2.     Особливості суб’єкта і об’єкта соціального управління

На відміну від людського суспільства, яке є, як було показано вище, відкритою системою, у природі будь-яка саморегулятивна система має в контурах саморегуляції певною мірою замкнений, локалізований, до певної міри ізольований характер (починаючи від атома і закінчуючи, наприклад, Сонячною системою) і об’єктивно детермінована внутріш­німи, притаманними саме цій системі закономірностями та джерелами (імпульсами) існування, руху та розвитку.

На основі пізнання об’єктивного світу, його законів, форм і можли­востей людина створює свої системи: «людина-машина», «людина-тех- нологія», «людина-природа» та ін. Тут має місце поєднання суб’єктивно­го і об’єктивного, і якщо людина цими системами керує (тобто підпоряд­ковує щось своїм інтересам та волі), то лише тому, що в них первинним, керуючим компонентом виступає сама людина.

Враховуючи різноманітність об’єктів управління умовно виділяють наступні основні його сфери (види):

1) управління процесами, що відбуваються в живих організмах, тоб­то рослинному і тваринному світі (біологічне);

2) управління механізмами, технологічними процесами і взагалі процесами, що мають місце при цілеспрямованому впливі люди­ни на природу (технічне);

3) управління діяльністю людських колективів, що вирішують ті або інші завдання (соціальне).

Слід зауважити, що технічне і біологічне управління здійснюються в рамках соціального, оскільки всі види управління пов’язані з об’єднанням зусиль людей для досягнення відповідних цілей, але мають різну спрямо­ваність (об’єкт)13. До того ж, якими б складними не були ці технічні та

13 Адміністративне право України: Підручник для юрид. вузів і фак.; За ред. Ю.П. Битяка. - Харків: Право, 2001. - С. 5.

біологічні системи управління, зв’язані з людиною, вони формуються та діють за моделлю, конструкцією, технологією, програмою, розробленою та поставленою їй людиною, і покликані задовольняти її потреби.

У цій площині можна дати наступне, більш вузьке у порівнянні з вищерозглянутим, визначення управління: це свідома цілеспрямована діяльність людини, за допомогою якої вона упорядковує та підпорядковує своїм інтересам елементи зовнішнього середовища — суспільства, живої та неживої природи, техніки.

Соціальне починається там і тоді, де і коли виникають відносини та взаємодія між людьми; це міра людського в суспільстві та суспільного в людині. Головна особливість соціального управління полягає в тому, що як керуючою підсистемою (в даному випадку суб’єктом управління), так і виконавчою підсистемою (об’єктом управління) тут є люди (як окремі особи, так і різні їх спільноти), що є носіями певних суспільних відносин.

Соціальне управління можна визначити як цілепокладаючий, орга­нізуючий та регулюючий вплив людей та їх організаційних структур на суспільство в цілому або окремі його ланки для забезпечення їх необхідни­ми умовами життєдіяльності, вдосконалення та розвитку.

Саме володіння владою перетворює одних людей на суб’єкти управ­ління, а інших — по відношенню до них, у конкретних взаємозв’язках — на керовані об’єкти.

Суб’єкт управління — це органічна структурно-функціональна скла­дова соціальної системи управління, якою є індивід (конкретна особа) або ж група людей (колегіальний орган управління), наділені владними повно­важеннями (у широкому, соціологічному значенні) приймати управлінське рішення, здійснювати вольовий, інтелектуальний та моральний вплив на інших. Влада у соціологічному значенні являє собою суспільний зв’язок, у рамках якого люди через різні причини — матеріальні, інтелектуальні, соціальні, фізичні, родинні тощо — добровільно (свідомо) або за приму­сом визнають верховенство волі інших, а також цільових, нормативних, ціннісних установлень і у відповідності з їх вимогами здійснюють ті чи інші вчинки та дії, будують своє життя. Тобто, для того щоб бути суб’єк­том управління, треба в колі осіб, на яких може бути учинено управляю­чий вплив, мати певну перевагу.

Головною ознакою суб’єкта управління є його здібність і право (ле- гітимність) приймати управлінські рішення, здійснювати управлінські дії, тобто формувати і реалізовувати керуючі впливи — цілепокладати, організовувати й регулювати.

До індивідуальних суб’єктів управління можна віднести керівни­ка, менеджера, чиновника, підприємця; до колективних — державні та приватні структури, громадські організації. Якщо управління має офі­ційний характер, то його суб’єкт організаційно та юридично оформлю­ється у вигляді посади або сукупності посад, що утворюють підрозділ управління.

Що стосується зарахування до суб’єктів управління суспільства і держави, то по цьому питанню серед фахівців немає одностайності ду­мок. Деякі вчені вважають, що суспільство як форма життєдіяльності людей, як сукупність зв’язків і відносин між ними не є суб’єктом управ­ління14. Державу як форму політичної організації суспільства вони та­кож не відносять до суб’єктів управління, але згодні з тим, що будучи особливим соціальним інститутом, вона містить у собі структури — дер­жавні органи, котрі й виступають суб’єктами управління.

Від суб'єкта управління треба відрізняти суб’єкта управлінської ді­яльності. Останній може бути тільки фізичною особою, живою люди­ною. Саме через суб’єктів управлінської діяльності, що можуть нале­жати як до числа суб’єктів (керівники різних рангів), так і до об’єктів управління (виконавці) реалізуються управлінські рішення15.

Соціальний статус суб’єкта управління в ієрархічній структурі та в системі управління в цілому визначається масштабністю й значимістю об’єкта управління16. До того ж, як буде показано далі, саме характер (природа і можливості) суб’єкта управління визначають відповідні види соціального управління.

Об’єкт управління — це частина системи, котра матеріалізує цілі управління, виконує управлінські рішення, забезпечує реалізацію соціаль­ної місії конкретної системи управління.

Об’єктами соціального управління виступають різноманітні форми суспільних відносин, поведінка, соціальні ролі та види діяльності людей, пов’язаних з виробництвом та відтворенням матеріальних і духовних продуктів, соціальних умов життєдіяльності. Отже, управляти можна бізнесом, державними та громадськими справами, державною службою тощо. Водночас дискусійним залишається питання про віднесення до об’єктів управління суспільства (що є системою самоуправляємою і та­

14 Социальное управление: Курс лекций. - М.: Изд-во РАГС, 2000. - С. 8.

15 Веснин В.Р. Основы менеджмента: Учебник. - М.: Изд-во «Триада, Лтд», 1996. - С. 4.

16 Государственное управление: основы теории и организации. Учебник. В 2 т. Т.1 / Под ред. ВА. Козбаненко. - М.: «Статут», 2002. - С. 15.

кою, що самоорганізується) та людей (людина як найвища цінність ще в більшій мірі самоуправляєма і самоорганізуєма система).

У зв’язку з тим, що в управлінні все здійснюється через свідомість лю­дей, можна виділити наступні якості, притаманні об’єктам управління:

• самоактивність (їх власна імпульсивність), що знаходить прояв­ляється у здатності керованих об’єктів до саморуху (ініціатива на основі внутрішніх спонукальних причин (потреб, інтересів, мо­тивів тощо);

• цілеспрямована, як правило, активність людей в об’єктах управ­ління, орієнтація їх на конкретні предмети, явища, результати;

• адаптивність (пристосованість) до умов і факторів природного і соціального буття;

• здатність до самоуправління своєю життєдіяльністю і своїм роз­витком;

• залежність від об’єктивнихумов і факторів су спільної життєдіяль - ності й здатність відтворювати їх у своєму функціонуванні та розвитку.

До якісних особливостей об’єктів управління слід також додати наступні:

• функціонування керованих об’єктів здійснюється у відповідності з об’єктивними закономірностями різних видів людської діяльності;

• вони раціонально і ефективно функціонують тільки в адекватних їм організаційних формах;

• в умовах правової демократичної держави керовані об’єкти по­требують своєчасного та якомога повного юридичного визначення порядку їх формування, суспільного статусу, процедур громад­ської підзвітності та контролю, інших параметрів.

При розгляді об’єктів управління слід також звернути увагу на те, що вони не тільки сприймають управляючі впливи з боку суб’єктів управління, але й самі їх ініціюють, ставлять перед ними (суб’єктами управління) свої управлінські потреби та інтереси, змушують останні приймати потрібні управлінські рішення. Як наслідок, зв’язок у системі соціального управління є не одностороннім «командою-виконанням» (така жорстка детермінація, наприклад, притаманна технічним систе­мам, реакції яких однозначні, оскільки запрограмовані заздалегідь), а двостороннім — суб’єкт впливає на об’єкт управління, але в свою чергу останній також впливає на суб’єкт.

Якщо вибір форми управляючого впливу залежить від суб’єкта управ­ління, то зміст повинен детермінуватися об’єктами управління. В іншому випадку виникнуть розбіжність, розрив, навіть протиставлення потреб, інтересів та думок управляючої та керованої підсистем соціального управ­ління, а це може служити причиною криз та конфліктів у соціумі.

Про управлінську взаємодію можна говорити лише за умови, коли об’єкт управління виконує команди суб’єкта управління, тобто коли здійснюється управління. Для цього необхідне виконання двох умов17:

1) наявність у суб’єкта управління потреби та можливості управля­ти об’єктом управління;

2) наявність у об’єкта управління готовності та можливості ці ко­манди виконувати.

Наведені умови є необхідними та достатніми для того, щоб суб’єкт управління здійснював управляючий вплив на об’єкт управління. Інши­ми словами, ці умови перетворюють можливість здійснення управління на реальність.

Підміна діалектичного взаємозв’язку між суб’єктом і об’єктом соці­ального управління їх субординаційним розташуванням і, як наслідок цього, тільки функціональний погляд на управління залишають поза межами розгляду рушійну силу управління. Цим рушійним початком є протиріччя між суб’єктом і об’єктом управління, котре усувається в про­цесі здійснення управління18.

Тобто до розгляду управління слід підходити з позиції взаємодії суб’єк­та і об’єкта управління. При чому не просто як взаємодії, а як взаємосприян- ня (адже взаємодія може бути і деструктивною, тобто стати протидією).

Для того, щоб таке взаємосприяння було ефективним, потрібне ви­конання ряду умов19. По-перше, у рамках єдності суб’єкт і об’єкт управ­ління повинні мати відносну самостійність. Адже суб’єкт управління не в змозі передбачити всі інтереси об’єкта та можливі варіанти його дій у тій чи іншій ситуації, особливо якщо вона виникає непередбачено.

По-друге, як вже ми казали вище, суб’єкт і об’єкт повинні здійснювати між собою двосторонню взаємодію, засновану на принципах зворотного зв’яз­ку, відповідним чином реагуючи на управлінську інформацію, що отримуєть­ся від іншої сторони. Така реакція служить орієнтиром для корегування по­дальших дій, котрі забезпечують пристосування суб’єкта і об’єкта управління не тільки до змін зовнішнього середовища, але й до нового стану.

17 Виханский О.С., Наумов А.И. Менеджмент: Учебник. - 3-є изд. - М.: Гардарики, 2002. - С. 25.

18 ШегдаА.В. Менеджмент: Навч. посіб. - К.: Т-во „Знання”, КОО, 2002. - С. 16.

19 Веснин В.Р. Основы менеджмента: Учебник. - М.: Изд-во «Триада, Лтд», 1996. - С.6-7.

По-третє, як суб’єкт, так і об’єкт управління повинні бути зацікавле­ні в чіткій взаємодії; один — у віддачі потрібних у даній ситуації команд, другий — в їх своєчасному і точному виконанні. Можливість суб’єкта управляти обумовлена готовністю об’єкта виконувати команди, що над­ходять. Така ситуація буде наявною в тому випадку, коли особисті цілі учасників процесу управління будуть співпадати і одночасно відповіда­ти цілям об’єкта управління.

По-четверте, суб’єкт і об’єкт управління повинні відповідати один одному, більше того — бути сумісними в процесі функціонування (на­приклад, психологічно сумісними).

Щодо останнього, слід зауважити, що хоча між суб’єктом і об’єктом управління існує внутрішня діалектична єдність і суб’єкт управління в своєму розвитку намагається встигати за змінюваним об’єктом управлін­ня, але в дійсності відповідність між ними ніколи не буває повного, оскіль­ки вона встановлюється і порушується одночасно. Така проблемна ситу­ація може різко загострюватись, коли суб’єкт управління надто відстає в своєму розвитку від об’єкта, або ж, навпаки, коли суб’єкт як би забігає далеко вперед і діє незважаючи на стан, досягнутий об’єктом управління.

У першому випадку в функціонуванні об’єкта управління або домі­нує стихійний початок, або його дії сковуються застарілими формами, тобто суб’єкт управління набуває консервативний характер. У друго­му випадку виникають неприродні, навіть потворні форми управління, пов’язані з проявами суб’єктивізму20. Для запобігання таких диспропор­цій треба мати надійні механізми цілепокладання, гнучкі організаційні структури, канали прямого й зворотного зв’язку, ефективні системи ін­формаційного забезпечення тощо.