2.     Загальна характеристика пізнавально-програмуючих методів управління

Об’єктивна необхідність наукового обґрунтування управлінських впливів зумовлює особливу значимість розуміння сутності пізнавально- програмуючих методів. Залежно від ступеня загальності сфери їхнього застосування прийнято розрізняти загальні, загальнонаукові та спеці- альнонаукові методи.

Методи пізнання — це способи, шляхи дослідження стану реаль­них об’єктів (процесів, явищ), перспективи їх змін та наукового об­ґрунтування, застосуванням методів впливу на ці об’єкти з метою їх регулювання.

Загальним методом пізнання є системний підхід. Цей метод вивчен­ня та пояснення об’єктивного світу пронизує всю систему загальнонау- кових та спеціальнонаукових методів.

Загальнонаукові методи, не володіючи універсальністю методу системного підходу, застосовуються в багатьох галузях знання. До них відносяться логічні (аналіз, синтез, індукція, дедукція, порівняння, ви­сунення гіпотез), евристичні та інші прийоми розумової діяльності. За- гальнонауковий характер мають також формалізовані методи статисти­ки, математики, кібернетики. Особливе місце в ряду загальнонаукових методів посідають моделювання та експеримент. До загальнонаукових відносяться і різні соціологічні методи, які поєднують у собі засади ло­гічних та формалізованих підходів до дослідження (анкетування, ін­терв’ювання, вивчення документів, контент-аналіз та ін.).

Особливе місце серед загальнонаукових методів посідають моделю­вання та експеримент.

Моделювання в широкому смислі — це особливий пізнавальний процес, метод теоретичного та практичного опосередкованого піз­нання, коли суб’єкт замість безпосереднього об’єкта пізнання обирає чи створює схожий із ним допоміжний об’єкт-замісник (модель), до­сліджує його, а здобуту інформацію переносить на реальний предмет вивчення.

Моделювання — це дослідження об’єктів пізнання на їх моделях; побудова та вивчення моделей реально існуючих предметів та явищ та конструйованих об’єктів для вивчення, уточнення їх характеристик, ра­ціоналізації способів їх будови.

Моделювання — це об’єктивний практичний критерій перевірки природності наших знань, який здійснюється безпосередньо або за до­помогою встановлення їх відношення до іншої теорії, яка виступає в якості моделі, адекватність якої вважається практично обґрунтованою.

Моделювання — процес поглиблення пізнання, його руху відносно бідних інформацією моделей до моделей більш змістовних, повніше роз­криваючи сутність досліджуємих явищ дійсності.

Моделювання — це процес створення та дослідження моделі, а мо­дель — засіб, форма наукового пізнання.

Модель розуміється як об’єкт будь-якої природи (мислено уявлена або матеріально реалізована система), котрий, відображаючи чи відтво­рюючи в певному смислі об’єкт дослідження, здатний заміщати його так, що вивчення моделі дає нову інформацію про об’єкт.

Модель — система дослідження, яка служить засобом отримання ін­формації про іншу систему.

Існує така класифікація моделювання.

Предметне — в ході якого дослідження ведеться на моделі відтворю­ючій основні геометричні, фізичні, динамічні та функціональні характе­ристики «оригінала».

Фізичне — при якому модель відтворює досліджуваний оригінал зі збереженням його фізичної природи.

Математичне — при якому оригінал описується формальною мо­вою, яка дозволяє зробити висновки за допомогою логіко-математичних процедур.

Предметно-математичне — застосовується для заміни вивчення одних явищ вивченням інших явищ, більш зручних для лабораторного дослідження.

Уявне — не використовує жодних чітко зафіксованих знакових сис­тем, а те, що протікає на рівні «модельних уявлень».

Кібернетичне — абстрагується від структури системи, розглядаючи її як «чорний ящик», опис якого будується в термінах відношення між станами його «входів» (зовнішній вплив на вивчаєму систему) та «ви­ходів» (її реакція на поведінку).

Стохастичне — засноване на встановленні ймовірностей тих чи ін­ших явищ.

Глобальне — передбачає моделювання соціально-економічних систем і яке є можливим в результаті розвитку електронно-обчислюваної техніки.

Електричне — дозволяє вивчати на електричних моделях механічні, гідродинамічні, акустичні явища.

Знакове — при якому моделями служать знакові утворення будь- якого виду: схеми, графіки, креслення, формули, слова.

Експеримент — це метод пізнання і практичного переконання (вдо­сконалення) систем шляхом вивчення їхньої будови, функціонування і розвитку за умов, що контролюються і регулюються відповідно до про­грами і мети дослідження.

Також до загальнонаукових відносяться і соціологічні методи дослі­дження — це способи одержання та аналізу первинної соціальної інфор­мації з метою перевірки гіпотез та створення чи подальшого розвитку соціологічної теорії. Цей метод науковці поділяють на дві групи: 1) ме­тод відбору, фіксації та перевірки соціальних фактів (різні види соціоло­гічного спостереження: суцільного або вибіркового); 2) методи система­тизації та аналізу вихідних даних (узагальнення одержаних емпіричних даних і пошук емпіричних залежностей у досліджуваних явищах: систе­матизований опис, класифікація, статистичний аналіз тощо).

Спеціальнонауковими є методи, що розробляються тією чи іншою га­луззю знання для вирішення своїх завдань. Хоча ці методи мають загаль- нонаукові джерела, але вони володіють специфічною спрямованістю. Так, із загальнонаукового статистичного методу виникають методи демогра­фічної, кримінальної, економічної статистики і т. ін. Методи, що створю­ються в рамках однієї науки, ефективно використовується і в інших.

До власне управлінських відносяться пізнавально-програмуючі ме­тоди: системного аналізу, дослідження операцій, моделювання, органі­заційного проектування, сітьового планування. Вони призначені спеці­ально для аналізу систем та процесів управління. Так, в рамках суміж­них наук широко використовуються методи побудови «дерева цілей», програмно-цільовий та інші методи.

Слід детальніше зупинитися на одному із важливих методів в управ­лінні, методі системного підходу.

Системний підхід — це напрям спеціального наукового пізнання, в основі якого лежить дослідження об’єктів в якості систем, з метою ви­явлення їх різноманітних типів зв’язків, а також конкретних механізмів забезпечення цілісності складних об’єктів в інтересах оптимального їх функціонування та розвитку.

Основні принципи системного підходу: 1) підхід до досліджуваного об’єкта системи як до цілого; 2) наявність системоутворюючих зв'язків, які представляють певну структуру системи, що дозволяє бачити ряд рівней системи та їхню ієрархію; 3) можливість реалізації управлінських впливів на систему.

Структура системного підходу:

1. визначення елементів системи;

2. визначення зв’язків елементів у системі;

3. дослідження функціонування елементів у системі;

4. дослідження функціонування системи в цілому;

5. дослідження історії системи;

6. інтеграція знань з метою побудови теорії функціонування системи;

7. створення цієї теорії та управління нею;

8. розробка програми управління системою.

Управління на основі використання системного підходу містить 3 етапи:

- на першому визначається сфера системного підходу, уточнюють­ся галузь та масштаби діяльності суб’єктів управління, встанов­люються адекватні сфери, галузі та масштаби діяльності, інфор­маційні потреби;

- на другому здійснюються необхідні дослідження (системний аналіз);

- на третьому розробляються альтернативні варіанти розв’язання певних проблем та здійснюється вибір оптимального варіанта по кожному завданню.

Важливим елементом системного підходу є системний аналіз.

Системний аналіз — це прикладна дисципліна, одна з форм конкрет­ної реалізації системного підходу і теорії систем, яка застосовується при аналізі соціальних систем і проблем управління.

Процедуру системного аналізу можна визначити таким чином: ви­значення та обґрунтування мети або ряду цілей; вибір альтернативних засобів, тобто напрямів дій, на підставі яких може бути досягнута мета; визначення витрат ресурсів, що потрібні по кожному напряму дій (мате­ріальні, фінансові, трудові, часові); розробка логіко-математичної моделі або моделей, кожна з яких відображає зв’язки між цілими, альтернатив­ними курсами дій, засобами їх досягнення, навколишнім середовищем та потребами в ресурсах; визначення критеріїв та показників, за допомогою яких зіставляються в кожному конкретному випадку цілі та витрати.

Отже, елементи системного аналізу створюють логічний ланцюг: цілі — шляхи їх досягнення — потрібні ресурси.

Як вважає В. Г. Афанасьєв, системний аналіз дозволяє розчленувати складну систему на елементи, складне завдання — на сукупність простих, виразити їх кількісно, а значить, з більшим ступенем точності. Більш того, складне завдання може бути зведене не просто до менш складних, але саме до тих, що мають для свого вирішення відпрацьовані методи.

Структура системного аналізу:

1. Вихідним пунктом будь-якого системного аналізу та розробки альтернативних варіантів управлінських рішень є уявлення про ціліс­ність системи. Із цього уявлення випливають два основні висновки. По- перше, система може бути зрозуміла і створена у випадку проектування нової системи як дещо ціле лише в тому випадку, якщо вона як система взаємодіє із своїм оточенням — середовищем. По-друге, розчленування системи призводить до поняття елемента-одиниці, властивості та фун­кції якої визначаються її місцем у рамках цілого.

2. Цілісність системи конкретизується та здійснюється через зв’язки. Природно, в системах головне місце посідають «системоутворюючі» зв’язки, що виражають закономірні відносини та визначають організацію системи.

3. Сукупність зв’язків призводить до поняття структури і організації системи. Структура, організація матеріальних елементів (компонентів),

їхні зв’язки додають системі той чи інший ступінь сталості, стабільності, здатності витримувати певний вплив з боку середовища, не втрачаючи своєї якісної визначеності.

4. Структура може характеризуватися як «по горизонталі», так і «по вертикалі». Вертикальна структура призводить до поняття рівнів, їхньої підпорядкованості та ієрархії.

5. Наявність управління в системі створює необхідність постанов- лення в процесі аналізу і розробки систем поняття мети, доцільності ха­рактеру їхніх зв'язків та поведінки.

6. У зв’язку з управлінням та необхідністю доцільного характеру по­ведінки систем здебільшого виникає проблема співвідношення функці­онування та розвитку, стабільності та інновацій з урахуванням факторів часу, простору та екології.

Системний аналіз щодо управління надає можливість: 1) з ураху­ванням усієї сукупності економічних та соціально-політичних умов чітко сформулювати цілі соціальної системи та з’ясувати їхню ієрархію до початку будь-якої діяльності, пов’язаної з прийняттям рішень, осо­бливо стратегічного характеру; 2) встановити конкретні взаємопов’язані завдання для кожного рівня та ланки управління, виходячи з його вне­ску в досягнення загальної мети, що планується, з погодженням строків, потрібних і наявних ресурсів на єдиній інформаційній, методичній та процедурній основі; 3) підготувати та всебічно оцінити альтернативні варіанти управлінських рішень за критерієм одержання максимального ефекту в досягненні поставлених цілей з мінімальними витратами; 4) здійснити виділення та розподіл матеріальних, фінансових і людських ресурсів з урахуванням пріоритетності цілей та напрямів діяльності, їх взаємозв’язку та фактора часу; 5) оцінити управлінський потенціал сис­теми, з’ясувати необхідність та можливості делегування відповідальнос­ті і повноважень по рівнях ієрархії управління.