3.4.  МІГРАЦІЙНА ПОЛІТИКА: ЧИННИКИ, ЕТАПИ, ІНСТРУМЕНТИ

До сфери міграційної політики належать: міжнародні та внутрішні чин­ники. До міжнародних входять узяті країною міжнародні зобов’язання, згідно з якими держава змінює міграційну політику залежно від процесів регіональної міграції, в котрих вона бере участь. Процеси регіональної еко­номічної інтеграції передбачають не лише інтеграцію товарів, капіталів та послуг, а й інтеграцію населення через міграцію у такий спосіб, щоб надати більшої відкритості та домогтися виконання логіки розвитку ринку, трудо­вих ресурсів у межах одного регіону.

Будь-яка міграційна політика залежить не лише від міжнародних зо­бов’язань, можливості визначати позицію міжнародної солідарності. Держава може використати міграційну політику як інструмент тиску (підтримка СІЛА щодо будівництва поселень на окупованих Ізраїлем територіях); як ретрибуції за панування над іншими країнами (міграційна політика деяких європейських країні після деколонізації африканських країн); як додатковий козир у переговорах з іншою країною (відносини між Францією та Алжиром).

Внутрішні чинники пов’язані з проблемами безпеки, культурною інтеграцією мігрантів у різноманітних формах від їх «асиміляції» до концепції <активної участі» та поваги до соціальних і культурних особливостей мігран-

а. Другий елемент внутрішнього чинника - політичні зобов’язанні уряду, і соціальні видатки, які може спричинити міграція. Міграційна політика може також вплинути на виборчий процес. Сама ж міграція подекуди використовується як знаряддя з виключно політичними дискримінаційними ілями.

Міграційна політика має певні етапи розроблення та інструменти. Пер­ший етап розроблення міграційної політики - це визначення того, що необ­хідно зробити, яка мета переслідується та чому розробляється та чи інша політика. На другому етапі чітко визначається мета міграційної політики. На третьому - розробляються програми, в рамках яких можна досягти мети та виробляються відповідні інструменти. По-перше, це необхідна інформа­ція, знання того, що відбувається у рамках міграційних зрушень. Другий інструмент - адміністративні структури. Третій - законодавча база, задіяна для досягнення поставленої мети. Перший етап розробки міграційної полі­тики - етап дефініції самої політики, на якому державна політика в галузі міграції формується, зміцнюється, визначаються її параметри, мета та вза­ємозв’язки з соціально-економічною політикою.

Основні критерії, що дають можливість розпочати розробку цієї про­блеми - прийняття одного чи кількох політичних рішень. Слід насамперед з’ясувати, чи достатньо існуючого населення, чи відчуває країна нестачу робочих рук, тобто чи виправдані саме такі підходи до міграційної політи­ки. Якщо є зацікавленість у міграції чи прийнято рішення про переміщення населення на іншу територію, то йдеться про мобілізацію населення з ме­тою його фактичного переміщення на національній території. З економічної точки зору міграцію можна використати для розвитку виробництва та роз­робки природних копалин. Йдеться про політику заохочення міграції насе­лення та програми міграції капіталу, забезпечення трудовими ресурсами, робочою силою для розвитку окремих видів економічної діяльності. З точки зору культурного чинника певний тип міграції заохочується в силу якихось культурних характеристик чи етнічних потреб. Дещо подібне відбувалося в країнах Латинської Америки у XIX ст., коли була здійснена спроба розроби­ти та провести конкретну політику міграції з Європи. У Південній Америці здійснювалася расистська політика - заохочення прибуття населення з пев­ними етнічними характеристиками. При надлишку населення здійснюєть­ся інша політика. У перенаселених країнах Африки та Латинської Америки міграційна політика ґрунтується на мальтузіанській теорії «абсолютного перенаселення» і має за мету зменшити тиск населення на територію, спро­бувати досягти рівноваги між населенням та природними ресурсами.

Щодо категорій міграційної політики. Вона як спеціалізована сфера ді­яльності створила свою власну лексику, словник таких понять, як «тимча­совий захист», «безпечна третя країна» та «довгострокові рішення», які відносно мало значать для осіб, не знайомих із цією галуззю.

Вкрай важливо розглядати біженців не як об’єкт діяльності, як «отри­мувачів» чи «реєстрований випадок», а як носіїв власного права - права людей-біженців; права на життя, безпеку, на повернення, на проживання, на притулок та тимчасовий захист, на переселення.

З’явилося також чимало нових термінів, пов’язаних з консолідацією, реінтеграцією та примиренням.

Запобіжні дії, пов’язані з насильством та конфліктами, змусили пере­глянути термінологічний інструментарій міграційного права. Тобто, про­грес людства невід’ємний від конфлікту, позначеного терміном «крайньої незгоди» або «зіткнення протилежних імпульсів чи устремлінь».

Міграційні категорії пов’язані також з альтернативними рішеннями, підходами до проблеми біженців, з поняттям «розвитку», «пошуку рішень», «попередження», «захисту».

Важливо підтвердити і в термінологічному ключі віру людства в основні права людини, у гідність та цінність людської особи, у рівні права чоловіків та жінок, великих і малих націй.

Міграційна політика відображує зміни, що сталися в світі. На зміну кон­фліктам приходить співтовариство, і ринкова економіка перемагає у всіх кра­їнах; ідея єдиного регіонального простору певною мірою витісняє традиційну концепцію внутрішньої безпеки окремих держав. Водночас очевидне зроста­юче визнання та усвідомлення проблеми прав людини, з одного боку, необхід­ності охорони навколишнього середовища - з іншого. Всі ці елементи тією чи іншою мірою прямо чи опосередковано впливають на Концепцію та самовиз­начення міграційної політики, яка не може розроблятися лише зсередини, а повинна розглядатися у взаємозв’язку зі світовими процесами. Міграційна політика як державна спрямована на те, щоб змінити чисельність, склад, на­прямки руху, місцезнаходження та інтеграцію мігрантів, які є елементом по­літики народонаселення й тісно пов’язані з демографічними проблемами, бо ж впливають як на чисельність та склад, так і на розподілення населення і, крім того, неминуче включаються в історичний процес. Міграційна політи­ка - частина соціально-економічної політики як з точки зору цієї політики як інструмента досягнення її мети, так і з точки зору того, що міграційна політи­ка є елементом державного плану проектування бажаного населення. У пер­шому випадку, коли міграційна політика виступає інструментом, вона віді­грає кон’юнктурну роль. У другому - коли міграційна політика пов’язується з розробкою проекту бажаного населення, вона відіграє структурну роль. Мі­граційна політика, з одного боку, вдосконалює планування руху населення, а з іншого - виконує функції контролю та управління, діє як змінна величина, яку слід контролювати, коли відбуваються спонтанні міграційні зрушення.

Разом з тим існує набір ключових функцій розв’язання міграційних питань:

0 видача віз та розповсюдження інформації про закони й правила за кордоном;

0 прикордонний контроль;

0 правовий статус та права всередині країни;

0 біженці та надання політичного притулку;

0 соціальні послуги;

0 контроль за виконанням внутрішнього законодавства та вислання з країни;

0 перегляд адміністративних та судових рішень.

Щодо міграційного законодавства. Існують дві галузі міграційного зако­нодавства - імміграційний контроль (в’їзд) та права й обов’язки іноземців, що законно в’їжджають. Загальні принципи міграційного законодавства:

0 закон повинен бути ясним, точним, доступним та зрозумілим громад­ськості, тобто добре складеним, опублікованим та не містити занадто багато посилань на адміністративні інструкції, особливо внутрішні;

0 закон не повинен постійно змінюватись, заплутуючи як мігрантів, так і офіційних осіб;

0 свобода дій адміністрації не повинна бути надто широкою, тобто за­кон має бути передбачуваним і водночас надавати можливість для гнучкості у важких випадках;

0 там, де існує свобода дій, вона повинна бути доступною для розгляду судом чи незалежним адміністративним органом. Існуюче міграційне законодавство занадто складне, часто виправляється та важко сприй­мається зацікавленими особами.

Згідно з чинним міграційним законодавством постійно проживаючі ім­мігранти повинні врешті-решт отримати громадянство країни, в якій вони мешкають, набуваючи таким чином безпеку проживання та політичні пра­ва у повному обсязі. Існує тенденція спрощення натуралізації для постійно проживаючих іммігрантів і особливо дітей, які народилися в країні прожи­вання. Небажано, щоб значна кількість постійно проживаючого населення залишалася протягом невизначеного часу «іноземною» і не мала політичних прав, які є невід’ємною частиною демократичного суспільства. Часто іммі­гранти вагаються - набувати їм громадянства тієї країни, де вони живуть, чи це означає відмову від громадянства країни їхнього походження. Звід­си - зростаюча потреба у подвійному громадянстві, яке допускається в та­ких випадках дедалі більшою кількістю європейських країн.

Міграційне законодавство щодо від’їзду при добровільному від’їзді пе­редбачає мінімальні формальності (люди мають право покидати країну). При вимушеному від’їзді іноземці, які законно проживають у країні, мо­жуть бути виселені за таких обставин:

0 тривала відсутність роботи (проте їм потрібно надати час знайти іншу роботу);

0 нестача засобів до існування;

0 визнання винним у скоєнні кримінальних злочинів.

Іноземці з довгостроковими видами на проживання, особливо друге по­коління іммігрантів, не повинні піддаватися ризику вислання, крім як при серйозних та екстраординарних обставинах (тероризм, участь в операціях з наркотиками, серйозні загрози громадському порядку). Іноземці, що в’ї­хали незаконно чи перевищили термін перебування в країні, можуть бути виселені значно легше, проте навіть вони повинні мати ефективні засоби за­хисту своїх прав (апеляція до суду чи адміністративного органу).

Міграційне законодавство щодо найму на роботу передбачає, що вирішен­ня питання про в’їзд залежить від видачі дозволу на роботу. Більшість же євро­пейських країн дають ці дозволи в обмеженій кількості і в тому випадку, коли наймач доведе, що він не можне знайти потрібного робітника в своїй країні чи ЄС. Перший дозвіл на роботу видається на обмежений термін, він прив’язаний до певного наймача. Його можна продовжити, і в міру збільшення терміну пе­ребування, як правило, обмеження на тип найму відміняються. Європейські країни дійшли висновку, що трудящі-мігранти повинні мати право возз’єдна­тися зі своїми сім’ями за умови надання відповідних житлових умов.

Пошук політичного притулку. Держави, що ратифікували Женевську Конвенцію, зобов’язані приймати осіб, що шукають притулку, на термін, не­обхідний для розгляду питання, підпадає особа під статус біженця чи ні. Гро­мадяни, що повертаються, мають право в’їжджати в країну. Що ж до осіб, які мають таке саме національне чи етнічне походження, то вони отримують в дея­ких країнах (Німеччині) право в’їзду та залишення на постійне проживання.