3.3.  ЕМІГРАЦІЯ ТА ІММІГРАЦІЯ

Еміграція - це переселення, вимушене чи добровільне переміщення лю­дей зі своєї вітчизни в іншу країну світу з економічних, політичних або ре­лігійних причин. Еміграція може бути довготривалою з метою постійного проживання; тимчасовою, якщо емігранти через певний час повертаються, та сезонною - в певну пору року або на періодичні заробітки. Залежно від причин, що зумовлюють переселення, вирізняють еміграцію економічну (соціально-економічні причини) і політичну (опозиційне ставлення до полі­тичного режиму). Інколи еміграція набуває масового характеру. В таких ви­падках уряди країн, до яких переселяються емігранти, регламентують таке переміщення законодавчими актами.

Політична еміграція - виїзд окремих осіб чи груп людей, які, не пого­джуючись з існуючим режимом в своїй країні, свідомо залишають свої зем­лі, здебільшого лише в такий спосіб уникаючи неминучих репресій.

Кардинальні, всеосяжні зміни, що відбуваються в Україні, і приєднання її до міжнародних пактів про права людини, відкривають більші можливос­ті для еміграції.

Вживається і таке поняття як регіональна еміграція - різновид соціаль­ної мобільності громадян, пов’язаний з виїздом з України окремих верств та прошарків населення, які з різних причин і мотивів залишають свою держа­ві та облаштовуються в інших країнах.

Особливість регіональної еміграції полягає в тому, що емігранти, посе­ляючись на чужині компактними групами, створюють там цілісні осередки з регіональною культурою (звичками, смаками, традиціями). З ними переко­човують в іноумови сталі культурні форми, стійкі регіональні риси побуту, світогляду, характеру і т. д. Залежно від культурних умов, які притаманні тим або іншим державам, регіональна еміграція може «звужуватися» або «розширюватися», тобто постійно набувати менших або більших розмірів.

Регіональна еміграція - це не лише виїзд, а також і в’їзд. Тільки тих переселенців, які прибувають в Україну, прийнято називати іммігрантами. Регіональна еміграція означає для України загострення різних етнічних, культурних, політичних і соціальних проблем, які вимагають обґрунто­

ваних та адекватних політичних рішень. Зокрема, починаючи з 1991 р., в Україну повертаються кримські татари, а їх масовий наплив зумовив про­блеми облаштування, інтеграції, працевлаштування. Близько 500 тис. осіб, що оселилися в Криму, зіткнулися з етнокультурними та соціально-еконо- мічними труднощами, які, накопичуючись, набували форм різкого проти­стояння між представниками різних народів на півострові.

Наприкінці XIX ст. подібні явища спостерігалися у Канаді та СІЛА, де облаштовувалися українські переселенці. Як нині, так і в минулому регі­ональна еміграція є, безумовно, тим суспільним явищем, яке потрібно ре­тельно вивчати і конкретно досліджувати, щоб бути готовим до правильного розв’язання складних проблем, зумовлених соціальною мобільністю. Трав­невою (1995) нарадою МОМ, УВКБ ООН та ОБСЄ констатувалося, що мігра­ція, особливо у великих обсягах, деформує ринок праці тих держав, які при­ймають переселенців, і навіть створює загрозу їх національній безпеці.

Імміграція - в’їзд до чужої країни на постійне або ж досить тривале про­живання певної конкретної особи (громадянина) з метою її (його) облашту­вання, навчання, працевлаштування, «втечі» від дискримінації, пересліду­вань тощо.

У перекладі з латини імміграція означає вселення або в’їзд саме до тієї іноземної держави, в якій та чи інша особа шукає для себе притулку.

Під імміграцією інколи розуміють всю наявну сукупність переселенців, що об лаштувалися на певній території окремих держав.

Іммігрантами є всі ті особи, які вселилися чи вселяються на якусь тери­торію з метою облаштування та працевлаштування.

Поняття імміграції є протилежним терміну «еміграція», який означає виїзд, виселення, втечу від дискримінації, збройних конфліктів, економіч­них криз і політично-соціальних потрясінь.

Імміграція - це прибуття в країну переселення, що може здійснювати­ся як законним (легальним), так і незаконним (нелегальним) шляхом. Тому розрізняються неконтрольовану та контрольовану імміграцію. Неконтро- льована імміграція означає можливість в’їзду без проходження прикордон­но-митних формальностей, навіть шляхом нелегального перетину держав­ного кордону. Контрольована імміграція передбачає проходження прикор­донно-митних формальностей на контрольно-пропускних пунктах.

Відповідно до вищезгаданого тлумачення імміграції особа, яка в’їжджає в країну, називається іммігрантом. Щоб стати громадянином країни, в яку він (вона) прибула, особа має забезпечити собі натуралізацію.

Іммігранти - це сукупність іноземців і осіб без громадянства, які в’їхали в ту чи іншу державу. їх можна класифікувати, тобто визначити та розподі­лити за державами прибуття, наприклад, іммігранти з Афганістану, Росій­ської Федерації, СІЛА, Канади.

У теорії та практиці використовується і таке поняття як іноземці. У сучас­ній міжнародно-правовій літературі під іноземцями розуміють громадян дер­жав їх громадянства, а також осіб без громадянства, які постійно чи тимчасо­во проживають у інших країнах, поза межами своєї історичної батьківщини.

Іноземець є особою, яка не має громадянства країни свого перебування, але володіє громадянством іншої держави. Саме цим визначається політичний ста­тус і режим перебуванням іноземців у чужій державі. Тому іноземець завжди знаходиться під подвійною юрисдикцією - країни свого громадянства та дер­жави перебування. Це так звана територіальна юрисдикція. Проживаючи на території держави перебування, іноземець підкоряється тому національному режиму, який передбачає їх прирівняння у правах до місцевих жителів.

Проте іноземці не мають певних громадянських обов’язків - проходити військову службу, брати участь у виборах.

Усі іноземці мають право на дипломатичний захист відповідно до поло­жень Віденської конвенції про дипломатичні зносини (1961) та Віденської конвенції про консульські зносини (1963).

В історичній літературі іноземці - це чужинці, що перебували в Україні й отримували в ній певний політичний та соціальний статус.

Відпрацювання більш-менш регламентованого правового статусу іно­земців здійснювалося протягом тривалого історичного часу. З появою ООН для іноземців настав сприятливий період - їх права та свободи гарантували­ся міжнародним правом.

Розрізняють такі категорії іноземців: бізнесмени, дипломати, члени вій­ськових та гуманітарних місій, громадські, наукові, політичні та релігійні діячі, учасники міжнародних експедицій тощо.

Іноземцями можуть бути: а) втікачі від дискримінації та переслідувань, які шукають притулку; б) представники дипломатичного корпусу в державі їх перебування; в) аспіранти, здобувачі наукових ступенів, студенти: в) різні категорії мігрантів (біженці, сезонні робітники, спеціалісти, які працюють на заводах і фабриках).

Якщо іноземці прирівнюються національними режимами для іноземців у правах до місцевих жителів, то особи без громадянства, які теж вважають­ся іноземцями, таких прав і свобод не мають. Для них існують численні пра­вові обмеження, в тому числі при облаштуванні, медичному обслуговуванні, працевлаштуванні тощо.

Режим іноземців - це правове положення іноземців у країні їх перебу­вання, що визначається здебільшого як сукупність обов’язків і прав цієї ка­тегорії осіб на території конкретної держави.

Режим іноземців встановлюється внутрішнім (національним) законо­давством держав з урахуванням їх міжнародних зобов’язань і застосовуєть­ся до тих осіб, що знаходяться на території тієї держави, громадянами якої вони не є через свою належність до іншої країни. Це можуть бути дипло­мати, апатриди (особи без громадянства), біженці чи втікачі від політичних переслідувань, тобто всі ті особи, що мають іноземне громадянство або під- анство, а також можуть довести це наявними документами.

За традицією вважають, що міжнародне право визнає три види режимів: національний, найбільшого сприяння та спеціальний. Основна відмінність між ними полягає саме в тому, що залежно від виду режиму іноземців, іно­земним громадянам надаються більші або менші обов’язки та права. Проте в жодній державі світу немає єдиного «чистого» режиму іноземців, бо, взя­ті до практичного використання, вони, як правило, комбінуються. В одній сфері діє національний режим, в іншій - спеціальний.

Установлення будь-якого виду чи типу режиму іноземців означає своє­рідне «подвійне підпорядкування» тих осіб іноземного походження в держа­ві їх перебування, стосовно яких він безпосередньо застосовується. З одного боку, це є можливість користування правами й обов’язками держави свого громадянства, а з іншого - країни перебування.

Найважливіші аспекти впливу міжнародного права на режим іноземців виявляються у наступному: а) забезпеченні політичних прав іноземців; б) питання про військову службу іноземців; в) регулювання в’їзду-виїзду; г) встановленні межі карної відповідальності держави щодо іноземців; д) на­данні іноземцям дипломатичного захисту в державі їх перебування.

До речі, нині пропонується взагалі не вживати термін «іноземці», послу­говуючись замість нього поняттям «негромадяни». В англійській мові це слово має як вузьке значення - індивідуум, який не є громадянином даної країни, так і більш загальне - чужинець, не пов’язаний з країною, в якій перебуває. Оксфордський словник трактує термін іноземці як «людину з іншого світу». В окремих випадках це значення відповідає дійсності. Проте іноді цим тер­міном не можна точно визначити особу та її зв’язки з країною, в якій вона проживає, чи там і народилася. Таким чином, термін «іноземці» може ввести в оману, якщо розуміти його як визначення особи, що є не лише негромадянином, а й особою, що не має законного місця у суспільстві, в якому живе.

Декілька слів щодо моделі режиму для емігрантів. Модель квазі-громадянства передбачає статус майже однаковий, але не ідентичний громадян­ству. Іноземним резидентам надаються ті самі права, що й громадянам май­же у всіх сферах суспільного життя.

У 1951 р. уряд ФРН прийняв закон про правовий статус переміщених осіб, колишніх військовополонених та біженців, які не могли повернутися на батьківщину внаслідок холодної війни (1,5 млн чол.). їм було надано ті самі прав в багатьох сферах, що й громадянам Німеччини , включаючи право на проживання та ефективний захист від вислання. Статус набагато перевищував статус передбачений згодом Женевською Конвенцією про біженців. Це саме перед ба чає й закон про марокканських іммігрантів, що стали апатридами. Вони визнані голландськими громадянами і мають всі права, за винятком права на участь у виборах та проходження військової служби. Зараз вони натуралізувалися.

Отже, квазі-громадянство надає гарантію проживання, рівні права з громадянами майже в усіх сферах суспільного життя та право повернення після тривалого перебування за кордоном.

Ще одна модель режиму для емігрантів - привілейований режим для окремих категорій. Ця модель передбачає право в’їзду та перебування в кра­їні, захист права на проживання, а можливості депортації обмежені. У дея­ких сферах емігранти користуються особливими правами або таким самим режимом, як і громадяни. Модель використовується для громадян держав-учасниць тісного регіонального співробітництва (Бенілюкс, Скандинавські країни у Північному Союзі, Європейське співтовариство, Європейська еконо­мічна зона). Громадяни держав-членів ЄС користуються свободою пересуван­ня на території 15 країн (1995), мають право на будь-який вид зайнятості та відкриття власної справи. Єдиний виняток - державна служба, поліція, суд, воєнна та дипломатична служба. Йдеться про надання рівних прав та рівного режиму для громадян ЄС у всіх основних сферах суспільного життя. Конвен­ція (1951) про статус біженців - непоганий приклад цієї моделі, що передба­чає гарантії проживання, національний режим з деяких питань та привілеї в інших сферах. Це стосується й апатридів згідно із Конвенцією про статус апатридів (1954). Модель використовується у протоколі 1965 р. (привілейо­ваний статус нелатинським біженцям, що живуть в арабських країнах).