2.     Загальні принципи управління, їх класифікація

Відносини між суб’єктами управління підпорядковані певним тен­денціям, і їх застосування в практиці управлінської діяльності не при­пускає довільності й стихійності. Керівні структури у своїх діях щодо об’єкта управління, тобто підпорядкованих структур, виконавців, спи­раються на вироблені практикою та узагальнені в теорії основні правила або принципи управлінської діяльності. Принципи управління — це ви­хідні, основні правила, керівні настанови, норми діяльності для впрова­дження системи, управління загальними процесами.

Принципи управління забезпечують інтеграцію окремих видів управлінської діяльності в різних підрозділах системи управління, вза­ємну їх погодженість та загальну направленість на реалізацію виробле­них цілей. На основі принципів організується процес управління, тобто науково обґрунтоване впровадження дій для здійснення управлінських функцій, вибору методів та прийомів управлінського впливу.

У теорії та практиці управління виділяють загальні принципи, тобто ті правила поведінки, якими мають керуватися всі суб’єкти управління незалежно від свого статусу, принципи управління на рівні галузі (галу­зеві принципи) або на статусному рівні — інституційному, організацій­ному, груповому. З найбільш загальних виділяють принципи соціальної спрямованості управлінської діяльності, науковості, законності, об’єк­тивності, комплексності й системності, гласності, поєднання колегіаль­ності й єдиноначальності.

Принцип науковості (наукової обґрунтованості) може бути спів­віднесений із закономірністю, яка відображає необхідність приведення системи та механізму управління до відповідного рівня розвитку сус­пільних відносин. Цей принцип передбачає цілеспрямований вплив на суспільну систему в цілому або на її окремі ланки на основі пізнання та використання об’єктивних законів та закономірностей в інтересах за­безпечення оптимального функціонування системи. Керувати суспіль­ством науково — це означає своєчасно виявляти прогресивні тенденції соціального розвитку, його закономірності, організовувати, регулювати та контролювати рух відповідно цих закономірностей.

Соціальна спрямованість в управлінні визначається різноманітніс­тю інтересів учасників управлінських відносин. У процесі вироблення й реалізації управлінського рішення органу управління доводиться вра­ховувати інтереси суспільства, галузі, конкретної організації та соці­ально-професійних груп, які її складають (адміністративні працівники, спеціалісти, обслуговуючий персонал, робітники). Сьогодні від органів управління різні сфери суспільства вимагають прогнозування соціаль­них наслідків управлінської діяльності. Це належить робити також і в системі правоохоронних органів. Така вимога випливає з фундамен­тальної настанови розвитку української держави, яка згідно з чинним законодавством України будується як соціально орієнтована держава.

Соціальна спрямованість управлінської діяльності в системі право­охоронних органів полягає в наступному. По-перше, під впливом струк­турної перебудови суспільного виробництва, формування різних форм власності, становлення ринкових відносин має місце процес соціальної диференціації та соціальної нерівності в українському суспільстві. Але незалежно від свого соціального статусу в суспільстві (підприємець чи безробітний, фізично здоровий чи інвалід, керівник чи підлеглий тощо) всі його громадяни мають рівні права і міру правової відповідальності перед законом. По-друге, силові інститути є своєрідними продуктами суспільних процесів, і соціальна нерівність (в обсягах влади, доступі до матеріальних і духовних благ, в оцінці трудового внеску учасників управлінських відносин) властива також їм. А це означає, що вищі ор­гани управління повинні знати про потреби, нестатки, запити своїх під­леглих, про їх забезпечення належними умовами, гідною оцінкою праці, системою просування по службі тощо. Така інформація є необхідною для того, щоб не допустити штучного створення соціальної нерівності, яка може викликати соціальне напруження, конфліктну ситуацію. ГІо-третє, особовий склад органів внутрішніх справ в основному відтворюється за рахунок делегування в систему ОВС представників практично від усіх соціальних груп суспільства. Представники різних груп приходять у си­лові інститути з надією реалізувати власні уявлення, ціннісні орієнтири на обрану спеціальність чи професію, поєднати власні інтереси з держав­ними. Коли ж ціннісні орієнтації молодої людини не співпадають з реаль­ними функціями, роллю обраної професії і результатами праці, виникає конфліктна ситуація. Часто незнання природи незадоволення молодих людей, невміння керівників розв’язати даний конфлікт призводить до підвищеної плинності кадрів у системі органів внутрішніх справ.

Вміння забезпечити соціальну спрямованість управлінських рішень є важливою умовою стабільності в роботі правоохоронних органів, ефек­тивності їх діяльності.

Принцип законності в управлінській діяльності полягає в тому, що організація і діяльність апарату управління й посадових осіб регулюєть­ся нормами права. Принцип законності є конституційним (ст. 8 та 19) принципом політичної системи суспільства, державного ладу, системи соціального управління. Принцип законності грунтується на підзакон- ному характері управлінської діяльності, на обов’язку кожного суб’єкта управління (органу, посадової особи) діяти в межах наданих йому прав і повноважень. Усі акти управління (накази інструкції, розпорядження) повинні спиратися на вимоги закону. Жодні посилання на необхідність, місцеві умови інтереси справи, доцільність не можуть виправдати відхи­лення від закону. Явно незаконні управлінські рішення суб’єкта управ­ління можуть не виконуватися, завдані незаконними актами управління збитки відшкодовуються за рахунок суб’єкта управління в установлено­му порядку. Законність в управлінні забезпечується системою організа­ційно-правових заходів, у тому числі й адміністративною, цивільною і кримінальною відповідальністю.

Призначення управління полягає в тому, щоб досягти відповідності між діями суб’єкта управління й тенденціями функціонування та розви­тку об’єкта управління Ця відповідність досягається на основі пізнання й використання тенденцій і закономірностей розвитку явищ та проце­сів, Чітке дотримання вимог об’єктивних закономірностей урахування наявних можливостей, дійсного стану суспільних процесів складають зміст найважливішого принципу управління — принципу об’єктивності, який безпосередньо виявляється в науковій обґрунтованості та реаліс­тичності завдань управління.

Управління — це двоєдиний процес, який містить у собі знання про закони розвитку процесів, закони управлінських відносин і практику управління, інакше кажучи це поєднання теорії і практики. Теорія від­криває шляхи ефективній практиці управління. Однак теорія і практика перебувають одночасно і в згоді, і в суперечних відносинах можуть ви­переджати або відставати одна від одної, але не можуть знаходитись у стані тотожності й злиття.

Ось чому так необхідно розвивати прикладні сторони теорії управ­ління. Емпіричні дослідження дозволяють суб’єкту управління спира­тися на більш вірогідну, науково апробовану інформацію для розробки управлінських дій.

Принцип об’єктивності дозволяє керівній системі використовува­ти знання об’єктивних законів для досягнення цілей управління. Він спрямований проти суб’єктивізму й волюнтаризму, свавільних рішень, поспішних дій, що слабко враховують реальні ситуації й суперечні про­цеси. Принцип об’єктивності припускає принаймні три рівні наукового обґрунтування управлінських рішень: суб’єкт управління повинен во­лодіти системою загальних законів і категорій суспільного розвитку; теоретичними концепціями й результатами емпіричних досліджень; за­кономірностями управлінської діяльності. У такому підході забезпечу­ється взаємозв’язок принципів об’єктивності, законності, системності, комплексності в управлінні, створюється заслін від відомчих перешкод, роз’єднаних дій. Ігнорування загальнодержавних завдань, що дозволяє управляти зі знанням справи, компетентно та професійно.

Про дію принципів комплексності й системності ми кажемо тому, що органи управління покликані розглядати всю сукупність факторів розви­тку системи та її виробничо-технічних, економічних, політико-правових, духовно-ідеологічних елементів і процесів як у часі, так і в просторі.

Принцип системності передбачає, що суб’єкт управління при вибо­рі методів, форм, засобів впливу на об’єкт мусить враховувати ті зміни, котрі відбуваються в середовищі, в межах якого функціонує й розви­вається система. Наприклад, органи внутрішніх справ при організації боротьби з економічними злочинами виходять з нової парадигми про причини та обставини виникнення, форми виявлення економічних злочинів в умовах глибокої економічної та політичної кризи, що дозво­ляє з огляду на таку ситуацію перебудовувати свою структуру, функції, ставити нові завдання.

Принцип комплексності в управлінні полягає в тому, що в кожному достатньо складному явищі необхідно враховувати всі його аспекти: технологічні, економічні соціальні, ідеологічні, психологічні, організа­ційні, політичні. Стосовно управління органами внутрішніх справ комп­лексний підхід потребує повноти охоплення всіх сторін роботи підроз­ділів та співробітників, тобто має враховувати криміногенну ситуацію, штатну забезпеченість, матеріально-технічне постачання; ступінь квалі­фікації і професіоналізму фахівців та співробітників; структуру робочо­го часу задоволення працею; санітарно-гігієнічні умови праці; інтенсив­ність праці; режим праці — змінність; розміри фінансового забезпечення, співвідношення розумових і фізичних затрат праці; суспільний престиж спеціальності; стан службової дисципліни; стосунки між співробітника­ми в підрозділах; дотримання законності; зв’язки з громадськістю.

Ігнорування принципів системності та комплексності в управлінні чи невміння їх використовувати на практиці не дозволяє досягати намі­чених цілей або дозволяє досягти їх частково, з надто великими витрата­ми сил і засобів. Так, вузьковідомчий, некомплексний підхід призвів до серйозних порушень економічної рівноваги, соціальної й національної напруженості в ряді регіонів держави.

Гласність в управлінні — це забезпечення доступності обговорю­вання й компетентної участі всіх учасників управлінських відносин у прийнятті управлінських рішень на основі широкої інформованості й врахування суспільної думки. Гласність включає правдиву, своєчасну і широку інформацію про дійсний стан справ у закладі, організації є ви­раженням довіри й поваги до людей, їх здатності розібратися в поточних подіях, виробити правильне рішення, свідомо брати участь в його здій­сненні. Принцип є обов’язковим атрибутом демократичного суспіль­ства. Це принцип функціонування зворотного зв’язку в системі соціаль­ного управління. Він полягає в своєчасному, широкому та регулярному інформуванні громадян про діяльність органів управління, про дійсне положення в суспільстві. Це конституційний принцип, адже різні його аспекти містяться в багатьох статтях Конституції України (наприклад ст. 15,32,40,55 та інші). Цей принцип також міститься в Законі України

«Про інформацію» від 2 жовтня 1992 року, в багатьох інших законах та нормативних актах України.

У системі управління принцип гласності постає інструментом реа­лізації прямого й зворотного зв’язку між суб’єктом і об’єктом, адміні­страцією та співробітниками. Реалізація принципу гласності в управлін­ській діяльності пов’язана з рядом основних напрямків її розвитку на практиці. По-перше, з залученням працівників, фахівців до прийняття управлінських рішень, коли особливо необхідним є відкрите та всебічне обговорення найважливіших питань та рішень, які приймаються. Пере­дусім це пов’язано з проблемами соціального розвитку колективу, засто­суванням системи матеріального та морального стимулювання, розподі­лом житла, пільг, перспективами розвитку, змінами статусу тощо.

По-друге, в умовах ринку добробут закладу значною мірою залежить від його іміджу на ринку товарів, послуг. З цією метою в міжнародній практиці вироблено систему відносин закладів, організацій з широкою громадськістю, націлену на популяризацію як самого закладу, так і якос­ті його послуг за допомогою засобів масової інформації, реклами, виста­вок, презентацій, виступів керівників. Ця система носить назву «паблік рілейшнз» (від англ. — Public Relations, скорочено — PR — суспільні від­носини) і служить важливим методом укріплення авторитету держав­них і недержавних інститутів у суспільній думці. До послуг «паблік рі­лейшнз» (PR) широко вдаються сьогодні на Заході й силові інститути суспільства. Поступово гласність стає інструментом популяризації ді­яльності правоохоронних органів і в Україні. При обласних управліннях внутрішніх справ функціонують центри громадських зв’язків, система­тично використовуються засоби масової інформації для ознайомлення громадськості з результатами оперативно-розшукової роботи міліції, частішими стали зустрічі керівників правоохоронних органів з пресою, населенням тощо. Таким чином, вже можна говорити про певний досвід упровадження «паблік рилейшинз» у системі правоохоронних органів, який ще потребує узагальнення і розвитку.

Принцип гуманізму (від лат. humanize — людський, людяний) є од­ним із основоположних принципів управління в демократичному сус­пільстві. Цей принцип виражає систему поглядів, що визначає цінність людини як особистості, його права на волю, щастя, розвиток, виявлен­ня своїх здібностей, що вважає благо людини критерієм оцінки соці­альних інститутів. Коротко смисл цього принципу можна висловити так: соціальне управління існує для людини. Цей принцип поєднує в собі рівність, справедливість, людяність, що є бажаною нормою відно­син між людьми.

Принцип розподілу влад є типовим для цивілізованих країн, закріпле­них в їхніх конституціях. Автором цього принципу є Шарль Монтеск’є. У своїй відомій праці «Про дух законів» (1748) він обґрунтував теорію розподілу влад на законодавчу, виконавчу та судову. Цей принцип втіле­ний в Конституції України (ст. 6).

Принцип системності соціального управління спрямований на з’єднання окремих взаємообумовлених видів управлінської діяльності на основі загальної мети. Тому принцип системності передбачає тісно пов’язані, що здійснюється в рамках однієї спрямованості, дії різних ор­ганів управління. Реалізація цього принципу потребує певних зусиль, але й дає великий ефект.

У соціальному управлінні принцип плановості спрямований на за­безпечення пропорційного розвитку різних регіонів, різних галузей еко­номіки та інших напрямів соціальної діяльності на різних рівнях систе­ми з урахуванням як об’єктивних законів і закономірностей, так і потреб суспільства, колективів, соціальних груп.

Принцип конкретності. Зміст цього принципу полягає в тому, що необхідно вивчати конкретні процеси управління, зіставляти їх з відпо­відними законами та закономірностями.

Керувати конкретно — означає, зокрема, керувати на основі віро­гідної і науково обумовленої інформації про внутрішній стан об’єкта управління, про зовнішні умови, в яких він функціонує. Однією з ознак наукового управління, важливішою вимогою принципу конкретності є раціональна організація інформаційних процесів.