3.8.  АНТИДИСКРИМІНАЦІЙНА ПОЛІТИКА ЯК ПРИНЦИП ЗАХИСТУ МІГРАНТІВ

Превентивність та стримування - важливий принцип розв’язання про­блеми біженців, означає знання причини вимушеного переміщення населен­ня. Разом з тим це поняття можна сприйняти лише як ліцензію на зведення бар’єрів, які утруднюють жертвам переселень проникати в інші країни. По­няття «стримування» в одному контексті може означати відновлення миру та безпеки в охопленій конфліктом країні, що скорочує число тих, хто рятується втечею. В іншому контексті - «стримування» може означати закриття кордо­нів та заборону людям покидати міста і села, де вони опинилися, рідні місця.

Сам же превентивний захист став новою стратегією УВКБ ООН, яка пе­редбачає контроль за поводженням з етнічними меншинами, посередництво, викриття практики насильницького переміщення та інші заходи щодо за­безпечення прав людини. Ця діяльність має виконувати зобов’язання УВКБ в галузі міжнародного захисту прав людини та гуманітарного права.

Превентивний захист - це всеохоплюючий та ефективній механізм попередження чи послаблення переміщень біженців, який включає тради­ційні методи розв’язання спорів (розслідування, арбітраж, посередництво, примирення) особливо щодо меншин, а також нові місії добрих послуг, кон­тактні групи та посередництво на регіональному рівні.

Превентивний захист включає механізми раннього оповіщення про по­літичні та збройні конфлікти, можливість застосування засобів для розв’я­зання конфліктів та налагодження посередництва, забезпечення готовнос­ті, налагодження співробітництва, які дозволяють належно розподілити обов’язки, забезпечити потенціали для контролю за дотриманням мирних угод та прав людини, а також за переміщенням та поверненням населення.

Серед принципів превентивного захисту - міжнародний нагляд, доступ у табори, тюрми та центри перебування під вартою, заборона примусового виселення та спроб змінити етнічний склад населення; доставка допомоги, захист міжнародних програм гуманітарної допомоги та безпеки персоналу; співробітництво в евакуації, допомога переміщеним особам у добровільному

поверненні додому, міжнародне розслідування порушень міжнародного гу­манітарного права.

Варто чітко розрізняти операції з реалізації тих чи інших вищевказаних заходів та гуманітарної операції, здійснювані ООН. До них належать: надан­ня допомоги, створення мирних коридорів та зони безпеки, налагодження контролю за організацією посередництва, тих чи інших форм розв’язання конфліктів у рамках політичного процесу.

Антидискримінаційна політика. Варто звернути увагу на антидискримі- наційні заходи як складовий елемент регулювання міграції.

Антидискримінаційна політика в Україні В Україні право етнонаціо- нальних меншин на свободу від дискримінації забезпечується як Конституці­єю, так і спеціальним законодавством про права етнонаціональних меншин, а також кримінальним законодавством. Гарантії прав осіб, що належать до етнонаціональних меншин, закладено у Конституції. Конкретизацію цієї конституційної норми знаходимо в ст. 18 Закону України «Про національні меншини в Україні», згідно з якою будь-яке пряме чи непряме обмеження прав і свобод громадян за національною ознакою забороняється й карається законом. Наскільки серйозно держава оцінює такі протиправні дії, можна судити з того що ст. 66 Кримінального кодексу України, яка передбачає по­рушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної на­лежності чи ставлення до релігії, віднесена до глави «Інші злочини проти держави», а дії, передбачені частинами 2 і 3 цієї статті, вважаються відпо­відно до ст. 7 1 КК України тяжкими злочинами. Цей злочин полягає у ско­єнні навмисних дій, спрямованих на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі і гідності, або способу почуттів громадян у зв’язку з їх релігійними переко­наннями, а так само пряме чи непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих переваг громадян залежно від їх расової, національної належності або ставлення до релігії.

Антидискримінаційна політика у Сполученому Королівстві. Джерела англійської антидискримінаційної правової політики маємо шукати у від­носно новому законодавстві, а також у зобов’язаннях, даних міжнародним організаціям. У Сполученому Королівстві немає еквівалента американсько­го Білля про права, який слугував би наріжним каменем забезпечення прав етнонаціональних меншин. До недавнього часу права національних меншин відносно рідко викликали проблеми в Британії. Існували релігійні меншини католиків, євреїв та протестантів, які не належали до англіканської церк­ви. Мовні меншини практично не існували попри уельські та гальські на­ціональні рухи в XIX - на початку XX ст. Для англійців питання групових відмінностей не було першорядним, хоч антисемітські, антинегритянські та антиірландські настрої були і залишаються широко розповсюдженими в ан­глійському суспільстві. Тим не менш, право мало говорить про ці відміннос­ті, резюмуючи, що всі англійські піддані є рівними перед законом. Міф про

однорідне, інтегроване та гармонійне суспільство, підтримувании англійця­ми, все більше наштовхується на суперечливі реалії.

Після 1066 р., як відомо, жодна іноземна держава не завойовувала Бри­танських островів. Чужинці прибували до Англії постійно, але їхня присут­ність не викликала проблеми особливих їхніх прав, оскільки в цілому до чу­жинців ставилися толерантно. З іншого боку, шотландці, ірландці та уель- сці - корінні народи островів - вважалися і до певної міри вважаються доте­пер чужинцями. Найбільшому асиміляційному тиску піддавалися ірландці, і таке становище зберігалося до прибуття іммігрантів з-поза меж Європи.

Неєвропейська імміграція майже не існувала перед Другою світовою вій­ною. Широкомасштабна неєвропейська імміграція почалася з того часу, як західні індійці були залучені до Королівських повітряних сил під час Другої світової війни. Незабаром тисячі індійців оселилися у великих містах, а піз­ніше за ними послідували вихідці з Азії. Після цього майже негайно виник феномен кольорової дискримінації.

Прибуття до Англії кількох сот тисяч іммігрантів з Індії, Пакистану та Вест-Індії викликало якісно нові проблеми, поставило питання про на- ціонально-етнічну політику держави. Хоч традиційна англійська толерант­ність не допустила до появи офіційної сегрегації, але все частіше зустріча­ються факти приватної дискримінації.

Національну проблему в Англії не можна відділити від колоніальної істо­рії. Кольорове населення походить з тих частин Співдружності, які раніше пе­ребували під прямим британським домінуванням. За часів імперії корінне на­селення сприймалось «відсталим», а нині старі стереотипи в Англії відновлю­ються. Як механізм самозахисту, в кожній імміграційній національній групі виникли об’єднання для захисту своїх членів від дискримінації. Ці об’єднання повели активну боротьбу за антидискримінаційне законодавство. Більшість їх увійшло в єдину організацію «Кампанія проти расової дискримінації» (КПРД), утворену 1965 р. у зв’язку з процесами поширення дискримінації та з метою прийняття антидискримінаційного законодавства. КПРД брала активну участь у впровадженні Акта про расові стосунки в Британії 1965 р. був першим зако­ном у Британії, який визнавав дискримінацію протиправною, зокрема у випад­ках, пов’язаних з расою, кольором, етнічним чи національним походженням.

Цей Акт обіймав сферою свого регулювання запобігання дискримінації в публічних місцях, впроваджував кримінальну відповідальність за заклики до расової ненависті, але не охоплював двох основних сфер існування дискримі­нації - житлову та пов’язану із зайнятістю. Тим не менш, Акт представляв для І Англії конституційну інновацію, яка полягала у визнанні прав етнонаціональ- | них меншин і впровадження принципово нової політики щодо дискримінації.

У 1968 р. з метою усунення недоліків Акта 1965 р. був прийнятий другий «Акт про расові стосунки». Професор Г. Стріт, який підготував доповідь Із антидискримінаційного законодавства та розробив проект цього Акта, посилив у ньому заходи щодо реалізації антидискримінаційної політики.

Акт 1968 р. регулював питання запобігання дискримінації на ґрунті кольо­ру шкіри, раси, етнічного чи національного походження, тобто більшість про­блем, пов’язаних з правом етнонаціональних меншин на свободу від дискримі­нації. Дискримінація визнавалася незаконною в сферах надання матеріальних і нематеріальних благ, послуг, в освіті та зайнятості, операціях з майном. Ви­конання Акта покладалося на Комісію з расових стосунків, яка була покликана розглядати скарги про порушення прав осіб, що належать до етнонаціональних меншин, з метою примирення сторін. У разі недосягнення компромісу передба­чався судовий розгляд. Доступ до судів у таких справах був наданий виключно цій Комісії. В той же час Комісія мала лише обмежені повноваження щодо не­залежного розслідування справ та вжиття відповідних заходів.

Акт 1968 р. також виявився недосконалим. Кількість фактів дискримі­нації в житловій сфері та сфері зайнятості не знижувалася. Діяльність Ко­місії з расових стосунків виявилася неефективною, їй не вдалося здобути довіри з боку етнонаціональних меншин. Ще одним приводом для незадово­лення Актом були страйки робітників азійського походження. Профспілки конфліктували з робітниками-індійцями. Питання реформи Акта 1968 р. набуло серед етнонаціональних меншин політичного характеру.

У 1975 р. уряд оголосив свої політичні плани, заявивши, що «переважна більшість кольорового населення залишатиметься на постійне проживан­ня», що означало необхідність докласти зусиль «для забезпечення справед­ливого і рівного поводження з усім нашим народом, незалежно від раси, ко­льору або національного походження». У 1976 р. був прийнятий «Акт про расові стосунки» з ширшим колом регульованих відносин. Акт полегшував процедуру звернення до суду, впроваджував механізм викриття дискримі­наційної практики, усунення її причин.

Новий Акт не зміг досягти всіх поставлених перед ним цілей, а імміграційні закони залишалися під певним впливом расового підходу. Імміграційні закони надали іммігрантам афроазійського походження обмежений статус, ставлячи їх перебування в Англії в залежність від їхньої поведінки. З цього складається вра­ження, що афроазійське населення вважається потенційно небезпечним для сус­пільства. Імміграційне законодавство стало на перешкоді повноцінної реалізації антидискримінаційних норм, закладених в Акт про расові стосунки 1976 р.

Нині діючий Акт про расові стосунки набрав чинності 22 листопада 1976 р. Він визначає три типи дискримінації: 1) «пряма дискримінація», яка полягає у менш сприятливому поводженні щодо особи на ґрунті кольо­ру шкіри, раси, національності, етнічного чи національного походження;

2) «непряма дискримінація», за якої висуваються такі вимоги чи умови, що кількість осіб однієї расової групи, які можуть цим вимогам відповіда ти, стає значно меншою від пропорції осіб іншої расової групи, які можут їм відповідати; 3) переслідування тих, хто дає свідчення або інформацію зв’язку з дією цього Акта. Останнє положення спрямоване на захист тих хто дає свідчення про акти дискримінації.'

Акт спрямований також проти сегрегації. «Сегрегація особи від інших осіб на расовій основі» є порушенням вимог Акта. Так, Акт забороняє се­грегацію в стосунках з індивідами за расовою ознакою (розуміючи расу в за­значеному вище широкому сенсі). Згідно з Актом, забороняється сегрегація місць загального користування. Сегрегація дозволяється в тих випадках, коли її метою є дозволити «особам, що належать до певної расової групи, доступ до благ та послуг, які задовольняють особливі потреби осіб цієї групи стосовно освіти, підготовки або існування, або будь-яких допоміжних благ». Для цього виду позитивної сегрегації зроблено виняток через те, що вона сприяє задоволенню потреб меншини.

Статус деяких етнонаціональних меншин визначений недостатньо. З тексту Акта видно, що він не охоплює євреїв. Єврейські квоти для допуску в приватні школи є загальною практикою в Англії, але це не вважається по­рушенням Акта, який не регулює питань релігійної дискримінації. Цигани є іншою етнонаціональною меншиною, яка зазнає дискримінації в Англії. При розгляді відповідної справи в 1967 р. було визнано, що цигани не є «ра­сою» в розумінні Акта 1965 р.

Дискримінація у сфері зайнятості є основним об’єктом регулювання Акта про расові стосунки. Найм працівників, їхня оплата, підготовка, пово­дження, звільнення підпадають під юрисдикцію Акта. Політика і практика всіх підприємств у галузі зайнятості можуть бути перевірені Комісією з пи­тань расової рівності. Комісія має повне право отримувати документи ком­паній та опитувати працівників. Акт спрямований на ліквідацію дискри­мінаційної практики в більшій мірі, ніж на покарання правопорушників. Кримінальне покарання передбачається лише за дискримінацію, пов’язану з навмисною і необачною дезінформацією служби зайнятості про те, що кон­кретне місце роботи не підпадає під юрисдикцію цього Акта.

Актом регулюються також питання найму на державну службу. Служ­бовці Корони, працівники державних установ переважно (за винятком по­садових осіб найвищого рівня) охоплені дією Акта.

Також у сферу дії Акта включаються збройні формування за деяким ви­нятком (наприклад, поліція) та працівники державної системи освіти. Ква­ліфікаційні комісії також регулюються Актом.

З розділів Акта, що стосуються роботи за наймом, виключено ряд катего­рій робітників, які могли б у подальшому ввійти до сфери регулювання Акта. Так, Акт не стосується домашніх господарок в приватних оселях, хоча ця категорія може підпадати під захист й інших законодавчих актів. Пов’яза­ні з расовою ознакою кваліфікаційні вимоги можуть дозволятися, якщо вони [пов’язані з характером роботи; таким чином, роботодавці мають обмежене І право на дискримінацію щодо окремих професій, але тільки на стадії пра­цевлаштування. Такими професіями є: актори, що грають персонажів певної Іраси; артисти і фотомоделі; персонал «етнічних» ресторанів; громадські со- Іціальні працівники, якщо для їхньої роботи необхідною є відповідність групі, яка обслуговується. Крім того, згідно з Актом про імміграцію, службові особи імміграційної служби можуть встановлювати умови, які обмежують можли­вості працевлаштування та терміни перебування більшості іммігрантів. Від­відувачам Сполученого Королівства, як правило, забороняється найматися на роботу, а за порушення цієї вимоги їх може бути депортовано. В свою чергу дозволи на працевлаштування обмежуються, як правило, одним роком.

Квотування при наймі на роботу «Актом про расові стосунки» не дозво­ляється. Згідно з Актом 1968 р. роботодавці могли встановлювати квоти та відмовляти в роботі як чорним, так і білим кандидатам, якщо представники їх расових груп вже заповнили свої квоти; це вважалося частиною зусиль, спрямованих на підтримку расового балансу робочих місць. Відповідно ж до нового Акта, встановлення квот при наймі на роботу вважається дискриміна­цією, незалежно від тієї мети, яка при цьому переслідується. «Акт про расові стосунки» спрямований також проти дискримінації у сфері освіти. Дискримі­нація заборонена як в державному, так і в приватному секторі освіти, які роз­глядаються окремо; при цьому університетську освіту віднесено до приватно­го сектору. Скарги, що надходять з державного сектору, розглядаються мініс­терством освіти. Перевірки виконання антидискримінаційних норм ведуться Комісією з питань расової рівності як в приватному, так і в державному сек­торі. Дискримінація перевіряється за фактами прийому на роботу, надання благ та послуг, а також відрахування студентів. Навіть якщо прийняття до освітнього закладу провадиться шляхом тестування, звинувачення у побічній дискримінації можуть бути підтверджені, якщо зміст тесту свідчить про на­явність расового ухилу. Тим не менш, для релігійних шкіл не буде вважатися незаконною дискримінацією відмова в прийнятті слухачів іншої релігії.

Розділ 20 «Акта про расові стосунки» 1976 р. визнає незаконною дис­кримінацію в сфері матеріальних благ, засобів обслуговування та послуг. Це означає, що Акт регулює питання дискримінації, що можуть виникати при користуванні готелями, клубами, ресторанами, перукарнями, кінотеатра­ми, парками, банками тощо. Торгівля і вся сфера обслуговування також під­падає під дію розділу 20. Урядові установи підпадають під цей розділ тією мірою, в якій їхню діяльність можна вважати наданням послуг. Незначні винятки зроблено для користування приватним житловим фондом. Біль­шість скарг, що надходять з приводу порушень вимог розділу 20, свідчать про акти дискримінації в пивних барах і танцювальних залах; проти влас­ників цих установ вживаються відповідні заходи. В той же час приватним клубам дозволяється дискримінувати, якщо вони не є загальновідкритими, а є приватними, вибірковими, груповими.

Незаконною також є дискримінація в житловій сфері. Захист від дискри­мінації поширюється на купівлю-продаж та оренду житла. Власники майн несуть відповідальність за свої дії, а також за дії своїх працівників і пред ставників. Іншою сферою дискримінації, що регулюється Актом 1976 р., відмова продавати або здавати в оренду нерухоме майно особам за ознакою кольору шкіри або через тиск сусідів, які хочуть запобігти проникненню меншин в їхню громаду.

Виконання «Акту про расові стосунки» покладається на особу індивіду­ально та на Комісію з питань расової рівності. Особи, які зазнали дискриміна­ції, можуть порушити справу в промисловому трибуналі (ця категорія судів розглядає справи з питань зайнятості), а також у місцевому суді. Можлива санкція за заподіяння расової дискримінації включає відшкодування збит­ків та рекомендації щодо поновлення прав (у справах про найм на роботу).

Загальним завданням Комісії з питань расової дискримінації є сприяння рівності можливостей та добрим міжрасовим стосункам. Виходячи з цього обов’язку, Комісія проводить слухання, призначає розслідування, готує до­повіді, видає інформаційні матеріали про практику в сфері зайнятості. Ко­місія також має право у відповідних справах давати рекомендації про недис- кримінацію, які вимагають від отримувача таких рекомендацій припинен­ня неналежних дій і приведення своєї діяльності у відповідність до закону. Проти злісних порушників може бути вжито радикальніших заходів.

Розділ 69 «Акта про расові стосунки» визнає злочином розпалювання ра­сової ворожнечі. Об’єктивна сторона цього злочину полягає в опублікуванні чи розповсюдженні писаних матеріалів, що містять погрози, образи, накле­пи або саме виголошення відповідних фраз в публічних місцях. Акт засто­совується для захисту як етнонаціональних меншин, так і білої більшості. Згідно з цим розділом, основним завданням звинувачення в судовому про­цесі є доведення ймовірності расової ненависті. Якщо ж до того відбудуться насильницькі прояви фактично безпосередньо після промови, злочин вва­жається доведеним. Розділ 5 «Акта про театри» 1968 р. також визнає злочи­ном презентацію публічної вистави чи п’єси, в якій вживаються лайливі чи образливі слова з явним наміром розпалити расову ненависть.

Громадська думка висловлювалася за посилення вимог імміграційних законів, положення яких поширюються на так званих «кольорових» іммі­грантів. Соціальні та економічні труднощі чорної меншини в Сполученому Королівстві не тільки не зменшувалися в останні роки, а й погіршувалися. Серйозні економічні негаразди, від яких страждає Британія, посилюють ра­сову напругу попри «Акт про расові стосунки», що має певні результати, які полягають, зокрема, у позитивній зміні ставлення до проблеми прав етнона­ціональних меншин. Найкращим свідченням цих змін є рішення, прийняті у судових справах із застосуванням Акта в останні роки.

Чимало корисного досвіду можна почерпнути з уважного огляду прак­тики СІЛА та Сполученого Королівства у цій царині. Обидві країни наполе­гливо проводять політику ліквідації приватної та публічної дискримінації етнонаціональних меншин. Обидві країни розвинули чіткі законодавчі й ад­міністративні механізми виявлення та усунення фактів дискримінації. Як СІЛА, так і Сполучене Королівство активно використовують судову систему як засіб імплементації, а Сполучені Літати водночас використовують суди і для формування цієї політики. З іншого боку, Комісія з расових стосунків проявляла більшу активність, ніж її аналоги в США.

Віддаючи належне США та Сполученому Королівству за їх правничу по­літику та практику, слід мати на увазі, що в обох країнах до цього часу досить широко розповсюджені випадки публічної та приватної дискримінації. Аме­риканське чорне населення до нині перебуває в нерівному становищі з білим щодо доходів, освіти, роботи, житла та практично в будь-якій іншій сфері. Аналогічним чином резиденти Сполученого Королівства азійського та афри­канського походження часто стають об’єктом неналежного поводження.

Антидискримінаційна політика у США. Конституційна практика і офі­ційна політика США, спрямована на активне усунення багатьох бар’єрів, що постають на шляху рівності незалежно від раси, релігії та статі, утвер­джувалась досить повільно і надзвичайно суперечливо. Законодавці тільки нещодавно звернули увагу на мовні відмінності населення, тоді як культура до самого останнього часу переважно залишалася поза їх увагою. Урядова політика в основному була спрямована проти офіційної дискримінації, хоч до певної міри і приватні випадки дискримінації розглядалися як незакон­ні. Як штати, так і федеральний уряд вдаються до різних варіантів антиди- скримінаційної політики, які не завжди характеризуються успіхом.

Конституція США 1789 р. надавала моральну підтримку рабству. Раби не мали справжніх громадянських прав, хоча їх і рахували для цілей репрезен­тації. Верховний Суд СІЛА рідко розглядав питання рабства. Коли ж у 1856 р. розглядалася справа, відома під назвою Дред Скотт, результати цього розгляду могли зруйнувати політичний компроміс, що обмежував поширення рабство на нові території. Голова Верховного Суду США Р. Тейні зробив спостережен­ня, що негри не мали якихось прав, які б біла людина мусила поважати.

Ключові елементи американської андидискримінаційної політики були визначені після громадянської війни. Тринадцята, чотирнадцята та п’ятнад­цята поправки до Конституції свідчили про новий політико-правовий поря­док в Америці. Тринадцята поправка назавжди заборонила рабство. Чотир­надцята поширила американське громадянство на афроамериканців, які на­родилися в США. Водночас поправка забороняла будь-якому штату приймати або застосовувати будь-який закон, який би обмежував привілеї та імунітети громадян США. Більш того, штати не могли «позбавити будь-яку особу жит­тя, волі чи майна крім як у встановленому законом порядку; а також відмо­вити будь-якій особі в межах його юрисдикції в рівному захисті законів». Ця норма є найбільшим внеском США в розробку антидискримінаційної полі­тики. У роки громадянської війни Конгрес США на підставі чотирнадцятої поправки прийняв ряд антидискримінаційних норм. На жаль, Верховний Суд США став на перешкоді прогресивної роботи Конгресу, відкидаючи на десятиріччя відхід від консервативної позиції в расових питаннях.

Три рішення Верховного Суду США, прийняті в 1874 та 1883 роках, сприяли обмеженню обсягу прав афроамериканців, оскільки поширювали положення про привілеї та імунітети лише на акти дискримінації з боку властей штатів і заперечували повноваження Конгресу США приймати спе­ціальні акти з питань дискримінації.

Сегрегаційні закони штатів стали з’являтися в надлишку в умовах вакуу­му антидискримінаційної політики. Штати мали право вживати заходів щодо скорочення випадків дискримінації проти чорного населення, і декотрі з них скористалися цим правом. Водночас південні штати намагалися узаконити зверхність білого населення над чорним. Судам вдалося скоротити кількість явних випадків дискримінації проти чорного населення, але переважно як федеральні, так і штатні суди піддавалися впливу сегрегаційних міркувань.

У 1900 р. статус негритянського населення був близьким до їхнього стату­су перед громадянською війною, хоч вони й були формально вільними. Зраз­ком офіційної расової сегрегації було рішення, схвалене Верховним Судом США в 1896 р. Рішення у справі «Плессі проти Фергусена» повинно було ґрун­туватися на принципі юридичної рівності білої та чорної рас в умовах системи расової сегрегації. Фактично ж в основу рішення було покладено погано при­ховане поняття другорядності чорної раси. На думку члена Верховного Суду Г. Брауна та більшості членів Верховного Суду США, законодавство не може усунути відмінності, основані на фізичній різниці. Розподілення рас було та­ким чином виправдане, оскільки «якщо одна раса стоїть соціально нижче ін­шої, Конституція СІЛА не в змозі поставити їх на один рівень».

Але поступово Верховний Суд мусив відходити від зайнятої ним в 1896 р. расистської позиції, аж доки в 1954 р. не визнав незаконність, переглянувши справу «Плессі проти Фергусена». Політика расової сегрегації - «окремі, але рівні» - була поступово заборонена. Рішення 1954 р. у справі «Браун проти Ради з питань освіти» є наріжним каменем антидискримінаційної політики США, яке фактично змінило напрям американської расової політики Згідно з рішенням у справі «Брауна», у галузі публічної освіти доктрина «окремі але рівні» не повинна мати місця. Верховний Суд США одностайно визнав, що не­залежно від того, які аргументи наводяться на захист расового поділу, «окре­мі освітні заклади ні за жодних умов не можна визнати рівними». Логіка цьо­го рішення була з часом поширена на всі державні установи та заклади.

Імплементація расової десегрегації була завданням, поставленим перед федеральними судами. Десегрегація поступово розвивалася всупереч почат­ковому опору, в ході якого деякі прибічники сегрегації закривали публічні школи, надаючи білим дітям можливість відвідувати приватні. Верховний Суд США в своїх рішеннях 1963 та 1968 років визнав неправомірними так звані програми свободи вибору, які по суті зберігали подвійну шкільну систе­му: для чорних та для білих. Нарешті, 1969 р. Верховний Суд США відмовив­ся від своєї обережної тактики і заборонив усі подвійні шкільні системи.

Державна антидискримінаційна політика за межами сфери освіти та­кож має тенденцію визначатися рішеннями Верховного Суду США. Загаль­не правило полягає в тому, що чотирнадцята поправка забороняє тільки «дії штатів», а не приватну дискримінацію. За головування В. Бергера Верхо­вний Суд США визнав, що дискримінація приватного клубу не може вважа­тися дією штату через те тільки, що цей клуб має ліцензію штату на продаж спиртних напоїв. Навіть використання публічних місць відпочинку окремо приватними групами дозволяється, оскільки «саме по собі використання» не складає дії штату. Водночас Верховний Суд нетерпимо ставився до зако­нів штатів, які забороняли міжрасові шлюби.

Расова дискримінація у сфері житлового найму також була ареною су­дових слухань. Сегрегація у виборі житла є найбільш типовою для півночі США. Рідкими є випадки офіційної політики сегрегації в сфері найму (про­дажу) житла, яка б запроваджувалася федеральною, штатною чи місцевою владою. Коли ж це мало місце, Верховний Суд займав принципову позицію. У 1976 р. він дійшов висновку, що федеральний департамент у справах жит­ла та міського розвитку, разом з відповідним органом міста Чикаго, спри­яли расовій сегрегації в розвитку публічного житлового сектора в Чикаго. Суд послався як на федеральне, так і на штатне житлове законодавство, на­віть на закон 1866 р., що забороняє приватну дискримінацію у продажу чи оренді майна. Правничі акти, що обмежують рівні можливості і визнані се­грегаційними, не можуть використовуватися в судовому процесі.

Дискримінація в житловій сфері переважно регулюється законами, а не конституційними положеннями. Конгресові правила приватної дискримі­нації в сфері найму на роботу були підтримані судовою владою. Така дис­кримінація є предметом регулювання Акта 1866 р. та розділу VII Акта про цивільні права 1964 р. Під розділ VII зазначеного Акта підпадає як статева, так і расова дискримінація в сфері зайнятості. Цей розділ визнає незаконним для роботодавця обмежувати, відділяти чи класифікувати своїх робітників будь-яким чином, який би позбавив будь-якого індивіда рівних можливос­тей працевлаштування або іншим чином негативно вплинув на його статус як робітника через міркування раси, кольору шкіри, релігії, статі або на­ціонального походження. Верховний Суд США тлумачить цю норму таким чином, що від особи, яка вважає себе жертвою дискримінації в сфері зайня­тості, вимагається така інформація: 1) що вона належить до меншини; 2) що вона зверталася за роботою на вакантне місце; 3) що, незважаючи на її ква­ліфікацію, їй відмовили; 4) що після цієї відмови вакансія надалі залишала­ся відкритою для інших кандидатур аналогічної кваліфікації. Роботодавці можуть використовувати тести, які повинні мати відношення до конкретної роботи. Тести мають бути спрямовані на те, щоб виявити навички, дійсно необхідні для тієї роботи, щодо якої розглядається кандидатура потенційно­го працівника. До цього часу в судових рішеннях залишається неясною сту­пінь можливості роботодавця доводити відсутність наміру дискримінації. Висновок про те, чи дійсно політика роботодавця спрямована на обмеження прав етнонаціональної меншини, тобто чи порушуються вимоги розділу VII, залежить від сукупності фактичних обставин та поглядів суддів.