6.2.  Когнітивні засади синергетики

На думку В.І. Аршинова та В.Г. Буданова синергетика є суттєво міждисциплінарним постнекласичним напрямом досліджень і може бути послідовно обґрунтована лише у такому міждисциплінарному кон­тексті, який їй є споконвічно когерентний.

Природним є питання про обґрунтованість віднесення синергетики до постнекласичних наук. І тут ми стикаємося з головною проблемою, яка раніше методологічно не ставилася, а мала нехарактерний абрис. Отже раніше більшість соціальних систем аналізувалися з позиції сто­роннього спостерігача, тобто розроблялася певна бажана модель цієї системи, прогнозувалися можливі загрози та небезпеки, відповідно до яких розроблялися варіанти дії системи щодо протидії ним. Водночас такий підхід з часом продемонстрував свою невиправданість, а вірніше

сказати несистемність, через те, що сам спостерігач знаходиться поза системою, яка з моменту початкового її вимірювання до моменту пере­творення проходить багатоетапний шлях еволюції, чого не трапляється із самим суб’єктом спостереження. Відтак еволюції системи кореспон­дує повна когнітивна анемія суб’єкта управління. Саме цю проблему ми і пропонуємо вирішувати за допомогою методології синергетики. На нашу переконаність, синергетика, являючись за своєю постнекласичною наукою, може бути продуктивною на цьому напрямі.

Постнекласика, тому і постнекласика, що у її контексті у процес кому­нікації утягується тілесно усвідомлюючий себе і власне оточення синер­гетичний спостерігач, який володіє особливою історичною оптикою, що дозволяє включити у розгляд культурно-історичний вимір буття — акта спостереження, розміщуючи подію як триваючий нелокальний процес вже не у фізичному, але історичному, або через рефлексію над попереднім досвідом, у процесі герменевтичних змінюваних текстів природи2.

Синергетику справедливо пов’язують з іменами І. Пригожина та Г. Ха- кена. Водночас слід дещо уточнити і нагадати, що синергетика Г. Хакена є однією із удосконалених трактовок теорії лазеру, а теорія дисипативних структур — розділом нелінійної неврівноважної термодинаміки3.

Кажучи про спостерігача, так би мовити зовнішнього, ми спеціаль­но зробили наголос на нееквівалентності процесів еволюції системи і суб’єкта. Через це актуалізується проблема розгляду місця і ролі, і вза­галі онтології не лише системи, а й самого спостерігача. Цікавим є той момент, що спостерігач у синергетиці є особою невіддільною від того процесу, за яким він спостерігає. Це питання є актуальним через необхід­ність формування системи управління, а більш конкретно — розроблен­ня системи критеріїв для відбору, а також параметрів дії суб’єкта управ­ління даною системою. Синергетика дає відповідь на це питання вису­ваючи до спостерігача вже не лише «зовнішнього», а й «внутрішнього» цілий ряд вимог. Дещо уточнимо, про що йдеться. Суб’єкт управління системою у даному контексті розглядається на мікрорівні, тобто йдеть­ся про конкретну особистість, саме особистість, а не просто людину, яка має управляти нею. Отже основні характеристики, відповідно до вимог

2 Аршинов В.И., Буданов В.Г. Когнитивные основания синергетики // Синергетическая парадигма. Нелинейное мышление в науке и искусстве. — М.: Прогресс-Традиция, 2002.

- С. 69.

3 Аршинов В.И., Буданов В.Г. Когнитивные основания синергетики // Синергетическая парадигма. Нелинейное мышление в науке и искусстве. — М.: Прогресс-Традиция, 2002.

- С. 69.

синергетики щодо «внутрішнього» суб’єкта спостереження, мають бути орієнтовані на такі аспекти, як відкритість, креативність, схильність до комунікації і досягнення інтерсуб’єктної згоди.

У зв’язку з цим постають питання щодо форм, засобів і способів самотрансценденції, оскільки остання разом із самоактуалізацією і са­моорганізацією суб’єктів пізнання буття у синергетичному контексті внутрішньо пов’язані між собою4. Саме ці різниці самотрансценденції власно і маються на увазі, коли йдеться про просторовий вимір синер­гетики. На думку В.І. Аришнова та В.Г. Буданова йдеться про «тополо­гію шляхів (само) трансценденції синергетики, серед яких, при усьому її плюралізмі, не всі є еквівалентними між собою»5. У даному контексті у поняття трансценденції автори вкладають такий же зміст, як і свого часу Попер, який розумів її як вихід за рамки, межі уявлень, які диктуються домінуючими у конкретній науковій програмі мовою. На нашу думку самотрансценденцію можна розуміти як делокалізацію сучасної науко­вої парадигми, що є наслідком отрефлектованого буття. При чому відбу­вається не стільки процес відторгнення старого заради нового, скільки формування нового із старого. Відбувається, перефразуючи Е. Фрома, втеча до нового. І нове це будується не стільки крізь призму критики старого, скільки через сприйняття нової наукової реальності із собою. Як зауважує у цьому плані Маслоу, який аналізує більш, ніж три десятка значень трансценденції, слід окремо виділяти трансценденцію особли­вого роду — трансценденцію як інтроекцію людиною найвищих ціннос­тей та ідентифікацію з ними, підкорення власних бажань і вчинків саме цим вищим цінностям6.

Цікавою є висунута В.І. Аршиновим та В.Г. Будановим гіпотеза, відпо­відно до якої метафізичним ядром програми І. Пригожина є ідея перевід- криття Всесвіту, ідея повернення Світу у природознавство, колись втра­чене ним на шляху до «об’єктивного пізнання істини...»можна сказати, що в основі програми І. Пригожина лежить (само) трансценденція Часу.

У становленні синергетики важливу роль відіграли не лише вчення вищезазначених, а й цілої низки інших дослідників, чільне місце серед яких посідає Бергсон. Саме його позиція щодо нейтралізації домінуван­ня фізики як всеохоплюючої когнітивної науки відіграла суттєву роль при становленні синергетики саме в якості міждисциплінарної науки.

4 Там же — С. 72.

5 Там же — С. 72.

6 Там же — С. 72.

Синергетика в образі лазера природно осмислюється в дусі інстру­менталізму і неопрагматизму, включаючи міждисциплінарний конструк­тивізм концепції автопоезісу Варели і Матурани... Синергетика стає та­кож критичною щодо класичних і навіть некласичних дисциплінарних меж. Постнекласичний інструменталізм синергетики є міждисциплі­нарним за своїми інтенціями, а тому з необхідністю є комунікативним, конвенціональним та відкритим для діалогу, який потребує структурної стиковки, структурного сполучення як своєї передумови7.

Для синергетичного мислення такі характеристики, як циркуляр- ність, самореферентність, автопоетичність, комунікативність, діалогіч­ність. Методологія міждисциплінарних досліджень — горизонтальний трансдисциплінарний зв’язок реальності, асоціативний з метафоричними переносами, почасти символьним мотивом, який несе колосальний ев­ристичний заряд, на відміну від вертикального причинно-наслідкового зв’язку дисциплінарної методології. У свою черіу дисциплінарний підхід вирішує конкретну задачу, яка виникає в історичному контексті розвитку предмету, обираючи методи вже з існуючого та ієрархізованого інстру­ментарію. Міждисциплінарний підхід є протилежний йому, і за його до­помогою під універсальний метод підшукуються завдання, які ефективно вирішуються ним у найрізноманітніших областях людської діяльності8.

Сам принцип застосування знань, отриманих в одній науці до іншої не є новим. У свій час принцип додатковості квантової механіки Н. Бора було перенесено на сферу творчості, психіки, мови; геліотараксія А. Чи- жевського — пошук різних Космо-Земних кореляцій у самих різних про­явах життя на планеті; теорія катастроф Р. Тома знайшла широке засто­сування у гуманітарних науках9.

На думку В.І. Аршинова та В.Г. Буданова сам рух синергетиків із не­минучістю є стратифікований за ступенем формалізованості і предметної мови, метафоричний і поліфонічний, але має відносно жорсткий каркас ме­тодологічних принципів. Він потребує систематичної реставрації і обнов­лення, що і мають взяти на себе періодичні міждисциплінарні форуми10.

''Аршинов В.И., Буданов В.Г. Когнитивные основания синергетики // Синергетическая парадигма. Нелинейное мышление в науке и искусстве. — М.: Прогресс-Традиция, 2002.

- С. 75.

8 Там же — С. 75.

3 Там же — С. 76.

10 Аршинов В.И., Буданов В.Г. Когнитивные основания синергетики // Синергетическая парадигма. Нелинейное мышление в науке и искусстве. — М.: Прогресс-Традиция, 2002.

- С. 77.

Синергетика пов’язана з іменами наших сучасників: І. Пригожина, Г. Хакена, С. Курдюмова, Р. Тома, Ю. Климонтовича, Б. Мандельброта, Д. Чернавського. Хоча вона виникла як теорія кооперативних явищ у задачах лазерної тематики, але поступово набула все більш загально­го статусу теорії, яка описує незамкнені, нелінійні, нестійкі ієрархічні системи. На думку В.І. Аршинова та В.Г. Буданова апологія синергетики може бути виправданою лише після введення до розгляду проблемати­ки спостерігача, людиномірних систем, самореферентних систем, тим самим розширюючи методологію синергетики на сфері цілісної культу­ри. Синергетика — це наука пор буття, що стає, про сам процес станов­лення, його механізми і уявлення про них. І справедливою є теза даних авторів про те, що «важливо позбуватися іншої крайності — не профану­вати її методи, не захоплюватися модною синергетичною фразеологією, мимохідь сплітаючи метафори; але залишаючись на позиціях конкрет­ної науки, використовувати її потенціал як технологію універсалій, яка реалізується у практичній діяльності11.

Синергетика, хоча і є міждисциплінарною, все ж таки становить со­бою окремий напрям в науці, тому грунтується на певних принципах. Синтезуючи наробки з цих питань відомих дослідників синергетики, можна виділити наступні з них: гомеостатичність, ієрархічність, нелі- нійність, нестійкість, незамкненість, динамічна ієрархічність, можли­вість бути спостережною12.

Сам синергетичний контекст, у принципі, передбачає множину і не­однозначність шляхів перевідкриття простору і часу. У цьому полягає одна з особливостей синергетичного дискурсу як дискурсу науки епохи постмодерну чи постнекласичної науки13.

Математика у сучасному її розумінні є лише репрезентацією нашого специфічного ставлення до світу у контексті діалогу з ним, який зада­ється способом, яким ми ставимо запитання14.

Головний передвісник будь-якої катастрофи — уповільнення харак­терних ритмів системи. Важливим у контексті аналізу синергетики як

11 Там же — С. 78.

12 Там же — С. 78.

13 Аршинов ВИ., Буданов В.Г. Когнитивные основания синергетики // Синергетическая парадигма. Нелинейное мышление в науке и искусстве. — М.: Прогресс-Традиция, 2002. -С. 81.

14 Аршинов В.И., Буданов В.Г. Когнитивные основания синергетики // Синергетическая парадигма. Нелинейное мышление в науке и искусстве. — М.: Прогресс-Традиция, 2002. -С. 81.

міждисциплінарної науки є усвідомлення одного з аспектів самої між* дисциплінарності — єдності генезису формальних і природних мов15.

Генезу сучасної методології синергетики слід вести від Анрі Пуанка­ре. З його ім'ям пов’язані результати, які лежать в основі сучасної теорії динамічного хаосу і теорії біфуркацій. Саме від нього можна простежити дві лінії — погляд на становлення зсередини, коли спостерігач є включе­ним до системи і його спостереження за нестабільною системою, діалог з нею вносять неконтрольовані збурювання, що особливо яскраво про­демонструвала квантова теорія, і погляд ззовні — коли система є струк­турно стійкою і впливом спостерігача на системи можна зневажати16.

Слід зазначити, що на певному етапі розвитку дерева біфуркацій або при виникненні дивного атрактору наступає стадія динамічного хаосу, яка несе у собі як багатство можливих структур, так і немож­ливість їх осягнення. Сам процес переходу від хаосу до порядку на­родження параметрів порядку, вибір серед альтернатив і потенцій і є моментом істини17.

Класичний метаспостерігач є ідеалізацією, через те, що він є вирва­ним з культурно-історичного контексту, хоч і є дитям власного часу, із власного науковою парадигмою, але слід збільшити масштаб часу хоча б до подійного рівня побудови конкретних моделей, не кажучи вже про епохи зміни наукових парадигм, як він сам попадає в умови включеності у систему, у процес конструювання її майбутнього і нового епістемоло- гічного простору18.

Синергетика вбачає своєю метою не просто констатацію різності форм організації епістемологічних просторів класики, некласики і по- стнекласики — вона вбачає своїм завданням приведення їх у тополо­гічну відповідність одна до одної у контексті усього людського досвіду у всьому розмаїтті внутрішніх і зовнішніх форм його уявлення у мові, символах, вербальних і невербальних комунікаціях19.

Епістемологічний простір, в якому знаходить себе наш суб’єкт, вба­чається як простір можливих шляхів, набуття нових змістів, винаходів і

15 Там же — С. 84.

16 Там же — С. 86.

17 Там же — С. 88.

18 Аршинов В.И., Буданов В.Г. Когнитивные основания синергетики // Синергетическая парадигма. Нелинейное мышление в науке и искусстве. — М.: Прогресс-Традиция, 2002. - С. 88.

19 Там же — С. 95.

діалогів. Це також і простір культури психосоматичного самозцілення, набуття нового почуття свободи, звільнення20.

Як ми вже зазначали вище у розумінні Хакена синергетика є продо­вженням теорії лазеру. Отже, не дивною є цікавість щодо змісту цієї тео­рії, її принципів та основних постулатів, що допоможе прояснити корін­ня щодо генези нового міждисциплінарного напряму нашого століття.

Лазерна парадигма сприймається деякими дослідниками як певне проблемне поле, яке виникає у контексті осмислення лазеру в якості ін­струмента пізнання, уявлення та ініціювання процесів самоорганізації в різних за своїм субстратом середовищах, але у подібних щодо поведін­ки у передбіфуркаційній фазі (період). Чому ж лазер? Відповідь на це лежить у площині розгляду змісту самого явища. Лазер можна розгля­дати як перехрестя між класичною і квантовою фізикою, між рівноваж­ними і неврівноваженими феноменами, між регулярною і хаотичною динамікою. Це також і система, яка розуміється як на мікроскопічному квантово-механічному рівні, так і на макроскопічному класичному. Це стійка основа для вивчення загальних концепцій неврівноваженої фізи­ки. Сама ж парадигма у даному контексті розуміється як комунікативне середовище, в яке занурено наукове співтовариство21.

Лазерна парадигма в якості такої, що породжує синергетичну онто­логію і претендує на відновлення комунікативної зв’язаності парадигм- просторів минулого, комунікативного досвіду пізнання, сприяє більш чіткому розумінню непорівнянних парадигм. Лазерна парадигма ство­рює якісно нове активне середовище комунікації, яка вбудовується у певний узагальнений надпростір і гіперпростір22.

У синергетичному світі не існує незмінного спостерігача: спосте­рігач стає, виникає у складно організованому потоці актів комунікації, комунікативних подій. Ніякого об’єкта пізнання не існує. Знати — озна­чає вміти вести себе адекватним чином у ситуаціях, пов’язаних з індиві­дуальними актами чи кооперативними взаємодіями. Отже лазер — сво­єрідний комунікативний пізнавальний засіб. Епістемологічний лазер висвітлює своїм високовпорядкованим, когерентним світлом не все на­вколо, а селективно виділяє деяку кооперативно взаємодіюча область із складною «топологією вирізання і склеювання», яка іменується ре­

20 Там же — С. 96.

21 Там же — С. 97.

22 Там же - С. 98.

альністю і описується за допомогою відповідної мови таким чином, щоб опис міг бути відтворений і стійко комунікований іншому23.

Буде несправедливим, якщо ми на скажемо про голографічну па­радигму, як існує поряд з парадигмою лазеру. Суть її полягає у тому, що за наявності частини може бути добудоване динамічне ціле. Отже можна прийти до образу світу, який має власну голографічну пам’ять, світу, який самоорганізується у вигляді свого роду суперголограми , ін­формацію з якої ми можемо пізнати лише за допомогою джерела коге­рентного лазерного світла, посівши при цьому сполучену з оригіналом пізнавальну позицію «спостерігача-учасника» з тим, щоб можна було побачити «фантомний образ-зображення», який практично важко від­різнити у межах деякого конусу перспектив самого оригіналу. Саме така автопоетична онтологія Всесвіту, включаючи нас самих, з нашою ког- нітивною комунікативною діяльністю «зсередини її», у принципі, може бути виведена із відповідним чином інтерпретованих тверджень, що «лазер — маяк синергетики» і що «світ — це не лазер2,1.

Ми не будемо казати що синергетика, яка почасти увібрала в себе деякі елементи лазерно-голографічної парадигми, є єдино можливим науковим напрямом, завдячуючи якому можна побудувати, наприклад, ефективно діючу систему національної безпеки. Таких напрямів може бути багато, водночас наше бачення даної проблеми дозволяє схили­ти шальки терезів на бік синергетики і аргументація, яку ми наводимо яскраво свідчить про її евристичні можливості і когнітивний потенціал щодо розв’язання поставленого завдання.

Для синергетики система органів внутрішніх справ в світі лазе­ру — це також і система ОВС як цілісна динамічна система у передбі- фуркаційний, біфуркаційний і постбіфуркаційний періоди, в яких вона перетерпає широкий спектр якісних трансформацій, фазових переходів, сполучених із самоорганізацією структурних елементів системи, які є проявом дії дивного атрактору і уособлюють собою нові параметри по­рядку, внаслідок чого виникають нові структурні підрозділи, а також системи їх репрезентації.

Синергетика з її «лазерно-голографічною парадигмою» уможлив­лює спостерігати і пізнавати те, що неможливо спостерігати і пізнава­ти з позицій усіх підходів до ОВС, як системи, яка має функціонувати у межах завданих заздалегідь параметрів, переважно у стані рівноваги,

23 Там же — С. 99.

24 Там же — С. 101.

гомеостазу. Більше того головна функція такої системи як раз і поля­гає у тому, щоб зберігати і підтримувати цей гомеостаз. У своїй книзі Хакен переконливо продемонстрував ефективність лазерної моделі са­моорганізації — відбір нестабільних мод, виникнення одного або декіль­кох параметрів порядку, які підкоряють собі інші моди за принципом самовідбору і кругової причинності — для пояснення процесів навчан­ня, розпізнавання образів, прийняття рішень, процесів досягнення кон­структивної згоди у людських суспільствах... у процесах самоорганізації відбувається якісне стискання інформації як результат природного від­бору, який швидко протікає і через це часто вислизує від процесу спо­стереження, продуктом якого і є параметр порядку, за яким проводиться спостереження25.

Кажучи про парадигму синергетики, ми не можемо не сказати і про той факт, що сама парадигма має ґрунтуватися на синергетичних принци­пах, а отже піддаватися самоорганізації. Тому сміливо можна казати про декілька рівнів парадигми синергетики: макропарадигму, мезопара- дигму і мікропарадигму. Мезопарадигма синергетики — синтетичний підхід, коли система частину часу розвивається майже передбачувано, а у періоди становлення буде потрібного її генетична програма-пам’ять, внутрішній простір, який може сам змінитися, після чого розвиток зно­ву відбувається за диференціальними законами. Саме цей, синтетичний підхід у рамках мезопарадигми синергетики дозволяє анімувати її добре відому модель для гуманітарних додатків і висунути принципово інший клас ефективних комунікаційних моделей26.