2.     Розвиток науки управління в Україні в період існування СРСР

У колишньому СРСР розвиток економічної науки, в тому числі на­уки управління відбувався у двох площинах, які практично не збігалися. У межах першої (вищий рівень) діяла нечисельна наукова еліта, яка на­лежала до керівних органів комуністичної партії і держави, очолювала академічні наукові заклади тощо. Її завданням була апологетика (від грец. apoloygigs — захист) командно-адміністративної системи, розро­блення концепцій економічного розвитку й управління, спрямованих на підтримання та зміцнення існуючої соціально-економічної системи.

Чисельнішою була група науковців, які працювали у межах дру­гої (низової) площини і займалися вирішенням прикладних проблем управління на рівні підприємств, удосконалюючи організаційні струк­тури та форми управління, методологію розроблення управлінських рі­шень, форми організації і стимулювання праці, удосконалювала метод планування і прогнозування, технологію, техніку і організацію проце­сів управління. Вони проводили наукові пошуки й узагальнення, вико­ристовували сучасний науковий апарат, обґрунтовували та втілювали в практику певні рекомендації, розробляли оригінальні підходи і мето­дики, які не втратили своєї актуальності й понині. Ці вчені об’єктивно сприяли зміцненню адміністративно-командної системи, усуваючи її часткові недоліки, знаходячи шляхи (нехай тимчасового) підвищення ефективності функціонування управління в межах підприємств. Часто локальні дослідження висвітлювали неефективність існуючої системи, однак теоретичні узагальнення ідеологічно оформлювалися посилан­ням на праці засновників марксизму, виступи вищих партійно-державних чиновників, рішення партійних органів.

Особливості розвитку народного господарства СРСР на тому чи ін­шому історичному етапі зумовлювали концентрацію наукових знань на окремих напрямах.

Оскільки управлінська наука в СРСР була переважно описовою, то її періодизацію можна пов’язати з масштабними організаційно-управ­лінськими змінами в тодішньому суспільстві, умовно виокремивши шість періодів.

1. 1917-1921 рр. Розпочався після повалення в Росії Тимчасового уряду, коли перед більшовиками постало завдання побудови принципово нового суспільства. Ані Ленін, ані його поплічники не мали чіткої про­грами державного устрою та системи організації управління економікою. Ці питання досліджувалися Леніним лише побічно у праці «Держава і ре­волюція» (1917), де він розглядав організацію управління виробництвом на засадах самоврядування робітників. Очевидно, що більшовики не були впевнені у своїх можливостях здобути владу, тому серйозно не займалися проблемами майбутньої системи управління виробництвом.

Після жовтневих подій 1917 р. більшовики усвідомили необхідність теоретичного обґрунтування побудови нового соціального устрою. У цей період Ленін написав багато праць, у яких обстоював ідеї як про­фесійного управління, так і самоврядування. Така суперечність зумов­лена двома причинами. Перша полягає в непослідовному ставленні до управління К. Маркса і Ф. Енгельса, які захищають то авторитаризм, то самоврядування. Друга є наслідком суперечності між утопічно-соціаліс- тичними уявленнями про самоврядування як суспільний ідеал і реаль­ною дійсністю, яка потребувала професіоналізму в практиці управління. Ленін намагався примирити протиріччя, поєднуючи професійне управ­ління з непрофесійним контролем за ним.

2. 1921-1928 pp. Хоча теоретико-методологічні дослідження майже не розвивалися, однак у цей період були закладені основи радянської управлінської науки. З одного боку, громадянська війна, занепад госпо­дарської діяльності орієнтували економічну думку на негайне вирішен­ня практичних питань: нормування трудових операцій, запровадження хронометражу, організацію робочих місць тощо. З іншого — недостатній досвід управління ще не міг бути основою для всебічних теоретичних узагальнень. Це спонукало вивчення досвіду зарубіжної теорії, пошук фактичного матеріалу для теоретичних узагальнень.

У 1921-1928 pp. проблемами управління економікою активно за­ймалися радянські партійно-державні діячі та вчені: М.В. Фрунзе (1885-1925), С.М. Кіров (Костріков) (1886-1934), Ф.Е. Дзержин- ський (1877-1926), О.М. Ярославський (Губельман Міней Ізраїльович) (1878-1943), В.В. Куйбишев (1888-1935), Г.К. Орджонікідзе (Серго) (1886-1937), Г.М. Кржижановський (1872-1959), С.Г. Сгрумілін (Стру- мілло-Петрашкевич) (1877-1974), П.О. Богданов (1882-1939), O.K. Гас- тєв (1882-1941), П.М. Керженцев (Лебедєв) (1881-1940), Є.Ф. Розми- рович (1886-1953), В.М. Мясищев (1902-1978).

У цей період управлінська наука формувалася як наука про управ­ління суспільним виробництвом загалом. Значна увага приділялася ролі держави в цьому процесі. Саме тоді було закладено основи форм і мето­дів державного централізованого управління економікою.

На початку 20-х років у СРСР було розпочато активне розроблен­ня аспектів теорії Тейлора, пов’язаних з науковою організацією праці (НОП).

Дослідження і рекомендації з НОП в СРСР, передусім пов’язані з діяльністю О. Гастєва, який у 1920 р. організував у Москві Центральний інститут праці (ЦІП) і керував ним до 1938 р. Розроблена колективом ЦІП концепція трудових настанов охоплювала три головні взаємопов’я­зані напрями: теорію трудових рухів у виробничих процесах і органі­зацію робочого місця, методику раціонального виробничого навчання, теорію управлінських процесів. Вона стосувалася техніки та технології, біології, психофізіології, економіки, історії, педагогіки, основ кібернети­ки, інженерної психології, ергономіки, праксеології.

На відміну від Тейлора, який досліджував різноманітні аспекти ор­ганізації роботи цеху і підприємства, у ЦІП досліджували окреме робоче місце та на його основі моделювали раціональну організацію цеху, під­приємства тощо. Схема наукового пошуку вибудовувалася від мікроана­лізу рухів, прийомів, операцій, здійснюваних працівником на робочому місці, до макроаналізу підприємства.

Наукові дослідження проблем управління в Україні у цей період пов’язані з діяльністю засновника і директора Харківського Всеукра­їнського інституту праці (ХВІП) Ф.Р. Дунаєвського (1887-1960). Він обґрунтував концепцію адміністративної ємкості, розглядаючи її як здатність керувати великою кількістю осіб. Концепція передбачала по­долання проблем, які є наслідком розростання проміжної ланки між центральними органами і низовими адміністраторами, зумовленого ускладненням суспільного виробництва. Таке розростання призводило до появи між центром і периферією інформаційного вакууму. Цю про­блему можна вирішити прискіпливим добором персоналу, його підго­товкою, новими методами планування і стимулювання та розширенням межі «адміністративної ємкості» за допомогою техніки.

Ф. Дунаєвський та його учні обґрунтували концепцію особливої управлінської науки — організаційної технології. Це одна з перших кон­цепцій, яка передбачає вивчення управління як самостійної науки чи системи наук. Також вони розробили методику професійного відбору та оптимальної розстановки людей.

Видатний український учений В. Я. Підгаєцький одним із перших розмежував поняття «наукова організація праці та управління» і «на­ука організації і управління», плідно займався проблемами спонукання працівників до високопродуктивної праці.

3. 1929-1945 рр. На цьому етапі зусилля управлінської науки було в основному спрямовано на розв’язання прикладних проблем виробництва, передусім машинобудівної та інших галузей важкої промисловості. Від­повідно окреслилися провідні напрями досліджень: теорія соціалістичної організації виробництва, методи та форми організації виробництва на під­приємствах, у тому числі проблеми внутрішньозаводського планування, диспетчеризації і обліку виробництва; організації первинних виробничих ланок — робочих місць, дільниць, цехів, обслуговуючих господарств і т. д. Однак запроваджене Сталіним жорстке централізоване управління не допускало несанкціонованих ним теоретичних побудов.

Було визнано самостійним об’єктом досліджень економічні, органі­заційно-розпорядчі та соціально-психологічні методи управління.

4. 1946-1965 рр. Ознаменований різкими змінами в управлінні на­родним господарством країни після смерті Сталіна в 1953 р., які були пов’язані з посиленням матеріального стимулювання, вдосконаленням

оплати праці, застосуванням товарно-грошових важелів, упорядкуван­ням цін, особливо в сільському господарстві. У період «хрущовської відлиги» пошуки концентрувалися на формуванні нових засад функціо­нування і взаємодії державних органів управління шляхом переходу до територіальної і територіально-галузевої системи управління. У 1957 р. було ліквідовано багато міністерств, а підприємствами стали управляти ради народного господарства. Однак фундаментальні основи системи збереглися, внаслідок чого поглибилося адміністрування, зріс управ­лінський апарат, низові кадри не могли самостійно управляти. Зусилля вчених, які досліджували проблеми управління, було зосереджено на обґрунтуванні моделей удосконалення соціалістичної системи господа­рювання. Це вилилося в концепцію економічної реформи в народному господарстві СРСР, розпочату в 1965 р.

В Україні подібними дослідженнями займалися В.М. Глушков (1923-1982), В.Г. Чумаченко (нар. 1925) та ін. Інститут кібернетики АН УРСР, створений В. Глушковим, став світовим лідером наукових пошу­ків у галузі обчислювальної техніки та її застосування. Однак спроби застосувати методи дослідження операцій в умовах соціалістичної еко­номіки не завжди були успішними, оскільки моделювання суб’єктивних моментів, характерних для функціонування адміністративно-командної економіки, було неможливе.

5. 1965-1975 рр. Особливість його зумовлена спробою здійснити ре­форму в народному господарстві, посиленням ролі економічних методів управління шляхом підвищення наукового рівня планування, вдоскона­лення економічного стимулювання на засадах розширення прав і гос­подарської самостійності підприємств, поліпшення матеріального сти­мулювання працівників. Основою реформи мало стати запровадження господарського розрахунку підприємств, елементи якого використову­вали ще в 30-ті роки. Нова модель госпрозрахунку передбачала змен­шення кількості централізовано планованих показників, забезпечення умов для самостійного вдосконалення виробництва та управління, під­вищення ролі прибутку як мети діяльності й оцінного показника робо­ти підприємств. Обмежувалося безповоротне фінансування державою капітальних вкладень, розширювалися кредитні засади їх фінансуван­ня. Розробляли повну, часткову, бригадну й інші форми госпрозрахун­ку. Підприємствам дозволили створювати нові фонди економічного та матеріального стимулювання: фонд розвитку науки і техніки, фонд со­ціального розвитку, фонд заробітної плати і матеріального стимулюван­

ня. Основою нормативних документів були сформульовані в 30-ті роки ідеї програмно-цільового управління. Було оголошено про розроблення і здійснення комплексних цільових програм: продовольчої, скорочення витрат живої праці, житлового забезпечення населення та ін.

Проводили наукові конференції, друкували багато різноманітних видань з проблем економічної реформи. Однак усі ці процеси не тор­калися корінних засад соціально-економічної системи. В результаті ре­форма провалилася, а в економіці заявили про себе кризові явища, які призвели згодом до розвалу Союзу.

З-поміж українських учених найбільший внесок у розвиток україн­ської науки зробив В. Глушков. Узявши за основу свою теорію інформа­ційних бар’єрів, він обґрунтовував ідею безпаперової технології в управ­лінні. У цей час активно публікувалися праці В. Терещенка, які містять теоретичні засади та практичний досвід управління в умовах ринку, але здебільшого вони були лише предметом наукового вивчення, а інколи — голослівної критики.

6. 1975-1984 рр. У тогочасній суспільній думці почали визріва­ти ідеї про необхідність радикальної зміни економічних відносин. У 1975-1980 рр. такі міркування висловлювали Л. Абалкін (нар. 1930), А. Аганбегян (нар. 1932), І. Бунич (нар. 1929) та ін. Як реалії тогочасно­го економічного буття називались інфляція, падіння темпів економічно­го розвитку, приховане безробіття, тіньова економіка та ін. Щоправда, в Україні, де контроль партійно-державних і репресивних органів був значно сильнішим, такі теми публічно не обговорювалися.

Зміни були започатковані в 1985 р., після приходу до влади М. Гор­бачова, який висунув ідею перебудови соціально-економічної системи та управління економікою. Розпочалися активні спроби перебудувати роботу виробничих підприємств, запровадити нові моделі управління.

У розробленні теоретичних основ реформування економіки СРСР брали участь й українські вчені: О. Алимов, О. Амоша, О. Білорус, А. Войчак, П. Гайдуцький, В. Голіков, А. Кредісов, О. Кузьмін, І. Лукі- нов, М. Мартиненко, Й. Петрович, І. Тивончук, Д. Черваньов, А. Чухно та ін. Вони досліджували проблеми госпрозрахунку, економічного і со­ціального планування, мистецтва управління та ін.

У 1985-1990 рр. здійснювався інтенсивний пошук нових пріорите­тів у реформуванні економіки і управління. Якщо спершу запроваджу­вали моделі госпрозрахунку на підприємствах, то в 1989 р. актуальною стала ідея територіального госпрозрахунку на всіх рівнях управління, а невдовзі була усвідомлена потреба ринкових відносин у народному господарстві СРСР. Здійсненню реформ завадила спроба військово-по- літичного путчу (1991), який призвів до остаточного розвалу СРСР.

Управління організаціями соціалістичного типу протягом десяти­літь пристосовувалося до вимог адміністративно-командної системи. Після проголошення незалежності в Україні почали здійснювати ринко­ві реформи. Успадковані від соціалізму виробничо-господарські органі­зації не вписувалися в нову систему цінностей, що призвело до кризових явищ в економіці, наслідки яких відчутні й донині.

Системи управління вітчизняними виробничо-господарськими ор­ганізаціями перебувають на стадії становлення, віддзеркалюючи ради­кальні соціальні зміни у суспільстві. Хибним є твердження про відсут­ність в Україні теорії управління і внаслідок цього низьку ефективність практики управління українськими підприємствами. Ще наприкінці XIX — на початку XX ст. в Україні виникли потужні управлінські школи, наукові досягнення яких були визнані світовою науковою громадськіс­тю, оскільки в багатьох аспектах випереджували свій час. У радянські часи в Україні теж глибоко досліджувалася управлінська проблематика, визрівали наукові таланти, напрацювання яких цінні й для сьогодення.