4.4.  Перспективи системного підходу

Як висновок, можна зазначити, що на перших порах системний під­хід претендував на статус якщо і не наукової дисципліни, то в усякому разі змістовного наукового напряму, що має справу з різними сферами реальності. Це особливо стосувалося універсальних концепцій на кшталт тектології або загальної теорії систем Л. фон Берталанфі. Багатьом тоді здавалося, що досить лише побудувати адекватну мову і апарат подібної науки, і вона стане реальним фактом, який породить ланцюгову реакцію перебудови всієї системи існуючого наукового знання. Цим оптимістич­

ним прогнозам, однак, не судилося збутися. Хоча досліджень у області загальної теорії систем зовсім не стало менше, але їх характер істотно змінився: більшість сучасних концепцій загальної теорії систем фак­тично є більш-менш спеціалізованими формальними побудовами. Оче­видне зниження первинного рівня претензій дає підставу погодитися з В.Н. Садовським, який у ряді своїх робіт розвиває ідею побудови загаль­ної теорії систем як метатеорії. Ця ідея містить в собі набагато точнішу постановку питання про статус загальної теорії систем — тлумачена як метатеорія, вона, по суті, претендує лише на методологічне узагальнення конкретних системних концепцій. Правда, не можна не звернути увагу на те, що тут ми поки маємо справу знову-таки лише із проектом деякої майбутньої концепції, а не з нею самою безпосередньо, не говорячи вже про згадувані раніше досить глибокі відмінності між загальною теорією систем і системним підходом.

Таким чином, реальний розвиток системного підходу не призвів до його концептуалізації і конституювання у вигляді жорстко окресленого наукового напряму, із строго певною системою понять, процедур і мето­дів дослідження. На відміну від кібернетики системний підхід не поро­див поки і якогось сімейства особливих наукових дисциплін. Системні ідеї, з одного боку, знайшли і продовжують знаходити собі притулок у вже існуючих дисциплінах, як традиційних, так і нових; з іншого боку, на їх основі виникли різного роду практичні доктрини, з яких найприкмет- нішою є, мабуть, методологія системного аналізу, що поєднує в собі риси сучасної науки і практики, точного розрахунку та інтуїції. Інакше кажу­чи, системний підхід відіграє серйозну методологічну роль у пізнанні, але форми реалізації цієї ролі не такі, як у випадку з кібернетикою.

Конкретно-наукова методологія, принципи якої застосовні в рамках не однієї, а принаймні декількох дисциплін, може виступати в двох різ­новидах. У першому випадку така методологія не лише формулює певні ідеї або принципи методологічного порядку, але і дає достатньо розгор­нений апарат дослідження; у другому випадку такий апарат відсутній, принаймні в жорстко фіксованому вигляді. Неважко побачити, що ці два типу випадків якраз і втілюють відповідно теоретичну кібернетику і системний підхід.

Звичайно, наявність дослідницького апарату робить методологічні функції відповідної концепції або напряму визначенішими і внутрішньо розчленованими. Для застосування такої методології у принципі досить побудувати інтерпретацію досліджуваної реальності в системі понять да­

ної методологічної концепції, після чого відкривається шлях до викорис­тання вже наявного арсеналу формальних засобів і до побудови теоре­тичних моделей об’єкта. Саме ця простота, що здається, і створила у свій час кібернетичний бум: адже в поняттях управління, інформації і зворот­ного зв’язку можна описувати практично безмежну безліч процесів.

Проте простота ця і справді з’явилася такою, що здається. Проблема полягає в тому, що саме по собі отримання інтерпретації далеко ще не дає дійсного предмету дослідження. Будь-яка інтерпретація, як відомо, не­обхідно пов’язана з накладенням цілком певних обмежень на реальність, що інтерпретується. Зрозуміло, що чим більшою є спільність системи понять, в якій проводиться інтерпретація, тим більш істотними і силь­ними виявляються обмеження, що накладаються при цьому. У значному числі випадків останні настільки принципові, що позбавляють інтерпре­тацію конструктивної сили і тому не дозволяють побудувати предмету дослідження, що містить якусь сукупність реальних проблем або хоч би одну дійсну проблему. Простіше кажучи, в подібних випадках ми маємо справу з цілком беззмістовними побудовами, які зобов’язані своїм роз­повсюдженням лише некритичному пієтету перед модними термінами і формальними конструкціями.

Відсутність у системному підході однозначно фіксованого нор­мального апарату дослідження робить його методологічні функції дещо менше окресленими, хоча, звичайно, не менш значними. Ця відома не­чіткість похідна від характеру системного підходу і його початкових установок. Як добре відомо, кібернетика теж оперує поняттям системи і рядом інших понять, які вважаються специфічними для системного під­ходу. Проте у кібернетики, при всіх величезних відмінностях в конкрет­них типах систем, якими вона займається, головним предметом систем­ного розгляду вважаються зв’язки і процеси управління.

Системний же підхід претендує на універсальність особливого роду. Для нього системність об’єкта вивчення, по суті, тотожна його ціліснос­ті, незалежно від того, що поняття цілісності почасти піддають серйоз­ній науковій критиці в системній літературі за його недостатню опера- ціональність

Втім, насправді методологічна цінність системного підходу напряму полягає, перш за все, в тому, що він містить і в розгорненій формі виражає вимогу нового, порівняно з попередніми, підходом до об’єкта вивчення. І І,ей момент важливо підкреслити ще раз: системний підхід сам по собі як такий не дає рішення проблеми безпосередньо, він є знаряддям нової по­

становки проблем. Таким є принциповий методологічний бік цієї справи. Звідси, звичайно, не витікає, що системним методам дослідження немає місця на інших стадіях наукової діяльності, що слідують за постановкою проблеми. Змістовні принципи системного підходу, і особливо створю­вані на їх основі формальні засоби, можуть відігравати і нерідко дійсно відіграють серйозну роль як при постановці, так і при розробці проблем у спеціальних науках. Більш того, практика показує, що нерідко навіть стара проблема, що здавалася тупиковою, може одержати рішення, якщо вона піддається системному розгляду, тобто новими виступають не стіль­ки методи, скільки сама методологія постановки проблеми.