4.1.  Підвалини формування системного підходу

Ще на початку XX ст. увагу вченого-біолога, хіміка, психолога і т.д. було цілком приковано до об’єкта дослідження. Стосовно принципів і структури самого дослідження, то звичайно їх в явному або неявному вигляді і визначав сам дослідник, поєднуючи в одній особі і теоретика, і методолога, і розробника. У другій половині XX ст. таке поєднання все частіше виявляється не тільки скрутним, але і практично неможливим. Проблеми методології наукового дослідження настійно вимагають спе­ціального вивчення, і на цій основі логіка і методологія науки все більш перетворюються на самостійну наукову дисципліну.

Одним з важливих завдань цієї дисципліни якраз і є вироблення за­собів співвідносної оцінки ефективності різних підходів до досліджен­ня, а також аналіз логічної структури і умов застосовності кожного з них. Серед інших науково-дослідних підходів логіко-методологічному аналізу слід піддати і системний підхід, що широко розповсюджується в науці і техніці з другої половини XX ст.

До теперішнього часу досить обширна література, присвячена тим або іншим аспектам системного підходу, виявляє не стільки єдність ду­мок, скільки значні розбіжності принципових точок зору на сутність цього підходу і способи його реалізації. Проте про системний підхід ціл­ком можна і навіть потрібно говорити як про єдиний напрям в розви­тку сучасного наукового пізнання. Головна підстава для цього полягає в тому, що всі дослідження, що проводяться в рамках цього підходу, так чи інакше спрямовані на вивчення специфічних характеристик складно- організованих об’єктів — систем.

Однією з перших наук, в якій об’єкти дослідження почали розгля­датися як системи, з’явилася біологія. Головний предмет системних досліджень в біології складає різноманіття зв’язків в живій природі, їх різноякісність і супідрядність. При цьому на кожному рівні біологічної організації виділяються свої особливі ведучі зв’язку. Саме на шляхах поглиблення уявлень про систему зв’язків відшукується в даний час розв’язання проблеми ієрархічної будови (супідрядність рівнів) жи­вої природи, а також пов’язаної з цим проблеми управління. Уявлення про біологічні об’єкти як про системи дозволяє разом з тим по-новому підійти і до деяких проблем, що одвічно поставали в біології. Одним з прикладів може слугувати розвиток деяких аспектів проблеми вза­ємовідношення організму і середовища. Як відомо, У. Росс Ешбі зробив важливий крок вперед в трактуванні цієї проблеми, акцентуючи увагу на ідеї гомеостазису. Тим самим у центр дослідження було поставлено динамічний аспект взаємодії організму з середовищем; це істотно по­глибило колишні уявлення, що ґрунтувалися, як правило, на тезі про просту рівновагу. Важливо підкреслити, що саме поняття гомеостазису виросло з розуміння організму як системи.

Системні ідеї порівняно давно одержали вираз і в деяких психологічних концепціях. Принципи системного підходу знайшли втілення в культурно- історичній концепції психіки Л.С. Виготського, в «генетичній епістемоло­гії» Ж. Піаже, в «фізіології активності» H.A. Бернштейна, а також в роботах

С.Л. Рубінштейна, А.Н. Леонтьева і інших радянських психологів.

Системна спрямованість досліджень пробиває собі дорогу і у ряді інших областей сучасної науки. Серед них, перш за все, слід назвати кі­бернетику, основні положення якої були викладені нами у третьому пи­танні. Вирішувані кібернетикою задачі з інформаційного моделювання функцій живих організмів, дослідження з біоніки, розвиток теорії сис­тем, що самоорганізуються, додатки кібернетики до соціальних дослі­джень і т.д. — для всіх цих напрямів дослідження характерні постановка і рішення системних задач. Принципи системно-структурного аналізу все ширше проникають до наук про суспільство, науки про Землю, в мо­вознавство тощо.

Крім науки, не менш важливою сферою впровадження в суспільну свідомість ідей системного підходу є сучасна техніка. Науково-технічна революція, що почалася в останні десятиліття, вже зараз істотно зміни­ла початкові принципи конструювання сучасних технічних споруд. Для цих споруд характерні:

1) великі масштаби — по числу частин, за об’ємом виконуваних функцій, за абсолютною вартістю тощо;

2) наявність певної цілісності, функціональної єдності (загальної мети, загального призначення і т.д.), що призводить до складної ієрархічної будови системи;

3) складність (поліфункціональність) поведінки;

4) високий ступінь автоматизації, що означає, зокрема, підвищення ступеня самостійності системи в її поведінці;

5) нерегулярне надходження зовнішніх дій, що статистично розпо­діляється в часі;

6) наявність у цілому ряді випадків змагального моменту, тобто та­кого функціонування технічної системи, при якому необхідно враховувати конкуренцію окремих частин створюваної споруди.

Такі споруди одержали назву великих систем; прикладами їх є сис­теми управління вуличним рухом в містах, залізничними, авіаційними, космічними сполученнями, автоматичні системи обробки наукової і ін­шої інформації, системи управління ППО і т.д.

Розробка і конструювання таких систем внесли зміни в загальні ме­тоди технічного мислення: системний підхід став розглядатися як най­важливіший, навіть визначальний компонент сучасної техніки. Єдність технічної системи, підпорядкування виробу системі, стратегія поведін­ки системи, системність в проектуванні системи і т.д. — такі початкові установки цих нових методів технічного мислення. їх народження, при­родно, пов’язане з аналогічними рухами в різних технічних науках.

При методологічному аналізі проблем сучасної науки почасти (явно або неявно) проводиться думка про те, що розвиток пізнання пов’язаний із зростанням складності принципових підходів до дослідження і мето­дів наукового пізнання. Конкретні обґрунтування цього погляду вельми різноманітні, але з відомим огрубленням їх можна звести в одну достат­ньо загальну схему. Згідно з цією схемою ієрархія ускладнення способів дослідження виглядає приблизно таким чином.

Простою формою наукового опису і відповідно початковим рівнем дослідження будь-якого об’єкта є заснований на емпіричних спостере­женнях опис властивостей, ознак і відносин досліджуваного об’єкта. Цей рівень аналізу можна назвати параметричним описом.

Коли виявлені параметри об’єкта пізнання, переходять до визначен­ня поелементного складу, будови досліджуваного об’єкта. Основне за­вдання полягає тут в тому, щоб визначити взаємозв’язки властивостей, ознак і відносин, виявлених на першому етапі (рівні) дослідження. Цю стадію можна назвати морфологічним (субстратним) описом об’єкта.

Подальше ускладнення пізнання пов’язане з переходом до функці­онального опису, який, в свою чергу, може виходити з функціональних залежностей між параметрами (функціонально-параметричний опис), між «частинами» як елементами об’єкта (функціонально-морфологіч­ний опис) або між параметрами і будовою об’єкта. Методологічна спе­цифіка функціонального підходу полягає в тому, що функція елементу або частини» (підсистеми) об’єкта задається на основі принципу вклю­чення», тобто виводиться з характеристик і потреб ширшого цілого.

У ряді сучасних робіт розглядається дослідження поведінки об’єкта, тобто виявлення цілісної картини «життя» об’єкта і механізмів, що за­безпечують зміну напрямів і режимів його роботи.

Така схема дійсно виражає поступове ускладнення способів підходу до об’єкта дослідження, оскільки кожен подальший спосіб включає всі попередні і, крім того, вирішує деякі нові задачі. В рамках цієї послідов­ності системний підхід зв’язується або з функціональним описом, або з описом поведінки, або, нарешті, розглядається як новий, ще складні­ший, «комбінований» спосіб дослідження.

Слід, проте, відзначити, що функціоналізм є лише однією з необхід­них умов системного підходу, притому умова, обмежена по сфері свого застосування. Поки ми маємо справу з системою, внутрішня ієрархія якої більш менш зрозуміла, і розглядаємо будь-який з рівнів цієї ієрар­хії, функціональний опис виявляється дуже могутнім засобом аналізу. Але справа міняється в двох випадках: 1) коли від опису ієрархії рів­нів переходять до аналізу взаємозв’язку «шарів» (сфер) системи (на­приклад, супідрядність сфери внутрішніх справ, зовнішньої політики, права, моральності і т.д.); 2) коли описують гранично широку (для да­них умов) систему, наприклад органи внутрішніх справ у цілому. У цих випадках функціональний опис або втрачає сенс, або стає тривіальним, не виражаючи специфіки відповідної системи. Дослідження поведінки також пов’язане з достатньо певними обмеженнями і зовсім не охоплює всіх аспектів системного підходу.

Систему доцільно, з тим або іншим ступенем точності, описувати у всіх чотирьох перерахованих вимірах. У процесі послідовного сходжен­ня по ним формуються умови адекватного застосування в науковому пізнанні ідей системного підходу. Разом з тим, необхідно відзначити, що специфіка системного дослідження визначається не тільки і не стільки ускладненням методів аналізу (у відомому сенсі ці методи можуть на­віть піддаватися спрощенню), а висуненням нових принципів підходу до об’єкта вивчення, нової орієнтації всього руху дослідника. У найзагальні- шому вигляді ця орієнтація виражається в прагненні побудувати цілісну картину об’єкта. Конкретніше вона виявляється в наступних моментах:

1. При дослідженні об’єкта як системи опис елементів не носить са- модавліючого характеру, оскільки елемент описується не як та­кий, а з урахуванням його місця в цілому.

2. Один і той же матеріал, субстрат, виступає в системному до­слідженні, якщо володіє одночасно різними характеристиками, параметрами, функціями і навіть різними принципами будови. Одним з проявів цього є ієрархічність будови систем, причому той факт, що всі рівні ієрархії виконані з одного матеріалу, робить особливо важкою проблему пошуку специфічних механізмів вза­ємозв’язку різних рівнів (площин) системного об’єкта. Конкрет­ною формою реалізації цього взаємозв’язку є управління. Саме тому проблема управління виникає практично в будь-якому сис­темному дослідженні.

3. Дослідження системи виявляється, як правило, невіддільним від дослідження умов її існування.

4. Специфічною для системного підходу є проблема породження властивостей цілого з властивостей елементів і, навпаки, поро­дження властивостей елементів із характеристик цілого.

5. Як правило, в системному дослідженні опиняються недостат­німи суто причинні (у вузькому сенсі цього слова) пояснення функціонування і розвитку об’єкта; зокрема, для великого класу систем характерна доцільність як невід’ємна межа їх поведінки, а доцільна поведінка не завжди може бути укладена в рамки при- чинно-наслідкової схеми.

6. Джерело перетворень системи або її функцій лежить, зазвичай, у самій системі; оскільки це пов’язано з доцільним характером поведінки систем, істотна межа цілого ряду системних об’єктів полягає в тому, що вони є не просто системами, а системами, що самоорганізуються. З цим тісно зв’язана і інша особливість, властива багатьом системним дослідженням: у цих дослідженнях нерідко доводиться обов’язково допускати наявність у системи (або ЇЇ елементів) деякої безлічі індивідуальних характеристик і мір свободи.

Всі ці моменти в тій чи іншій мірі стали предметом методологічного усвідомлення ще в науці XIX ст. З одного боку, була піддана система­тичній критиці обмеженість принципів механістичного світогляду, що сповідалися класичною наукою. З іншого боку, почалася конструктивна робота зі створення нового методологічного інструментарію наукового пізнання із залученням поки що нечисленних засобів і методів, які ви­роблені для цього в рамках методології і логіки системного дослідження (йдеться передусім про понятійний апарат, а також про деякі спеціалі­зовані формальні засоби, створені для опису певних конкретних типів системних об’єктів).