3.     Взаємодія ОВС зі ЗМІ у формуванні позитивних стереотипів щодо міліції

Окремим, однак дуже важливим напрямком взаємодії міліції з гро­мадськістю є взаємодія із засобами масової інформації (ЗМІ). Право­охоронна система і ЗМІ функціонують в одному соціальному середови­щі. Виконуючи різні функції і маючи різну природу, вони, проте, пови­нні однаково служити суспільним інтересам. Важливість зв’язку міліції зі ЗМІ зумовлена тим, що висвітлення діяльності міліції в ЗМІ, має зна­чну ваіу у формуванні іміджу ОВС.

Історично поняття про ЗМІ склалося як уявлення про вид соціаль­ного інституту, домінуючою характеристикою якого є вплив на суспіль­ство через надання інформації. У своїй еволюції ЗМІ пройшли, із різним темпом, ряд етапів — «елітний» (для обраної аудиторії), масовий, спеці­алізований (для окремих соціальних груп) та інтерактивний (споживач інформації вибирає програму сам). В основі прагматичної типології ЗМІ лежать такі характеристики, як ступінь впливу і самостійність (свобода від тиску політичних, економічних та інших груп).

Історична послідовність, у якій з’явилися ЗМІ, наклала відбиток на їх специфічні характеристики. Європейська преса веде свій відлік часу лише з XVII ст., коли вперше з’явилася комерційна газета, а поява масової газети в США відноситься до 1833 р. Радіо як засіб масової інформації має понад 80-річну історію, а телебачення — більш, ніж 50- річну. Телебачення далеко пішло від свого прототипу — кінофільму і набуло специфічних характеристик: на відміну від фільму, телепереда­чі не мають цілісності і закінченості, оповідач (комунікатор) ідентифі­кований і легко впізнається, має постійну аудиторію, яка разом із тим має можливість вибору. Найбільші розходження за ознаками відзна­чаються між пресою як каналом письмової комунікації і радіо та теле­баченням як каналами усної комунікації. Зокрема, ситуативне подання інформації в телепередачі виключає двозначність. Динаміка передачі інформації, ефект співучасті, ступінь повноти зворотного зв’язку та­кож різноманітні.

ЗМІ забезпечують регулярність і тиражованість інформації і завдя­ки цьому є потужним механізмом впливу на масову аудиторію. Цікаво, що в надрах технологічного процесу визріває протилежна тенденція, яка спрямована на те, щоб зробити ефективною не стільки масову комуніка­цію, скільки міжособисту і навіть внутрішньоособисту.

Як правило, масову комунікацію характеризували односпрямованіс- тю, оскільки вважалось, що зворотний зв’язок відсутній. Із введенням у практику листів і дзвінків читачів, слухачів і глядачів у редакції ЗМІ стало можливим визначати такий вид комунікації, як взаємоспрямова- ний. Безумовно, зворотний зв’язок подібного виду має специфічний ха­рактер — він видозмінює і, можливо, удосконалює організацію масової комунікації, але не має ефективного впливу на передачу інформації.

Набагато більший інтерес у плані теорії і практики має так званий прихований зворотний зв’язок, характерний переважно для радіо і теле­бачення. Досвідчений комунікатор може прогнозувати реакцію слухача або глядача на ту або іншу інформацію і на її інтерпретацію. І хоча від­правник інформації не має безпосереднього контакту зі своєю аудиторі­єю, він може корегувати процес комунікації, роблячи його, у разі необ­хідності, взаємоспрямованим.

Взаємодія ЗМІ з міліцією має багаторічну історію. Ще у перші роки існування радянської влади було окреслено основні завдання цієї вза­ємодії: по-перше, зробити адміністративну пресу доступною для ши­роких мас трудящих; по-друге, працівникам міліції самостійно робити кроки до преси. Наприклад, у циркулярі народного комісаріату юстиції УСРР під 7.03.1923 р. зазначалося, що одним із кращих методів бороть­би за революційну законність є звертання до сприяння радянської про­фесійної преси. У жовтні 1928 р. НКВС РРФСР підкреслював важли­вість постійного використання газет та інших періодичних видань для залучення населення до діяльності щодо попередження злочинів.

Однією із перших форм взаємодії міліції та преси було бюро селян­ських листів. Зазначені бюро підпорядковувались народним комісаріа­там внутрішніх справ союзних республік СРСР. Бюро переважно скла­далося з сількорів різних органів друку. Листи, що надходили до бюро, аналізувалися, узагальнювалися, а згодом ставали основою для підго­товки і прийняття управлінських рішень щодо боротьби зі злочинністю та охорони громадського порядку у сільській місцевості.

Директивною базою для налагодження співробітництва між ОВС та ЗМІ у боротьбі зі злочинністю стали постанова ЦК КПРС від 18.09.1962 р. «О повышении действенности выступлений советской печати» та постанова ЦК КІІРС та Ради Міністрів СРСР «О даль­нейшем улучшении деятельности советской милиции» (листопад 1968 р.). Підкреслимо, що саме цей останній документ був основою взаємодії ОВС із ЗМІ, культурно-освітніми установами та творчими спілками. Вищезазначена постанова зобов’язувала редакції газет, ра­діо та телебачення спільно з уповноваженими на те посадовими осо­бами з представників ОВС регулярно висвітлювати правоохоронну діяльність міліції, всебічно використовувати ЗМІ для популяризації цієї діяльності і підвищення авторитету ОВС серед широких мас на­селення, а також з метою розгортання профілактичної роботи серед різних прошарків суспільства, якнайповніше розкривати причини та умови скоєння злочинів.

Таким чином, отримали нормативне закріплення найважливіші орга­нізаційні засади взаємодії служб та підрозділів МВС, УВС із редакціями, порядок надання допомоги журналістам у підготовці кореспонденцій, пе­редачі матеріалів редакціям та інші питання, пов’язані з використанням

ЗМІ у боротьбі зі злочинністю. З’явилася можливість планувати та орга­нізовувати роботу щодо збору матеріалів, координувати спільні зусилля.

Найважливішими формами використання ЗМІ у справі інформу­вання та правового виховання населення стали громадські редакційні ради; позаштатні відділи; кореспондентські пункти, створені при мініс­терствах, управліннях міськрайорганах, а також при редакціях газет, ра­діо, телебачення.

Головною організаційною формою взаємодії між ОВС та ЗМІ на той час були громадські редакційні ради. Вони стали основною формою зв’язку, організаційними та координуючими центрами.

Організаційною основою їх функціонування були обласні, міські, районні комплексні плани профілактики правопорушень, перспективні та поточні плани роботи ОВС, у яких передбачалися спеціальні розді­ли з правового та морального виховання населення, а також особового складу підрозділів. Визначалися основні напрями інформаційних пото­ків, їх спрямованість, зміст, розкривалися форми та методи їх реалізації, вказувалися виконавці та строки їх виконання.

Склад і функціональні обов’язки членів громадських редакційних рад визначалися спільними наказами (розпорядженнями) керівників ОВС та ЗМІ. В обласних апаратах ради очолювали заступники началь­ників ОВС, на рівні міськрайорганів — заступники зазначених органів, найчастіше заступники з політико-виховної роботи. Членами рад става­ли висококваліфіковані співробітники галузевих служб ОВС, працівни­ки друкованих ЗМІ, радіо та телебачення.

Громадські редакційні ради узгоджували свої дії з координаційно- методичними радами з правової пропаганди при міністерствах, управ­ліннях та відділах юстиції, завдяки чому існувала узгодженість дій, яка, у свою чергу, сприяла ефективному використанню ЗМІ під час розв’я­зання питань інформування та виховання населення.

Поряд із зазначеними формами роботи також існували громад­ські приймальні або правові відділи при редакціях газет, радіо, теле­бачення, їх функції полягали у вивченні кореспонденцій, пов’язаних із правовими питаннями та підготовкою матеріалів-відповідей заці­кавленим особам; консультуванні населення з правових питань; впро­вадженні періодичних рубрик, спеціальних сторінок та розділів у ра- діо- та тележурналах, які висвітлювали актуальні питання боротьби з правопорушеннями; підготовці тематичних виступів — нарисів, статей, добірок матеріалів.

Для встановлення та розвитку творчих контактів із журналістами, письменниками, кінорежисерами у творчих організаціях на окремих фахівців покладалися функції з проблем висвітлення питань боротьби з правопорушеннями і взагалі правоохоронної тематики. Допускало­ся оформлення зазначених осіб позаштатними працівниками міліції з отриманням ними відповідних посвідчень.

Для систематичного інформування представників ЗМІ про стан боротьби з правопорушеннями, а також про результати практичної ді­яльності ОВС у різних напрямках, існували такі форми роботи, як прес- конференції та брифінги, зустрічі за «круглим столом», створення те­матичних лекторіїв, проведення місячників перегляду фільмів на спеці­альну тематику тощо.

Крім зазначених форм роботи, важливим напрямом діяльності прес- груп була робота щодо узагальнення, аналізу листів громадян до ЗМІ та реагування на викладені негативні сигнали з боку працівників мілі­ції. У разі появи різких критичних матеріалів здійснювалася перевірка викладених фактів, а при їх підтвердженні — на шпальтах газет з’явля­лися відповіді щодо результатів перевірок та заходів щодо усунення ви­кладених недоліків. Працівникам прес-бюро (груп) також наказувалося накопичувати «інформаційні банки» даних стосовно, так би мовити, по­зитивних та негативних матеріалів.

Взагалі радянський період існування системи правоохоронних орга­нів (зокрема ОВС) характеризується єдністю, скоординованістю, узго­дженістю зусиль у вирішенні питань боротьби зі злочинністю. Існуван­ня міцної ідеологічної бази сприяло тотальному взаємозв’язку між усіма інститутами державної влади, давало підстави знаходити базис для вза­ємозв’язку та взаємодії між найрізноманітнішими інститутами та соці­альними системами. Тому досить легко було знаходити підстави та за­сади для взаємодії і таких соціальних систем, як ОВС та ЗМІ.

Неважко зрозуміти, що і термін «взаємодія» мав досить чітке, кон­кретно окреслене визначення: зусилля для виконання спільних цілей та відповідних функцій. Але ж ЗМІ завдяки їх допоміжній (порівняно самостійній) функції у суспільстві використовувалися різними держав­ними інститутами як інформаційні канали для передачі тієї чи іншої інформації. Безпосередній вплив ЗМІ на процес взаємодії з ОВС був, безперечно, пасивним.

Подальший процес демократизації, відокремлення та набуття різни­ми соціальними інститутами незалежності від ідеологічних догм (зокре­ма ЗМІ), їх надзвичайно різкий стрибок у бік якісно нових технологій, багатоукладність економіки та «комерціалізація» ринку ЗМІ — все це, врешті-решт, призвело до безконтрольності деяких процесів розвитку системи ЗМІ, неврегульованості аспектів їх функціонування.

Викладений вище історичний аспект взаємодії міліції та ЗМІ до­водить нагальну потребу по-новому осмислити сам термін «взаємодія» між цими двома соціальними інститутами, знайти нові підходи, засади та принципи їх взаємодії, які б певного мірою відповідали потребам сьо­годення та були спрямовані на майбутнє.

У МВС України проводиться досить багатопланова та інтенсивна робота щодо налагодження взаємодії міліції зі ЗМІ. Слід зазначити, що в областях України працюють 27 центрів громадських зв’язків (ЦГЗ), зусилля яких координуються ЦГЗ МВС України та направляються об­ласними УМВС. Основними завданнями, які покладені на ці підрозділи внутрішніх справ, є:

- вивчення громадської думки щодо діяльності міліції;

- випуск відомчих видань, присвячених правоохоронній діяльнос­ті («Міліція України», «Іменем Закону», «Преступление и нака- зание»);

- співробітництво з друкованими виданнями, каналами телебачен­ня та радіо, що зацікавлені у висвітленні діяльності МВС Украї­ни (надання як інформації, так і готових матеріалів);

- прямий контакт міліції з населенням та ЗМІ (брифінги, прес- конференції, зустрічі з пресою та представниками громадськості; «гарячі лінії»);

- висвітлення різноманітних заходів ОВС (конкурси на кращого у професії, привітання ветеранів, допомога сім’ям загиблих тощо).

На сьогодні взаємодія міліції з населенням регламентується низкою нормативних актів, серед яких слід, у першу чергу, назвати Конституцію України, яка гарантує громадянам України право на володіння інформа­цією, пов’язаною з їх життям та безпекою. Крім того, діють закони Укра­їни «Про Інформацію», «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засоба­ми масової інформації».

Законом України «Про інформацію» громадянам надається право:

- знати у період збирання інформації, які відомості про них і з якою метою збираються, як, ким і з якою метою вони викорис­товуються;

- доступу до інформації про них, заперечувати її правильність, по­вноту, доречність тощо.

Разом з тим державні органи та організації, органи місцевого і регіо­нального самоврядування, інформаційні системи яких вміщують інфор­мацію про громадян, зобов’язані надавати її безперешкодно і безкоштов­но на вимогу осіб, яких вона стосується, крім випадків, передбачених законом, а також вживати певних заходів щодо запобігання несанкціо­нованому доступу до неї. У разі порушень цих вимог Закон гарантує за­хист громадян від завданої їм шкоди використанням такої інформації.

У ст. 37 цього Закону наголошується, що не підлягають обов’язко­вому наданню для ознайомлення за інформаційними запитами офіційні документи, які містять у собі: інформацію, визнану у встановленому по­рядку державною таємницею; конфіденційну інформацію; інформацію про оперативну і слідчу роботу органів прокуратури, МВС, СБУ, роботу органів дізнання та суду у тих випадках, коли її розголошення може за­шкодити оперативним заходам, розслідуванню чи дізнанню, порушити право людини на справедливий та об’єктивний судовий розгляд її спра­ви, створити загрозу життю або здоров’ю будь-якої особи; інформацію, що стосується особистого життя громадян; документи, що становлять внутрівідомчу службову кореспонденцію (доповідні записки, листуван­ня між підрозділами тощо), якщо вони пов'язані з розробкою напряму діяльності установи, процесом прийняття рішень і передують їх при­йняттю; інформацію, що не підлягає розголошенню згідно з іншими зако­нодавчими або нормативними актами.

У Законі України «Про порядок висвітлення діяльності органів дер­жавної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» наголошується, що ЗМІ України відповідно до чин­ного законодавства України мають право висвітлювати всі аспекти ді­яльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Останні зобов’язані надавати ЗМІ повну інформацію про свою діяль­ність через відповідні інформаційні служби, забезпечувати журналістам вільний доступ до неї, крім випадків, передбачених Законом України «Про державну таємницю», не чинити на них будь-якого тиску і не втру­чатися в їх виробничий процес. ЗМІ можуть проводити власне дослі­дження і аналіз діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, давати їй оцінку, коментувати.

Згідно з цим законом, акредитація журналістів і технічних праців­ників ЗМІ при органах державної влади та органах місцевого самовря­дування здійснюється в цих органах шляхом їх реєстрації на підставі офіційного подання ЗМІ до відповідного органу державної влади чи органу місцевого самоврядування або за заявою журналіста і технічного працівника з пред'явленням ними відповідних документів, що підтвер­джують їх професійний фах, або рекомендації професійного об’єднання журналістів.

Разом з тим орган, при якому акредитовано журналіста і технічного працівника, заздалегідь інформує їх про важливі заходи, плани, організа­ційно сприяє виконанню ними професійних обов’язків. Порядок допус­ку журналістів і технічних працівників до приміщення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, доступу до інформації та їх документів і технічних засобів визначається законодавством України з урахуванням загального режиму регламенту) роботи цього органу, умов і можливостей, які він має реально. Про цей порядок заздалегідь повідо­мляється акредитованим журналістам і технічним працівникам; їм ви­дається посвідчення (перепустка) на право входу в приміщення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування. У разі порушення цього порядку акредитованим журналістом або технічним працівником ЗМІ їх акредитація може бути припинена за рішенням органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, при якому вони акредито­вані. Письмове повідомлення із зазначенням підстав припинення акре­дитації вручається журналісту чи технічному працівнику ЗМІ і таке ж повідомлення одночасно надсилається до ЗМІ, в якому вони працюють. Журналіст, технічний працівник, редакція засобу масової інформації, який вони представляють, можуть оскаржити це рішення органу дер­жавної влади чи органу місцевого самоврядування в судовому порядку. Окрім цього, взаємодія міліції та ЗМІ в сфері реалізації правоохоронної діяльності підтримується згідно пп. 8.5 - 8.7,8.16 Комплексної програми кадрової політики в органах внутрішніх справ та забезпечення законнос­ті і дисципліни на 2001-2005 роки. Відповідно до цієї програми, інформа­ційна взаємодія між ОВС та ЗМІ повинна включати:

- проведення регулярних робочих зустрічей членів колегій, керів­ників служб ГУМВС, УМВС, УМВСТ із редакційними колекти­вами ЗМІ, у тому числі відомчих видань, з питань висвітлення діяльності ОВС;

- залучення представників ЗМІ до участі у спеціальних рейдах та комплексних операціях, які проводяться ОВС та внутрішніми військами, з подальшим висвітленням цієї роботи;

- здійснення спільних з редакційними колективами акцій із вша­нування кращих працівників ОВС, пам’яті загиблих;

- організацію регулярного проведення брифінгів і прес-конферен­цій, круглих столів для журналістів з питань діяльності ОВС, журналістського бачення проблем зміцнення правопорядку і за­конності в державі за участю керівників органів і служб, кращих працівників міліції;

- проведення моніторингу публікацій (передач) у ЗМІ, в яких ві­дображається діяльність ОВС, здійснення активної інформацій­ної політики на державному та регіональному рівнях щодо підви­щення авторитету працівника ОВС та ін.

Численні дослідження науково-дослідної лабораторії соціальної та психологічної роботи в ОВС Національного університету внутрішніх справ виявили, що кримінальна тема користується стійким інтересом з боку ЗМІ України. Однак більшості журналістських публікацій ви­стачає глибини і всебічності при дослідженні надзвичайно актуальної проблеми злочинності і боротьби з нею. Результати соціологічних до­сліджень свідчать, що вітчизняна журналістика має кримінальну про- філізацію. Характерні для ЗМІ «закони жанру» нерідко висувають на передній план при відборі матеріалу його сенсаційність. Це приводить до певного зсуву ракурсу розглянутої журналістом події на «криваві розбірки», опис патології злочинця (сексуальний маніяк тощо), пере­більшування чи витонченої жорстокості скоєного злочину.

До числа факторів, що викликають стійкий, підвищений інтерес публі­каторів (що виражається у відносно великому обсязі публікацій, повторних звертаннях ЗМІ до тих самих подій, прагненні зафіксувати їх динаміку і т.ін.), відносяться суспільна значимість описуваної події, ступінь її сенса­ційності та скандальності, наявність у ній політичного і «навколополітич- ного» аспектів, а також участь у кримінальному процесі відомих «знакових» фігур політиків, бізнесменів, високопоставлених державних чиновників, представників богеми, шоу-бізнесу тощо. При цьому суспільна значимість і сенсаційність як ключові характеристики події часто настільки тісно пере­плетені між собою, що їх просто неможливо відокремити. У цілому ж жур­налістів, як правило, у першу чергу цікавить «читабельність» їх матеріалів, що сприяє в остаточному підсумку підвищенню популярності та тиражу ви­дання, росту популярності й авторитету автора. Це цілком зрозуміло, якщо стати на позицію самих журналістів і редакцій ЗМІ, але далеко не завжди виправдано з погляду суспільства, у якому функціонують ЗМІ.

Більшість публікацій однобічно описує прийоми і засоби вчинених злочинів і особистості злочинця. Крім розвитку нездорових тенденцій, таких, наприклад, як ефект імітації кримінальних елементів у молодіж­ному середовищі, суспільство виявляється позбавленим об’єктивної картини, що відображає не тільки злочин і його генезис, але також і всі наступні за злочином етапи правозастосовної діяльності.

Журналісти, не володіючи необхідним обсягом правових знань, у своїх виступах часом перекручено подають діяльність правоохоронних органів, хід і результати їх роботи, висловлюють юридично некомпе­тентні судження й оцінки, які неправильно орієнтують читачів, дефор­мують правосвідомість. Відомі випадки зловживання свободою слова, некоректні випади на адресу співробітників правоохоронних органів, применшення престижу правоохоронної системи.

Часто автори апелюють не до розуму, а до емоцій аудиторії. Украй рідко вони цитують відповідні правові норми і положення — підстави рішень, майже не наводять витяги з матеріалів кримінальних справ і особливо вироків, обмежуючись, як правило, лише повідомленням про призначене покарання.

З іншого боку, при розкритті теми засобами художньої публіцисти­ки передбачається досить широке використання метафор, історичних паралелей, асоціацій і гумору, що надзвичайно збагачує сферу бачення таких складних соціальних проблем, як розкриття злочину, його всебіч­не розслідування, винесення справедливого вироку і т.ін.

Хоч ЗМІ досить часто звертаються до кримінальної тематики, і зокре­ма, до висвітлення роботи правоохоронних органів, — докладних, серйозних матеріалів, значних як за обсягом, так і за глибиною постановки проблем, дуже мало. Наприклад, більшість публікацій про міліцію у пресі є малень­кими нотатками, як правило, до 10% площі газетної сторінки. Практично немає об’ємних і змістовних рубрик. Необхідно також зазначити відсутність розходжень між приватними і державними виданнями щодо надання інфор­мації про ОВС. Але слід відмітити, що у приватних виданнях, на відміну від державних, надається дещо більша значущість міліцейській тематиці.

У публікаціях різних видань позитивна оцінка міліції у цілому та окремих її працівників відрізняється меншою конкретністю й емоцій­ною насиченістю, ніж у публікаціях критичної спрямованості. Крім того, позитивна оцінка міліції, як правило, не пов’язується з будь-якими змі­нами в її кадрах, організації і законодавчій регламентації діяльності. У публікаціях з негативною оцінкою, навпаки, звертається увага на недолі­ки, які стосуються організації діяльності ОВС. Також слід зазначити, що переважна більшість публікацій негативного характеру містить загальну критику міліції, а не окремих її компонентів і осіб. Таким чином, крити­ка преси спрямована, насамперед, проти міліції в цілому, що, безумовно, підкріплює, а часом продукує її негативний імідж в очах населення.

Серед негативних особистих рис працівників міліції частіше за все згадуються: безкультурність, розв’язність, уседозволеність, недоброзич­ливість, пасивність, непрофесіоналізм, поганий зовнішній вигляд. Щодо позитивних якостей працівників ОВС, то в статтях відзначають опера­тивність, працездатність, професіоналізм.

У пресі частіше публікуються статті про вбивства і крадіжки. Відпо­відно громадська думка формується лише щодо працівників відповід­них служб, але поширюється на правоохоронні органи в цілому. У ЗМІ також зустрічаються публікації про ДАІ та відділи по боротьбі з органі­зованою злочинністю.

Найслабкіше в ЗМІ висвітлюється тема взаємодії працівників різ­них правоохоронних органів, у якій правозастосовна діяльність і люди, що її здійснюють, були б представлені як єдина система щодо охорони прав і законних інтересів громадян і соціальної справедливості.

Таким чином, міліція зображується ЗМІ іноді в дещо перекрученому вигляді — у результаті чого її імідж знижується. Причому наявна пози­тивна інформація не викликає довіри, сприймаючись як прикрашена.

Засоби масової інформації є різновидом документів, аналіз яких може надати інформацію про відношення громадськості до ОВС; осно­вні проблеми, які виникають у процесі взаємодії ОВС з населенням; іс­нуючі в свідомості населення та працівників міліції стереотипи один до одного; цінності та інтереси різних верств населення. Аналіз засобів ма­сової комунікації повинен постійно проводитись працівниками Центрів громадських зв’язків, управліннями та відділами по роботі з особовим складом, а саме працівниками служб соціальної, виховної роботи і пси­хологічного забезпечення, інспекторами у зв’язках з громадськістю.

Існує два основні типи аналізу документів: традиційний (якісний, змістовний) і формалізований (кількісний) аналіз. Традиційний перед­бачає аналіз окремих текстів як самостійних одиниць інформації і вклю­чає тлумачення тексту, його всебічну інтерпретацію шляхом з’ясовування основних думок і ідей, відтворення логічних зв’язків і протиріч між ними. Традиційний аналіз має на меті осягнути суть документа, оцінити його зміст відповідно до різних критеріїв (моральних, естетичних та ін.).

Традиційний аналіз буває зовнішнім і внутрішнім. Зовнішній при­пускає відновлення обставин створення документа в історичному і со­ціальному планах. Внутрішній являє собою аналіз змісту документа.

При вивченні стратегії висвітлення діяльності ОВС у ЗМІ змістов­ні одиниці можуть включати внутрішні і зовнішні стосовно ОВС події, осіб і авторів, які описують ці події, ставлення до подій у термінах: «за — проти», «вигідно — невигідно», «добре — погано», у чиїх це інтересах, наскільки доцільні дії, об’єкт спрямованої діяльності, спосіб досягнення мети, адресат діяльності і т.ін.