3. Ситуаційні теорії організації

Сучасна теорія організації (ситуаційний підхід в теорії організації) розглядає організацію як відкриту систему, яка постійно взаємодіє із зо­внішнім середовищем, до якого вовна має пристосуватися. На відміну від класичного та неокласичного підходів сучасна теорія ґрунтується на тому, що не існує найкращої, ідеальної структури або моделі, до якої ма­ють прагнути всі організації. Кращою структурою організації буде така, яка найбільш повно враховує вплив ситуаційних факторів, які характерні для даної організації.

До основних ситуаційних факторів, які впливають на формування організаційної структури сучасна теорія організації відносить такі:

1) технологію;

2) розміри організації;

3) середовище;

4) стратегію.

При цьому слід зауважити, що кожний із зазначених факторів впли­ває на формування організаційної структури не тільки прямо, але і не­прямо (опосередковано), тобто шляхом їх взаємного впливу один на одного.

У 60-х роках минулого сторіччя, окрім двох головних шкіл, класич­ної і «людських відносин», продовжували виникати і оформлятися деякі нові напрями, що претендують на відносну самостійність і в основному акцентують емпіричний, ситуаційний погляд на організаційні проблеми.

Прихильники такого підходу приходили до узагальнень виключно на підставі практичного досвіду роботи в організаціях. У багатьох ви­падках вони самі були крупними менеджерами або відомими консуль­тантами з управління. Так, один з визнаних авторитетів в сучасному на­уковому менеджменті П. Дракер довгі роки був консультантом найбіль­ших американських корпорацій. Разом з іншими дослідниками Дракер намагався внести системність в наукову розробку проблем організації і управління. Послідовники цього напряму почали займатися моделю­ванням організаційних процесів, вивченням їх поєднання, з’ясовував­ши, які з можливих їх комбінацій виявляються найбільш ефективними для досягнення мети, що стоїть перед організацією в цілому.

Слід зазначити, що інтеграція знань в області організації і розро­блення загальноприйнятих основ теорії — процес надзвичайно важкий і повільний. Як відзначав Р. Лівітт, «...те, що ми маємо в своєму розпо­рядженні — це серія взаємозв’язаних ідей, що розвиваються в різних об­ластях, багато хто з яких далекий від промисловості. Психологія і соціо­логія внесли ідеї про складність людських мотивів, про процеси дії і про групову поведінку Математики й інженери нещодавно виступили з де­якими хвилюючими уявленнями, про інформацію і системи управління. Економісти, і не тільки вони, вивчають, як люди ухвалюють рішення...» Заглядаючи в майбутнє, Лівітт висловлював надію, що організаційні дослідження майбутнього будуть «відмінні від сьогоднішніх у двох зовні суперечливих, але насправді пов’язаних відносинах. Вони будуть більше пов’язані з людьми і з цифрами. Вони будуть більш психологічними і в той же час більш аналітичними».

На думку Р. Моклера, «об’єднуючою ниткою, що лежить сьогодні в основі організаційної теорії, є ситуаційна теорія управління». Поява си­туаційного підходу в розв’язанні проблем аналізу і проектування органі­зацій пояснюється не тільки прагненням створити єдину організаційну теорію, але й необхідністю більшої орієнтації теорій і досліджень в ціло­му на рішення практичних задач управління.

Різноманітність конкретних ситуацій і умов не вписується в рамки вже розглянутих теорій організації і тому не завжди може служити опо­рою для менеджерів у вирішенні практичних питань. Досвід управлін­ської діяльності представників даного підходу дав можливість їм уза­гальнити, що раз і назавжди встановлених «принципів» управління, розрахованих на загальне застосування, мало (якщо вони взагалі є). Саме внаслідок цього багато досліджень і публікацій минулого з питань управління, які часто намагалися розробити такі принципи, не зуміли забезпечити менеджерів дієвими рекомендаціями.

Висновок Моклера однозначний й досить категоричний: «У найкра­щому випадку можна розробити умовні або ситуаційні принципи, які є корисними в певних конкретних ділових ситуаціях».

Новий підхід у дослідженнях, в консультативній практиці та в сис­темі підготовки управлінських кадрів виразився в перенесенні акценту з теоретичних побудов на вивчення дійсних умов, конкретної ситуації, в якій перебуває та або інша фірма, і розробку на цій основі специфічної, а якщо необхідно — унікальної організаційної структури, що відповідає конкретним умовам і вимогам.

Таким чином, ситуаційний підхід допомагає виявити взаємозалеж­ності між організаційними підсистемами, а також між організаційною системою в цілому і середовищем. Він підкреслює динамічну природу організацій і намагається пояснити, як вони діють в різних умовах і си­туаціях. Використання ситуаційного підходу дозволяє надати менедже­рам допомогу, пропонуючи стратегії організаційного дизайну, що забез­печують найбільшу вірогідність успіху в конкретній ситуації.