1.     Історичні етапи розвитку практики управління в суспільстві

Формування управлінських концепцій, що лежать в основі регулю­вання суспільних процесів, сягає в глиб століть. Кожний етап у розвитку суспільства був важливою віхою в становленні систем і концепцій соці­ального управління. Розглядаючи розвиток теорії і практики управління, відокремлюють кілька історичних періодів.

Перші, найпростіші, зачаткові форми впорядкування і організації сумісної праці існували на стадії первіснообщинного устрою. В цей час управління безпосередньо входило у процес тієї діяльності, яку воно упорядковувало. Старійшини та вожді родів і племен втілювали у собі керівний початок усіх видів діяльності того періоду.

Приблизно у 9-7 тисячолітті до н.е. у ряді місць Близького Сходу від­бувся перехід від привласнюючого господарства (полювання, збору пло­дів і т. п.) до принципово нової форми отримання продуктів - їх виробни­цтва. Перехід до економіки виробництва і став точкою відліку в зароджен­ні управління, віхою в накопиченні людьми певних знань в цій області.

Приблизно 4 тисячі років до н.е. виникли перші людські цивілізації1, соціально-економічну сутність яких пов’язують із виникненням держав­ності, а до їхньої характеристики як культурного комплексу, включають такі головні ознаки, як поселення міського типу, пам’ятники монумен­тальної архітектури та писемність.

На глиняних табличках, що датовані третім тисячоліттям до нашої ери, записані зведення про комерційні угоди і закони Давньої Шумерії, які яв­ляють собою чіткий доказ існування там практики управління. Приблиз­но в той же час у Давньому Єгипті був накопичений багатий досвід управ­ління державним господарством. У цей період (3000-2800 рр. до н е.)

1 Цивілізація - культурна спільнота, яка визначається комплексом загальних рис об’єктивного характеру (мова, історія, релігія, звичаї), а також суб’єктивною само- ідентифікацією людей. Як складна і розгалужена соціально-економічна і культурна система, цивілізація протилежна первісному суспільству. (Див.: Білоусько O.A. Україна давня: Євразійський цивілізаційний контекст. - K.: Генеза, 2002. С.90.

сформувався досить розвинений для того часу державний управлінський апарат і його обслуговуючий прошарок (чиновники-писарі та ін.). До того ж у цих найдавніших суспільствах спостерігається перетворення вищої касти священиків на релігійних функціонерів, за своєю суттю — управ­лінців. Це вдалося зробити завдяки успішній трансформації священнос­лужителями релігійних принципів: якщо раніше боги вимагали людських жертв, то пізніше, як заявляли жерці, їм стала потрібна суто символічна жертва: достатньо, якщо віруючі обмежаться підношенням грошей, худо­би, ремісницьких виробів тощо.

По суті йдеться про першу управлінську революцію в історії люд­ства2, в результаті якої з’явився на світ принципово новий тип ділових людей — ще не підприємців, але вже і не релігійних діячів. Винахідливі та ділові жерці незабаром стали заможним та впливовим класом. При цьому гроші для них не були самоціллю — гроші були побічним резуль­татом релігійної та державної діяльності, оскільки жерці, крім дотри­мання ритуальних процедур, завідували збиранням податків, керували державною скарбницею, регулювали державний бюджет, відали майно­вими справами. Вони старанно вели ділову документацію, бухгалтерські розрахунки, юридичні записи, здійснювали постачальницькі, контроль­ні, планові та інші функції, які належали до практики управління. По­бічний результат управлінської діяльності жерців — виникнення писем­ності, яка згодом стала надбанням й інших верств населення.

Таким чином, у результаті першої управлінської революції управління сформувалося як інструмент комерційної та релігійної діяльності жерців, перетворюючись згодом на соціальний інститут та професійне заняття.

Друга управлінська революція відбулася приблизно через тисячу років після першої і пов’язана з ім'ям вавилонського правителя Хамму- рапі (1792 - 1750 рр. до н.е.), котрий видав славнозвісне зведення законів, що містило в собі 285 законодавчих актів. Зведення законів царя Хамму- рапі є цінною пам'яткою древньосхідного права і являє собою черговий етап у розвитку соціального управління. Унікальне значення цього ко­дексу, який регулював усю різноманітність суспільних відносин між со­ціальними групами населення, полягає у тому, що він давав керівництво для адміністраторів усієї великої імперії.

Крім того, Хаммурапі виробив оригінальний лідерський стиль, який надавав йому можливість бути в очах своїх підданих їхнім опікуном

2 Див.: Кравченко А. Управленческие революции // Социалистический труд. - 1991. - №1. С.49-54.

та захисником. Для традиційного методу керівництва, притаманного ко­лишнім династіям царів, це було цінним нововведенням.

Отже, суть другої революції в управлінні полягає у виникненні суто світської манери, аристократичного стилю управління, започаткуванні першої формальної системи організації та регулювання відносин людей, нарешті, зародженні перших паростків лідерського стиля і методів моти­вації поведінки.

Через тисячу років після смерті Хаммурапі Вавилон знов нагадав про себе як про центр розвитку практики управління. Цар Навуходоносор II (652 - 605 рр. до н.е.) став автором системи виробничого контролю у текстильних майстернях та у зерносховищах: він перший використав кольорові ярлики, за допомогою яких визначалася якість продукції, що поступала на фабрики та склади щотижня. Досягнення Навуходоносора II характеризують третю управлінську революцію. Якщо перша, була релігійно-комерційною, друга — світсько-адміністративною, то третя — ви- робничо-будівельною.

Чимало управлінських нововведень можна відшукати у Давньому Римі, але найбільш відомі та славнозвісні з них — система територіального управління Діоклетіана (243 - 316 рр. н.е.), а також адміністративна ор­ганізація Римо-католицької церкви, яку і зараз вважають найбільш до­сконалою формальною організацією західного світу. Її внесок високо оці­нюється в таких галузях управління, як управління персоналом, система влади та авторитету, спеціалізація функцій.

Упровадження нових технологій та методів управління в давні часи відбувалось не тільки шляхом обміну чи запозичення ідей, але також шляхом сили завойовників та за допомогою торгівлі.

Четверта управлінська революція практично збігається з інду­стріальною революцією XVII—XVIII століть, котра стимулювала розвиток європейського капіталізму і мала значно більший вплив на теорію та прак­тику соціального управління, ніж усі попередні революції в управлінні.

По мірі того, як індустрія долала межі ранньої фабричної системи (мануфактури) і формувалася система акціонерного капіталу, власни­ки засобів виробництва все більш віддалялися від заняття бізнесом як економічною діяльністю. Як наслідок замість єдиного керівника-власника з’явилося декілька найманих управляючих-невласників, котрих набирали із усіх, а не тільки із привілейованих класів. Нова система власнос­ті прискорила розвиток промисловості та призвела до відокремлення управління від виробництва та капіталу, а згодом і до перетворення адміністрації та управління на самостійну соціально-економічну силу. Поступово в управлінні відбулася спеціалізація та диференціація функ­цій, первісні функції організації та контролю доповнювалися плануван­ням, прогнозуванням, діловодством, аналізом діяльності та ін.

Отже, початком четвертої революції в управлінні була буржуаз­на революція, яка символізувала вихід на історичну арену нової фігу­ри — капіталіста, а через певний час — найманого управляючого. Іншими словами, початок цієї епохи — поява капіталіста, кінець — поява управля­ючого (менеджера).

Тільки-но виник клас професійних управляючих, іцо відокремився від класу капіталістів, (кінець XIX - початок XX століття), стає можливим говорити про новий радикальний переворот у суспільстві, який можна вважати п ’ятою управлінською революцією.

Зародження акціонерного капіталу, поява великих корпорацій, централізація банків і транспортних мереж зробили зайвою фі­гуру індивідуального власника. Його місце почав заступати бюро­крат — державний чиновник. Адміністративні працівники фактично захопили панівні висоти в суспільному житті та перетворилися на са­мостійну соціальну страту (прошарок). Чиновники — це, насамперед, ті, хто пройшов спеціальну підготовку і займається управлінням як професійною діяльністю. Вони монополізували техніку управління та канали комунікацій.

Ускладнення управління суспільним виробництвом призводить до монопольного захоплення його ключових функцій закритою «статус- ною групою», яка має свою ідеологію та систему цінностей. Відбува­ється тотальна бюрократизація управлінського апарату, бюрократія перетворюється на панівний елемент соціальної структури. У 1963 р. П. Сорокін заявив про трансформацію капіталістичного класу в менеджерський, а Т. Парсонс — про перехід контролю над виробни­цтвом, який належав родинам власників корпорацій, до управлін­ського та технічного персоналу.

До основних ознак індустріальної епохи сучасні зарубіжні філосо­фи відносять: концентрацію виробництва, раціональний економічний та технологічний розрахунок, засилля організаційних структур, моно­літність усієї соціально-економічної системи3. Індустріальне суспільство будується за ієрархічним принципом. Економічна ефективність і науко­

3Докладно див. праці О.Шпенглєра, К. Кларка, Дж. Гелбрейта, О. Тоффлера та ін.

вий раціоналізм визначаються ефективністю тотального та різнобічного контролю і планування, що вимагає створення могутніх бюрократичних структур влади. Така система прагне до усунення суб’єктивного людсько­го чинника зі сфери технологізованого та раціоналізованого світу. Тому для людини це означає знеособлення, відчуження, «одновимірність».

Проте небачене зростання значення інформації та інших унікаль­них ресурсів, перш за все знання як такого, починаючи з 70-х років XX століття призводить у розвинених країнах Заходу до перегляду ієрархії цінностей, до нових перспектив розвитку суспільства і людини зокрема. Попередня монолітна соціально-економічна реальність розпадається на три відносно незалежні сфери - економіку, політику та культуру. Етику споживання з її вузькоекономічним визначенням особистого успіху за­ступає етика самообслуговування. Відбувається загальна реструктури­зація усього комплексу соціальних реалій, що стосуються особистості, громадських уподобань, системи організації владних структур тощо.

Інтелектуальна економіка основні інвестування здійснює в люд­ський фактор, а саме в знання і культуру, які перетворюються на головну цінність інформаційного суспільства. На передній план як у політиці, так і у соціумі висуваються моральні, етичні й естетичні норми.

Таким чином, людство нині перебуває на зламі двох епох, які мають власні характерні ознаки і накладають свій відбиток на суспільний роз­виток, на практику і концепції соціального управління. Тобто, можна вести річ про шосту управлінську революцію в історії людства, що у часі збігається з інформаційною (постіндустріальною) революцією. Кін­цевим результатом цієї революції повинно стати створення нового типу цивілізації — інформаційного4.

Узагальнюючи, можна зробити висновок, що історія світового соці­ального управління налічує декілька управлінських революцій, що зна­менують собою поворотні моменти в теорії і практиці управління. Інши­ми словами, перелічені управлінські революції відповідають основним історичним віхам зміни культур і соціальних станів: влада жерців по­ступово витісняється пануванням військової і цивільної аристократії, на зміну якій прийшли заповзятливі буржуа, а останніх на історичній арені змінили наймані управляючі — чиновники та менеджери. В інформацій­ному ж суспільстві головну роль відіграватимуть інтелектуальні, творчі, гуманні особистості.

4 Докладніше див.: Беляков К.И. Управление и право в период информатизации. Монография. - К.: Изд-во «КВІЦ», 2001. С.12-91.