2.10.        МІГРАЦІЯ НЕЛЕГАЛЬНА (ДОСВІД ОКРЕМИХ КРАЇН)

Нелегальна імміграція (досвід Канади). У 1973 р. Канада оголосила ам­ністію, яка призвела до легалізації близько 150 тис. іммігрантів із 15 кра­їн. Санкції ж проти наймачів виявились неефективними, хоча мали мирну стримуючу дію: замість близько 5 тис. штрафу та 2 років тюрми, суди вино­сили штраф розміром від 75 до 500 дол. Процедури ускладнювались тим, що було важко довести: знав чи ні наймач про нелегальний статус робітника. У 1993 р. уряд Канади підготував доповідь про нелегальну імміграцію, в якій рекомендувалися безумовні амністії в країні. Зараз розглядається питання про відміну легалізації нелегальних мігрантів.

Нелегальна імміграція (досвід США) потребує підвищеного контролю, який останнім часом застосовується як комбінований, що сполучає жор­сткий прикордонний контроль та суворі засоби покарання зі стимулами для мігрантів використовувати законні форми імміграції, що стало відображен­ням зміни концепції національних кордонів.

Це передбачено, зокрема, Законом про імміграцію та контроль у США (1986), яким нелегальна імміграція поставлена під контроль засобами комбіно­ваних програм масової легалізації понад 3 млн чол. спільно з жорсткими санкці­ями проти незаконної робочої діяльності іноземців. Законодавство включало:

1) суворе покарання наймачів, які брали на роботу нелегальних мігрантів;

2) легалізацію багатьох нелегальних іноземців, які працювали як сіль­ськогосподарські робітники;

3) амністію нелегальних мігрантів, які протягом 4 років проживали у СІЛА;

4) виділення значних ресурсів Службі імміграції та натуралізації для посилення прикордонного контролю.

Це дало такі наслідки:

0 легалізувалося лише 60 % нелегальних мігрантів;

0 житло легалізованих мігрантів стало надійним притулком для не- легалів;

0 незначне скорочення нелегальних потоків;

0 зріс потік нелегальних мігрантів для возз’єднання сімей у середовищі сільськогосподарських робітників.

Тобто, нелегальна імміграція в США збільшилась протягом останніх ро­ків водночас зі збільшенням легальної міграції. З 1982 р. у США було лега­лізовано 9 млн іммігрантів, все ще є близько 3,2 млн нелегалів.

Нелегальна міграція контролюється засобами перевірки осіб за кордо­ном до того, як вони в’їдуть в країну призначення. США мають такі угоди з цілою низкою країн.

Законодавство багатьох країн передбачило значні штрафи авіакомпані­ям, які перевозять людей без документів чи з підробленими документами.

Переміщення контрольних функцій на пункти за межами країни дає певні економічні та політичні переваги тим, хто хоче тримати свої двері від­критими, і щоб через двері проходила лише конкретна категорія людей.

Тобто робота національних органів контролю за міграцією виходить на міжнародну арену, де ця міграція зароджується та розвивається.

Нелегальне переправлення мігрантів. У огляді МОМ за результатами Се­мінару з питань нелегального переправлення мігрантів у Центральній Аме- риці(жовтень 1997 p., Панама), зазначено, що це не нова практика, яка проте набула поширення у структурі міжнародної міграції та постійно змінюється і ускладнюється. Зростає занепокоєність наслідками нелегального переправ­лення мігрантів, рішучість у боротьбі з ним, як таким, що призводить до не­гативних наслідків - політичних, економічних та соціальних, до побоювань, що уряди не можуть більше контролювати національні кордони.

Центральна та Південна Америка є водночас країнами походження та транзиту. Мексика - водночас країною походження, транзиту та призначен­ня. Що таке нелегальне переправлення мігрантів. Хто є мігрантом і хто їх переправляє? Які маршрути використовують зараз? Найбільш важливими питаннями є: чому виникла нелегальна міграція як спосіб міграції і чому вона зростає?

В огляді МОМ робиться спроба закласти основи для відповідей на ці пи­тання, з’ясувавши поняття «нелегальне переправлення мігрантів», обгово­рення причин та наслідків і визначення у загальних рисах становища у Цен­тральній Америці. Визначаються регіональні та міжнародні засоби проти нелегального переправлення мігрантів.

Нелегальне переправлення мігрантів розрізняється за такими озна­ками: кого нелегально переплавляють, як і чому. Також змінюється обсяг нелегальних переправлень та їх вплив на суспільство й окремих осіб. Тобто нелегальне переправлення мігрантів слід розглядати в контексті нелегаль­ного переправлення людей. Разом з тим воно співвідноситься з суспільними структурами міжнародної міграції, проявом досить прибуткового міжна­родного «бізнесу».

Для цілей нелегального переправлення мігрантом є будь-яка особа, яка перетнула міжнародний кордон з наміром тимчасово чи постійно влашту­ватися в іншій країні. Для цього визначення спонукальні мотиви мігранта не мають жодного значення, він/вона можуть бути економічним мігрантом, особою, яка шукає притулку, утриманцем особи, яка вже влаштувалася в країні. Більшість же нелегальних мігрантів є економічними мігрантами (Центральна та Південна Америка).

Міжнародна міграція буде вважатися нелегальним переправленням мі­грантів, якщо воно відповідає таким умовам:

0 залучений посередник - особа, яка займається нелегальним переправ­ленням мігрантів. Він може надати повністю чи частково таку допомогу: інформацію, підроблене чи вкрадене посвідчення особи, офіційне чи нео­фіційне переправлення, надійну схованку у точках транзиту, перетинан­ня кордону з супроводженням, прийом на роботу в країні призначення;

0 гроші (чи інші засоби платежу) переходять до інших рук;

0 в’їзд та/чи перебування в країні призначення є незаконними;

0 мігрант може повністю уникнути контактів з владою під час перети­нання кордону, надати фальшиві чи справжні документи (вкрадені чи підроблені) чи повідомити неправдиві відомості про наміри відносно тривалості чи економічної діяльності;

0 це переміщення є добровільним.

Мігранти вважаються нелегально переправленими, оскільки вони вва­жали за краще заплатити за в’їзд в іншу країну, навіть якщо вони віддали перевагу залишитися вдома і навіть якщо їх експлуатують після прибуття в країну призначення.

Нелегальне переправлення мігрантів викликало:

0 підвищення ефективності заборонних заходів шляхом розширення спо­стереження та більш вільної координації діяльності державних органів;

0 розроблення постійних та спеціальних програм з тим, щоб переконати незаконних мігрантів, включаючи нелегально переправлених, повер­нутися додому, сприяючи запобіганню подальшої незаконної міграції та використання практики нелегального переправлення мігрантів;

0 оголошення нелегального переправлення мігрантів кримінальним злочином та посилення покарання осіб, що займаються ним;

0 вдосконалення законів, які передбачають покарання за виготовлен­ня, передання та використання підроблених документів;

0 розширення можливостей поліції вести розслідування з метою ефек­тивного судового переслідування осіб, які займаються нелегальним переправленням мігрантів;

0 розширення повноважень щодо здійснення обшуків та конфіскацій;

0 введення нових правових норм щодо покарання посібників;

0 введення санкцій для перевізників;

0 дослідження тенденцій, маршрутів;

0 розроблення відповідних інформаційних програм;

0 створення чи розширення схем законної міграції;

0 забезпечення технічної допомоги та професійної підготовки міграцій­них та поліцейських органів.

Категорії осіб, які займаються нелегальним переправленням мігрантів. Особи, що виконують ці операції, поділяються на три категорії: а) особи, що здійснюють нелегальне переправлення мігрантів інколи; б) невеликі угру- пування; в) організована міжнародна мережа. Останні є найскладнішими сучасними системами нелегального переправлення мігрантів. Вони мають доступ до фальшивих та/чи справжніх (вкрадених) документів, досить гнуч­кі: можуть змінити маршрут та засоби транспорту. У країнах транзиту та призначення вони можуть допомогти з житлом та матеріальним забезпечен­ням. Цей вид нелегального переправлення мігрантів є подекуди лише одним видом широкого кримінального підприємництва, яке має значні прибутки. З таким типом асоціюються нелегальне переправлення мігрантів з Китаю до Австралії, Європи та Північної Америки (плата зазвичай становить близько ЗО тис. дол.). Плата іноді зменшується до 100 дол., існує невелика передо­плата з виплатою всієї суми після прибуття на місця. Це має вагомі кримі­нальні наслідки, мігрантів залишають заручниками, примушують займати­ся продажем наркотиків та проституцією.

Наслідки нелегального переправлення мігрантів можна поділити на дві категорії. По-перше, на мігрантів та на країни впливає саме нелегальне пе­реправлення мігрантів, тобто існування незаконного способу міграції, який приносить прибуток. По-друге, виникають негативні наслідки, пов’язані зі зростанням нелегальних мігрантських общин.

Все це рідко знижує вигоди упорядкованої міграції для країн та й самих мігрантів, дискредитуючи режим законної міграції.

Нелегальне переправлення мігрантів веде до порушення міжнародного права зі шкідливими наслідками для прав людини та національного сувере­нітету. Така практика сприяє розвитку паралельної економіки та сама «году­ється» нею. Нелегальне переправлення мігрантів сприяє зростанню діяльності злочинних груп у країнах походження, транзиту та призначення, корупції, не­законному перевезенню наркотиків, проституції. Основні причини нелегаль­ного переправлення мігрантів: неконтрольовані кордони, культурна експан­сія іноземців, несправедлива конкуренція за робочі місця, занижена зарплата, перевантаження спецслужб. Нелегальне переправлення мігрантів пов’язане із загрозою отримання тілесних пошкоджень і навіть смерті, мігрант має вести нелегальне життя, його визискують на робочому місці, він позбавлений нор­мальних житлових умов, постійно потерпає від моральних збитків.

Подолання нелегального переправлення мігрантів потребують реально­го міждержавного співробітництва. Найбільш важливий довгостроковий за­хід - допомога країнам «третього світу» (економічна й фінансова), оскільки саме ці країни породжують потоки незаконної міграції.

Слід повсякчас розробляти та узгоджувати відповідне законодавство, що включає уточнення визначення нелегального переправлення мігрантів та виявлення шляхів отримання доходів від неї. Варто повніше координувати діяльність поліцейських служб при патрулюванні спільних кордонів та при виявленні й ліквідації міжнародних мереж.

Слід підписати також угоди про зворотне повернення мігрантів, ратифі­кувати Міжнародну конвенцію про захист прав усіх робітників-мігрантів та членів їх сімей.

Нелегальне переправлення мігрантів стає дедалі частішим явищем, оскільки попит на дешеву робочу силу зростає.

Причини нелегального переправлення мігрантів. Нелегальне переправ­лення мігрантів є як формою міграції, так і її засобом. Вона має дві причини: особисті та викликані навколишнім середовищем. Спонукальні мотиви, які лежать в основі будь-якого рішення про міграцію та причини, з яких неле­гальне переправлення мігрантів стає засобом міграції.

Основної причиною сучасної міграції є бідність. Низький ВНП, неадек­ватний розподіл доходів, соціальні та політичні прояви слаборозвинутості викликають міжнародну міграцію, оскільки люди бажають підвищити рі­вень життя. До цього додається зростання безробіття, екологічні зміни, сти­хійні лиха та погіршення природного середовища.

Притягальні чинники відіграють певну роль у заохоченні міграції та ви­значенні міграційних потоків. До цього додається культурна спорідненість з країною призначення чи наявність там родичів, сприятлива міграційна по­літика в країні призначення.

Нелегальне переправлення мігрантів пов’язане:

1) зі зміною чи переглядом імміграційної політики, що знижує можли­вості законної міграції. У Західній Європі цей процес почався з 1970 р. У 1990 р. умови в’їзду в цей регіон стали ще жорсткішими, а інші кра­їни призначення беруть приклад;

2) з бажанням емігрувати будь-яким шляхом, пов’язане зі сподіваннями на кращі умови, інформацією про «квоту життя» в інших країнах;

3) в деяких країнах існує попит на робочу силу, який не можна задоволь­нити через легальні канали.

Нелегальне переправлення мігрантів стало прибутковою злочинною ді­яльністю, яка має невеликий ризик. Відбувається корупція співробітників міграційних служб та поліції.

Складний взаємозв’язок між економічною, соціальною політикою та по­літикою в галузі безпеки і уявленнями щодо них лежать в основі нелегаль­ної міграції в цілому, а нелегальне переправлення мігрантів є лише однією зі складових.

Нелегальне переправлення мігрантів привернуло міжнародну увагу лише кілька років тому. Центральна та Південна Африка були в основно­му регіонами імміграції у Північну та Південну Америку. У 70-80-х роках диктаторські режими, громадянські війни, економічні труднощі спричи­нили еміграцію мільйонів біженців, переміщених осіб та економічних мі­грантів.

Канада та США є виключно країнами призначення. Мексика - країна походження та транзиту для нелегальних мігрантів з Латинської Америки та Азії. Вона стала й країною призначення для мігрантів із бідніших країн Латинської Америки.

Держави Центральної Америки є країнами походження, транзиту мі­грантів із сусідніх регіонів.

Більшість незаконних мігрантів у США - мексиканці, сальвадорці, гва­темальці, китайці та гондурасці. Збільшилось нелегальне переправлення мігрантів з Індії через Центральну Америку.

Нелегальні та незаконні переміщення. За даними МОП, кількість під­падаючих під цю категорію може досягти ЗО млн чол. (на США припадає 4,5 млн, Німеччину, Італію, Іспанію-по 500 тис., Японію-до 300 тис., Фран­цію - 200 тис., Корею, Тайвань, Австралію та Нову Зеландію - по 100 тис.).

Усього з початку 80-х років отримано близько 5 млн клопотань. У За­хідній Європі надання статусу біженця з 42 % у 1984 р. знизилось майже до 10 % у 1993 р.

Неорганізована міграція (параметри урядового контролю) мотивується тими ж чинниками, що й легальна міграція. Неефективна політика уряду щодо легальної міграції викликає ще більшу неорганізовану, нелегальну міграцію.

Уряди обмежені внутрішніми та зовнішніми чинниками, які виходять за рамки їх контролю:

1. Зростаючий попит на робочу силу, який не можна задовольнити у власній країні. У США не вистачає понад 5 млн низькооплачуваних робітників. Тобто економіка США може опинитися під загрозою упо­вільнення темпів зростання, якщо не буде імпортувати робітників. Німеччині щорічно бракує від 300 до 400 тис. кваліфікованих робіт­ників, щоб укомплектувати заводи.

Створено транснаціональні ринки робочої сили у Європі та Північній Америці. В тому самому напрямі просувається Японія та основні ім­портери робочої сили в Азійсько-Тихоокеанському регіоні.

2. Нездатність програм допомоги розвитку нейтралізувати «виштовхую­чі» чинники у країнах походження. Складно контролюються іноземні прямі інвестиції. Варто розробити заходи, щоб використати офіційну допомогу національному розвитку країн походження для скорочення міграційного тиску.

3. Хоча всі держави мають право регулювати та контролювати переве­зення людей через свої кордони, проте воно обмежується нормами міжнародного права, зростаючою кількістю правових актів з питань міжнародної міграції (право перетинати кордони, право повертатися тощо). Це призвело до зростання структур, які займаються розглядом питань про біженців та мігрантів, використання громіздких, повіль­но діючих та дорогих процедур.

У Європі національні міграційні власті пов’язані правовими нормами рішень Страсбурзького Суду щодо нелегальних мігрантів, які надто довго перебувають під арештом.

Ці обмеження полегшують іммігрантам, які отримали дозвіл на в’їзд, знаходитися в країні протягом тривалого часу, а в деяких країнах «пускати коріння», завести сім’ю тощо.

4. Не підлягає контролю урядів мережа організацій мігрантів, які об’єд­нуються та розповсюджуються по всьому світові.

У США щорічно в’їжджає близько 100 тис. громадян КНР.

Все це обмежує можливості національних урядів повною мірою кон­тролювати неорганізовану міграцію в їхні країни, через них та з них.

У США, Канаді та Австралії застосовується комбінований підхід, який поєднує політику «відкритих передніх дверей» людям, у чиїх в’їздах країна буде зацікавлена, та «політику закритих задніх дверей» для тих, хто засто­совує нелегальні шляхи. Таким є підхід США, які щорічно приймають 40 млн туристів, отримуючи прибуток близько 58 млн дол.

Берлінський процес - зібрання та наради міністрів внутрішніх справ (МВС), які представляли 13 держав-членів Європейського співтовариства, що належать до країн Східної та Центральної Європи, з приводу вироблення та за­безпечення дійових заходів у посиленні боротьби проти нелегальної міграції.

Берлінський процес відбувся 30 - 31 жовтня 1991 року. Німецький фе­деральний міністр внутрішніх справ запросив у Берлін 13 міністрів вну­трішніх справ для обговорення з ними «заходів з контролю за нелегальною імміграцією з/та через країни Центральної і Східної Європи». У результаті цих обговорень був прийнятий підсумковий документ.

Група під головуванням Австрії взяла на себе відповідальність та ініці­ативу за подальші дії вищезазначених держав у межах так званого «берлін­ського процесу». У ході цього процесу були здійснені чергові наради під го­лосуванням Австрії у різних державах Європи. Внаслідок проведеної роботи у Будапешті 15-16 лютого 1992 року була скликана наступна Конференція на міністерському рівні з питань неконтрольованої міграції.

Будапештська конференція - нарада міністрів внутрішніх справ 34 країн світу та представників деяких міжнародних організацій, проведена 15 - 16 лютого 1992 року з метою обговорення проблем неконтрольованої імміграції в контексті Схід - Захід.

Конференція прийняла рекомендацію з питань співробітництва в Європі у сфері прикордонного та в’їзного контролю. Була створена група у складі го­лів від Шенгенської групи та ЄАСТ, а також від чотирьох інших держав, якій доручалося забезпечення виконання рішень Будапештської конференції. Ця керівна група отримала назву Будапештської групи. На її установчій нараді було прийнято рішення про те, що високопоставлені посадові особи всіх дер- жав-учасниць можуть брати участь у засіданнях Будапештської групи. Та­ким чином, Будапештська група стала важливим загальноєвропейським фо­румом. Угорська Республіка була обрана Головою Групи. Австрія виступила з пропозицією стосовно Європейської конвенції з питань міграції, а Німеччи­на запропонувала механізм розподілу фінансових витрат, які необхідні для здійснення операцій, пов’язаних з поверненням нелегальних іммігрантів.

Будапештський процес - умовна назва подальшої роботи представників європейський країн, розпочатої 15 - Іблютого 1992 року у Будапешті та між­народної Конференції з питань боротьби проти неконтрольованої нелегальної імміграції, в результаті якої були розроблені політичні рішення, міжурядові механізми та конкретні заходи, спрямовані на стримування та подолання на­пливу іммігрантів з різних країн світу в Східну та Центральну Європу.

Будапештський процес був започаткований Будапештською конференцією з питань прикордонного і в’їзного контролю, на якій було прийнято рішення про створення Будапештської групи. Ця група перше засідання провела у груд­ні 1993 року в Будапешті. На засіданні обговорювалися питання про мандат Будапештської групи та методи подальшої її роботи. Друга нарада скликалася 1-2 вересня 1994 р. у Празі. У процесі її підготовки угорський Голова провів до­слідження серед держав-учасниць з проханням перелічити заходи, прийняті на виконання рекомендації Будапештської конференції на рівні міністрів. Держа- ви-члени ЄС визнали на празькій нараді необхідність розширення співробітни­цтва з міграційних питань між країнами Центральної та Східної Європи. З цією метою була створена експертна група, на яку покладалася розробка подальших програм. Членами експертної групи стали Австрія, Чеська Республіка, Хорва­тія, Угорщина, Швейцарія, голови ЄС та Шенгенської групи, а також три допо­міжні органи - Міжнародна організація з питань міграції, Група з міжурядових консультацій та Міжнародний комітет з розробки міграційної політики.

Експертна група була уповноважена підготувати пропозиції з п’яти мі­граційних напрямів: 1) питання міжнародної криміналізації незаконного переправлення людей; 2) проблеми міжнародного обміну інформацією у сфері нелегальної міграції та незаконного переправлення людей; 4) розро­блення фінансових і технічних проектів, спрямованих на сприяння краї­нам Центральної та Східної Європи; 5) можливості та напрями міжнародної співпраці для сприяння політиці повернення нелегальних іммігрантів на батьківщину. Експертна група підготувала доповідь, що обговорювалася на третьому засіданні, яке відбулося 14 - 15 вересня 1995 року в Цюріху.

Це засідання продовжило мандат Експертної групи та доручило їй підго­тувати наступну нараду, головним завданням якої передбачалося прийняття рішення щодо розгляду нових міграційних проблем. Водночас Бельгія, Фран­ція, Норвегія та Польща висловили намір увійти до складу Експертної групи.

Четверте засідання Будапештської групи відбулося 1 жовтня 1996 р. в Осло. Експертна група підготувала загальну доповідь про необхідність розширення міжнародного співробітництва у боротьбі з нелегальною міграцією, а також спеціальні доповіді щодо узгодження законодавств з питань боротьби проти антизаконного переправлення людей, угоди про зворотний допуск громадян та осіб без громадянства, пропозиції стосовно обміну інформацією між країнами. У роботі засідання в Осло взяли участь посадові особи 35 держав та 8 міжна­родних організацій. Було підтверджено готовність розвивати Будапештський процес як основний та динамічний механізм загальноєвропейського співробіт­ництва з питань міграційного контролю, а держави-учасниці були закликані ширше застосувати в практиці рекомендації Будапештського процесу.

Засідання в Осло запросило Чеську Республіку скликати нову Конферен­цію на рівні міністрів, які відповідають за питання міграційного контролю. Мета цієї Конференції - досягнення консенсусу з таких складних питань, як організація системи обміну інформацією та розмірів штрафів за злочини, пов’язані з незаконним переміщенням людей. Підготовча робота покладена на головуючу групу, в яку увійшли Чеська Республіка, Угорська Республіка та Норвегія, з допомогою Секретаріату, що базується у Відні.

На початок 1997 р. у Будапештському процесі брали участь Австралія, Австрія, Албанія, Білорусь, Бельгія, Болгарія, Греція, Данія, Естонія, Ір­ландія, Ісландія, Італія, Канада, Латвія, Литва, Ліхтенштейн, Молдова, Ні­дерланди, Німеччина, Норвегія, Об’єднане Королівство, Польща, Португалія Російська Федерація, Румунія, Словакія, Словенія, СІЛА, Туреччина, Украї­на, Фінляндія, Франція, Хорватія, Чеська Республіка, Швейцарія, Швеція.

Питання, пов’язані зі співробітництвом у сфері міграції та біженців між державами Центральної, Східної та Західної Європи, розглядаються у меж­ах низки форумів: Ради Європи, ОБСЄ, Центральноєвропейської ініціати­ви, МОМ, УВКБ ООН тощо. Однак щодо питань прикордонного контролю та в’їзду Будапештський процес - єдиний загальноєвропейський форум, а тому він відіграє важливу роль в об’єднанні зусиль ЄЄ і держав, які не входять у цей союз, у боротьбі проти нелегальної міграції. У Будапештському про­цесі беруть участь такі організації, як Комісія ЄЄ, Голова ЄЄ, Голова Шен-генської групи, МОМ, група з міжурядових консультацій, УВКБ ООН, Рада Європи, Інтерпол, Центральноєвропейська ініціатива.

Контрабанда мігрантів. Її стримування - важливий засіб того, щоб міжна­родна міграція набула більш урегульованого та менш загрозливого характеру.

Контрабанда мігрантів призводить до порушень національного та між­народного законодавства, тісно пов’язана з криміналом, ставить під загрозу життя та свободу мігранта.

Як вважає Всесвітня рада церков, свобода боротьби з нелегальною кон­трабандою може бути успішною лише тоді, коли в ній поєднаються важливі засоби захисту.

Особливу увагу слід приділяти праву на подачу та розгляд клопотань при притулок від мігрантів, які вдалися до послуг контрабандистів та мають цілком обґрунтовані підстави стати жертвою переслідувань.

Види регульованої міграції.

їх три:

0 найменш конструктивний - відповідність кількості потенційних іммігрантів із слаборозвинених країн можливостям зайнятості в індустріальних країнах, що позбавляє їх спроб в’їхати в країну як біженців;

0 заходи з наданням потенційним особам, які шукають притулку, ле­гальних можливостей еміграції, заснованих на возз’єднанні сімей чи на гуманітарних критеріях. Йдеться й про ідею створення «програм обробки заяв у країнах виходу», що надає можливість звертатись за міжнародним захистом, ще перебуваючи на батьківщині;

0 репатріація осіб, які шукають притулку та були визнані такими, що потребують міжнародного захисту.

Лише від 20 до 25 % відмовників у Західній Європі добровільно чи за спри­яння приймаючої країни повертаються додому. Тут вкрай важливими є «про­грами сприяння добровільному поверненню», які вже реалізуються МОМ.