4.2.  ПОНЯТТЯ «БІЖЕНЕЦЬ». КЛАСИФІКАЦІЯ БІЖЕНЦІВ

Біженець - міжнародно-правовий термін універсального характеру, який запроваджено Конвенцією ООН 1951 р. та Протоколом ООН 1967 р. Під поняттям біженець розуміється особа, яка в силу певних, цілком обґрун­тованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, релі­гії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних пе­реконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни внаслідок таких побоювань, і не має певного громадянства, знаходиться поза країною свого попереднього проживання не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок таких по­боювань. Це визначення універсальне.

Отже, на «економічних», «екологічних», «техногенних» біженців і жертв природних катастроф положення Конвенції 1951 р. та Протоколу 1967 р. не поширюються. Вони також не розповсюджуються на осіб, стосов­но яких є вагомі підозри, що вони здійснили злочини проти миру та людства, тяжкі злочини неполітичного характеру чи інші дії, що суперечать цілям та принципам ООН.

Ст. 1 Конвенції про статус біженців формулює основну умову кваліфіка­ції особи як біженця відповідно до Конвенції у п. А(2) «обґрунтоване побою­вання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, грома­дянства, належності до певної соціальної групи чи політичних переконань».

Протокол 1967 р. не змінив цього визначення. Зрештою, воно є надто об­меженим і не відповідає реальним потребам та проблемам сьогодення.

Лише 10 - 12 % осіб, що шукають притулку за межами країн їхнього [громадянства, кваліфікуються Конвенцією як біженці. Багато хто належить Ідо економічних мігрантів, водночас як інші «в силу внутрішньої агресії, Іокупації, іноземного впливу чи подій, які серйозно порушують громадський [порядок в їхній країні, змушені шукати притулку десь за межами, слід по- Ісилатися на п. 2 ст. 1 Конвенції, яка регулює специфічні проблеми біжен­

ців у Африці, Організації Африканської Єдності від 10 вересня 1989 р. та на Картахенську декларацію для регіону Центральної та Латинської Америки 22 листопада 1984 р., яка у Висновку 3 зараховує до числа біженців «осіб, які покинули свої країни, оскільки їх життя, безпека чи свобода поставлені під загрозу загальним насильством, іноземною агресією, внутрішніми кон­фліктами, масовими порушеннями прав людини чи іншими обставинами, які серйозно порушують громадський порядок».

На відміну від інших людей, що залишають свою країну, біженці хочуть потрапити в іншу країну не тому, що таким є їхній вибір, а внаслідок гострої необхідності, яка випливає із загрози їхнім правам людини, від якої влада їхньої країни не може чи не бажає їх захистити.

Коли Генеральна Асамблея ООН прийняла загальне визначення поняття біженця, яке повинно було увійти до статуту Управління Верховного Комі­сара ООН з питань біженців, та з певними змінами до Конвенції 1951 р. про статус біженців, вона вирішила вийти за рамки тимчасових визначень.

В європейських країнах відсутні регіональні міжнародно-правові доку­менти, що мають своєю безпосередньою метою захист біженців, які не охо­плюються Конвенцією 1951 р. та Протоколом 1967 р. про біженців в умовах конфліктів чи внутрішніх потрясінь. Одначе більшість цих держав дотри­мується практики надання захисту в тій чи іншій формі тим особам, життя та свобода яких може бути поставлена під загрозу внаслідок збройного кон­флікту чи актів насильства, якщо вони будуть проти своєї волі повернені в країни їх походження.

Основними елементами визначення терміну біженця є відсутність гро­мадянства країни, яка надала притулок. Сам же перелік причин, що зму­шують біженців покидати місця свого проживання, необхідно розширити, включивши до нього збройні конфлікти та безладдя на етнічному ґрунті.

Статус біженців застосовується до осіб, які більше не можуть користу­ватися захистом держави, громадянами якої вони є, адже вони її покинули. Особи, що перетнули міжнародні кордони, рятуючись від переслідувань, але переїжджають у країну, громадянами якої вони є, не можуть розглядатися як біженці, оскільки вони можуть скористатися захистом цієї країни.

До багатьох біженців ставляться як до громадян де факто, хоча в той же час вони користуються гуманітарною допомогою від міжнародного співтова­риства. У таких випадках статус біженців слугує лише для цілей допомоги та позбавлений будь-якого елементу захисту.

Міжнародне співтовариство вважає непридатною дискримінацію біжен­ців на основі того, звідки він приїхав, чи які перспективи його повернення, робить акцент на забезпеченні соціальної інтеграції тих біженців, які не по­вернуться у колишні місця свого проживання, надавши їм громадянство та поклавши кінець їх статусу біженців.

Висловлена пропозиція щодо розширення поняття біженців, яке міс­титься в Конвенції 1951 р., включення категорій осіб, які перетинають міжнародні кордони, не мають громадянства країни притулку та покидають міс­ця постійного проживання внаслідок збройного конфлікту тощо.

На субрегіональній зустрічі по Центральній Азії (Ашгабат, липень 1995 р.) країни-учасниці дійшли згоди, що під біженцем розуміється осо­ба, яка покинула свою країну, опинилася в іншій державі як іноземець і не може повернутися в свою країні, цілком обґрунтовано побоюючись переслі­дувань у тому контексті, як вони визначені Конвенцією 1951 р., а також по­боюючись воєнного конфлікту чи внутрішнього розладу. Під мігрантом же розуміється особа, яка добровільно покинула свою країну, опинилася в чу­жій країні як іноземець та продовжує перебувати під захистом країни своєї громадянської належності.

Внутрішньо переміщена особа - це людина, яка вимушено переміщуєть­ся з місця постійного проживання всередині своєї країни внаслідок збройно­го конфлікту, внутрішнього безладдя, систематичного порушення прав лю­дини, а також внаслідок природних катаклізмів, спровокованих людської діяльністю.

До біженців належать біженці відповідно до Статуту та інші значні гру­пи людей, щодо яких можна з’ясувати чи припустити, що вони позбавлені захисту держави свого походження (зараз їх називають переміщеними осо­бами чи особами, які входять до кола повноважень УВКБ).

Важливо, щоб ці особи вже перейшли міждержавні кордони та щоб причи­ни втечі групи були пов’язані з конфліктами чи радикальними політичними, соціальними та економічними змінами. Ключовим є насильство, ризик або за­гроза насильства (переміщені з суто економічних причин, з міркувань особистої вигоди чи зі злочинними намірами не підпадають під захист мандату УВКБ).

УВКБ допомагає також особам, переміщеним усередині країни, сприяє реабілітації та реінтеграції біженців, що повертаються, «особам, переміще­ним за межі країни».

Практика держав та міждержавних організацій наповнює та збагачує зміст поняття «біженці» у загальному міжнародному праві. Принцип відмо­ви від вислання (як елемент права на притулок) є наріжним каменем міжна­родного захисту та застосовується до широкої категорії осіб з урахуванням масового переміщення до міждержавного кордону чи через нього, на підста­ві того, що існують реальні причини втечі.

Хоча держави й усвідомлюють потенційну загрозу масового притулку бі­женців для своєї безпеки, жодна з них не посилається на абсолютне право по­вернути біженців унаслідок переслідувань. Вони розширюють свободу своїх дій, уникаючи вживання термінології, яка стосується біженців. При цьому особи, які шукають притулку, визначаються як «переміщені особи», «неле­гальні мігранти», «економічні мігранти», «псевдобіженці», «іноземці», «ті, що в’їхали», «люди в човнах» чи «особи, які таємно припливли на судні».

Світове співтовариство витратило чимало зусиль з тим, щоб внести обме­ження щодо «псевдобіженців». В арсеналі нових заходів фігурують такі, як

«заборони», «візові вимоги», «санкції до перевізників», поняття «безпечна третя країна», «зона безпеки», «міжнародні зони» та ін.

На рівні світового співтовариства біженці захищені міжнародним пра­вом і з погляду права мають розраховувати на краще ставлення до себе.

Біженцями (з погляду УВКБ ООН) визнаються всі особи, які підпадають під компетенцію УВКБ ООН. Крім прав, що надаються міжнародним захис­том у рамках Статуту УВКБ, Конвенції 1951 р. з прийому біженців та Прото­колу 1967 р., усі біженці мають основні права людини, відображені у Хартії ООН та Загальній декларації прав людини. Це - право на життя, свободу та недоторканість особи, право на юридичний захист, право свободи думки, со­вісті та релігії, право на набуття власності, свободу пересування. Проте під час масових напливів біженців міркування безпеки та захисту прав корінно­го населення можуть зумовлювати певні обмеження. Біженці та переміщені особи також мають обов’язки стосовно країни, де вони знайшли притулок. Вони повинні підпорядковуватися закону та правилам даної країни щодо підтримання громадського порядку.

Висновок № 8 (XXVIII) Виконавчого комітету УВКБ ООН 1977 р. стосу­ється визначення статусу біженця. Рекомендовано, щоб процедура щодо ви­значення статусу біженця відповідала таким вимогам:

0 компетентна службова особа, до якої заявник звернувся на кордоні, повинна мати чіткі інструкції щодо розгляду справ, які можуть вхо­дити у сферу дії відповідних міжнародних документів. Вимагається, щоб він діяв відповідно до нормативних вимог та передавав ці справи на розгляд властей;

0 заявник повинен отримати всі необхідні рекомендації відносно того, якій процедурі йому необхідно слідувати;

0 має існувати спеціальний орган, що несе відповідальність за розгляд заяв про надання статусу біженця;

0 заявнику має надаватися відповідне сприяння, включаючи послуги кваліфікованого перекладача, у переданні справи на розгляд властей, надати можливість зв’язатися з представником УВКБ;

0 у разі визнання біженцем заявник повинен отримати документ, що засвідчує цей статус;

0 заявник може подати апеляцію щодо перегляду рішення про ненадан- ня статусу біженця;

0 заявнику треба дозволити залишатися в країні до прийняття рішення чи доки не буде розглядатися його апеляція.’

У Висновку наголошується на нагальній потребі видання посібника, що стосується процедур та критеріїв визначення статусу біженця.

Біженці в Україні. Біженець - іноземець (іноземний громадянин чи осо­ба без громадянства), який внаслідок обґрунтованих побоювань стати жерт­

вою переслідування за ознакою раси, національності, ставлення до релігії, громадянства, належності до певної системної групи або політичних пере­конань вимушений залишити територію держави, громадянином якої він є (або територію країни свого постійного проживання), і не може або не бажає користуватися захистом цієї держави внаслідок зазначених побоювань та щодо якого прийнято рішення про надання йому статусу біженця.

Правовий статус біженців, правові, економічні та організаційні гаран­тії захисту прав осіб, які вимушено залишили державу своєї громадянської належності, визначаються Законом України «Про біженців» (грудень 19- 93 р.). Закон передбачає порядок порушення клопотання про надання ста­тусу біженця, умови, за яких цей статус не надається, визначає органи, які вирішують питання про надання та втрату статусу біженця (Міністерство в справах національностей та міграції, органи міграційної служби в Республі­ці Крим, областях, містах Києві та Севастополі), повноваження інших орга­нів державної виконавчої влади щодо біженців.

Розділом 3 Закону визначається правовий статус біженців, зокрема їхні права. Ст. 12 передбачає, що особа, яка набула статусу біженця, має право на:

0 вибір місця тимчасового проживання із запропонованого їй міграцій­ної службою переліку населених пунктів і пересування на території України за умов дотримання правил, установлених для іноземців;

0 працю за наймом або на підприємницьку діяльність, придбання у власність майна за умов, передбачених законодавством України для іноземців;

0 охорону здоров’я та відпочинок у порядку, передбаченому законодав­ством для громадян України;

0 одержання грошової допомоги в порядку, визначеному Кабінетом Мі­ністрів України;

0 користування житлом, наданим у місці тимчасового проживання; навчан­ня в порядку, передбаченому законодавством України для іноземців;

0 користування надбанням культури;

0 свободу совісті та вільне відправлення релігійних обрядів;

0 недоторканість особи, житла, охорону законом особистого життя, та­ємниці листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень;

0 судовий захист від посягань на честь і гідність, життя і здоров’я, осо­бисту свободу та житло, а також захист майна та немайнових прав;

0 вступ до легалізованих громадських організацій відповідно до їх ста­тутів (положень).

Законом передбачаються також обов’язки біженця. Він зобов’язаний дотримуватися Конституції та законів України, виконувати рішення й роз­порядження органів державної виконавчої влади, регіонального та місцево­го самоврядування; виконувати законні вимоги державних органів і служ­бових осіб. Ст. 15 Закону передбачає міжнародне співробітництво з метою

захисту прав біженців. У ній зазначено, що Україна співпрацює з іншими державними, міжнародними організаціями з метою усунення причин ви­никнення проблеми біженців, поліпшення їх матеріального стану і вдоско­налення правового статусу, а також повернення біженців у країну їх постій­ного проживання. Якщо ж міжнародним договором, укладеним Україною, встановлені інші норми, не ті, що містяться в цьому Законі, то застосовують­ся норми міжнародного договору.

Щодо біженців існують два підходи. Перший - алярмістський, що вихо­дить з оцінки існуючого підходу як катастрофічного та передбачає подальше зростання етнонаціональних конфліктів з повінню біженців із «загрозли­вих» регіонів колишнього PCP у найближчому майбутньому. Інший - спо­кійний, ґрунтується на думці, що біженство - явище, яке можна порівняти за масштабами з міграціями в недалекому минулому, тому не слід чекати обвального напливу біженців в Україну.

Перший підхід має найбільше прихильників серед певних політичних кіл, особливо серед журналістів. Другий - у середовищі соціологів та демо­графів, що вивчають проблеми міграції. У кожному з цих підходів проглядає частка істини, і до проблеми біженців не можна ставитися спокійно, а тим більше - безсторонньо. Навіть якщо сучасні масштаби біженців та зворот­ної міграції в минулі роки можна зіставити, то, без сумніву, це різні явища. Одна справа, коли перехід планується та здійснюється у спокійній обста­новці за умов порівняльної рівноцінності обміну житла тощо. Інша - коли переїзд раптовий, викликаний загрозами насильства, коли люди кидають своє майно та їдуть, не знаючи куди, рятуючи своє життя. Різниця між дво­ма підходами особливо значна при оцінці кількості потенційних вимушених мігрантів, що проживають за межами України, чи реальних, які вже при­були в країну (25,3 млн росіян і 3 млн інших національностей за межами Росії та 36 млн сумарно; потенційних мігрантів - 28 та 32). Застосовується й штучне нагнітання пристрастей (мовляв, ось повернуться з країн Балтії 800 тис. тощо).

Серед причин, що спонукають біженців до повернення на батьківщину, є:

0 життя у вигнанні стало нестерпним;

0 ностальгія за домом та близькими;

0 отримана інформація про переміни на батьківщині;

0 почуття оптимізму в зв’язку із перемінами на краще на батьківщині;

0 інтерес до того, що відбувається на батьківщині та прагнення переві­рити чутки про зміни;

0 побоювання бути висланим на батьківщину владою країни перебування.

Добровільна репатріація буває двох видів - організована та спонтанна. Організована репатріація передбачає розв’язання конфлікту, що є причи­ною репатріації, і укладення між їх країною, країною перебування і УВКБ угоди про репатріацію, покликану полегшити її проведення.

Спонтанна репатріація може розпочатися до припинення бойових дій, без офіційної угоди та без участі УВКБ. Біженці можуть повернутися додо­му, вирішивши, що ситуація там змінилася.

Потреби потенційних репатріантів можуть включати:

0 гарантії духовної підтримки з боку друзів і рідних, що повертаються на батьківщину разом з ними, а також впевненість у тому, що їх зу­стрінуть вдома;

0 інформація про обстановку в країні, можливості працевлаштування, існуючу небезпеку та інші проблеми;

0 бажано, щоб репатріанти володіли певними грошовими й матеріаль­ними засобами;

0 репатріація може бути пришвидшена шляхом надання необхідних транспортних засобів.

Процес підготовки біженців до репатріації передбачає:

0 виявлення серед біженців сімей і одиноких з категорій, що особливо потребують допомоги;

0 виявлення серед біженців осіб, які володіють професійними навичка­ми (теслі, сантехніки, електрики, землероби), які можуть бути корис­ними при будівництві поселення;

0 виявлення серед біженців спеціалістів (лікарів, медичних працівни­ків, вчителів тощо), які можуть допомогти в налагодженні соціаль­них послуг при поверненні.

Проблеми, які можуть виникнути при цьому:

0 роздвоєння особистості (емігрант-репатріант);

0 труднощі з працевлаштуванням;

0 втрата ілюзій;

0 відчуття «чужого» в рідних місцях;

0 проблема з житлом;

0 труднощі об єднання з сім’єю та общиною.

За часів холодної війни переміщення біженців, не зважаючи на значні втрати, входили до сфери стратегічних інтересів супердержав та їх союзни­ків. У одних випадках (в’єтнамські «човники») втеча біженців могла спри­чинитись до дискредитації уряду відповідної країни і, навпаки, до підняття престижу країн, які надають вигнанцям притулок. В інших випадках силь­ні держави, озброюючи і навчаючи біженців, використовували їх для дес­табілізації обстановки в їхніх країнах (нікарагуанські контрас у Гондурасі, афганські моджахеди у Палестині чи біженці з Намібії в Анголі).

Недавній досвід Руанди та колишньої Югославії - яскраве свідчення того, що часи політично активних та воюючих біженців ще не минули. Од­нак з кінцем двополярної системи держав та розв’язання національних кон­фліктів, пов’язаних з холодною війною, стратегічне значення руху біженців дещо звузилося та набуває локального характеру.

Ст. 32 Конвенції 1951 р. підкреслює, що біженець, який законно про­живає на території договірної держави, не може бути висланим інакше як з міркувань загрози державній безпеці чи порушень громадського порядку. Більш того, вислання такого біженця буде здійснюватися лише на виконан­ня рішення, прийнятого в законному порядку, і такій особі має бути надано достатній термін для отримання законного права на в’їзд в іншу країну.

Аналогічно ст. 13 Пакту про громадянські та політичні права вказує, що «іноземець, який законно перебуває на території будь-якої з приймаючих дер­жав, може бути висланим тільки на виконання рішення, винесеного на підста­ві закону та якщо імперативні міркування державної безпеки не потребують іншого, має право на захист проти свого вислання, на перегляд своєї справи компетентною владою, особою чи особами, спеціально призначеними владою, та на те, щоб бути представленим з цією метою владі, особі чи особам.

Згідно з Факультативним протоколом до Міжнародного пакту про гро­мадянські та політичні права, всі особи, що підлягають юрисдикції держа- ви-учасниці, включаючи іноземців та біженців, можуть ставити перед Ко­мітетом з прав людини питання про захист їх прав шляхом надання повідо­млень, які розглядаються по суті та з яких виносяться остаточні рішення з соціальними рекомендаціями. Ст. 4 Протоколу до Європейської конвенції з прав людини наголошує: «колективне вислання іноземців забороняється», а Європейська комісія з прав людини правомочна розглядати скарги щодо по­рушення цього положення. Ст. 21 Кодексу злочинів проти миру та безпеки людства Комісії міжнародного права розглядає «депортацію чи переміщен­ня населення за допомогою сили» як міжнародний злочин.

Насильницьке переселення всередині країни без перетину державних кордонів - одна з найважливіших проблем. Навіть якщо ці особи не квалі­фікуються Конвенцією 1951 р. як біженці, вони мають права, які треба за­хищати. Можливо, досвід, набутий при створенні зон безпеки для внутріш­нього переміщення курдів в Іраку, допоможе у розробці рішень для майбут­ніх кризових ситуацій. Концепція державного суверенітету потребує зусиль з боку міжнародного співтовариства, зокрема про сферу застосування п. 7 ст. 2 Статуту ООН та про доцільність гуманітарного втручання.

Право та політика щодо біженців має в своєму розпорядженні як запо­біжні заходи, так і заходи, спрямовані на виправлення становища. Масовим потокам біженців можна запобігти шляхом дотримання прав людини, вклю­чаючи економічні права, в країнах, звідки походять біженці.

Заходи, спрямовані на поліпшення становища, включають добровільну репатріацію та, якщо репатріація неможлива - натуралізацію у країні, що приймає, чи переселення в треті країни. Центр з прав людини та УВКБ ООН активно співпрацюють щодо розробки рішень, спрямованих на забезпечен­ня максимальної поваги прав біженців у всьому світі.

Тепер щодо класифікації біженців. Розрізняють біженців статутних, конвенційних, «прима фаціє» та «сюр пляс».

Біженці статутні - особи, які вважаються біженцями згідно з положен­ням міжнародних документів, що передували Конвенції. Під терміном «бі­женець» розуміється особа, яка: 1) розглядається як біженець в силу угод від 12 травня 1926 р. та ЗО червня 1928 р. чи в силу Конвенції від 28 грудня 1933 р. та 10 лютого 1938 р., Протоколу від 14 вересня 1939 р. чи в силу ста­туту Міжнародної організації по біженцях. Цей перелік зроблено для того, щоб з’ясувати зв’язок із минулим та спадкоємність міжнародного захисту біженців, які стали об’єктом турботи міжнародного співтовариства раніше. Адже особи, що вважались біженцями за визначенням одного з цих доку­ментів, автоматично вважаються біженцями за Конвенцією 1951 р.

Біженці конвенційні - особи, визнані біженцями відповідно до Конвен­цію ООН 1951 р. Країни-учасниці цієї Конвенції, а також Протоколу ООН 1967 р. беруть на себе стосовно цих біженців відповідні зобов’язання. Статус конвенційних біженців є пріоритетом, бо ж не лише гарантує біженця від висилання, а й надає йому ряд економічних та соціальних прав, включаючи право на отримання проїзних документів.

Біженці «прима фаціе» (з лат. - на перший погляд) - «групове» визна­чення статусу біженця у випадках, коли групи людей опиняються у достат­ньо складних обставинах і практично немає часу та можливості кваліфіку­вати окремо кожного біженця в цій групі.

Біженці «сюр пляс» (від франц. - за місцем перебування) - особи, які покинули свою країну не біженцями, без «обґрунтованих побоювань стати жертвами переслідувань», але стали такими внаслідок подій, що відбулися за їх відсутності чи внаслідок власних дій, здійснених поза межами своєї країни, які спричинили переслідування. Це стосується співробітників ди­пломатичних представництв, студентів, слухачів військових та інших ака­демій, трудящих-мігрантів.

Варто далі виділити особливі категорії біженців: жінки, діти, неповно­літні, інваліди.

Жінки-бізнесменки. Жінки, котрі піклуються про свою сім’ю самостій­но, складають особливу категорію біженців, яка вважається групою ризику. Особливо це стосується тих, хто проживає у містах, де біженці є особливо вразливими перед лицем багатьох соціальних недуг. Молоді жінки, як ніхто інший, можуть підпадати під експлуатацію. їх можуть схиляти чи приму­шувати до сексуальних послуг в обмін на матеріальні винагороди. Деякі з них аби утримувати сім’ю, вдаються до проституції, особливо тоді, коли у них бракує спеціальності.

Матеріальна незабезпеченість може спонукати жінку поступитися тра­диційними правилами та нормами поведінки.

Як це не парадоксально, але життя в таборі може виявитися для матері з дітьми легшим, ніж у місті - там біженці іноді навіть не знають, де меш­кають їх співвітчизники, їм не вистачає підтримки друзів, сім’ї, громади. Жінки з дітьми більш за інших відчувають брак необхідної допомоги, під­тримки. Один зі способів частково вирішити цю проблему - створення цен­тру соціального захисту. Взаємопідтримка, що природно виникає при зу­стрічі співвітчизників, дає людям надію.

Допомога жінкам - главам сімей включає в себе:

0 спеціальні заходи, які дають жінкам можливість заробити додаткові кошти для сім’ї;

0 створення груп взаємної підтримки;

0 наявність медичної служби з жіночим персоналом;

0 організація навчання й відпочинку дітей;

0 попередження сексуальної експлуатації через забезпечення можли­вості для жінок повідомляти про подібні інциденти;

0 заручитися підтримкою чоловіків і старійшин общини, на яких жін­ки можуть покластися.

Згідно з Висновком Виконавчого Комітету УВКБ ООН з питань біжен­ців № 39 (XXXVI) від 1985 р., на підставі того, що жінки й дівчата-біженки складають більшість серед загальної кількості біженців, багато хто з них по­требує особливого міжнародного захисту, визнав, що ці проблеми є резуль­татом їх уразливого становища, через яке вони часто піддаються фізичному насильству, сексуальним домаганням та дискримінації; підкреслив необхід­ність того, щоб цим проблемам була приділена першочергова увага з боку урядів й УВКБ й щоб усі належні заходи були вжиті для гарантування за­хисту жінок та дівчат-біженок від насильства, посягань на їхню фізичну безпеку, або сексуальних домагань чи переслідувань; закликав держави під­тримувати програми УВКБ, розроблені з метою забезпечення захисту жінок- біженок, програми сприяння УВКБ жінкам-біженкам, особливо спрямовані на те, щоб допомогти жінкам-біженкам стати економічно самостійними за допомогою загальноосвітніх та прибуткових проектів; підкреслив важли­вість більш конкретного знання й розуміння особливих потреб і проблем жінок-біженок щодо їх міжнародного захисту, а також збору статистичних, соціологічних та інших даних, що стосуються жінок та дівчат-біженок з метою визначення й здійснення належних механізмів для забезпечення їх ефективного захисту.

У вказаному документі визнано, що жінки, які шукають притулку й при цьому потерпають від брутального або нелюдського ставлення, з огляду на те, що вони порушили соціальні чи етичні норми суспільства, в якому вони живуть, можуть вважатися «визначеною соціальною групою» згідно зі ст. 1, п. А(2) Конвенції ООН про статус біженців 1951 р.

Неповнолітні та відірвані від сімей діти. Діти біженців несуть на собі пси­хологічний вантаж переважно фізичних і соціальних проблем, які є склад­ними навіть для дорослих. Єдиний захист проти такої травми - здатність дитини до адаптації. Для ефективності захисту й допомоги дітям біженців необхідно, щоб спеціальні співробітники якнайшвидше виявляли, оцінюва­ли й регулярно переглядали їхні потреби. Крім того, слід їх задовольняти з урахуванням традицій біженців, при підтримці громади.

Переживши травму, діти біженців часто не долають вимоги школи, їм не­легко спілкуватися з іншими дітьми. Все це призводить до поганого навчання, відчуженості, агресивності або ж навіть до антисоціальних проявів, таких, як крадіжки та вандалізм. Для таких дітей характерні енурез, істеричність ін­фантилізм, втрата апетиту тощо. Причинами цього є життя на чужині - тобто пережиті насилля, відсутність домівки, розпад сім’ї, втрати й небезпеки.

Діти біженців позбавлені можливості жити нормальним життям. Пору­шена безпека сім’ї й соціальні стосунки. їх оточує чуже середовище, вороже й небезпечне. За таких умов під загрозу поставлено нормальний розвиток дитини (фізичний, психологічний та емоційний). Тому робота з дітьми має спрямовуватися на нормалізацію їхнього життя шляхом:

0 створення прийнятних умов життя, за яких можливе їхнє навчання;

0 засвоєння моделей поведінки дорослих;

0 забезпечення можливостей для самовираження (навчання малюван­ню, музиці, ліпленню, танцям);

0 допомоги батькам (проведення спільних заходів) щодо розуміння по­ведінки дітей.

Надання допомоги дітям в умовах міста включає такі заходи:

0 збирання статистичних даних про біженців (їх склад за віком і стат­тю), що є найпершим необхідним кроком у справі надання допомоги дітям в умовах міста;

0 допомога материнству й дитинству, ігрові групи для дітей 1-4 років, програми початкової школи для 5-10 років і відповідне навчання та спортивне виховання для 15 - 17-літніх - ідеальна допомога дітям;

0 створення дитячих груп під керівництвом дорослих дає позитивний ефект і сприяє зміцненню солідарності і взаємної підтримки в серед­овищі дітей. Мета таких груп - допомогти дітям самовиразитися в умовах безпеки, любові, поваги і взаєморозуміння;

0 УВКБ повинне по можливості залучати до цієї роботи відповідні уря­дові й неурядові організації, інші агентства ООН;

0 зробити все можливе, щоб місцеві школи прийняли дітей біженців. При цьому УВКБ при першій можливості організовує мовні курси, щоб допомогти дітям і забезпечити їм нормальні умови життя;

0 залучення дітей до місцевої общини допоможе їм краще збагнути можливості, що відкриваються для них на новому місці.

Біженці та економічні мігранти. Разом з тим слід розрізняти власне бі­женців та економічних мігрантів. Розмежування їх являє собою серйозні проблеми. Сьогодні економічні мігранти радше можуть використати двері притулку, ніж вікно імміграції.

Ряд африканських та латиноамериканських держав поширили визна­чення біженців на осіб, які покинули свою батьківщину, щоб уникнути ма­сового насильства, внутрішніх конфліктів та серйозних порушень громад­ського правопорядку, однак промислово розвинені країни надають перевагу більш вузькому трактуванню поняття. І все ж уряди змушені були розроби­ти низку додаткових юридичних засобів («гуманітарний статус»). З метою надання людям, що не отримали статус біженця, хоча б тимчасових прав на проживання (175 тис. надано гуманітарний статус у Західній Європі).

Різниця між біженцем та мігрантом ускладнюється й іншими чинника­ми, зокрема економічними. Важко з’ясувати розбіжності між тим, що тра­диційно розуміється під «основними причинами» появи притоку біженців та «спонукальними до міграції причинами».

Зрештою біженці є складовою частиною феномена міграції, в якому по­єднуються політичні, етнічні, економічні, екологічні чинники, пов’язані з правами людини, які призводять до переміщення населення.

Людина, що мігрує, або втекти від важких умов, може законно вважати­ся біженцем.

Події в Албанії, Кубі, Гаїті та В’єтнамі створили феномен, відомий як «змішана міграція» - переміщення населення, що включає осіб, які шука­ють притулку, змушені покинути свою батьківщину з причин, які надають підстави вважатися біженцями, та інших осіб, які вирішили переїхати з ме­тою підвищення свого життєвого рівня чи возз’єднання сімей.

Різниця між біженцем та мігрантом може по-різному тлумачитися кра­їнами притулку залежно від кількості осіб, що звертаються за статусом, та політичного підґрунтя, на тлі якого стався їх від’їзд.

Біженець та переміщена особа - ці терміни досить часто вживаються ра­зом, проте їх слід відрізняти одне від одного. Переміщені особи - це виму­шені (внаслідок війни чи з інших причин) переселенці, як правило, у межах своєї країни; це всі ті, хто внаслідок, скажімо, збройного конфлікту між Пів­нічною Осетією та Інгушетією у Чечні опинилися в інших регіонах РФ. Пере­міщені особи, таким чином, залишаються на території своєї держави і мають всі ті права, якими користуються й інші громадяни країни на цій території.

Часто фактичне становище переміщеної особи жодним чином не відрізня­ється від становища осіб, які були змушені покинути свою країну. Виходячи з цього, міжнародні організації, керуючись гуманними міркуваннями, не розріз­няють біженців та переміщених осіб при наданні їм практичної допомоги. Про­те це не означає, що між ними немає принципової різниці правового характеру. На відміну від переміщеної особи, біженці опиняються на території держави, громадянами якої вони не є. Це означає, що вони як практично, так і юридично є там іноземцями і мають інші права та обов’язки, ніж громадяни держави.

Возз’єднання сімей. У Підсумковому документі Віденської зустрічі 35 держав-учасниць ОБОЄ 19 січня 1989 р. висловлена згода позитивно розгля­дати клопотання, що стосується возз’єднання сімей чи укладення шлюб між громадянами різних держав, беручи до уваги бажання осіб щодо краї­ни, в якій вони хотіли б проживати і яка готова їх прийняти.

Заключний акт Конференції, що прийняла Конвенцію ООН 1951 р. ви­ходячи з права біженців на збереження сім’ї та принципу поширення прав біженців на членів їх сімей, рекомендував урядам здійснити необхідні за­ходи захисту сімей біженців. Цих рекомендацій дотримуються більшість держав, незалежно від того, приєдналися вони до Конвенції ООН 1951 р. та Протоколу ООН 1967 р., чи ні.

Що ж до біженців, які не отримали безпечного притулку. їх поділяють на три основні категорії:

0 у деяких випадках їм відмовляють у в’їзді в іншу країну чи погрожу­ють виселенням з неї (відмова держав Південно-Східної Азії надати притулок «в’єтнамським човникам»). Біженцям загрожує депортація чи тривале затримання;

0 біженцям, допущеним у країну притулку, загрожує небезпека не від властей, а від інших ворожих їм груп чи урядів (біженців з Південної Африки у Ботсвані та Мозамбіку вбивали та калічили агенти режиму тодішнього апартеїду);

0 біженці, які потребують особливих видів гуманітарної допомоги, але не отримують їх у країнах притулку.

Для захисту людей, які потрапили у таке скрутне становище, застосову­ється процедура переселення у треті країни.

Згідно з Висновком Виконавчого Комітету УВКБ ООН з питань біженців №15 від 1979 р., при стосунках з особами, що в силу певних причин не ма­ють країни притулку, державам слід докладати максимум зусиль для надан­ня притулку особам, що шукають притулку; надавати можливість суднам, що потерпають у відкритому морі, шукати притулку в їх водах, і надавати при цьому принаймні тимчасовий притулок особам, що перебувають на та­ких суднах та бажають отримати притулок; в інтересах возз’єднання родин і з гуманітарних міркувань сприяти допуску на свою територію, принаймні, дружини й малолітніх або таких, що перебувають на утриманні, дітей особи, якій було надано тимчасовий або довготерміновий притулок.

У випадках масового напливу біженців, особи, що шукають притулку, мусять завжди отримувати бодай тимчасовий притулок. Держави, які через географічне положення або з інших причин заполонили масові напливи бі­женців, мають невідкладно отримували допомогу від інших держав згідно із принципом справедливого розподілу тягаря. Такі держави повинні в якнай­коротші терміни консультуватися з УВКБ ООН або з іншим міжнародним органом заради того, щоб відповідні особи одержали повний захист і надзви­чайну допомогу та з метою знайдення довгочасних рішень.

Особливу увагу слід приділяти розв’язанню проблеми визначення краї­ни, відповідальної за розгляд заяв про надання притулку, та застосуванню єдиних критеріїв.

Тепер звернімо увагу на неорганізовану міграцію. Висновки № 58 Ви­конавчого Комітету УВКБ ООН у справах біженців визначають, що феномен біженців, які в неорганізованому порядку виїздять із країни, в якій вони вже отримали захист, стає предметом зростаючої стурбованості. Такі пере­сування дестабілізуюче впливають на конструктивні міжнародні зусилля зі знаходження належних рішень щодо біженців. Неорганізовані пересування включають в’їзд на територію іншої країни без попередньої згоди на такі дії національних владних органів або без візи для в’їзду, або при відсутності чи неналежній кількості документів, або з фальшивими чи підробленими доку­ментами. Також зростає кількість осіб, які умисне знищують чи позбавля­ються від своїх документів з метою ввести в оману органи влади країни, в яку вони прибули.

Неорганізовані пересування здійснюються в основному особами, що вже отримали захист в країні, які вважають за необхідно залишити її у зв’язку з відсутністю можливості отримати освіту чи роботу.

Феномен таких неорганізованих пересувань може бути ефективно врегу­льований лише шляхом узгоджених дій зацікавлених сторін, спрямованих на:

0 виявлення причин та масштабів неорганізованих пересувань у будь- якій конкретній ситуації щодо біженців;

0 з’ясування та зменшення впливу причин таких неорганізованих пе­реміщень шляхом надання та подальшого забезпечення притулку і знаходження необхідних довготривалих рішень та інших заходів з надання допомоги;

0 заохочення створення належних механізмів для виявлення біженців у відповідних країнах;

0 забезпечення гуманного ставлення до біженців та осіб, які шукають притулку.

Уряди в тісному співробітництві з УВКБ мають:

0 сприяти здійсненню належних заходів з метою виявлення турботи та надання підтримки біженцям і особам, які шукають притулку, в кра­їнах, де вони отримали захист;

0 заохочувати прийняття належних довготривалих рішень, приділя­ючи особливу увагу насамперед добровільній репатріації та, якщо це можливо, інтеграції в спілку та надання належних можливостей щодо переселення.

Якщо біженці та особи, які шукають притулку, незважаючи ні на що, переїжджають в неорганізованому порядку із країни, в якій вони вже отри­мали притулок, вони можуть бути повернені в країну, якщо:

0 вони захищені там від геноциду;

0 їм дозволено залишатися там і з ними будуть поводитись у відповід­ності до загальновизнаних гуманних норм, поки щодо них не буде знайдено довготривале рішення.

Визнається, що можуть бути виняткові випадки, за яких біженці та осо­би, що шукають притулку, можуть законно стверджувати, що в них є під­стави остерігатися переслідувань і що їхній безпеці чи свободі загрожують у країні, де вони раніше знайшли захист. Такі справи повинні розглядатися державами позитивно.

Визнається також, що обставини можуть змусити біженців та осіб, які шукають притулку, використовувати підроблені документи, покидаючи кра­їну, де їх фізична безпека знаходиться під загрозою. У випадку, коли таких обставин не існує, використання підроблених документів невиправдане.

Умисне знищення проїзних та інших документів біженцями та особами, які шукають притулку, по їх прибутті в країну призначення з метою ввести в оману національні владні органи відносно їх попереднього перебування в іншій країні, де вони мали захист, неприпустиме. Належні заходи повинні бути вжиті державами чи індивідуально, чи в співробітництві з іншими дер­жавами для врегулювання цього феномена, що все більше поширюється.