2.3.  МІЖНАРОДНА МІГРАЦІЯ: ІСТОРІЯ ТА СУТНІСТЬ

Міжнародна міграція це - різновид або тип міграцій, що охоплюють представників різних етносів, між якими здійснюється активне або пасивне переселення, тобто обмін людськими чи матеріальними ресурсами.

Якщо той чи інший народ є державотворчою нацією, то імміграція на територію створеної нею держави може розглядатися як міжнародна мігра­ція. Проте завжди міжнародна міграція - міждержавні переселення. Від­правною точкою у визначення міжнародної міграції повинен бути людський обмін між представниками різних етносів, а у випадку міждержавних пе­реміщень можливий і між представниками одного й того ж народу, тільки державотворчого.

Міждержавні міграції асоціюються таким чином з міждержавними пе­реселеннями, а також з міграційними рухами всередині окремих народів. Схематично це може виглядати так: представник американського народу укладає шлюб з громадянкою України. Як переїзд із СІЛА в Україну, так і возз’єднання сімей на території СІЛА можливі, коли адміністративно-тери­торіальне переміщення класифікуватиметься як міжнародна міграція.

Міжнародні міграції інколи набувають значних розмірів. Так, лише протягом 1992 року з Албанії до Греції та Італії виїхало більш як 280 тис. албанців. За опублікованими у 1996 році в Тирані відомостями, більшість емігрувала нелегально. Переїзд до Італії для кожного з емігрантів становив витрати на суму від 1,5 до 2 млн лір. Еміграція з цієї держави стала соціаль­ною проблемою.

Міжнародна міграція - це переселення за різними мотивами та причи­нами. їх діапазон надзвичайно широкий - від пошуку кращих умов життя до облаштування з метою самоутвердження як вченого або митця. Для між­народної міграції характерні три умови - адміністративно-територіальне переміщення, возз’єднання з громадянином іншої держави або представни­ком іншого етносу, перетин міждержавних кордонів.

Міжнародна міграція має історичні традиції, усталені напрями і шля­хи міграційного руху, певні закономірності та спрямування, які неповтор­ні, характерні й унікальні. їх пізнання вимагає ретельного врахування всіх особливостей як регіонального, так і загальнонаціонального порядку.

Міжнародна міграція зародилася в середині XIX ст., хоча й до цього часу відбувались значні переміщення населення. Імперії, що існували в Європі (Австро-Угорська, Німецька, Оттоманська, Римська чи Російська), відігра­ли роль у заохоченні, спонуканні народів до переміщення, часом як способу територіальних зазіхань чи внаслідок численних війн. У середині XIX ст. виникають нові міграційні потоки у напрямку заморських країн, унаслідок чого склалась чітка тенденція до еміграції. Особливо значною вона стала для вихідців із Австро-Угорщини. З 1900 по 1915 роки більш як 7 млн чол. емі­грували у країни Нового Світу та інші заморські держави, з них - 3,5 млн з Австро-Угорщини, а 3 млн - із Росії. Основні рушійні сили заокеанської мі­грації із Центральної та Східної Європи мали економічний та певною мірою демографічний і етнічний характер - політичне гноблення та етнічне проти­стояння - головним чином єврейські погроми в Росії. Територіальні зміни після Першої світової війни призвели до утворення нових етнічних меншин. Унаслідок міграцій у країни, що потерпіли поразку (Австрія, Болгарія, Ні­меччина та Угорщина), прибуло зі втрачених ними територій близько 2 млн осіб, а всього цим явищем було охоплено близько 5 млн. На початку 20-х років перемістилось близько 1,5 млн греків та турків унаслідок Лозаннської угоди (1922), яка поклала край греко-турецькій ворожнечі. Півмільйона бі­женців «дала» Росія. Міжнародна міграція за океан зменшилась внаслідок скорочення дозволеної еміграції у СІЛА (квоти по різних національностях), зате збільшилася внутрішньоєвропейська, особливо у 20-х роках, переваж­но у напрямку Франції та Бельгії. Із Польщі у Францію виїхало близько 500 тис, а з Чехословаччини - близько 200 тис. Між двома війнами міжнародна міграція являла собою міграцію робочої сили внаслідок значних втрат чо­ловічого населення у роки війни. З 1920 по 1930 роки у Францію прибуло близько 2 млн іноземних робітників. До 1931 року у Франції переховува­лось 2,7 млн іноземців (808 тис. італійців та 508 тис. поляків). Друга сві­това війна спричинила зрушення велетенських мас населення. На 1943 рік близько ЗО млн чол. (10 % усього населення Європи) змушені були покину­ти свої домівки - потоки біженців, що виїхали внаслідок воєнних кампані” Німеччини, спрямоване переселення з політичних мотивів (репатріація ет нічних німців із Австрії, Польщі та Румунії, депортація євреїв у Польщу т Радянський Союз), трудова міграція у Німеччину для підтримки військово' економіки (з Польщі та держав Балтії). Згодом, після Другої світової сійни в країни Центральної та Східної Європи та в Радянський Союз було репа трійовано з Німеччини 4,7 млн переміщених осіб та військовополонених Друге інтенсивне, хоча й коротке переміщення населення відбулось післ поразки Німеччини та політичної реорганізації після Другої світової війни Більше 12 млн німців (7 - з Польщі, 3,2 - з Чехословаччини, 1,5 - з СРСР 360 тис. з Югославії та 225 тис. - з Угорщини) переїхали до Австрії та Німеччини або втекли туди. Крім того, 1,5 млн. етнічних поляків покинули СРСР, східну частину Польщі, 500 тис. етнічних білорусів та українців переселені з Польщі до Радянського Союзу. Водночас відбувалися і інші переміщення населення (фіни - з Радянського Союзу, італійці - з Югославії, угорці - з Чехословаччини, Румунії та Югославії). З кінця 40-х років до початку 90-х утворилось кілька спрямованих потоків еміграції:

0 понад 5 млн східних німців у ФРН;

0 2,4 млн етнічних німців з Чехословаччини, Румунії, СРСР та Югославії;

0 1,25 млн євреїв з Румунії та Радянського Союзу в Ізраїль та СІЛА;

0 виїзд інших етнічних та релігійних меншин із СРСР (170 тис. вірмен, етнічних греків, п’ятидесятників);

0 200 тис. угорців після повстання в Угорщині, 160 тис. з Чехословач­чини після вторгнення туди радянських військ (1968), 250 тис. поля­ків після запровадження у Польщі у 1981 році надзвичайного стану;

0 близько 1,3 млн югославських робітників та членів їх сімей в Австрію, Францію, Німеччину, Італію, Швецію та Швейцарію через економіч­ний бум у Західній Європі;

0 1 млн 700 тис. поляків у 80-ті роки у пошуках роботи на Заході;

0 від’їзд у 80-ті роки з усіх країн Центральної та Східної Європи та СРСР 400 тис. чол. у пошуках притулку.

В цілому в період з 1950 по 1991 роки, коли відбулися мирні революції, з Центральної та Східної Європи та СРСР виїхало близько 12-13 млн чоловік.

З 1991 по 1993 роки із країн Центральної та Східної Європи та СРСР у напрямку більш розвинених країн виїхало і не повернулося 2,3 - 2,7 млн чоловік.

Міграція була зумовлена також збройними конфліктами. За даними І УВКБ, на кінець 1993 року у Європі, включаючи СНД, Ізраїль та Північну Америку, було 9,6 млн біженців, переміщених осіб тощо. В цілому ж таких 1 людей налічувалось 23 млн чол. (40 % - на регіон ЄЧК). На території колиш­ньої Югославії 4,2 млн чол. були зачеплені цими конфліктами та отриму­вали допомогу з боку УВКБ. У Хорватії, Сербії та Словенії нараховувалось Іпонад 800 тис. біженців із Боснії та Герцеговини, а в останній та в Хорватії - Іпонад 1,6 млн осіб переміщених усередині країни, а 1,8 млн залишились на Імісці, проте були позбавлені засобів до існування та отримували допомогу |від УВКБ. На кінець 1993 року близько 23 млн чол. були зачеплені зброй- іими конфліктами, іншими акціями пригноблення та переслідування, що змусило їх залишити звичні місця мешкання.

2,5 млн чол. виїхали з Центральної та Східної Європи на початку 90-х зоків з економічних, політичних та інших причин, зокрема - надій скорис­татися сприятливішими умовами у більш розвинених країнах (у Західній Європі ВНП на душу населення складає від 15 до 20 тис. дол., тобто у 3 рази

вищий за країни Центральної Європи, у 4 - країни Балтії, та у 6 разів ви­щий за останні країни. Усі західноєвропейські країни, за визначенням ЄЕК, належать до «вільних». Із країн Центральної та Східної Європи та СНД три включено до категорії «вільних», 11-у категорію «частково вільних» та 7 - у категорію «невільних». Значне обмеження у здійсненні політичних прав та громадянських свобод є одним із чинників, які змушують людей покида­ти батьківщину. Водночас жителі колишньої Чехословаччини та Угорщи­ни не схильні до еміграції, знизилась еміграція з Польщі. У більшості країн Центральної та Східної Європи політична, економічна та соціальна ситуа­ція ще не стабільна. Отже, вірогідність подальшого переміщення населен­ня, перерозподілу населення СНД, подальшої транзитної міграції та значної міграції у напрямку більш розвинених країн досить реальна. Відчутніша економічна допомога з-за кордону та активна роль «превентивної диплома­тії» можуть стати у далекій перспективі більш ефективним рішенням, ніж прямий контроль, спрямований на обмеження масової міграції.

Міжнародні переміщення населення викликають небезпеку, оскільки число людей, вигнаних зі своїх місць соціально-політйчними негараздами після закінчення холодної війни зростає, а можливості держав надати їм притулок зменшуються. Існує ризик підміни рішучої боротьби за викорі­нення причин, які породжують міграцію, лише гуманітарною допомогою.

Відбулася зміна протистояння двох держав тенденцією готовності до співробітництва. Репресивні форми правління дискредитували себе та посту­пилися більш демократичним, плюралістичним політичним структурам.

Разом з тим постає те саме завдання - «врятувати людство від бід війни» (Статут ООН). Пошук розв’язання проблем біженців та причин, що поро­джують їх, - важлива складова цього завдання. Йдеться про відірваних від дому людей - жертв страхіть нашого часу, викликаних неповагою урядів до прав громадян своїх країн, використанням політичних цілей для прикриття особистих чи групових амбіцій агресивних збройних угруповань; нетерпи­містю релігійних фанатів, які не визнають чужої думки чи способу життя; внутрішньою та міждержавною економічною нерівністю, стрімким зростан­ням народонаселення Землі та вичерпанням природних ресурсів.

Міжнародні переміщення населення викликали у світовому співтовари­стві кілька різних, подекуди суперечливих тенденцій.

По-перше, зростає розуміння того, що пасивне ставлення до вимушеної міграції треба подолати, всіляко запобігати втечі людей, стримуючи збройні конфлікти, створювати умови для повернення біженців додому. По-друге, в рішення проблеми включається більш широке коло агентів (крім УВКБ ООН та MOM - НАТО, ОБСЄ, Всесвітній банк, СНД, ОАЕ). По-третє, усві­домлюється необхідність розгляду міжнародних переміщень населення у сукупності всіх транснаціональних проблем - захист прав людини, збере­ження миру, економічний розвиток країн та врегулювання міжнародних міграцій, які незмінно супроводжують одне одного та посилюються. По-четверте, пошук розв’язання міжнародних переміщень населення подекуди супроводжується негативними проявами, зокрема тенденцією до відмови у наданні притулку та дедалі більшим ігноруванням охоронних принципів та загальногуманітарних норм у міжнародних відносинах.

Спостерігається недопущення біженців у межі своїх кордонів або відсил- ки їх назад у країни, де їм загрожує небезпека.

Близький Схід. Якщо раніше сюди приїздило багато іноземних робітників з інших арабських та азійських країн, то зараз відбувається відтік іммігран­тів (через нестабільність у регіоні). Змінилася структура іммігрантів - нині потрібні висококваліфіковані робітники. Ізраїль, звичайно, є країною, куди приїжджають євреї з усього світу, включаючи колишній Радянський Союз.

Лінія «Північ - Південь». Розбіжності в демографічній ситуації між країнами Півночі та Півдня відображені у прогнозах зростання населення Землі на найближчі десятиріччя. До 2022 р. очікується загальна кількість населення до 8 млрд чол., а на XXI ст. - 10 - 11 млрд. Людність менш роз­винутих країн складає зараз 85-90 % загальної кількості населення Землі, причому їх частка буде зростати. Нерівномірний розподіл населення являє собою головну проблему населення XXI ст. Передбачається, окрім масової міграції з країн Півдня до країн Півночі, буде розширюватися міграція і між країнами Півдня. Адже зараз у країнах, що межують з пустелею Саха­ра, на кожні 10 чол. старше за 65 років припадає 159 дітей у віці до 15 ро­ків (у розвинених країнах це співвідношення складає 10 до 13). За прогно­зами, приріст працездатного населення в усіх країнах, що розвиваються, за 20 років складе 733 млн (зараз усе працездатне населення в розвинутих країнах складає 586 млн). Це означає, що лише за 20-річний період краї­нам, що розвиваються, необхідно буде забезпечити роботою значно більшу кількість людей, ніж у 1990 р. складало все працездатне населення розви­нених країн. За даними Луіса Еммеріджа, середній дохід на душу населен­ня в країнах з низькими доходами на початку 80-х років складав лише 270 доларів у порівнянні з 14,4 тис. доларів у розвинених країнах. Навряд чи розвинені країни зможуть чи захочуть прийняти до себе іммігрантів, хоча б приблизно таку кількість «зайвих» людей, яка буде проживати у краї­нах, що розвиваються. Єдиний вихід - у стратегії економічного розвитку, яка могла б призвести до створення нового міжнародного економічного по­рядку, прийнятного для всіх країн. З одного боку, розвинені країни посту­пово об’єднуються в економічні угруповання: Європа, Східна Азія та весь Американський континент. З іншого боку, країнам, що розвиваються, по­ступово перекривається доступ на їх ринки. Потрібна допомога з боку роз­винених країн, спрямована на скорочення велетенського розриву в рівнях економічного розвитку між ними та країнами, що розвиваються. Відповід­но розв’язання багатьох проблем полягає в економічному розвитку, а не в міграції. Одначе саме міграція, належним чином вписуючись у процес роз­витку, буде значною мірою сприяти цьому.

За останні ЗО років кількість біженців з понад 2 млн у 1965 році зросла до 15 млн сьогодні, не рахуючи декілька мільйонів палестинців, боснійців та інших переміщених осіб, які формально не визнаються біженцями. Чис­ло осіб, що перебувають за межами країни свого походження, зросли з 75 млн у 1965 році до 120 млн у 1995 році.

Чистий щорічний притік іноземців зріс у Японії з менш як 60 тис. у 1987 році до понад 160 тис. у 1990 році, кількість іноземців, які залишилися в країні, - з 50 тис. у 1987 році до понад 120 тис. у 1992 році.

Понад 100 держав належать до розряду країн основного притоку чи від­току мігрантів. Близько чверті цих країн водночас є відправляючою та прий­маючою стороною значної кількості мігрантів - явище, яке поклало кінець поділу на країни еміграції, імміграції та транзиту.

До таких традиційних регіонів прийому мігрантів, як Західна Європа та Австралія, додалися нафтодобувальні держави Близького Сходу, економіч­но процвітаючі країни Східної Азії. Міграційні потоки змінюють напрямок. У Південній Африці зростає число іммігрантів та осіб, які шукають притул­ку з інших частин континенту. Значні зміни відбулися і в країнах - поста­чальниках мігрантів. Зростають крупні міграційні потоки. З Китаю виїхало майже 600 тис. нелегальних мігрантів.

Південна Азія та країни, що прилягають до пустелі Сахара. Регіон за­вжди був постачальником робочої сили за контрактом: у XIX ст. - в інші колонії, а наприкінці XX ст. - на Близький Схід. Зараз він, як і раніше, пе­ребуває на ранній стадії демографічної еволюції та характеризується вкрай низькими доходами на душу населення. Тут зосереджується більша частина найбіднішого населення планети. Схожою є ситуація в країнах, що приляга­ють до пустелі Сахара в Африці. В цьому регіоні зосереджено 2/3 найбільш слаборозвинених країн світу. В цілому спостерігається значна внутрішньо- регіональна міграція населення. Перспективи економічного відродження виглядають похмуро.

Південна Америка та Карибський басейн. До 1950 року це був один з основних регіонів земної кулі, куди на постійне проживання переїздила зна­чна кількість емігрантів із західноєвропейських країн. Нині до Латинської Америки прямує досить мало людей з інших континентів. Головна причи­на - низькі темпи економічного зростання, що поєднуються з високими тем­пами росту населення. Цей регіон став основним постачальником іммігран­тів (легальних і нелегальних) у СІЛА. Приблизно 10 млн уродженців Латин­ської Америки та Карибського басейну проживають нині за межами свого регіону. Міграція всередині регіону перетворилася на важливий засіб пере­розподілу населення. Від’їздять люди з сільських районів у міські регіони сусідніх країн з більш високим рівнем доходів. І ця тенденція найближчим часом мало в чому зміниться.

Східна та Південно-Східна Азія. Регіон є основним постачальником емі­грантів, що від’їздять до інших країн на постійне проживання, біженців та робітників, що шукають роботу за контрактом у всіх частинах світу. Раніше звідси поставлялися робітники за контрактом у країни Близького Сходу. За­раз завдяки притоку японських капіталів багато країн регіону швидкими темпами здійснюють економічну модернізацію, а Східна Азія є регіоном, що найбільш динамічно розвивається. Тепер вони приймають до себе десятки тисяч робітників з інших країн світу. Сінгапур - близько 150 тис. іноземних робітників, Тайвань - 200 тис. нелегальних робітників та 40 тис. легальних, у Малайзії працює близько 1 млн робітників, що нелегально прибули сюди з Індонезії. Нестачу робочих рук відчуває і Японія, в якій зараз працює близь­ко 300 тис. нелегальних робітників.

США, Канада та Австралія. Це країни, що приймають значні групи іммігрантів з усього світу. Жодна з них не ухиляється від узятих на себе зобов’язань щодо прийому значної кількості іммігрантів на постійне про­живання. Нормальне ставлення до феномена імміграції в цих країнах ґрун­тується на переконанні, що міжнародна міграція відіграє важливу роль як життєдайна економічна сила національного будівництва. Кожна з цих кра­їн має власну довгострокову програму, в якій останнім часом більше уваги приділяється збільшенню частки висококваліфікованих робітників та спе­ціалістів. Є пропозиції щодо прискорення процедури розгляду прохань про надання притулку. Не дивлячись на це, потік нелегальних мігрантів, віро­гідно, збільшиться.

Типи міжнародної міграції. Міжнародна міграція - складний феномен, що включає в себе різні типи міграції, до яких належать: люди, що приїз­дять на постійне місце проживання; люди, що приїздять на роботу за контр­актом; особи, що шукають притулку, та біженці. Уряд сам вирішує, скільки йому потрібно іммігрантів того чи іншого типу, щоб найкращим чином спри­яти реалізації завдань соціально-економічного розвитку країни. Розміри та структура кожного типу міграційних потоків прямо пов’язана з рівнем еко­номічного розвитку країни. Досягнення високого рівня викличе зростання міграційного потоку, оскільки ця країна стає привабливою для людей, що мешкають у країнах з низьким рівнем економічного розвитку. І, навпаки, можна очікувати від’їзду великої кількості людей у більш високорозвинені країни. Еміграція та імміграція різних типів відбувається у всіх країнах. На першій стадії (висока стабільність) еміграція включає людей, що від’їж­джають на постійне проживання в інші країни (відтік умів); деяку кількість робітників, що прямують на роботу в країни з більш високим рівнем еконо­мічного розвитку, які не можуть задовольнити попит на робочу силу за раху­нок власних трудових ресурсів; деяку кількість нелегальних мігрантів, що перебираються у сусідні країни; певне число тих, хто шукає притулку, певна кількість біженців, що намагаються знайти притулок у сусідніх країнах.

Масштаби кожного з типів міграції різні. У1990 році понад 1 млн чол. про­живали постійно не у себе на батьківщині, а в тих країнах, які традиційно при­ймали в себе великі групи іммігрантів і які вже пережили перехідний період.

Кількість трудящих, зайнятих в інших країнах за контрактами (на відміну від щорічних міграційних потоків), складала у 1990 році 25 млн чол. (Близький Схід, Східна Азія та Західна Європа), що відчували брак робочих рук. При­близно така ж кількість людей живе нелегально в інших країнах, передовсім у США, Західній Європі, Малайзії, Японії та країнах, що розвиваються. При­близно півмільйона кваліфікованих спеціалістів працюють не в себе вдома, будучи співробітниками транснаціональних корпорацій чи спільних підпри­ємств. Число осіб, що шукають притулку, складає приблизно 750 тис. на рік. Кількість біженців досягла приблизно 15 млн чол. (у 1950 році не перевищува­ла 2 млн чол.). Приблизно такою є кількість внутрішньо-переміщених осіб.

Транскордонна міграція - одна з форм участі країни у міжнародному рин­ку робочої сили для успішного розвитку її господарських зв’язків, посилення соціально-культурної орієнтації населення. З цією метою укладаються двосто­ронні угоди, які передбачають вільний обмін спеціалістами в різних галузях промисловості. В такому разі потрібна правова система захисту на рівні уря­дів. Створення міжнародного ринку праці повинне включати не тільки еко­номічні механізми регулювання попиту й пропозиції робочої сили, а й комп­лекс соціальних відносин. Поява та розвиток світового ринку робочої сили - об’єктивний процес зростання двох головних чинників виробництва - праці та капіталу. Створенню міжнародного ринку праці сприяла зросла здатність робочої сили до міжрегіональних та міжгалузевих переміщень, спрямованих в зони найбільш динамічного соціально-економічного розвитку.

Транснаціональна міграція - це вид міграції, який виходить на межі од­нієї держави та нації, має міжетнічні масштаби, чітко виражені поліетнічні ознаки та риси, характерну спрямованість руху через кордони й територію, наприклад, Східну і Центральну Європу, Азію чи Африку, Північну або Пів­денну Америку.

Транснаціональна міграція означає міграційний рух, який протікає через кордони двох чи більше державотворчих націй, спрямовується через умовний, тобто уявно визначений етносоціальний простір, від однієї нації до другої, від другої до третьої і т. д. Теоретично та практично транснаціо­нальна міграція пронизує державні і національні кордони в різних напрям­ках, які перехрещуючись, створюють враження хаотичного руху. Проте, це не зовсім так. Людські транснаціональні переміщення завжди мають мету, завдання і перспективи, адже носії міграційної самосвідомості у пошуках іншої країни проживання розраховують на кращі умови свого життя чи реа­лізації власних здібностей.

Якщо поняття трансарктичний означає різні пересування чи перемі­щення через Арктику, то термін транснаціональний - міграцію лише тими територіями, на яких співіснують нації, причому як державотворчі, так і ті з них, що з певних причин не стали такими. Поняття трансарктичний не бере до уваги соціум, а термін транснаціональний без етносоціального про­стору не мис литься.