2.6.  ТИПОЛОГІЯ МІГРАЦІЙ

Внутрішні міграції - це переміщення або переселення всередині того чи іншого ландшафтного регіону або є соціального утворення, у межах яких здійснюється майже безперервна міграція матеріальних і людських ресур­сів, природних та соціальних благ.

У соціальній сфері внутрішні міграції - це тимчасові або постійні перемі­щення, подеколи іменовані соціальною мобільністю. Соціальна мобільність населення означає його міграцію як за вертикаллю, так і за горизонталлю, скажімо, з регіону в столицю або з одного районного чи обласного центру в інший. За деяких випадків соціальні переміщення громадян, наприклад, у межах міста, як міграції не розглядаються.

Соціальна мобільність за вертикаллю означає міграцію населення з пе­риферії до центру і навпаки. Це можуть бути пересування по службі та пере­міщення з метою облаштування із села до районного центру, а вже з нього - в обласне місто чи столицю. Такого роду міграції відбуваються за вектором «знизу - вгору» або «згори - вниз».

Соціальна мобільність за горизонталлю вказує на ті переміщення (рух) насе­лення у межах районного чи обласного центру, регіону або держави, які не спря­мовуються до центру, тобто в столицю. Це, як правило, обмін житлом або переїзд на працевлаштування з одного районного центру в сусідній, навчання чи стажу­вання в області, що межує в тим населеним пунктом, в якому особа проживає.

Внутрішні міграції - це здебільшого міжсільська або міжміська соціаль­на мобільність, яка характеризується потоками у напрямках: «село - міс­то» , «місто - село», «місто - місто», «село -село». Динамічна міграція з села до міста створює проблему їх перенаселення, тобто урбанізації. Переселення з міста до села може відбуватися за різними мотиваціями, в тому числі й за віковим принципом, з причин бідності й злиденності.

Внутрішні міграції, якщо вони здійснюються у межах певних адміні­стративно-територіальних одиниць держави, поділяють на: а) внутрішньо- обласні і між обласні; б) внутрішньорайонні та міжрайонні; в) міжселищні й міжміські; г) внутрішньореспубліканські та міжреспубліканські.

Епізодичні міграції - це ділові, культурно-побутові, рекреаційні та інші соціальні переміщення людських і матеріальних ресурсів, які здійснюють­ся нерегулярно як у часі, так і в просторі, а також зовсім необов’язково у тих самих, що раніше були, тобто попередніх напрямках.

Якщо у ділових поїздках, для прикладу, беруть участь працездатні осо­би, то в рекреаційних, туристичних і комерційних - і решта населення, в тому числі здебільшого непрацездатного. Тому соціально-демографічний склад епізодичних міграцій є дуже різноманітним. Це люди з вищою осві­тою та без неї, етнічні мігранти, культурні та релігійні діячі, бізнесмени й політики, які здійснюють короткочасні поїздки.

Одним із видів епізодичних міграцій можна вважати ділові відрядження за кордон співробітників підприємств і організацій, кількість яких у 1991 р. склала 666,8 тис. чол. Це у півтора рази більше, ніж у 1990 р., в три рази більше, ніж у 1989 р., в десять разів більше, ніжу 1988 р. і, нарешті, у 21 раз більше за період 1987 р. Стрімке зростання кількості відряджень пов’язу­ється з розвитком культурного та економічного співробітництва із зарубіж­ними партнерами. Але треба мати на увазі, що відрядження, як і стажуван­ня, дуже часто стають каналом трудової еміграції. Перш за все це стосується висококваліфікованих спеціалістів.

Туристичні поїздки - це також епізодична міграція. У 1991 р. з такими мотивами за кордон виїздило понад 3 млн чол. Але вже протягом 1992 -1993 рр. простежувався значний спад туристичної активності. До епізодичних міграцій можна віднести, зокрема, внутрішньодержавні та транскордонні переміщення населення з метою торгівлі, відвідання родичів або знайомих, лікування, навчання, стажування тощо.

Епізодична міграція характеризується, з одного боку, короткочасністю перебування осіб за кордоном (наприклад, з метою торгівлі), а вже з іншо­го - тривалим терміном виїзду з України (скажімо, 1-2 міс, щоб тимчасово працевлаштуватися). Головною ознакою епізодичних міграцій є, насампе­ред, нерегулярність подібних переміщень, здійснення яких залежить від ба­гатьох соціальних чинників, у тому числі політичних, культурних, комер­ційних, освітніх, сімейних тощо.

Зворотні міграції - це епізодичні або систематичні переміщення мате­ріальних та людських ресурсів в конкретному просторовому напрямку, а через певний проміжок часу, повернення їх знову назад, до попереднього місця перебування.

Зворотні міграції - це розтягнені в часі та просторі переміщення як людей, тварин, рослин, так і інвестицій, продукції, товарів, їх рух вперед та назад, з однієї території до іншої, з другої до першої. До зворотних міграцій належать службові відрядження, маятникові міграції, стажування, туризм, від’їзд на се­зонні роботи. Зворотні міграції - не лише переміщення або переселення, а й у тому числі різні світоглядні рухи, а саме - повернення за певний проміжок часу від однієї моделі державного чи соціального розвитку до іншої, від тієї, що вже була використаною (невикористаною) та замінена на іншу, тобто до тієї, яка ра­ніше з несприятливих умов була заблокованою, замовчуваною, припиненою.

Світ ідей, яким користується людство, є наочним прикладом зворотних міграцій. Наука, держава, суспільство раз у раз навертаються до попередніх теорій, колишнього світогляду, минулого досвіду. Тому зворотні міграції, якщо на них дивитися не тільки крізь призму від’їзду-приїзду, - це універ сальне природне й соціокультурне явище, що потребує якнайменше всебічного та постійного відстеження.

Зворотні міграції - це міграційні потоки, які здійснюються туди й назад у приблизно або точно в те саме місце, скажімо, в населений пункт, з яког особа виїжджала з метою відрядження чи туризму, або з метою тимчасового працевлаштування.

Зворотні міграції передбачають аберацію повернення, тобто певного роду відхилення, які означають те, що особа, виїхавши з України в США, може знову повернутися на батьківщину, проте облаштуватися вже не в Одесі, а в Києві (та ще й змінити місце роботи). Ця особливість зворотних міграцій є їх специфікою, характерною рисою та ознакою. Чим більший проміжок часу між виїздом та приїздом, тим більше шансів на те, що індивідуум, який по­вертається, можне внести корективи в своє облаштування чи працевлашту­вання на колишньому місці.

Зовнішні міграції - це різновиди переміщення або ж переселення, що вивчаються, досліджуються чи навпаки, ще тільки розглядаються, причому лише за обов’язкової умови ретельного урахування перетину адміністратив­них та територіальних кордонів, в тому числі й міждержавних чи трансна­ціональних.

Зовнішніми міграціями часто називають міжнародні переселення, тобто виїзд за межі національних територій з метою облаштування чи працевла­штування. Такого роду міграції ще часто поділяють на місцеві, власне регі­ональні, міжконтинентальні та внутрішньоконтинентальні, локальні й планетарні.

Зовнішні міграції - різновиди міграції, які виходять за територіальні межі тих або інших соціальних утворень (держав, їх регіонів, окремих сус­пільств або ж міжнародних співтовариств). Якщо переміщення всередині будь-якого соціального утворення можна називати внутрішніми міграція­ми, то для аналізу та відстеження різних соціальних переміщень поза сфера­ми їх політично-соціального впливу ці просторові й часові рухи іменуються зовнішніми міграціями. Вони дають підстави для відстеження відтоку з кра­їни, наприклад, інвестицій, капіталів, матеріальних або людських ресурсів, майна чи фінансів. Такий відтік є важливим з урахуванням відстеження ре­ального стану демографічної ситуації, виробничої галузі, регіону чи області, міста або ж села, закладу чи установи.

Зовнішні міграції свідчать про можливий відтік грошей, кадрів, інте­лектуального потенціалу, майна чи фінансів. їх урахування дозволяє роби­ти наукові висновки про ефективність державної (національної) політики в тій або іншій соціальній сфері, в тому чи іншому напрямі. Зовнішні мігра­ції - це часткова або є остаточна втрата матеріальних і людських резервів, які, будучи задіяними поза межами національних територій, можуть ство- ювати та утворюють, як правило, суспільні блага та соціальні багатства.

У науково-дослідній галузі, що аналізує саме зовнішні міграції, можна менше враховувати транзитних мігрантів або транзитні переміщення, скільки вони не так активно, як різновиди зовнішньої міграції, впливають а стан і розвиток національної інфраструктури, державних і суспільних ерспектив. Тому зовнішні міграції є та повинні бути предметом наукових досліджень як політології, так і соціології, в тому числі й національної статистики, державного управління та соціального регулювання.

Маятникові міграції - це масові за своїми розмірами (масштабами) щоденні, щотижневі або місячні переміщення населення від місць їх мешкання до місць працевлаштування та водночас і систематично - у зворотному напрямку.

Маятникові міграції - маршрутні переміщення осіб з пункту А до пунк­ту Б з метою працевлаштування за наймом, а тому в них бере участь значна частина міського й сільського населення. Причиною маятникових міграцій такого виду є відсутність роботи в місці проживання і можливість працевла­штування в іншому, яке знаходиться поблизу помешкання. У процесі маят­никових міграцій здійснюється територіальне переміщення одного з голо­вних ресурсів виробництва - робочої сили. Таке переміщення маж цикліч­ний характер (одноденний, щотижневий, місячний) і не супроводжується, як правило, зміною місця проживання.

Однак маятникові міграції - не лише територіальні переміщення до міс­ця роботи та місця помешкання. Щонедільні поїздки з села до міста для про­дажу продуктів харчування є іншим видом маятниковий міграцій. У процесі такого виду міграцій забезпечується споживчий обмін між робітниками та селянами з використанням ринку товарів та послуг. За цих обставин мате­ріальні блага не створюються, як це буває за поїздок на роботу, вони просто передаються від одних громадян до інших.

Міжнародні міграції - це переселення або переміщення представників окремих етносів (народів), які можуть бути масовими, обмеженими або гру­повими, але обов’язково повинні протікати шляхом міжетнічного злиття, єднання (роз’єднання) або сполучення, а також мати перетин адміністратив­но-територіальних міждержавних кордонів.

Якщо у минулому міжнародні міграції означали перехід від одного пле­мені до іншого, чи в результаті завойовницьких війн - дезінтеграцію або ін­теграцію інородців, так і нині ця риса характерна для них. Відмінне лише те, що державні кордони або «ущільнюються», або стають «прозорішими», а тому їх перетин вимагає наявності правильно оформлених документів.

Міжнародні міграції ще можуть поділятися на міжконтинентальні та внутрішньоконтинентальні. З розвитком авіаційного, морського та сухо­путного транспорту шляхи сполучення значно поліпшилися. Це дозволяє швидко переміщуватися з одного місця на інше за лічені дні або тижні.

Здійснення міжнародних міграцій - це перехід з однієї політичної сис­теми на іншу, з одного економічного ладу на інший. Водночас і культурні та соціальні умови, які у різних державах різні, накладають відбиток на швид­кість та успіх адаптації до них. За міжнародними міграціями постає про­блема знання мови, набуття виробничо-професійної кваліфікації, наявності вченого звання або наукового ступеня. Деякі розвинені країни, наприклад США, цим питанням надають дуже важливого значення, спеціально виді­ляють міграційні квоти на окремі категорії переселенців.

Майже всі держави обмежують можливості для в’їзду на їх територію певних категорій громадян, які згідно з чинним законодавством не мають на це права. Беруться до уваги, як правило, інтереси національної безпеки, психічні вади та інфекційні захворювання, карні злочини, торгівля нарко­тиками тощо.

Однак майже всі уряди іноземних держав віддають перевагу тим особам, які шукають у них політичного притулку від переслідувань та дискриміна­ції. Проблема захисту прав і свобод людини є у центрі уваги міжнародного співробітництва, насамперед ООН, МОМ, ОБСЄ, МОП, УВКБ ООН тощо.

Незворотні міграції - це переїзд з одного населеного пункту до іншого, з однієї держави до іншої з метою постійного облаштування і працевлашту­вання, що зумовлюється досить різними соціально-політичними чинниками (економічними, культурними, професійними чи сімейними).

Незворотні міграції означають зміну не лише місця та умов праці, а й водночас - місця навчання, роботи, проживання. Такий переїзд супроводжу­ється здебільшого сподіванням на те, що особа, яка залишає Україну, назад уже ніколи не повернеться. Цим може й пояснюватися те, що до когорти не- зворотних мігрантів належать в основному ті громадяни, які виїжджають за кордон з політичних мотивів (втеча від переслідувань), з надією вигідно працевлаштуватися («втеча умів»), зі сподіваннями укласти шлюб тощо.

Втеча від злиднів та бідності є однією з вагомих причин, яка надає незворотним міграціям масового характеру. Так, скажімо, на початку XX ст. географічно-історична назва Галичина ототожнювалася європейцями з бідністю. За підрахунками деяких істориків, у томі числі Ю. Бачинського, М. Настасівського, П. Кравчука тільки до США звідти в роки Першої світо­вої війни виїхало приблизно 470 тис. чол., ще 170 тис. - до Канади. За час перебування Галичини у складі Польщі реальні втрати населення склали 170 тис. чол. Друга хвиля еміграції з Галичини, яка оцінюється в обсягах не менше 100 тис. чол., спостерігалася після громадянської війни. Завдяки їй численні українські діаспори утворилися в Польщі, Чехословаччині, Ні­меччині. Одним словом, завдяки незворотним міграціям у Західній півкулі виникла досить численна українська діаспора. У США вона налічує близько 2 млн чол., 1 млн українців проживає в Канаді, в Бразилії тощо.

Організовані міграції - це соціальні переміщення та переселення, як правило сплановані в часі або просторі, здійснювані за деяких випадків під соціальним впливом стихійних і навіть спонтанних сил, але згодом вони на­бувають упорядкованого та цілеспрямованого характеру.

Організовані міграції - це соціальні переміщення чи соціальна мобіль­ність населення, яка здійснюється за допомогою або участю державних ор­ганів влади та управління, громадських і політичних організацій, міжна­родного співтовариства, наднаціональних структур.

За часів СРСР організовані міграції - це спрямування матеріальних та людських ресурсів на виконання державних планів, що передбачали забез­печення прискореної та масової колективізації (гасло - «селу 100 тис. трак­торів»), будівництво Біломорканалу, Байкало-Амурської магістралі, під­няття цілини, промислово-технологічних комплексів тощо. Як організова­ну, але вже примусову міграцію можна розглядати депортацію кримських татар, операцію «Вісла» тощо.

Таким чином, організовані міграції бувають двох видів: добровільні та примусові. Добровільні організовані міграцій як правило заохочуються і сти­мулюються державою, тобто супроводжуються соціальним регулюванням переміщення та переселення. Примусові організовані міграції забезпечують­ся введенням і дотриманням директивного, нормативного та розпорядчого управління з боку державних органів законодавчої та виконавчої влади.

Організована міграція потребує відповідної підготовки до здійснення соціальних переміщень, певних ресурсних і фінансових витрат, ідеологіч­ного та політичного забезпечення. Забезпечення масштабності організова­ної міграції залежить від тих гарантій і пільг, що можуть надаватися з боку держави тим переселенцям, які на певних умовах погоджуються на переїзд з однієї місцевості до іншої. Ще один наочний приклад організованої мігра­ції - це редепортація 450 тис. кримських татар після проголошення Украї­ни незалежною і самостійною (1991). За відсутності коштів їх повернення на Кримський півострів супроводжувалося навантаженням на соціальну інф­раструктуру й міжетнічними протистояннями. Отже, масові організовані міграції потребують всебічного забезпечення як на рівні держави, так і на рівні окремих регіонів, до яких спрямовуються міграційні потоки.

Постійні міграції - це різновиди соціальних переміщень і соціальної мо­більності як людських, так і матеріальних ресурсів, які характеризуються тривалістю у часі та просторі, стабільністю у певних виробничих галузях, конкретних напрямах, сферах тощо.

До постійних міграції І. Прибиткова відносить, посилаючись на думку окремих дослідників, усі різновиди незворотних переміщень або пересе­лень. Але постійні міграції є також і «маятникові», якщо вони здійснюють­ся майже безперервно, в тому числі - від’їзд молоді на навчання або служ­бові відрядження, що потребують постійності і системності. Тому постійні міграції, схоже, не можна та й недоцільно розглядати лише під кутом зору їх обов’язкової незворотності, бо саме за такої наукової диспозиції спрощу­ється теоретично-прикладний погляд на їхню структуру.

Постійність міграцій забезпечується певними соціальними умовами, в основі яких лежать доцільність і необхідність переміщень (переселень) не епізодичного, в системного походження. Системність постійних міграцій може набувати циклічного характеру (сезонні та трудові міграції), зворот- ності (постійний туризм до Російської Федерації) і незворотності (традицій­на еміграція з Львівської чи Тернопільської областей до СІЛА).

Одними з головних властивостей, рис та ознак постійних міграцій є: а) тривалість їх протікання у часі та просторі; б) наявність стабільних напря­мів та шляхів, у межах яких спостерігаються міграційні потоки; в) належ­ність до емігрантів-іммігрантів певних верств і прошарків населення, котрі традиційно тяжіють до тих або інших різновидів міграцій (міжміські, між­селищні, міжобласні тощо); г) регулярний і тривалий обіг людських і мате­ріальних ресурсів, що мають системний або циклічний характер.

Постійні міграції у природі - це перельоти птахів, у виробництві - бю­джетні розрахунки, а культурі - обмін науковими й мистецькими здобутка­ми, на селі - сезонні міграції для збору врожаю, у населених пунктах - між­міські переселення, на міждержавному рівні - різні переселення у межах ет­нічно та культурно споріднених регіонів. Усі різновиди міграцій постійного характеру є системними, стабільними, цілеспрямованими, циклічними. До них можна віднести й епізодичні міграції, але лише ті й такі, які регулярно повторюються на менш як раз на місяць або на півроку чи рік, причому тоді, коли в них відстежується певна системність та упорядкованість.

Постійними міграціями можуть бути також і епізодичні, наприклад протя­гом одного-двох років, соціальні переміщення з метою зміни місця проживання. Так, скажімо, у 1993 р. з Північного економічного району Російської Федерації постійно виїздило до нас більше 70 % українців, які проживали там. Цей процес розпочався ще в 1990 р., і в тому ж році їх виїхало в Україну лише 25 %.

Термін постійність у міграційних процесах означає певну міру або сту­пінь тривалості соціальних переміщень та соціальної мобільності в межах тих чи інших адміністративно-територіальних одиниць. Можна сказати, що міграційний обмін між Україною та США, Канадою чи Російською Федера­цією в принципі має постійний, тобто майже безперервний характер. Оскіль­ки, починаючи з XIX ст., до США та Канади, хоч і епізодично, зате регулярно спрямовуються чималі міграційні потоки, в тому числі й з України.

Для деяких держав актуальна транзитна міграція, яка набуває постій­ного характеру. До таких країн можна віднести Болгарію, Чехію, Угорщи­ну, Польщу, Україну, Російську Федерацію. За оцінками різних експертів, у Російській Федерації (1994) перебувало від 300 до 500 тис. громадян та осіб без громадянства, які через територію цієї держави переміщувалися до Східної і Центральної Європи.

Якщо розглядати соціальну мобільність і соціальні переміщення крізь призму тривалого у часі та просторі суспільного процесу, то постійні міграції у планетарному масштабі є універсальним явищем. На міждержавному рівні вони також безперервні й постійні, так само як і в межах певних регіонів.

Такий різновид міграцій, як кочівництво, теж можна розглядати як по­стійні соціальні переміщення, причому не лише людей, а й їх майна, свій­ських тварин тощо. Проте вони спостерігаються лише в окремих народів та тільки на певних (степових) територіях. Якщо раніше кочівництво мало масовий характер, наприклад, у печенігів, половців, хозарів, то нині воно існує в обмежених регіонах.

Сезонні міграції - це переміщення працездатного населення до місць тимча­сового працевлаштування з метою отримання вигідної роботи за наймом, після виконання якої особа повертається назад, до місця попереднього проживання.

Такі міграції через те називаються сезонними, що їх обсяги та частота залежать від пори року (виїзд на збирання урожаю або ловлю риби), а тимча­совий період перебування в іншому місці - від домовленості про виконання того чи іншого виду трудової діяльності. Цей різновид міграції працездатно­го населення найчастіше пов’язується з сезонними сільськогосподарськими роботами, для виконання яких потрібні робітники різної кваліфікації.

Причини сезонних міграцій бувають, зокрема: а) надлишок робочої сили в тих або інших регіонах, де існує безробіття; б) вигідна заробітна плата у місцях тимчасового працевлаштування, яка дозволяє за короткий час отри­мати чималий прибуток; в) різниця в оплаті праці між окремими регіонами чи суміжними державами. Тому сезонні міграції, якщо вони набувають зна­чних обсягів, означають, по-перше, невигідні у постійному місці проживан­ня умови оплати праці та, по-друге, - можливість прагматичніше та раці­ональніше використати в особистих інтересах професійну кваліфікацію на сезонних роботах.

В умовах соціально-економічної кризи та лібералізації виїзду за кордон помітно активізувалися сезонні міграції в Україні. Опитування осіб, які від’їздили за кордон у 1992 р., засвідчили, що 2/3 з них були готові вигід­но там працевлаштуватися (дані Центру міжнародних досліджень НДЕІ, ке­рівник - академік А. М. Шлепаков). Спеціалісти НДЕІ вважають, що тим­часовий виїзд з метою працевлаштування за кордоном може змінюватися в Україні від 1 до 2 млн чол. на рік, бо для пошуку роботи за межами України у 1994 р. виїздило 40 % усіх опитуваних у віці 20 - 35 років. Вони, до речі, мали найнижчий рівень освіти - лише 34 % респондентів були з вищою освітою.

Працевлаштування за кордоном вперше було дозволено ст. 10 Закону України «Про зайнятість населення» від 1 березня 1991 р.: «...громадяни мають право на професійну діяльність у період тимчасового проживання за кордоном». У Російській Федерації, наприклад, процес працевлаштування мігрантів регулюється Наказом Президента РФ «Про залучення і викорис­тання в Російській Федерації робочої сили» (грудень 1993 р.), який визна­чає порядок залучення до цієї країни іноземних трудових ресурсів, а також організацію контролю за їх належним та раціональним використанням.

Згідно з Наказом, для того, щоб залучити до Російської Федерації квалі­фіковану робочу силу, роботодавці мають отримати спеціальний дозвіл. Він видається Федеральною міграційною службою Російської Федерації. Водно­час передбачаються квоти на кількість робітників у цілому, на дефіцитні в Російській Федерації професії, а також узгоджується це з адміністративно- територіальними потребами.

У Європі діє «Європейська конвенція про працевлаштування та підпри­ємництво» (від 13 грудня 1995 р.), стаття 16 якої дозволяє тимчасове пра­цевлаштування без спеціального дозволу, коли особа збирається проживати на території держав - учасниць цієї конвенції не більше двох місяців, але впродовж тільки половини року.

Таким чином, існуючі сезонні міграції визначаються міжнародним за­конодавством, яке розглядає їх як одну з можливостей отримувати від пра­цездатних осіб національний прибуток. Сезонні міграції не обмежуються, як правило, наявністю робочих місць за професіями, а тому поширюються на виробництво, торгівлю, сільське господарство, фінанси тощо, які мають нагальну потребу у конкретній робочій силі.

Так, у 1993-1995 роках в цілому у народному господарстві Російської Федерації число вільних робочих місць і вакансій (лише зареєстрованих Федеральною службою зайнятості) становило від 32 тис. до 400 тис. Більш того, в 1995 році спостерігалось зростання додаткової потреби російських підприємств у робочій силі. За даними Держкомстату Російської Федерації, за перший квартал 1995 р., порівняно з першим кварталом 1994 р., обсяги заяв на робочу силу зросли на 14 %. За перше півріччя додатковий дефіцит на робочу силу у цій державі збільшився від 311 тис. до 445 тис.

Сезонна міграція, як бачимо, безпосередньо залежить від дефіциту робо­чої сили, яка переміщується з однієї держави в іншу чи з одного регіону до іншого з метою тимчасового (сезонного) працевлаштування, сподіваючись на вигідну для себе оплату кваліфікованої праці.

Етнічні міграції - міграції населення, в яких беруть участь люди певної ет­нічної (національної) приналежності, тобто на перший план висувається роль етнічного чинника. У міжнародних масштабах така вибірковість складу насе­лення, спостерігається наприклад, при переселенні із однієї національної країни (міграція португальця до Бразилії); крім того, в міжнародних і навіть внутріш­ніх масштабах вибірковість може бути зумовлена нерівномірним соціально-еко­номічним і культурним розвитком різних народів країни (переселення росіян до Сибіру), національним гнобленням або нерівністю, військовими зіткненнями між окремими народами, релігійними переслідуваннями та ін. Великі етнічні мі­грації другої половини XX ст.: переселення євреїв до Ізраїлю, переселення-втеча вірмен із Азербайджану до Вірменії і азербайджанців із Вірменії до Азербайджа­ну. Етнічні міграції на великі відстані в інонаціональне середовище призводять до відриву людей від основного етнічного ядра, сприяють змішуванню з іншими народами, посиленню контактів між ними та розвитку етнічних процесів.