2.     Правоохоронна система ЄС

Інтеграційні процеси, що активно розвиваються в сучасному світі, поступово зменшують значення державних кордонів, роблять їх більш відкритими для міжнародного спілкування. Громадське життя набуває інтернаціонального характеру, чому великою мірою також сприяють до­сягнення науково-технічного прогресу (Інтернет і ін.).

У цих явищах поряд з очевидними перевагами, що вони приносять людству, є і свій зворотний бік. Подібно іншим соціальним перетворен­ням, інтеграція не тільки створює нові можливості для людей, але і по­роджує нові суспільні проблеми, протиріччя.

Одна з таких проблем, що стала особливо актуальною в останні роки, — інтенсивне зростання транснаціональної злочинності. Остання виступає свого роду побічним продуктом розвитку міжнародного спів­робітництва в інших, цивілізованих сферах діяльності.

Інтернаціоналізація злочинної діяльності, що йде поряд з розвитком міжнародного спілкування, природно, не обійшла стороною і Європей­ський Союз. Навпаки, перетворення Європейських співтовариств і Со­юзу на територію без внутрішніх кордонів (у рамках Загального ринку, а потім Шенгенського простору) стимулювало цей процес, підсилило його негативні наслідки.

Для боротьби з цим негативним явищем разом, а з деяких питань і за­мість національної кримінальної політики повинна проводитися загальна кримінальна політика — подібно створеним раніше загальній аграрній, за­гальній зовнішній, загальній транспортній, екологічній політиці і т.д.

У своєму розвитку загальна кримінальна політика Європейського Союзу пройшла три етапи.

Перший етап, який можна назвати попереднім, почався ще до ство­рення Союзу і носив значною мірою неформальний характер (оскіль­ки правові основи спільної діяльності в кримінально-правовій сфері не були передбачені в установчих договорах або нормативних актах).

Початком будівництва кримінальної політики майбутнього Євро­пейського Союзу вважається утворення в 1975 р. особливого коорди-

надійного органа в цій сфері. Мова йде про так називану групу Trevi, що складалася з міністрів внутрішніх справ держав — членів Співтова­риств і збиралася на засідання двічі на рік. Свою назву група отримала від абревіатури французьких слів «Тероризм, радикалізм, екстремізм і насильницькі дії міжнародного характеру» (Terrorism, radicalisme, extre- misme, et violence internationale).

Група Trevi й інші (спеціальні) робочі групи, що були засновані пізніше, діяли за межами правового й інституційного механізму Європейських спів­товариств. Наднаціональні інститути в кримінально-правовій сфері компе­тенцією не володіли і, таким чином, не могли видавати нормативні акти.

Другий етап формування загальної кримінальної політики почав­ся 1 листопада 1993 p., коли вступив в силу Договір про Європейський Союз. З цього моменту питання спільної боротьби зі злочинністю стали невід’ємною частиною сфер компетенції нової міжнародної організації, отримали в її установчому договорі (розділ VI) правову основу.

Дані питання були структурно відособлені від ЄС і інших Співтова­риств, стали об’єктом третьої, самостійної опори Європейського Союзу. Первісна її назва — співробітництво в області правосуддя і внутрішніх справ (СПВС).

Підписання Амстердамського договору 1997 p., почало докорінну реформу загальної кримінальної політики ЄС. Після його вступу в силу 1 травня 1999 р. починається третій, сучасний етап у розвитку цієї сфери діяльності Союзу.

На даному етапі предметом третьої опори, що тепер іменується співробітництво поліцій і судових органів у кримінально-правовій сфе­рі (СПСО) є питання боротьби зі злочинністю, притягнення до кримі­нальної відповідальності і виконання покарань за кримінальні злочини. Цілком природно, що головним об’єктом спільних зусиль є боротьба з «транснаціональною» злочинністю, яка отримала додатковий імпульс у зв’язку з відкриттям кордонів і скасуванням бар’єрів на пересування людей у межах спільного ринку ЄС.

В якості пріоритетного завдання СПСО (ст. 29 Договору про Єв­ропейський Союз) вказано на боротьбу з тяжкими і особливо тяжкими злочинами, які становлять значну загрозу для всіх держав-членів Союзу: тероризм; торгівля людьми; злочини проти дітей; торгівля наркотиками; торгівля зброєю; корупція; шахрайство.

Відносно тероризму і торгівлі наркотиками, а також організованої злочинності, Договір про Європейський союз (п. «е» ст. 31) спеціально

передбачає встановлення на рівні Союзу мінімальні стандарти, що вста­новлюють ознаки складу відповідних злочинів та покарання за них.

Крім того, у рамках третьої опори, Європейський Союз нарешті отримав законодавчі повноваження, реалізовані за допомогою видання юридично обов’язкових рішень і рамочних рішень.

Незважаючи на труднощі у правовій сфері реалізації кримінальної політики Європейського Союзу, багато в цьому напрямку вже зроблено.

Одним з досягнень в цій сфері створення двох організацій для коор­динації роботи національних правоохоронних служб. Перша з них має дві офіційних назви: повну і коротку. Повна офіційна назва — Європей­ське поліцейське відомство — використовується досить рідко. Переважне вживання в нормах права Союзу одержала скорочена назва — Європол.

Як і Європейська рада, Європол займає особливе, своєрідне місце в механізмі Європейського Союзу. Однак, специфіка Європолу полягає в іншому.

На відміну від інститутів і від Європейської ради Європол є під­розділом організаційного механізму, що діє в рамках лише однієї з його опор — третьої. Відповідно правовий статус Європолу знаходиться за рамками комунітарного права, повністю регулюється нормами третього компонента в системі права Європейського Союзу — права СПСО.

Хоча створення Європолу і передбачене положеннями установчого договору Союзу, основним джерелом його правового статусу є спеці­альна конвенція, укладена державами-членами в рамках третьої опори Конвенція на базі статті К.З (29) Договору про ЄС про створення євро­пейського поліцейського відомства.

Інша і головна особливість статусу Європолу полягає в тому, що хоча за стандартною класифікацією Європейське поліцейське відомство відноситься до числа звичайних органів Союзу (тобто не інститутів), Європол одночасно виступає як організація з власного правосуб’єктніс- тю, у тому числі міжнародною (ст. 26 Конвенції про Європол).

Посадові особи і службовці Європолу не знаходяться на цивільній службі Європейських співтовариств і утворюють самостійний апарат. Правовий статус цивільних службовців Європолу врегульований окре­мим правовим актом (протокол «Про привілеї і імунітети Європолу, членів його органів, заступників його директора і його співробітників» від 19 червня 1997 р.).

Європейське поліцейське відомство має також фінансову автоно­мію стосовно Союзу і союзного бюджету. Європол має власний бюджет,

дохідна частина якого формується за рахунок періодичних внесків дер­жав — членів Європейського Союзу (ст. 35 Конвенції про Європол).

Відповідно до протоколу 1997 року місцем знаходження Європолу є м. Гаага (Нідерланди).

Мета, заради якої створене і функціонує відомство Європол, — спри­яння заходам для боротьби зі злочинністю в державах — членах Євро­пейського Союзу, а саме:

• підвищення ефективності роботи національних правоохоронних органів;

• розвиток співробітництва між ними (параграф 1 ст. 2 Конвенції 1995 р.).

Однак у коло зусиль Європолу входять далеко не всі злочинні ді­яння, а лише «серйозні форми міжнародної злочинності», що мають по­требу в спільних діях декількох держав-членів.

Зазначене поняття в Конвенції 1995 р. розкривається за допомогою трьох критеріїв:

по-перше, повинні матися реальні дані про існування «організованої групи або злочинної організації»;

по-друге, дане злочинне формування повинне торкати інтереси двох і більше держав-членів;

по-третє, «через масштаби, тяжкість і наслідки злочинів необхідні спільні дії держав-членів».

Дані критерії служать правовою підставою для визначення підвідо­мчості окремих складів злочинів Європолу. Перелік предметів відання Європейського поліцейського відомства носить вичерпний характер (параграф 2 ст. 2 Конвенції 1995 р).

1. Незаконна торгівля наркотичними засобами.

2. Торгівля ядерними і радіоактивними матеріалами.

3. Підпільні імміграційні потоки.

4. Торгівля людьми.

5. Торгівля викраденими транспортними засобами.

6. Тероризм (злочини, які скоєні, або які можуть бути скоєні в сфері терористичної діяльності і зазіхають на життя, фізичну недотор­каність, особисту свободу, а також майно).

7. Незаконні дії по відмиванню грошей.

8. Фальшивомонетництво і підробка засобів платежу.

Як і будь-яка організація, Європол має свої функції і повноваження. Договір про Європейський Союз (ст. ЗО) і Конвенція 1995 р. (ст. 3) вста­

новлюють три групи функцій Європолу, тобто головних напрямків його діяльності в сфері боротьби зі злочинністю: інформаційне сприяння державам-членам у розслідуванні злочинів, науково-технічне сприяння і координація роботи національних слідчих органів.

Збір, аналіз, обробка і поширення інформації з метою розслідування злочинних діянь — найважливіша складова діяльності Європейського поліцейського відомства з моменту його створення і до теперішнього часу (параграф 1 ст. З Конвенції 1995 р.).

Другою організацією, створення якої передбачає Ніццький дого­вір є Євроюст Відповідно до доданої до Ніццького договору декла­рації до складу Євроюсту входять прокурори, магістрати і посадові особи поліції з рівнозначною компетенцією, відряджені від кожної держави-члена.

Завдання Євроюста: сприяти належній координації діяльності на­ціональних органів, уповноважених здійснювати кримінальне переслі­дування, а також надавати допомогу в розслідуванні справ, пов’язаних з організованою злочинністю.

У відповідності з новим (введеним Ніццьким договором) парагра­фом 2 ст. 31 Договору про Європейський Союз правила, що визначають повноваження Євроюсту, приймає Рада. Процес розробки та прийняття даних правил на даний час триває.

Ще одним з компонентів системи боротьби зі злочинністю Європей­ської спільноти слід розглядати міжнародне поліцейське співробітни­цтво, що само по собі є нині важливою частиною міжнародних відносин. Серед основних напрямів такого співробітництва можна виділити:

- надання правової допомоги по кримінальних справах;

- укладання і реалізація договорів про боротьбу з транснаціональ­ними правопорушеннями;

- виконання рішень іноземних правоохоронних органів по кримі­нальних справах;

- регламентація кримінально-юридичних питань і прав особи в сфері забезпечення правопорядку, обмін інформацією, що пред­ставляє взаємний інтерес для правоохоронних органів;

- спільне дослідження проблем боротьби з правопорушеннями;

- обмін досвідом правоохоронної роботи;

- сприяння в підготовці кадрів для іноземних правоохоронних ор­ганів;

- надання матеріально-технічної і консультативної допомоги.

Взаємодія поліції різних країн, зокрема в системі Європолу, як час­тина співробітництва держав у боротьбі зі злочинністю, може розви­ватися тільки при неухильному дотриманні загальних принципів між­народного права, і насамперед принципу співробітництва, суверенної рівності держав, невтручання в їх внутрішні справи, принципу поваги до прав людини, а також одного з головних принципів, що об’єднали країни світової спільноти в боротьбі зі злочинністю — забезпечення не­відворотності відповідальності за скоєне протиправне діяння.