1.     Поняття та зміст принципів соціального управління

Філософське розуміння принципів це основне правило поведінки, яке розглядається як вираження необхідності природних явищ і є цен­тральним поняттям, основою системи, яка представляє та узагальнює розповсюдження яких-небудь положень.

Принцип взагалі (від лат. ргіпсіріит — початок, основа) — це осно­вне вихідне положення якоїсь теорії, вчення, науки, світогляду, політич­ної організації. На відміну від закономірностей принципи суб’єктивні за

своєю природою. Вони формулюються людьми на основі пізнання за­кономірностей та досвіду практичної діяльності.

У словнику спеціальних термінів правоохоронної діяльності на­дається таке визначення: принципи соціального управління — вихідні положення, основні правила, які випливають із об’єктивних законів суспільного розвитку, якими потрібно керуватися при проведенні дослі­джень та у практичній діяльності щодо вдосконалення управління.

В.М. Плішкін надає таке визначення принципів соціального управлін­ня — це основні положення, які відображають пізнані та засвоєні людиною об’єктивні закони та закономірності, котрими керуються органи управління в процесі створення і функціонування соціальних систем управління.

Принципи соціального управління — вихідна основоположна ви­мога, яким керується суб’єкт соціального управління. У принципах соціального управління виражені необхідні основи діяльності органів управління та самоуправління керуючих кадрів, тобто суб’єктів управ­лінських відносин. Принципи соціального управління синтезують у собі соціальні закони та конкретний підхід до їх реалізації на практиці. Якщо закони соціального управління виражають суттєві відносини між суб’єктом і об’єктом управління, то принципи соціального управління, виходячи із цих відносин, встановлюють основні правила побудови та дії суб’єкта й об’єкта управління повинні:

• бути заснованими на законах розвитку суспільства, його соціаль­них та економічних законах, а також законах і закономірностях соціального управління;

• відповідати цілям соціального управління, відображати основні властивості, зв’язки та відносини управління;

• враховувати часові та територіальні аспекти процесів соціально­го управління;

• мати в різних нормативних документах, оскільки кожний прин­цип соціального управління цілеспрямований: його використо­вують для вирішення конкретних організаційно-політичних та соціально-економічних завдань.

Щоб здобути більш повне уявлення про принципи управління, про їхню еволюцію, на нашу думку, доцільно ознайомитись із трактуванням «загальних принципів адміністрування» одним із батьків наукового управління А. Файолем. Його 14 принципів управління існують до на­шого часу. Різні автори по-різному перекладають назви багатьох із цих принципів, тому є сенс познайомитись з їх змістом.

1. Розподіл праці. Мета його — виробляти більше і краще при одних і тих же витратах зусиль;

2. Авторитет. Відповідальність. Авторитет — в широкому розумінні слова вплив, який вказує на кого-небудь, окрему особу або соціальний інститут. У силу своїх заслуг, інтелектуальних, моральних, ділових рис. У вузькому смислі авторитет є засобом здійснення управлінських зв’яз­ків, успішного управлінського зусилля делегування повноважень, розді­лу відповідальності в процесі управлінської діяльності. Авторитет суб’єк­та управління досягається в процесі здійснення на практиці принципів, форм, методів наукового соціального управління, отримання ефективних результатів управлінських рішень та отриманих планів і програм.

У кожного начальника розрізняють авторитет «установлений» (ав­торитет влади), що залежить від виконуваних ним функцій і автори­тет «особистий» (влада авторитету), що є результатом інтелігентності, знань, досвіду, моральних достоїнств, організаторських здібностей, ви­конуваної роботи і т.п.

Аби керівник відповідав своєму статусу йому слід доповнювати осо­бистим авторитетом той, яким він користується за своїм становищем. Не можна уявити собі «владу без відповідальності», тобто без винаго­роди чи покарання, що супроводжують користування владою. Відпові­дальність — це необхідна умова влади.

3. Дисципліна. Дисципліна є повагою до умовностей, зміст яких — «слухняність, старанність, активність» і «зовнішнє виявлення поваги». Вона обов’язкова як для вищих керівних осіб, так і для рядових вико­навців.

4. Єдність розпорядництва. У роботі будь-який виконавець не по­винен одержувати розпоряджень більше ніж від одного начальника. Як тільки два начальники починають здійснювати владу однакового змісту над однією і тією ж людиною або над однією і тією ж службою, одразу ж відчувається «нездужання» організації. Якщо причина його зберігається, рівновага порушується ще більше, хвороба наступає ніби в живому орга­нізмі, який потурбували стороннім утручанням і спостерігаються такі на­слідки: або двоїстість припиняється завдяки зникненню чи усуненню од­ного з начальників і відроджується соціальне здоров’я, або організм про­довжує вироджуватися. Люди не терплять двоїстості розпорядництва.

5. Єдність керівництва. Воно виявляється так: «Один керівник і єдиний план — для сукупності операцій, що мають спільну мету». Це — необхідна умова єдності роботи, узгодження сил, об’єднання зусиль.

Керівник — обраний колективом (або призначений його представ­ницьким суспільним або адміністративним органом). Найбільш авто­ритетний працівник, який володіє рисами соціального та професійного лідера і наділений правами виконувати керівництво спільною трудовою діяльністю, соціальним розвитком підприємства.

6. Підпорядкування особистого інтересу загальному. Цей принцип нагадує, що на підприємствах інтерес виконавця або групи виконавців не повинен превалювати над інтересами підприємництва в цілому, що інтер­ес сім’ї повинен бути попереду інтересів одного з її членів, що інтерес дер­жави повинен переважати над інтересами громадянина чи групи грома­дян. Проте під час зіткнення цих інтересів прийнято їх примирювати.

Повага до загального інтересу досягається твердістю і добрим при­кладом з боку самого начальника, справедливими умовами роботи й уважним спостереженням.

7. Винагородження праці. Винагорода є ціною наданих послуг. Вона має бути справедливою і, по можливості, задовольняти персонал і підприємство, службовця і наймача. Ще не знайдено способу оплати, який повністю відповідав би останній умові.

8. Централізація. Централізація не є сама по собі ані доброю, ані по­ганою системою адміністрування, яку можна було б прийняти або відки­нути за бажанням керівників чи згідно з обставинами; вона завжди існує тією чи іншою мірою. Питання про централізацію і децентралізацію є простим питанням міри. Необхідно знати ступінь її, який найбільше від­повідає підприємництву.

9. Ієрархія. Ієрархія становить собою ряд керівних посад, починаю­чи з вищої влади і закінчуючи її нижчими агентами. «Ієрархічна колія» є тим шляхом, яким ідуть, проходячи всі ступені ієрархії, а також по­відомлення, що виходять від вищої влади або адресовані їй. Цей шлях визначається одночасно необхідністю «забезпеченої передачі» і єдністю розпорядництва, але він не завжди згубно тривалий. Можна поєднати повагу до «ієрархічної колії» із зобов’язанням швидко досягти мети за допомогою певних «містків».

10. Порядок. Передається таким лапідарним правилом: «певне міс­це для кожної особи і кожна особа — на своєму місці». «Певне місце для будь-якої речі і будь-яка річ на своєму місці».

11. Справедливість. Це — поєднання доброзичливості зі справедли­вістю, що дає змогу зменшувати суворість розпорядництва і стимулюва­ти відданість та добру волю виконавців.

12. Сталість персоналу. Досвід уже давно довів, що начальник се­реднього достоїнства, який перебуває на своєму місці тривалий час, кращий, ніж кілька керівників вищого порядку, але які обіймають цю посаду мимохідь. На практиці — це питання міри.

13. Ініціатива. Це — можливість щось задумати і здійснити, один із могутніх стимулів людської діяльності. Щоб розвинути ініціативу, ко­рисно надавати виконавцям певну самостійність у виконанню обов’яз­ків, пов’язаних з їхньою посадою, обмежуючись наглядом і спрямуван­ням їхньої роботи, заохоченням заслуг, навіть ціною деяких жертв з боку власного самолюбства.

Ініціатива працівника — припущення до початку будь-якої справи, здатність та готовність до самостійних, активних дій, до прийняття рі­шення, творчо їх виконувати. Механізм формування та прояв ініціативи працівника — демократизація життя, виявлення та задоволення інтер­есів людей, самокерування, розвиток і гарантія політичних, соціально- економічних прав і особистої свободи.

14. Єдність персоналу. Це — застосування приказки: «В єднос­ті — сила». Серед багатьох придатних для створення такої єдності за­собів А. Файоль визначає один принцип, якого треба додержуватись, і дві небезпеки, котрих слід уникати. Принцип якого слід додержуватись це «єдність розпорядництва». Небезпеки, яких слід уникати, на думку Файоля, полягають: а) в повному тлумаченні принципу поділяй і влада­рюй; б) у зловживанні письмовим зв’язком.

Емерсон називає такі принципи: 1) чітко поставлені ідеали або цілі; 2) здоровий глузд; 3) компетентна (експертна) порада; 4) дис­ципліна; 5) чесне ведення справи (справедливе ставлення до персо­налу); 6) вірогідний, прямий, адекватний та постійний облік; 7) дис­петчеризація; 8) стандарти та графіки (норми та розклади); 9) стан­дартні умови (нормалізація умов); 10) стандартизація (нормування) операцій; 11) нормативні та практичні інструкції; 12) винагорода за ефективну працю.

Вхідною теоретичною передумовою вивчення принципів управлін­ня є положення про подвійну орієнтацію соціального управління. Тут мається на увазі: по-перше, його соціально-політична спрямованість яка обумовлена характером відносин власності, розвитком держави, права, здійснення політичної влади; по-друге, його організаційно-технічні цілі, які передбачають створення раціональних структур та технології управ­ління, правильний розподіл ресурсів.

Закономірності соціального управління, пов’язані з досягненням його соціально-політичних цілей, наразі знаходиться, як уже відміча­лося, на стадії теоретичного осмислення. Основою при цьому є аналіз реальних суперечностей суспільного розвитку на противагу стверджен­ню про його безконфліктний характер в умовах соціалізму, який існу­вав впродовж багатьох років. Формування обґрунтованих рекомендацій щодо їхнього розв’язання розроблень надійних економічних та соціаль­них прогнозів є важливим завданням суспільних наук.

Систематизація принципів соціального управління ґрунтується на пізнанні його закономірностей. Принципи, по суті, і формуються для створення умов реалізації об’єктивних законів та закономірностей сус­пільного розвитку. Згідно із цим розрізняють дві групи принципів. Пер­ша включає принципи, які впливають на всі сфери суспільного управ­ління. Назвемо їх загальними (раніше цю групу називали соціально- політичними, суспільно-політичними, організаційно-політичними або просто політичними). Друга група — спеціальні (організаційно-техно- логічні) принципи побудови системи управління і принципи здійснення процесу управління.