4.2.  Методологічна будова системного підходу

Основні методологічні особливості системних досліджень характе­ризують наступним чином.

По-перше, для цих досліджень характерний особливий тип дійснос­ті, що вивчається, — вона є, як правило, багатоплощинною. Насправді, щоб побудувати системну теорію, необхідно одночасно розв’язати цілу низку різних завдань, віднесених нерідко до вельми віддалених одна від одної наукових дисциплін. Згідно з цим, різнотипними виявляються і всі інші компоненти предмету системного дослідження. Проте всі пло­щини такого роду повинні бути пов’язані в деякий цілісний пізнаваль­ний організм. Як здійснити таку ув’язку — на це питання в загальному вигляді має відповісти методологія.

По-друге, можливість і необхідність використання методів і засо­бів різних наук в одному системному дослідженні висуває специфічну проблему наочної віднесеності — виявлення того, наскільки адекватна та або інша група засобів даному предмету дослідження. Наприклад, апарат математики може бути в даний час прикладений практично в будь-якій науковій сфері. Проте, реалізовуючи цю можливість, далеко не завжди враховують, наскільки результат, одержаний від такого додат­ку, сприяє дійсному розгортанню предмету дослідження і відповідає ви­могам до продукту дослідження. Ця ж проблема виникає стосовно будь- якого проміжного результату, що отримується в дослідженні. Іншими словами, наочна віднесеність є одним з основних критеріїв для оцінки проміжних результатів системного дослідження.

По-третє, високий ступінь абстрактності системних досліджень створює для кожного з таких досліджень практично неосяжне поле можливостей вибору (побудови) емпіричного матеріалу. Це добре ви­дно, наприклад, в дослідженні систем, що самоорганізуються. З одного боку, широта емпіричної області дозволяє швидко одержувати теоре­тичні висновки. Але, з іншого боку, вона ж виступає як перешкода, коли необхідно здійснити перехід від абстрактних теоретичних схем до отри­мання заданих предметом результатів. Звідси необхідність спеціального аналізу законів побудови емпіричної області в системному досліджен­ні, внутрішньої будови цієї області залежно від специфіки предмету і співвідношення різних по своєму типу і будові емпіричних областей, що об’єднуються одним дослідженням.

Докладного методологічного аналізу, природно, вимагають і окремі компоненти предмету системного дослідження. Ми зупинимося на двох з них — завданні і продукті.

З реальної практики системних досліджень можна вивести два осно­вних типу завдань, які в них розв’язуються і які визначають типи відпо­відних пізнавальних ситуацій:

1) побудова теорії «системного об’єкта», коли на першому плані стоїть зазвичай завдання синтезу різних систем знання (які ще пови­нні бути значною мірою побудовані), тобто завдання багатопредмет­ного дослідження, яке врешті решт має дати деяку єдину теоретичну схему, що «знімає» ці приватні (щодо глобального завдання) предмети і їх результати;

2) конструювання штучних складних систем, що володіють власним темпорозвитком і параметрами опису, тобто здатних до іманентного функціонування, зокрема до самостійної зміни і перерозподілу функцій (останнє особливо характерно для конструювання систем, що самоор­ганізуються). Якщо за першого випадку треба «виявити» принцип дії, притаманний досліджуваній системі, то за другого — цей принцип по­винен бути створений. У пошуках його аналогів почасти звертаються до природних систем, що стимулює постановку і рішення задач першого роду (саме так виникла біоніка).

Для завдань другого роду характерною є також побудова (проек­тування) науково-дослідної і конструкторської діяльності, що включа­ється до єдиної схеми з сконструйованим пристроєм. Це особливе за­вдання виникло з суто економічних міркувань (економія коштів і часу), але значення її набагато ширше. Побудувати сучасну технічну систему (систему управління) неможливо без одночасної побудови діяльності по її побудові. Подібне проектування є необхідним і при рішенні задач першого роду. Ефективне ж проектування діяльності — завдання, без­перечно, виключно методологічне.

Методологічні дослідження не можуть претендувати на побудову системно-структурних теорій, якщо вони не можуть дати спеціально- наукових методів системного дослідження. Специфічним продуктом методологічного аналізу повинні бути:

а) «чисті» методи і засоби системного дослідження, тобто такі методи і засоби, які відносяться не до дослідження окремих, приватних систем і структура такого роду методи теж повинні вироблятися), а до будь-яких подібних досліджень або, принаймні, до достатньо широких їх класів;

б) класифікація спеціальних наукових методів системного дослі­дження по різних підставах;

в) опис систем і структур «в загальному вигляді», тобто побудо­ва розчленованого уявлення про системні дослідження як особливому процесі наукового дослідження;

г) визначення загальних законів і методів переходів від одного пред­мету вивчення до іншого в системному дослідженні, враховуючи, що таке дослідження, як правило, є багатопредметним;

д) проведення аналізу системних досліджень як аналізу науково-до­слідної діяльності із специфічними для неї законами організації;

е) вироблення засобів аналізу і організації системних досліджень, тобто розробка на змістовній основі тих проблем організації системного дослідження і управління їм, які в даний час розробляються системотех­нікою і пов’язаними з нею дисциплінами.

Навряд чи цей перелік можна вважати вичерпним, але все таки він дозволяє поставити загальне завдання і, зокрема, сформулювати два принципові моменти: по-перше, такі результати вкрай необхідні для успішного розвитку системних досліджень; по-друге, вони не можуть бути одержані ні в якому спеціальному науковому аналізі; вони — про­дукт методологічного дослідження.