1.     Сутність управління як суспільного явища

У найзагальнішому плані можна вважати, що соціальне управління є явищем-.

- суспільно обумовленим, покликаним до життя закономірностями та взаємозв’язками функціонування та розвитку суспільства, не­від’ємним атрибутом будь-якої колективної діяльності людей;

- взаємодіючим з усіма іншими суспільними відносинами, прони­зуючим усі їх види, координуючим та інтегруючим їх у межах ці­лісної соціальної системи, таким, що виявляє та розв’язує проти­річчя між цими відносинами та всередині їх;

- організоване та таке, що розвивається, за внутрішньо притаманни­ми йому закономірностями та формами загальносоціологічного, конкретно-історичного та національно-психологічного порядку;

- складне, багатоелементне та багатоаспектне, динамічне — таке, що ефективно здійснюється лише при вмілому, розумному вико­ристанні його сили й можливостей;

- за своєю природою соціальне (суспільне) — таке, що повністю за­лежить від свідомості, волі та організованості людей, суспільства в цілому.

Не заглиблюючись поки що у конкретику, при розкритті сутності со­ціального управління, слід звернути увагу на наступний важливий мо­мент. Не тільки людська практика і мислення, але й сама природа і Всес­віт є системними. Ця якість є настільки притаманною і всезагальною якістю матерії, що її можна назвати формою існування матерії. Відомі форми існування матерії — час, простір, рух, структурованість — явля­ють собою окремі прояви, аспекти системності світу1. Тому багато явищ оточуючого нас світу упорядковані, взаємозалежні, піддаються кореля­тивному зв’язку, при якому зміна параметрів одного явища викликає відповідний відгук в іншому.

Разом з тим, треба відрізняти управління як соціальне явище від процесів самоорганізації в космосі та земній природі, від технічної та технологічної регуляції, створеної людьми і такої, що здійснюється в біологічних, фізичних і хімічних системах.

Доволі часто об’єктивна упорядкованість, самоорганізація та само­регулювання явищ і процесів оточуючого нас світу подаються як управ­ління. У такому широкому розумінні управління розглядається в кібер­нетичній теорії управління (Н. Вінер), у математичних та інформацій­них теоріях управління (К. ІІІенон, У.Р Уешбі), у загальній теорії систем (Людвіг фон Берталанфі), у синергетиці (Г. Хакен) та в інших галузях наукового знання.

Водночас, з певною долею умовності загальнотеоретичні положення зазначених теорій можна використовувати і при характеристиці соці­

1 Див.: Перегудов Ф.И., Тарасенко Ф.П. Введение в системный анализ: Учеб. Пособие для вузов. — М.: Высш. шк., 1989. — С. 17-19.

ального управління. Треба тільки пам’ятати, що використання в управ­лінні даних із галузей знань математичного та інформаційного циклу потребує введення поправок на те, що все управління складається із вза­ємозв’язків та взаємодій людей — унікальних біосоціальних індивідів з усіма своїми думками, пристрастями та тілесними відчуттями2.

У цьому сенсі кібернетику слід розглядати як важливий етап у розвитку системних уявлень, котрий дав цінні ідеї та результати, а також як етап, на якому дослідників спіткали невизначені складності та розкрилися недоліки самої теорії, якій був притаманний певний техніцизм.

Найбільш загальним та повним є визначення цієї науки, що запро­понував академік О.М. Колмогоров: «кібернетика — це наука, яка за­ймається вивченням систем будь-якої природи, здатних сприймати, збе­рігати та переробляти інформацію та використовувати її для управління та регулювання. Фундаментальними поняттями кібернетики є поняття системи, інформації та управління».

Під кібернетичною системою розуміється будь-який предмет, явище або процес, що являє собою якісно визначену сукупність взаємопов’яза­них та взаємодіючих між собою елементів, котрі створюють таке єдине ціле, що його функції не зводяться до функцій складових елементів.

Термін «кібернетична система» характеризує підхід до розгляду сис­тем, що ґрунтується на вивченні їх властивостей та особливостей як ке­рованих. Однією з характерних особливостей таких систем є їх здатність змінювати свій рух, переходити в інші стани під впливом різних управ­ляючих дій. Причому керовані системи розглядаються не в статичному стані, а в їх русі та розвитку, з урахуванням зв’язків цих систем із серед­овищем функціонування.

Оскільки ці системи є керованими, в них завжди повинен бути у на­явності орган, що здійснює функції управління. У цьому випадку систе­ма управління (кібернетична система) може розглядатися як сукупність двох підсистем: 1) об’єкта управління й управляючої підсистеми та 2) каналів передання інформації. Тоді управління розглядається як процес цілеспрямованого впливу управляючої підсистеми (органу управління) на виконавчу підсистему (об’єкт управління), що забезпечує ефективне функціонування останньої.

2 Див.: Атаманчук Г.В. Предисловие ко всему изданию «Энциклопедия управленческих знаний» в книге Основы современного социального управления: Учебное пособие/ Под ред. В.Н. Иванова. — М.: ОАО «НПО Экономика», 2000. — С.7.

Водночас, перебільшуючи формально-логічне, тобто кібернетич­не уявлення про управління та ігноруючи змістовне, тобто соціоло­гічне уявлення про нього, окремі дослідники, безмежно трактуючи термін «вплив», ототожнювали поняття «управління» з діяльністю взагалі, включаючи сюди і предметну, і пізнавальну діяльність. Як наслідок, будь-який вплив робітника на предмет та знаряддя праці розглядався ними як управління3. Напрошувався парадоксальний висновок про те, що адміністративні, оперативно-розшукові та кри­мінально-процесуальні міри, які здійснюють правоохоронні органи, є методами управління. Втім, на відміну від предметної діяльності, що безпосередньо пізнає або перетворює об’єкт, управлінська діяль­ність лише забезпечує, організовує таку діяльність у даному випад­ку — правоохоронну.

Однією із заслуг кібернетики є те, що вона відкрила найбільш за­гальну рису процесів управління, яка полягає в тому, що де б ці процеси не відбувалися, всі вони характеризуються зменшенням ентропії4. За своєю сутністю управління і є антиподом дезорганізації: процес управ­ління дозволяє стабілізувати систему, зберегти її якісну визначеність, підтримати її динамічну рівновагу з середовищем функціонування, за­безпечити вдосконалення системи й досягнення певного позитивного результату. У свою чергу підтримання динамічної рівноваги системи ускладнюється тією обставиною, що функціонування таких систем здійснюється в умовах безперервних змін внутрішнього і зовнішнього середовища. Звідси завдання управління полягає в тому, щоб якомога доцільніше відповідати на ці зміни шляхом своєчасного і ефективного переведення системи з одного стану в інший.

Отже, у найбільш загальному вигляді, з точки зору кібернетичного підходу, управління можна визначити як упорядкування системи, тоб­то приведення її у відповідність з об’єктивними закономірностями та тенденціями, що діють у даному середовищі5.

Зберегти свою якісну визначеність та цілісність система може лише за умов підтримання взаємодії, по-перше, між складаючими її компонента­ми і, по-друге, між системою в цілому та оточуючим середовищем. Такий

3 Туманов Г.А. Организация управления в сфере охраны общественного порядка. - М., 1972. - С.94.

1 Ентропія - кількісна міра невизначеності ситуації. (Див.: Словарь по кибернетике. -К., 1989.-С. 734.)

5НовикИ.Б. Кибернетика. Философские и социологические проблемы. - М., 1963. - С. 25.

взаємний вплив здійснюється завдяки обміну, циркуляції інформації від­повідно у внутрішній та зовнішній сферах функціонування системи.

Під наступною фундаментальною категорією кібернетики, що роз­глядається нами, а саме під інформацією розуміються відомості про ото­чуючий світ, про внутрішній стан системи та зовнішні умови, які управ­ляюча підсистема використовує в ході здійснення процесу управління. У науковому плані інформація охоплює як ті відомості, котрі мають у своєму розпорядженні люди, так і відомості, що існують об’єктивно, не­залежно від людей6.

Кібернетика показала нерозривну єдність процесів управління та процесів перетворення інформації. Процеси отримання інформації, її зберігання та передачі звуться в кібернетиці зв’язком. Переробка отри­маної інформації на сигнали, що спрямовують діяльність механізмів та організмів, тобто використання інформації, носить назву управління (за­уважимо — саме в кібернетичному аспекті). Якщо механізм чи організм здатні сприймати та використовувати інформацію про результати своєї діяльності, то говорять, що вони володіють зворотним зв’язком. Пере­робка інформації, що йде по каналам зворотного зв’язку, в сигнали, ко­трі корегують діяльність механізму чи організму, зветься в кібернетиці контролем або ж регулюванням.

Внесок кібернетики у розвиток наукових поглядів на управління по­лягає в тому, що вона7:

• розкрила найбільш загальні закономірності управління;

• показала, що процеси організації та самоорганізації відбуваються в складних динамічних системах;

• встановила кількісну міру інформації;

• розробила математичні методи, котрі дозволили з кількісної точки зору описувати процеси, що відбуваються в системах будь- якої природи;

• показала, що зворотний зв’язок є необхідним атрибутом системи управління;

• вказала на цілеспрямованість як важливу особливість управ­ління;

• сформулювала кінцеву мету будь-якого управління, як забезпе­чення оптимального функціонування системи.

6Жуков И.И. Информация. Философский анализ. Минск, 1966. - С. 41.

Афанасьев В.Г. Научное управление обществом. (Опыт системного исследования). - М.: Политиздат, 1968. - С. 32.

Разом з тим, кібернетика вивчає процеси управління з формально- логічної сторони (системний, функціональний, інформаційний та алго­ритмічний підходи), безвідносно до якісної специфіки, змісту системи, в якій ці процеси відбуваються, абстрагуючись від її фізичних, природних особливостей. Широке трактування поняття «управління», коли під нього підводиться об’єктивна саморегуляція чи стихійна дія природних і соціальних сил, призводить до того, що воно губить власне суспільний (соціальний) зміст, відокремлюється від людини й мимоволі починає асоціюватися з чимось незрозумілим, тим, що знаходиться за межами можливостей людей. Тому більш коректним, теоретично обґрунтованим уявляється пов’язування управління саме із людською свідомістю, во­лею та діяльністю. Отже, управління (лат. — regere\ англ. — government, management, control, фр. — administration', нім. — Reqierung) буквально починається тоді, коли в будь-яких взаємозв’язках, відносинах, явищах і процесах присутні свідомий початок (думка), інтерес та знання, цілі та воля, енергія та дії людей.

Суспільство, як докладно показав Карл Поппер, є відкритою систе­мою (на відміну від будь-якої саморегулятивної системи), в якій майбут­нє детально не екстраполюється з минулого, не підтримується законами поєднання елементів (фізичними чи хімічними) або ж генетичним кодом (біологічний світ), а залежить від волі, енергії та організованості людей8. Саме в реальних умовах — відкритості соціальних систем — управлін­ня служить найважливішим суспільним інструментом самозбереження, відновлювання, подолання ентропії, руйнування суспільного та приват­ного життя. Без управління та поза управлінням людям просто не мож­ливо існувати — у них не може бути соціальності.

Розглядаючи далі управління в соціальному змісті, слід докладніше з’ясувати чим же актуальне, необхідне і важливе управління, що у ньо­му є головним, визначальним. Тобто з’ясуємо у чому ж полягає сутність управління як суспільного явища.

Практика доводить, що обґрунтованого єдиного поняття управлін­ня саме в соціальному змісті в науковій літературі немає. І це не випад­ково, бо основу управління як соціального явища складають об’єктивні процеси суспільного розвитку, дослідження та вивчення яких впливає як на трактування відповідного поняття, так і на підходи до з’ясування його змісту.

“ Атаманчук Г.В. Управление фактор развития (размышления об управленческой деятельности). - М.: ЗАО «Издательство «Экономика», 2002. — С. 44-45.

Найбільш поширеним, особливо в юридичній науці, є уявлення про те, що управління складається зі специфічних видів людської праці, яка фіксується в адекватних їм формах, і, таким чином, являє собою особли­вого роду діяльність людей. Зміст такої діяльності бачать у здійсненні дій адміністративної властивості, в спрямованості її на виконання зако­нів, у створенні нормативно-правових актів, їх реалізації та проведенні організаційних заходів9. За такого трактування, яке дуже імпонує авто­ритарній бюрократії, найактуальніші проблеми управління фактично залишаються поза увагою як дослідників, так і самих управлінців. Не знаходять відповіді основні питання: звідки беруться управлінські рі­шення, що їх обумовлює та обгрунтовує; в чому їх раціональність та як вона визначається; як рішення реалізуються на практиці та впливають на неї; у чому полягає зміст організаційних заходів; як повинна прохо­дити і що містити підготовка управлінців тощо. Усе зводиться лише до того, що думає та вирішує начальник і як краще виконати його наказ10.

Інші вчені в рамках діяльнішого підходу розглядають управління як об’єктивно необхідний, особливий різновид діяльності, яка організовує (упорядковує) всяку спільну виробничу (пізнавальну чи перетворюю­чу) практику людей і забезпечує тим самим досягнення суспільно зна­чущих цілей11. Ними зазначається, що таке розуміння управління ґрун­тується на аналізі змісту соціальної діяльності та об’єктивних законів функціонування суспільства. Втім, вказівка на те, що управління є ді­яльністю, ще не дає визначений опис його місця та ролі в житті людей і не розкриває його соціальної сутності, залишаючи за межами розгляду рушійні засади управління.

У багатьох наукових публікаціях під управлінням розуміють особли­ві відносини, що входять у загальну систему суспільних відносин. Безпе­речно, управління встановлює певні відносини у державі та суспільстві,

9 Атаманчук Г.В. Теория государственного управления. Курс лекций. Изд. 2-е, дополн. - М.: Омега-Л, 2004. - С.44-45.

10 Атаманчук Г.В. Предисловие ко всему изданию «Энциклопедия управленческих знаний» в книге Основы современного социального управления: Учебное пособие / Под ред. В.Н. Иванова. — М., 2000.

11 Основы управления в органах внутренних дел. Учебное пособие./ Под ред. А.П. Коренева. - М.: МВШМ МВД СССР, 988. - 274 с.; Теория управления в сфере правоохранительной деятельности / Под ред. ВД.Малкова. - М.: Академия МВД СССР, 1990. - 324 с.; Организация управления горрайорганами внутренних дел. Курс лекций./ Под ред. А.П. Ипакяна и В.А.Малюткина. - М.: Академия МВД СССР, 1990. - 245 с.; Плішкін В.М. Теорія управління органами внутрішніх справ: Підручник. - К., НАВСУ, 1999. - 702 с.

поміж людьми, залученими у процеси управління. В той же час відноси­ни, навіть якщо їх розглядати як управлінські, також небагато дають у розкритті сутності управління.

Нерідко, особливо в останні роки, коли високими темпами відбува­ється інформатизація суспільства, управління визначають як інформа­ційну взаємодію між людьми або ж їх структурами. Зрозуміло, що все в управлінні ґрунтується на інформації та й само воно є інформацією. Але інформація специфічна, у чому і полягає сутність управління.

Найбільш адекватним для характеристики управління, ключовим його поняттям є термін «вплив», але не той вплив у широкому розумін­ні, розглянутий вище, у кібернетичному аспекті, як-то вплив будь-якої інформації. А той, який указує на визначаюче в управлінні — його ре­альний вплив на свідомість, поведінку та діяльність людей, котрий під­порядковує їх реалізації намічених цілей. У цьому сенсі вплив є резуль­туючою і діяльності, і відносин, і інформаційної взаємодії. Перевага терміну «вплив» убачається в тому, що він віддзеркалює практичність, реальність, здійснюваність управління як взаємозв’язку між свідомістю та діяльністю.

Важливо також розуміти, що управління завжди уособлює волю — здатність концентрувати знання і зусилля на досягненні визначених цілей, підпорядковуватись їм самому і підпорядковувати цьому інших. Управління містить у собі момент вимогливості, певного тиску, в тому числі й стимулюючого, воно являє собою вольове напруження.

Управляючий вплив містить у собі як мінімум три складових елемен­ти, що відрізняють його від інших суспільних явищ. Це цілепокладаючі, організуючі та регулюючі якості.

Головним елементом управління, то, з чого воно починається, є ціле покладання. У ньому більш за все знаходять прояв здібності людської свідомості щось передбачати, моделювати, представляти як бажане, необхідне, актуальне для життя людини. Але в управлінні цілепокла- дання відрізняється особливим характером, і його можна позначити як «практичну цілеспрямованість». На відміну від інших інтелектуальних сфер людської життєдіяльності (як то релігія, ідеологія, політика, наука тощо) в управлінні цілі найбільш «операційні», уведені в практичну ді­яльність, зорієнтовані на виконання необхідних намічених дій; це свого роду цілі-завдання.

До того ж вплив управління завжди і всюди повинен містити в собі точну мету і точний напрям руху до неї, бути практичним, тобто спричи­

няти дійсний рух до мети і наближення до неї. Інакше це буде не управ­ління, а щось інше — стихійне, довільне, безглузде і т.п.

Отже, цілепокладання — це процес обґрунтування та формування цілей розвитку керованого об’єкта на основі аналізу суспільних потреб, виходячи з реальних можливостей їх найбільш повного задоволення.

У головному зміст соціального управління визначається якістю ціле­покладання, яке, у свою чергу, обумовлено тим, наскільки у поставлених цілях (оперативних, середньострокових і стратегічних) найбільш точ­но і повно відбиті корінні потреби та інтереси всього суспільства, його окремих соціальних груп, визначаючих мотиви поведінки людей.

По-друге, в управлінському впливі обов’язково міститься організа­ційний момент. Адже воно актуальне тоді, коли є декілька людей і тре­ба об’єднати їх зусилля для досягнення загальних цілей. Хоча поняття «організація» містить у собі самостійний зміст, особливо в статиці, воно багатьма своїми аспектами входить у склад управляючого впливу. Орга­нізація потрібна через спеціалізацію та кооперацію діяльності, оскільки розширює можливості людей і підсилює їх потенціал.

В впливі управління міститься поперед все динамічний (функціо­нальний) зріз організації, оскільки управління полягає в приведенні людей у реальну активність, у практичні дії, коли люди виконують свої функції та досягають реалізації цілей.

Керуючий вплив, надаючи будь-якій діяльності визначені цілі, ор­ганізовуючи в ній взаємодію, покликаний також у рамках цих цілей та організації чітко регулювати поведінку та діяльність кожного з учасни­ків відповідного керованого процесу. Зрозуміло, що крім управління в суспільстві діє багато інших відповідних соціальних регуляторів (як то право та мораль, традиції та звичаї, ціннісні орієнтири, соціально-тех­нічні норми і т.п.), але саме за допомогою управління здійснюється без­посереднє і практичне регулювання. У процесі керуючого впливу не про­сто фіксується наявність тої чи іншої норми, а така норма (регулятор) насправді застосовується, реально виконується для досягнення постав­лених цілей через можливості наявної організації взаємодії людей.

Регулювання, упорядкування стану об’єкта управління становить сенс керуючого впливу. Але упорядкування, характерне для процесів організації та самоорганізації в живій та неживій природі неправомірно зводити до управління і на цій основі вважати, що управління притаман­не як соціальному, так і біологічному та іншим рівням розвитку матерії. У природному середовищі управління немає, бо керувати може тільки свідома істота, але є інстинктивна регуляція та саморегуляція, тобто від­буваються процеси самоорганізації.

Підсумовуючи вищесказане, ще раз зазначимо, що керуючий вплив відрізняється від всіх інших видів суспільних та особистісних впливів тим, що містить у собі моменти цілепокладання, організації та регулю­вання, іншими словами, можливості свідомості, волі та організуючо-ре- гулюючої діяльності людей.

Таким чином, сутність управління як суспільного явища — це цілепокладаючий (тобто свідомий, навмисний, продуманий), організуючий та регулюючий вплив на власну, суспільну, колективну та групову жит­тєдіяльність, який здійснюється як безпосередньо (у формах самоуправ­ління), так і через спеціально створені структури (державні організації, громадські об’єднання, партії, фірми, спілки, асоціації і т.п.).12

Через управління, за допомогою його відбувається сполучення сві­домості людини з її діяльністю, тобто реалізується практична дія розу­му. При цьому посередником і рушійною силою виступає людська воля. Управління знаходиться в ряду явищ «другої» (штучної) природи, котрі виникли і розвилися протягом всієї історії людської цивілізації. Воно створено людьми з метою свідомої саморегуляції своєї життєдіяльності й разом з іншими суспільними інститутами має дуже велике значення в забезпеченні людських потреб та інтересів.

Управління, як правило, носить інституціальний характер, бо воно формується та здійснюється серед людей. Про це свідчать інститути вла­ди і управління: держава та її організації, державна служба, інститути управління виробництвом, технічними системами, громадські інститути управління тощо. Люди створюють ці та інші інститути для задоволення своїх потреб, впливають на них, підпадають у залежність від них, ство­рюють нові інститути, якщо існуючі перестають їх задовольняти. І хоча інститути управління, будучи створеними, існують своїм життям, зазна­ють періоди розквіту та занепаду, еволюціонують, у той же час вони є вторинними по відношенню до своїх творців — людей. Народ завжди залишається першоджерелом влади, навіть тоді, коли влада або той чи інший інститут управління абсолютизуються.

До того ж феномен управління тісно пов’язаний з поняттям соціаль­ної організації. Справді, протягом тисячоліть управління з несвідомої ді­яльності перетворювалось на звичай, традицію, суспільний інститут за

12 Атаманчук Г.В. Теория государственного управлення. Курс лекций. Изд. 2-е, дополи. - М.: Омега-Л, 2004. - С. 50.

допомогою стійкої соціальної структури, котра з покоління в покоління передавала навички управління. Таким чином, соціальне управління це багато в чому продукт соціальних організацій.

Нарешті, при з’ясуванні сутності управління, слід чітко уявляти, що в ін­телектуальному аспекті воно виступає як єдність науки, мистецтва і досвіду.