно один одного в дусі братерства».

Стаття визначає основні посилання Декларації:

1) що право на свободу і рівність є невід’ємним правом людини, якого вона не може бути позбавлена;

2) що, оскільки людина має розум і совість, вона відрізняється від інших істот на Землі і саме тому має право на певні права і свободи, якими не користуються інші істоти.

У ст. 2 викладається основний принцип рівності й відсутності дискримі­нації щодо користування правами людини й основними свободами як «неза­лежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового, стано­вого або іншого становища».

У ст. З, першому основному положенні Декларації, проголошується право на життя, свободу і особисту недоторканість - право, яке має життє­во важливе значення для користування всіма іншими правами. Ця стаття є вступною до статей 4 - 21, у яких викладаються інші громадянські та полі­тичні права, включаючи:

0 свободу від рабства і підневільного стану;

0 свободу від катувань чи жорстокого, нелюдського або такого, що при­нижує гідність, поводження і покарання;

0 право на повсюдне визнання правосуб’єктності;

0 право на ефективне відновлення в правах;

0 свободу від безпідставного арешту, затримання або вигнання;

0 право на справедливий і гласний розгляд незалежним і неупередже- ним судом;

0 право вважатися невинним, поки вина не буде встановлена;

0 свободу від безпідставного втручання в особисте та сімейне життя;

0 свободу від безпідставних посягань на недоторканість житла чи ко­респонденції;

0 свободу пересувань та вибору місця проживання;

0 право на притулок;

0 право на громадянство;

0 право брати шлюб і створювати сім’ю;

0 право володіти майном;

0 свободу думки, совісті та релігії;

0 свободу переконань та їх висловлення;

0 право на свободу мирних зібрань і асоціацій;

0 право брати участь в управління країною та право рівного доступу до державної служби.

Ст. 22, друге основне положення Декларації, є вступною до статей 23- 27, де викладаються економічні, соціальні і культурні права, на які має пра­во кожна людина як член суспільства. У статті ці права характеризуються як такі, що необхідні для підтримки гідності людини і для вільного розви­тку її особистості і вказується на те, що вони повинні здійснюватись «за до­помогою національних зусиль і міжнародного співробітництва». Водночас у ній говориться про зближення стосовно такого здійснення, ступінь якого залежить від ресурсів кожної держави.

Економічні, соціальні й культурні права, які визначаються в статтях 22-27, включають право на соціальне забезпечення, право на працю, право на рівну оплату за рівноцінну працю, право на відпочинок і дозвілля, право на життєвий рівень, що є необхідним для підтримки здоров’я і добробуту; право на освіту, право на участь у культурному житті суспільства.

У завершальних статтях 28 - ЗО визнається, що кожна людина має пра­во на соціальний і міжнародний порядок, при якому можуть бути повністю здійснені всі права людини і основні свободи, і підкреслюються обов’язки кожної людини перед суспільством. Ст. 29 наголошує, що «при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати тільки таких обме­жень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги до прав і свобод інших та забезпечення справедливих ви­мог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному : суспільстві», і додає, що здійснення цих прав і свобод у жодному разі не по- Ц винно суперечити цілям і принципам ООН.

Ст. ЗО попереджує, що жодна держава, група осіб чи окрема особа не мо- Н жуть претендувати на право відповідно до цієї Декларації «займатися будь- якою діяльністю або вчиняти дії, спрямовані на знищення прав і свобод, ви- Ш кладених у цій Декларації.

Значення і вплив Декларації. Загальна декларація прав людини, що роз-И глядається «як завдання, до виконання якого повинні прагнути всі народи і И

всі держави», стала критерієм для визначення ступеня поваги і дотримання міжнародних норм, що стосуються прав людини.

Із 1948 р. вона була і правомірно залишається найбільш важливою і всеохо- плюючою із усіх декларацій ОН, а також основним джерелом, яке заохочує на­ціональні та міжнародні зусилля, спрямовані на захист прав людини й основних свобод. У ній визначено напрям усієї наступної діяльності в галузі прав людини, і вона є філософською основою для багатьох інших обов’язкових міжнародних документів, спрямованих на захист проголошених нею прав і свобод.

У зверненні Тегеранської конференції, прийнятому Міжнародною кон­ференцією з прав людини (конференція відбулася в Ірані 1968 р.), було за­явлено, що «Загальна декларація прав людини відображує спільну домов­леність народів світу щодо невід’ємних і непорушних прав кожної людини і є зобов’язанням для членів міжнародного співтовариства». Конференція підтвердила свою віру в принципи Загальної декларації прав людини і за­кликала всі народи й уряди «віддати всі сили справі здійснення цих прин­ципів і збільшити свої зусилля з метою забезпечення всім людям життя, яке б відповідало вимогам свободи й гідності та сприяло б розквіту фізичних, розумових і духовних здібностей людини та її соціальному добробуту».

Останнім часом при підготовці міжнародних документів у галузі прав лю­дини в органах ООН посилюється тенденція до включення посилань не тіль­ки на Загальну декларацію прав людини, а й на інші частини Міжнародного білля про права людини. Наприклад, це стосується проголошеної 1975 р. Де­кларації про захист жінок і дітей при надзвичайних обставинах та в період збройних конфліктів, і проголошеної в 1981 р. Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості і дискримінації на ґрунті релігії чи переконань.

Міжнародні пакти з прав людини. Преамбула і статті 1, 3 і 5 двох Пактів майже однакові. У преамбулі до кожного Пакту вказується на зобов’язання держав відповідно до Статуту ООН заохочувати права людини, нагадується про те, що кожна окрема людина повинна домагатися заохочення і дотриман­ня цих прав, також визнається, що згідно із Загальною декларацією прав лю­дини, ідеал вільної людської особистості, яка користується громадянською і політичною свободою та свободою від страху та нестатків, може бути втіле­ним у життя тільки тоді, якщо будуть створені такі умови, за яких кожен може користуватися своїми економічними, соціальними і культурними пра­вами, так само як і своїми громадянськими та політичними правами.

У ст. 1 обох Пактів заявляється, що право на самовизначення є загальним і міститься заклик до всіх держав заохочувати здійснення і поважання цього права. В обох Пактах йдеться, що «всі народи мають право на самовизначен­ня», і додається, що «на підставі цього права вони вільно встановлюють свій політичний статус і вільно забезпечують свій економічний, соціальний і куль­турний розвиток». У ст. З обох Пактів підтверджується рівне для чоловіків і жінок право користування всіма правами людини і пропонується державам здійснювати цей принцип практично. Ст. 5 обох Пактів передбачає гарантії від

порушення чи безпідставного обмеження будь-якого права людини чи будь- якої із основних свобод, а також від невірного тлумачення якогось положення Пакту з метою виправдання порушення якогось права чи свободи більшою мі­рою, ніж це передбачається в Пактах. Вона також перешкоджає обмеженню з боку держав щодо вже існуючих прав на їхніх територіях під тим приводом, що в Пакті не визнаються такі права або визнаються в меншому обсязі.

У статтях 6-15 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та куль­турні права визнається право на працю (ст. 6), на справедливі та сприятливі умови праці (ст. 7), право створювати професійні спілки та вступати до них (ст. 8), право на соціальне забезпечення, включаючи соціальне страхування (ст. 9), право сімей, матерів, дітей і підлітків на якнайширшу охорону і до­помогу (ст. 10), право на достатній життєвий рівень (ст. 11), право на най­вищий досяжний рівень фізичного і морального здоров’я (ст. 12), право на освіту (статті 13 і 14), право на участь у культурному житті (ст. 15).

Статті 6-27 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права передбачають захист права на життя (ст. 6) і стверджують, що ніхто не по­винен зазнавати катувань чи жорстокого, нелюдського або такого, що при­нижує людську гідність, поводження чи покарання (ст. 7), що ніхто не по­винен утримуватися в рабстві; що рабство і работоргівля забороняються, що ніхто не повинен утримуватися в підневільному стані або зазнавати примусу до підневільної праці (ст. 8), що ніхто не повинен зазнавати безпідставного арешту або утримуватися під охороною (ст. 9), що з усіма особами, позбавле­ними волі, треба поводитися гуманно (ст. 10), що ніхто не повинен позбавля­тися волі тільки на тій підставі, що людина неспроможна виконувати якісь договірні зобов’язання (ст. 11).

Далі Пакт передбачає свободу пересування і свободу вибору місця прожи­вання (ст. 12) та обмеження, які повинні бути встановлені стосовно висилки іноземців, які на законних підставах перебувають на території якої-небудь держави-учасниці (ст. 13). Його статті містять досить детальні положення про рівність перед судами та трибуналами й про гарантії в кримінальному і цивільному процесах (ст. 14). Вони також передбачають заборону ретроак­тивного застосування кримінального законодавства (ст. 15), встановлюють право кожної людини, де б вона не перебувала, на визнання її правосуб’єк- тності (ст. 16) і передбачають заборону безпідставного чи незаконного втру­чання в особисте і сімейне життя людини, безпідставного чи незаконного по­сягання на недоторканість її житла чи таємницю її кореспонденції (ст. 17).

Статті передбачають захист права на свободу думки, совісті й релігії (ст. 18) та права дотримуватися своїх думок і на вільне їх висловлення (ст. 19). Вони передбачають заборону будь-якої пропаганди війни і всіляких виступів на користь національної, расової чи релігійної ненависті, що є підбурюван­ням до дискримінації, ворожнечі чи насильства (ст. 20). Вони визнають пра­во на мирні зібрання (ст. 21) і право на свободу асоціацій (ст. 22). Вони визна­ють також право чоловіків і жінок, які досягли шлюбного віку, брати шлюб та створювати сім’ю і принцип рівності прав і обов’язків подружжя стосовно шлюбу (ст. 23). Вони встановлюють заходи щодо захисту прав дітей (ст. 24) і визнають право кожного громадянина брати участь у державних справах своєї країни (ст. 25). Вони передбачають, що всі люди рівні перед законом і мають право на законний рівний захист (ст. 26). Вони передбачають заходи щодо захисті осіб, які належать до таких етнічних, релігійних та мовних мен­шин, які можуть існувати на території держав - учасниць Пакту (ст. 27).

Нарешті, ст. 28 передбачає створення Комітету прав людини, відпові­дального спостерігача за вжиттям заходів щодо втілення в життя прав, які визнаються в Пакті.

Умови застосування обмежень. У Загальній декларації прав людини проголошується, що при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина пови­нна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення гідного визнання і поваги прав і свобод інших та за­доволення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві. Здійснення цих прав не повинно суперечити цілям і принципам ООН або бути спрямованим на знищення якогось із прав, викладених у Декларації.

Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права перед­бачає, що права, викладені в цьому документі, можуть бути обмежені відпо­відно до закону, але тільки до тих пір, поки це є сумісним з природою вказа­них прав і виключно з метою сприяння загальному добробуту в демократич­ному суспільстві.

На відміну від Загальної декларації і Пакту про економічні, соціальні і культурні права, Пакт про громадянські і політичні права не має загального положення, яке б застосовувалося до всіх прав, викладених у Пакті, і яке до­пускає обмеження стосовно їх здійснення. Але деякі статті Пакту передбача­ють, що права, про які йде мова не повинні зазнавати жодних обмежень, крім тих, які встановлені законом і необхідні в інтересах державної безпеки.

Тому здійснення деяких прав ні в якому разі не може бути припинене або обмежене навіть за надзвичайного стану. Такими правами є право на життя, свободу від катувань, від рабства і підневільного стану, право на захист від позбавлення волі за невиплату боргу, свободи від зворотної сили криміналь­ного законодавства, право на визнання правосуб’єктності, свободи думки, совісті й релігії.

Пакт про громадянські та політичні права дозволяє державі обмежувати чи припиняти здійснення деяких прав під час офіційного оголошення над­звичайного стану, при якому життя нації знаходиться під загрозою. Таке обмеження чи припинення здійснення прав можливе тільки «в такій мірі, як цього вимагає гострота ситуації, і ні в якому разі не тягне за собою дис­кримінації виключно на підставі раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії чи соціального походження». Про таке обмеження чи припинення здійснен­ня прав слід також оповіщати Організацію Об’єднаних Націй.

Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і полі­тичні права надає можливість Комітету прав людини, створеному відповідно до положень цього Пакту, отримувати і розглядати повідомлення осіб, які ствер­джують, що вони є жертвами порушень якихось прав, викладених у Пакті.

Згідно зі ст. 1 Факультативного протоколу держава-учасниця Пакту, яка стає учасницею Протоколу, визнає компетенцію Комітету прав людини отримувати і розглядати повідомлення від підлеглих її юрисдикції осіб, які стверджують, що вони є жертвами порушення цією державою якихось прав, викладених у Пакті. Особи, які стверджують це і які вичерпали всі можливі внутрішні засоби правового захисту, можуть подавати на розгляд Комітету письмове повідомлення (ст. 2).

Повідомлення, які Комітетом визнаються прийнятими (крім ст. 2 умови визнання прийнятності викладені в ст. З і 5(2)), доводяться до відома дер­жави, яка бере участь у Протоколі і яка, як стверджується, порушує яке-не- будь положення Пакту. Ця держава повинна протягом шести місяців подати Комітету письмові пояснення чи заяви, які роз’яснюють це питання, і будь- які заходи, якщо вони мали місце і були вжиті цією державою (ст. 4).

Комітет прав людини розглядає прийнятні повідомлення на закритих засі­даннях із урахуванням усіх письмових даних, поданих йому окремою особою і зацікавленою державою-учасницею. Після цього він повідомляє свої мірку­вання державі-учасниці та особі (ст. 5). Короткий звіт про його діяльність від­повідно до Факультативного протоколу включається в доповідь, яку він щоро­ку подає Генеральній асамблеї через Економічну і Соціальну Раду (ст. 6).

З 1948 р., коли була прийнята і проголошена Загальна декларація прав людини, по 1976 р., коли набрали чинності Міжнародні пакти про права лю­дини, Декларація була єдиною завершеною частиною Міжнародного білля про права людини. Декларації, а пізніше Пакти, значно вплинули на думку і справи окремих осіб, їх уряди в усіх частинах світу.

Міжнародна конференція з прав людини, яка відбулася в Тегерані 22 квітня - 13 травня 1968 р. і яка була скликана з метою розгляду результатів, досягнутих за 20 років з часу прийняття Загальної декларації прав людини і розробки зі складання програми подальших заходів, урочисто заявила, що:

1. Необхідно, щоб члени міжнародного співтовариства виконували свої урочисті зобов’язання дотримуватися і заохочувати поважання прав людини і основних свобод для всіх, без будь-якої різниці за ознакою раси, кольору шкіри, статі, релігії, політичних чи інших поглядів;

2. Загальна декларація прав людини відображує загальну домовленість народів світу стосовно невід’ємних і непорушних прав кожної людини і що вони є обов’язковими для членів міжнародного співтовариства;

3. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, Міжнарод­ний пакт про економічні, соціальні і культурні права, Декларація про надання незалежності колоніальним країнам світу і народам, Між­

народна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, а також інші конвенції і декларації в галузі прав людини, прийняті в межах ООН, спеціалізованих установ і регіональних міжурядових організацій, встановили нові міжнародні принципи і зобов’язання, яких повинні дотримуватися держави.

Таким чином, протягом понад двадцяти п’яти років Загальна декларація прав людини була єдиним міжнародним документом, до здійснення якого по­винні були «прагнути всі народи і всі держави». Вона стала відомою і була визнана як авторитетний документ і в державах, що стали учасницями одно­го чи обох Пактів, і в тих державах, які не ратифікували жодного Пакту і не приєдналися до них. На положення Декларації посилались як на підставу чи виправдання стосовно багатьох важливих рішень, прийнятих органами ООН; вони сприяли розробці ряду міжнародних документів, які стосуються прав людини як в межах системи установ ООН, так і поза нею; вони значно впли­нули на ряд багатосторонніх і двосторонніх договорів, на основу для розробки багатьох нових національних конституцій та внутрідержавних кордонів.

Отже, Загальна декларація прав людини була визнана як історичний до­кумент, у якому сформульовані загальні положення про гідність і цінність людської особистості. Декларація є критерієм для визначення міри поваги і дотримання в усьому світі міжнародних норм, які стосуються прав людини.

Набрання чинності Пактів, відповідно до яких держави-учасниці взяли на себе юридичне, а також моральне зобов’язання сприяти здійсненню і захи­щати права людини й основні свободи, не послабило широкого впливу Загаль­ної декларації прав людини. Навпаки, саме існування Пактів і той факт, що вони передбачають заходи щодо здійснення, які необхідні для забезпечення прав і свобод, викладених у Декларації, надає ще більшої сили Декларації.

Загальна декларація прав людини є по-справжньому загальною і за сво­їм застосуванням, оскільки стосується кожного члена людської сім’ї всюди, незалежно від того, чи визнає його уряд її принципи і чи ратифікував віг Пакти. З іншого боку, Пакти в силу їхнього характеру як багатосторонніх конвенцій мають обов’язкову юридичну силу тільки для тих держав, які прийняли їх шляхом ратифікації, приєднання або іншим чином. У багатьох важливих резолюціях і рішеннях, прийнятих органами ООН, включаючи Генеральну Асамблею і Раду Безпеки, містилося посилання на Загальну де­кларацію прав людини і на один чи обидва Пакти, як на підставу для дій.

Міжнародний контроль поваги до прав людини - система норматив- но-правових заходів, інформаційно-аналітичних центрів, спеціалізованих органів та структур ООН, інші міжнародні організації (МОП, УВКБ ООН, MOM, ЮНЕСКО), перед якими ставиться завдання вивчати дотримання дер­жавами та суспільствами прав і свобод людини.

Цей контроль здійснюється ООН, насамперед її Генеральною Асамблеєю, Економічною та Соціальною Радою (діють на підставі ст. 68 Статуту ООН), а також такими спеціалізованими органами, як Комісія з прав людини, Ко­

місія з прав жінок та Підкомісія запобігання дискримінації і захисту мен­шин. Комісія з прав людини обирається Економічною і Соціальною Радою з 43 представників держав-членів ООН терміном на 3 роки.

На основі п. З ст. 1 Статуту ООН було проголошено, що одним із завдань ООН є здійснення спільної діяльності держав, спрямованої на те, щоб права людини неухильно поважалися і дотримувалися всіма, незалежно від раси, статі, мови та релігії. Тому відповідно до ст. 13 Статуту ООН Генеральна Асамблея здійснює дослідження і дає рекомендації щодо поважання та до­тримання прав людини.

Проте лише у 1993 р. Генеральна Асамблея затвердила пост Верховного Комісара у правах людини, який щорічно подає до ООН обсягові доповіді про стан прав і свобод людини в окремо взятих країнах та всьому світі. Значну увагу правам і свободам людини приділяють спеціалізовані установи ООН, наприклад, ЮНЕСКО. Найбільш успішно діє контрольний механізм МОП.

Так, Комісією з прав людини розглядалися брутальні та масові пору­шення під час апартеїду у Південно-Африканській Республіці, Сальвадорі, Чилі, на Кубі, в КНР.

Згідно з положеннями Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расо­вої дискримінації від 21 грудня 1965 р., при ООН створений та діє такий конвен­ційний орган, як Комітет із ліквідації расової дискримінації. Інші Комітети ООН захищають права жінок, економічні та культурні права людини, дітей тощо.

Розгляд питань стосовно забезпечення рішень з прав людини віднесено до компетенції Комітету міністрів Ради Європи.

Міжнародне співробітництво з питань біженців засновується на таких принципах:

0 невідчуженості основних прав та свобод (згідно зі ст. 4 Конвенції ООН про громадянські та політичні права);

0 праві на громадянство та праві не бути самовільно позбавленим гро­мадянства чи права на зміну громадянства;

0 забороні застосування збройної сили для обмеження здійснення осо­бами чи групами осіб прав людини чи з тим, щоб позбавити їх націо­нальної, релігійної, культурної, мовної чи етнічної самобутності;

0 забороні таких заходів, як примусове переміщення населення чи будь-які інші акти, які могли б призвести до насильницького переміщення людей;

0 праві клопотатися про надання та користування в інших країнах при­тулком від переслідувань;

0 праві покидати будь-яку країну, включаючи свою власну, та праві по­вертатися у будь-яку країну;

0 принципі невисилання біженців;

0 необхідності врахування - через вжиття заходів, спрямованих на по­передження, виправлення ситуації - специфічних потреб таких враз­

ливих груп, як жінки, глави сімей безпритульні діти жертви катувань та травм, люди похилого віку та інваліди;

0 застосовності прав та свобод, закріплених у міжнародних нормах, що стосуються прав людини до кожної людини, незалежно від її раси, ко­льору шкіри, статі, громадянства, мови, віросповідання, етнічного та соціального походження.

Додатково та у сполученні з переліченими принципами і нормами в га­лузі прав людини, важливе значення для міжнародного співробітництва з питань біженців мають деякі принципи міжнародного права, що визнача­ють мирні та дружні відносини між державами. Серед них:

0 принцип мирного врегулювання спорів між державами;

0 принцип, згідно з яким як двосторонні, так і багатосторонні відноси­ни у зв’язку з міжнародними пересуваннями людей повинні здійсню­ватися на основі закону;

0 принципи, згідно з якими надання притулку є актом миролюбного та гуманітарного характеру, який не повинен розглядатися будь-якою державою як недружній вчинок;

0 визнання того, що попередження виникнення потоків біженців та по­яви осіб без громадянства, а також зменшення кількості осіб, що по­требують міжнародного захисту, мають суттєве значення під підтрим­ки миру та безпеки у світовому та регіональному масштабах;

0 принцип, відповідно до якого питання щодо прав людини, фундамен­тальних свобод та верховенства закону мають міжнародне значення, а обов’язки держав з дотримання прав людини стосуються питань, до яких виявляють безпосередній та законний інтерес усі держави у сфе­рі діяльності ОБСЄ;

0 принцип міжнародного співробітництва, солідарності та поділу тяга­ря щодо великих потоків біженців і переміщених осіб, які потребують міжнародного захисту та допомоги.

Права людини стосовно проблеми біженців відображують потенційний конфлікт між вимогами правосуддя, з одного боку, та необхідністю наці­онального примирення, з іншого. Превентивна діяльність тому повинна включати в себе компонент судового переслідування та покарання. Рішення Ради Безпеки створити військові трибунали у колишній Югославії та Ру­мунії - важливий засіб, який створює прецедент притягнення до суду осіб, винних у порушенні прав людини. Щоправда, притягнення до судової від­повідальності має сполучатися з діями по відновленню ефективної право­охоронної системи в тих суспільствах, де сталися серйозні порушення прав людини (Руанда). Слід також провести чітку межу між зусиллями міжна­родного співтовариства по відновленню, підтримці та захисту прав людини в країнах, що пережили широкомасштабні насильницькі дії, та ініціативами,

спрямованими на виявлення та судове переслідування порушень прав люди­ни. Друге в жодному разі не повинно замінювати перше.

Нині права людини знаходяться у більш позитивному міжнародному контексті. Напевне, сталося зрушення в суспільній свідомості у бік прий­няття того положення, що коли йдеться про захист пригноблених, мораль­ні міркування повинні стати вище за інтереси захисту державних кордонів. Хоча ряд країн ще опираються міжнародному моніторингу дотримання прав людини, неохоче виділяють засоби на їх здійснення.

Організації ООН з прав людини під час кризи в Руанді не змогли мобілізува­ти достатні засоби та персонал для встановлення своєї присутності в цій країні.

У ситуаціях масових переміщень населення права людини потребу­ють більш ефективного захисту, займаючись як порушеннями, що зму­шують населення покидати свої будинки, так і порушеннями, які відбу­ваються в країні притулку - щодо права жити у безпеці, права людини на невислання, пов’язуючи останнє з рядом фундаментальних прав люди­ни - правом на життя, свободу та особисту безпеку, правом на особисте та сімейне життя.

Тепер щодо конкретних прав людини біженця (мігранта). До них на­лежать:

Право жити у безпеці, яке є важливішим за право залишатися у власній гро­маді чи країні. Коли превентивна стратегія не досягає мети, а у свідомості людей розвивається цілком обґрунтований страх за свою безпеку та життя, у них пови­нна бути можливість врятуватися втечею. Гуманітарні організації зобов’язані сприяти евакуації, якщо це єдиний спосіб отримати можливість порятунку.

Пошук безпеки часто пов’язаний з перетинанням кордонів з простих міркувань - статус біженця дає більше переваг, ніж становище переселенця всередині своєї країни.

Державний захист гнаного населення - важливий, хоча поки що, недо­оцінюваний елемент у розв’язанні проблем біженців, який, щоправда, не повинен підривати інститут притулку чи обмежувати право індивіда на по­шук безпеки за кордоном.

Ще одне право - право залишатися вдома взято за основу нового підхо­ду до проблем біженців, що характеризується орієнтацією на рідну країну і на відповідальність тих, хто провокує потоки біженців. Концепція може включати і «право почувати себе у безпеці» чи «право жити спокійно», що переносить акценти на ті умови, за яких люди не думають про від’їзд зі своєї країни (Резолюція, прийнята у 1994 р. Підкомітетом ООН з попередження дискримінації та захисту меншин).

Поняття «право залишатися», отже, нерідко використовується для ви­правдання закриття своїх кордонів для біженців та осіб, які шукають при­тулку. Тобто, перенесення уваги на країну походження може стати засобом не випускати біженців до іншої країни. Це загрозлива тенденція, закладена у стратегії, орієнтованій на країну походження.

Тенденція пропонувати переміщеним особам залишатися у «спокійних гаванях» чи «зонах безпеки» всередині своєї країни замість надання їм при­тулку в інших загрожує порушенню міжнародного права, піддає їх більшій загрозі, ніж дозвіл виїхати (Югославія).

Право на повернення у зв’язку з проблемою біженців знаходить ще один прояв у галузі репатріації переміщеного населення. Право на повернення проголошене у Всесвітній декларації прав людини та систематизується в Міжнародному пакті про громадянські та політичні права.

УВКБ вбачає своє важливе завдання в тому, щоб домагатися від урядів відповідних гарантій та слідкувати за їх виконанням.

Довгий час УВКБ проводило чітку межу між діяльністю, означеною як захист (підтримка юридичної та фізичної безпеки біженців) та допомогою (забезпечення їжею, помешканням, медичним обслуговування та роботою).

У Міжнародному Акті про економічні, соціальні та культурні права, од­наче, вказується, що питання матеріального благополуччя можуть розгля­датися у термінах дотримання прав людини (не страждати від голоду, отри­мувати освіту, мати житло та одяг тощо).

У цьому розумінні програма УВКБ ООН та інших гуманітарних органі­зацій можуть вважатися формою захисту прав людини, хоча й не заміню­ють необхідний для біженців юридичний та фізичний захист. Тобто права людини - це не набір абстрактних принципів. З одного боку, їх дотримання сприяє запобіганню потоку біженців та збільшує відповідальність держав, з іншого - вони допомагають вирішенню проблем біженців, означуючи цілі та завдання УВКБ та його партнерів.

Зараз чи не головне завдання міжнародного співтовариства - зробити все, щоб пошуки розв’язання проблем біженців повністю відповідали б спра­ві захисту прав людини.

Право залишатися на батьківщині - один із основоположних принципів нової альтернативної парадигми розв’язання проблеми біженців. Право за­лишатися на батьківщині можна трактувати по-різному. Його найважливіше значення - можливість жити в мирі та безпеці у себе вдома. Чим це поняття не повинно стати, так це вимогою залишатися вдома тоді, коли не забезпечуєть­ся надійний захист чи не визначена доля людей на їх батьківщині.

Право на громадянство - принцип, відповідно до якого міжнародним законодавством гарантується право будь-якої особи, що переселяється, на отримання (набуття) або втрату у встановленому порядку в іноземній держа­ві свого громадянства.

Ст. 15 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1949 р. стверджує, що «кожна людина має права довільно полишати себе громадянства І або права змінити своє громадянство». Тобто процес набуття і втрати громадянства є невід’ємною складовою демократичного розвитку.

Міжнародне право відзначає, що механізми і порядок набуття або втрати громадянства встановлюються національними урядами, а це означає компе­тенцію окремих держав у вищезгаданому питанні. Цей принцип визнаєть­ся ООН і міжнародним співтовариством. Він закріплений у ст. 1 Конвенції, яка регулює деякі питання, пов’язані з колізією законів про громадянство (1930). Цією статтею вказується, що держави самі визначають, хто є і може бути їх громадянами, а також нагадується про загальновизнаний принцип та міжнародний звичай - регулювати питання громадянства у межах та на основі національного законодавства.

Будь-яка особа може набути одне або два громадянства. Це є так зване «подвійне громадянство». Проте держави завжди надають і забезпечують дипломатичний захист лише тим особам, які набули саме їхнього, а не чийо­гось громадянства.

Питання громадянства розглядаються Конвенцією, що регулює питан­ня, пов’язані з колізією законів про громадянство (1930), Протоколом, що стосується конкретного випадку безгромадянства (1930), Конвенцією про статус апатридів (1954), Конвенцією про громадянство заміжньої жінки (1957), Конвенцією про скорочення випадків багатогромадянства і військо­вої зобов’язаності у випадках багатогромадянства (1963) тощо.

Право перебувати в умовах матеріальної безпеки - право для економіч­них мігрантів, яким доповнюється «право залишатися у безпеці» для біжен­ців. Йдеться про послаблення міграційного пресу шляхом сприяння еконо­мічному зростанню. Такої мети досягають:

0 шляхом реформування міжнародної торгівлі та тарифної політики з тим, щоб підвищити експорті можливості для менш багатих держав і збільшити їх прибуток;

0 орієнтуючи програми допомоги у розвитку на першочергові людські потреби в країнах та спільнотах, де існує високий рівень імміграції;

0 шляхом підвищення розмірів прямих іноземних інвестицій у держа­ви з низьким рівнем прибутків з метою створення нових можливостей зайнятості місцевого населення;

0 шляхом об’єднання держав у регіональні групи та скорочення масш­табів неконтрольованої міграції всередині цих зон через відміну тор­гових бар’єрів та узаконення трудової міграції.

Право притулку - розроблений міжнародним співтовариством і схвале­ний ООН, МОМ, УВКБ ООН механізм захисту та охорони осіб, що пересліду­ються з боку своїх національних урядів та властей, від конкретних посяган на їх гідність, життя, здоров’я і честь, внаслідок чого виникає загроза при родним і невід’ємним правам людини.

Право притулку - це наявність умов і доказів, відповідно до яких міжнародне співтовариство сприяє можливості уникнути переслідувань шляхо втечі від них, тобто зміни проживання, виїзду з тієї держави, де вони здійснюються, і в’їзду на територію країни, що дозволяє захист і охорону прав та свобод людини.

Право притулку гарантується Конвенцією ООН від 28 липня 1951 р. «Про статус біженців» та її Протоколом від 31 січня 1967 р. Згідно з цими докумен­тами втікачі від переслідувань вважаються біженцями. їх міжнародні права на притулок полягають у тому, що особа, яка зазнає переслідувань, користується можливість виїзду з держави, навіть шляхом нелегального перетину кордону. Та країна, до якої втікач від переслідувань в’їхав, не має права відмовити цій особі в тимчасовому або постійному проживанні та не може притягнути її до кримінальної відповідальності за нелегальний перетин кордону.

Ці права настають лише тоді, коли втікач від переслідувань може надати уряду держави отриманого притулку докази того, що у країні свого попере­днього перебування (проживання) він дійсно міг зазнати чи зазнав переслі­дувань за ознаками віросповідання, раси, належності до політичних органі­зацій і світоглядних орієнтацій. Право притулку означає водночас і право не бути висланим звідти, куди та чи інша особа прибула у пошуках притулку.

Право притулку за юридичною природою як інститут міжнародного права слід віднести до категорії односторонніх актів держав у міжнародному праві. Право притулку - це зумовлена державним суверенітетом здатність викорис­товувати державну територію для поширення власної юрисдикції на іноземця (іноземного громадянина або особи без громадянства) з метою захисту від по­сягань на його життя, особистість з боку держави попереднього перебування.

Концепція надання тимчасового захисту. З неї виходили держави Південно-Східної Азії, коли погодилися прийняти човни з в’єтнамськими бі­женцями до їх переїзду у треті країни. Пакистан наполягав на цьому стосов­но афганських біженців. Схоже положення міститься у Законі про іммігра­цію СІЛА (1990).

Найбільш чітко концепція надання тимчасового захисту розроблена у контексті колишньої Югославії як один із засобів розв’язання проблем бі­женців.

Звернення Верховного Комісара ООН у правах біженців містило три основні елементи:

0 країнам притулку пропонувалося приймати югославів та гарантувати їм захист від вислання у будь-яку країну, де їхнє життя та свобода піддавалися б загрозі;

0 з ними слід поводитися згідно із загальноприйнятими гуманітарними нормами;

0 жителям колишньої Югославії дозволено залишатись у країні доти, коли стане можливим їх безпечне повернення на батьківщину. Близь­ко 70 тис. чол. з колишньої Югославії отримали тимчасовий захист у Європі, переважно в Німеччині.

Стратегія тимчасового захисту, введена у 1992 р., передбачила:

0 негайне надання притулку;

0 визнання необхідності протекції;

0 полегшення процедури;

0 заохочення щедрості;

0 сприяння репатріації.

Концепція права невислання - новий підхід ООН до проблеми внутрішньопереміщених осіб, меншин та представників місцевого населення. Ця кон­цепція включає підтримку державних засобів захисту: оголошення амністії та надання гарантій на повернення, тобто програми діяльності УВКБ. Водночас - це допомога у прийнятті справедливих законів щодо національності та гро­мадянства, надання фінансової та технічної допомоги у справі деполітизації та зміцнення системи правосуддя, створення судів, підготовки кадрів для поліції та пенітенціарних установ, забезпечення необхідними документами тощо.

Концепція права невислання як складова прав людини включає дії, спрямовані на просвіту суспільства, виховання толерантності, викорінення расової та етнічної переваги, встановлення довіри між окремими громадами (програми культурного обміну, спільні кампанії, допомога багатонаціональ­ним рухам за мир).

Права іноземців щодо дозволу на довготермінове проживання. У Захід­ній Європі іноземець з країн, що не входять до ЄЄ, котрий отримав дозвіл на необмежене проживання, має ті самі права, що і громадянин. Немає жодних розбіжностей щодо:

0 права на працю;

0 права на вступ до профспілки;

0 права на соціальну допомогу;

0 права на комунальне житло.

Однак є три обмеження:

а) у доступі до роботи, пов’язаної з державною таємницею. Іноземцям за­бороняється займати державні посади з позицій національної безпеки;

б) у праві обирати та бути обраним на всіх рівнях влади. Лише сканди­навські країни та Голландія дозволяють іноземцям обирати та бути обраним на місцевому рівні;

в) у дотримання права проживання: у будь-який момент дозвіл на про­живання може бути відкликано на підставі порушення громадського порядку чи кримінального вироку.

Право на постійне проживання - один із важливих елементів забезпе­чення прав мігрантів. Комісією РЄ у 1994 р. розроблено 10 пропозицій для їх включення до національного законодавства.

1. Визнання права на постійне проживання - без можливого висилання, якщо мігрант доведе, що проживав протягом останніх 5 років на тери­торії держави-члена.

2. Визнання права на постійне проживання іноземця, що оселився на довготерміновій основі, а саме:

0 кожна особа подружжя, що проживала понад 1 року з іноземцем, з яким вона возз’єднувалася;

0 їхні неповнолітні діти, незалежно від того, чи є вони спільними для обох батьків;

0 їхні дорослі діти, які все ще є їх утриманцями внаслідок недієздат­ності чи хвороби;

0 їхні предки, які знаходяться на їх утриманні, отримують візу про­тягом місяця.

3. Рішення про видачу віз на проживання, що поновлюється кожні 10 ро­ків, повинно прийматися протягом 6-ти місяців. У протилежному ви­падку посвідка видається автоматично першого дня сьомого місяця.

4. Право на повернення повинне бути гарантоване протягом 2-х років.

5. Право на постійне проживання гарантує доступ до всіх видів зайня­тості в державному чи приватному секторах, за винятком обмеженої кількості випадків, що включають дійову (пряму чи опосередковану) участь у здійсненні державної влади та охорони основних інтересів держави. Дозвіл на постійне проживання буде слугувати дозволом на працю за наймом та започаткування власної справи.

6. Подібно до цього буде гарантоване право на отримання соціальної до­помоги, право на освіту та професійну підготовку на тих самих умо­вах, що й для громадян. Тривале безробіття не впливає на право на постійне проживання.

7. Право на постійне проживання дозволяє отримувати громадянство країн проживання на основі офіційно санкціонованої заяви спеціаль­ного органу, ця процедура не повинна перевищувати 12 місяців. Пе­редбачене право на апеляцію.

8. Право на постійне проживання існує поза залежністю від будь-якого дозволу, що свідчить про цей факт. Невидання дозволу в термін (п. 3) зумовлює право на відповідне відшкодування втрат.

9. Право на постійне проживання включає свободу пересування по території інших держав-членів протягом 3-х місяців і на період понад 3 місяці, якщо ця особа має соціальну страховку та здатна забезпечити свої потреби.

10. Однакові права на постійне проживання повинні видаватися всіма державами-учасницями, які мають розпочати спільні консультації щодо узгодження правил.

Отже, міжнародне співробітництво в цій галузі ґрунтується на принципі захисту біженців, що має універсальний рівень. Конвенція про статус біжен­ців та Протокол, що її доповнює, є найбільш повними документами, які ви­значають їх правовий статус на універсальному рівні. Мета документів - за­безпечення основних стандартів захисту біженців у країнах притулку. До

цих документів приєдналося 128 держав (на 1 травня 1995 р.). Конвенція та Протокол встановили всеохоплюючі, мінімальні стандарти поводження з осо­бами, стосовно яких зазначено, що вони мають право на отримання статусу біженця. У Конвенції встановлено правовий режим, що визначає їхні права та обов’язки, розглядаються також інші питання (робота, загальнодоступна освіта, трудове законодавство та соціальне забезпечення). Слід додати резо­люції Генеральної Асамблеї та Економічної і Соціальної Ради, а також виснов­ки Виконавчого комітету по програмі Верховного Комісара ООН. В умовах конфліктів особливе значення серед правових інструментів, які можна вико­ристовувати для захисту біженців як громадянських жертв, що постраждали в результаті воєнних дій, набуває Женевська Конвенція 1949 р. про захист цивільних осіб у воєнний час та Перший додатковий протокол 1977 р.

Принцип невислання міститься у ст. 33 Конвенції 1951 р., яка передба­чає, що «договірні держави не будуть жодним чином висилати чи повертати біженців на кордон країни, де їх життю чи свободі загрожує небезпека внаслі­док їх раси, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних переконань». Термін стосується будь-яких дій держави, що пря­мо чи побіжно змушують біженця повертатися додому або в країну, де в нього є підстава побоюватися переслідувань, включаючи загрозу життю та свободі. Принцип невислання слід ураховувати в угодах про видачу чи у національно­му законодавстві, а також при застосуванні діючих угод про видачу.

У висновку № 6 Виконавчого комітету УВКБ держави знову підтверди­ли, що принцип невислання застосовується і щодо осіб, які шукають при­тулку. Смисл широкого застосування принципу невислання викладено у Записці про міжнародний захист 1993 р. Для дотримання принципу необ­хідно, щоб особи, які шукають притулку, тобто як такі, що стверджують, що вони є біженцями, були захищені від повернення у місця, де їх життя та свобода може опинитися під загрозою, до вмотивованого підтвердження їх­нього статусу біженця. Кожен біженець спочатку є особою, яка шукає при­тулку, тому для захисту біженців при поводженні з особами, які шукають притулку, слід виходити з передбачення, що вони можуть бути біженцями до визнання їхнього статусу.

У противному випадку принцип невислання не забезпечує ефективний захист біженцям, бо заявників могли б не пропускати через кордон чи ін­шим чином повертати в обстановку переслідувань на тій підставі, що обґрун­тованість їхнього прохання не встановлена.

Принцип невислання згідно з позицією УВКБ випливає з основоположних принципів прав людини, серед яких - право шукати притулку в інших країнах та користуватися ним, передбачене ст. 14 Загальної декларації прав людини. Цей принцип відображує стурбованість міжнародного співтовариства та його намір надати тим, хто потребує захисту, основні права людини, включаючи право на життя, право не піддаватися катуванню та жорстокому, нелюдсько­му або принизливому поводженню та покаранню, а також право на особисту

свободу та безпеку. Обов’язок держав-учасниць Конвенції 1951 р. поважати принцип невислання (ст. 39). Принцип невислання вважається нормою між­народного права, він є обов’язковим для держав, які приєдналися до Конвенції 1951 р. чи які обмовились щодо географічної сфери її дії. Нормативний харак­тер цього принципу випливає з загальновизнаності та із включення його в уго­ди, учасниками яких є велика кількість держав різних регіонів світу.

Принцип невислання включено також у практику держав, а його осново­положний характер ніхто не оскаржував. Ця думка була підкреслена знову у Декларації ООН про територіальний притулок від 14 грудня 1967 р., Висно­вку Виконавчого комітету УВКБ ООН та в резолюціях Генеральної Асамблеї.

Висновок № 7 (XXVIII) Виконавчого комітету УВКБ ООН 1977 р. сто­сується вислання як заходу, що може мати досить серйозні наслідки для бі­женців та членів їхніх сімей та допускається лише у виняткових випадках.

У Висновку наголошується, що відповідно до ст. 32 Конвенції ООН 1956 р. вислання застосовується лише після належного виявлення всіх об­ставин, включаючи можливість для біженця бути допущеним в іншу краї­ну, крім країни його походження.

У разі, якщо вислання неможливе, державам рекомендується розгляну­ти питання про те, щоб поводження з біженцями-правопорушниками було аналогічним поводженню з національними правопорушниками.

Рекомендовано, щоб постанова про вислання збігалася з перебуванням під вартою чи затриманням лише у крайньому випадку з міркувань національної безпеки та порушення громадського порядку, та щоб це не було занадто довгим.