2.     Загальна теорія систем

У системних дослідженнях, що інтенсивно здійснюються останніми роками, разом з розробкою проблеми взаємозв’язку філософської мето­дології і методів системного підходу, велику увагу було приділено аналізу різних форм науково-теоретичної рефлексії про системні дослідження, і перш за все проблемі статусу і методів побудови загальної теорії систем.

При всій різноманітності запропонованих у теперішній час шляхів побудови загальної теорії систем можна виділити дві основні лінії, або два основні напрями розробки цієї проблематики.

У першому напрямі загальна теорія систем трактується як теоретична конструкція, що описує всі можливі види і типи систем — інакше кажучи, як наочна загальна теорія систем. За словами одного з прихильників тако­го підходу, загальна теорія систем повинна кінець кінцем «дати в руки до­слідників своєрідний перелік того, 1) що повинно бути, 2) що може бути,

3) чого бути не може для систем — матеріальних і (або) ідеальних».

У другому напрямі завдання загальної теорії систем розуміються як головним чином методологічні, пов’язані з теоретичним описом методів системного дослідження і методів побудови різних спеціалізованих тео­рій систем. У рамках такого підходу загальна теорія систем виступає як

системна метатеорія, тобто як загальна теорія системних теорій. До­цільно виявити і зіставити початкові передумови, з яких виходять при­хильники названих двох напрямів побудови загальної теорії систем.

Добре відомо, що будь-яка наукова теорія, що описує певний клас об’єктів, є загальною, універсальною в тому сенсі, що якщо ця теорія за­довольняє парадигмі, то знання про будь-який об’єкт із цього класу міс­титься в даній теорії. До «загальної» теорії в цьому сенсі відноситиметь­ся будь-який коректно побудований варіант загальної теорії систем (і ті, які були запропоновані раніше — О.О. Богдановим, Л. фон Берталанфі та ін., і пізніші конструкції подібного роду, що розроблені Дж. Кліром, М. Месаровічем, А.І. Уйомовим, Ю.А. Урманцевим, В.М. Садовським та ін.). Проте через сказане прикметник «загальна» — стосовно будь-якого варіанту теорії систем — жодної додаткової спільності таким теоретич­ним побудовам не додає. Якщо будь-яка дана теорія систем вирішує ті, що стоять перед нею теоретичні завдання, вона є загальною для даного класу об’єктів, і її спільність полягає в тому, що вона є теорія. Тому, стро­го кажучи, додаткова характеристика таких концепцій, що виражається терміном «загальна» або зайва, або має якійсь інший сенс.

Теоретики системних досліджень, висуваючи різні проекти побу­дови наочної загальної теорії систем, підкреслюють, що за ступенем спільності різні варіанти загальної теорії систем істотно різняться. На їх думку, разом із спеціалізованими теоріями систем — такими, як тео­рія біологічних систем, теорія психологічних систем, теорія автоматів і т. д., існують більш загальні теорії систем типу теорії кібернетичних або теорії організаційних систем і в ідеалі слід побудувати дійсно за­гальну теорію систем, яка б об’єднувала всі більш спеціальні систем­ні концепції і формулювала б системні принципи, прикладені до всіх можливих систем. Така теорія, якщо вона буде побудована, опинить­ся, звичайно, універсальною в раніше охарактеризованому сенсі (на­звемо його «перший сенс універсальності наукової теорії»); крім того, на думку теоретиків, вона повинна бути ще універсальною і в іншому сенсі, тобто містити всю фундаментальну інформацію про загальні властивості, відносини і зв’язки всіх тих, що існують і всіх можливих систем. Таким чином, якщо термін «загальна» у виразі «загальна тео­рія систем» має значення — досягнення універсальності теорії в дру­гому сенсі, то за цього випадку сам вираз «загальна теорія систем», є цілком коректним, але при цьому постає питання: чи можлива у прин­ципі така теорія.

Те, що різні теорії систем різняться за ступенем їх спільності, — це, звичайно, безперечний факт. Не підлягає сумніву, наприклад, що в по­рівнянні із загальною теорією систем Л. фон Берталанфі, яка, по суті, становить лише певне узагальнення теорії відкритих систем (тобто в кращому разі теорію деяких класів матеріальних систем), і математична загальна теорія систем М. Месаровіча, і параметричний варіант загаль­ної теорії систем, розроблений А.І. Уйомовим, і деякі інші аналогічні по­будови є більш загальними, що охоплюють значно ширші класи систем­них об’єктів. Проте не можна стверджувати, що такі теорії у принципі можуть містити всю фундаментальну інформацію про системи. Відтак, навряд чи коректно уживати щодо них термін «загальна», за україн­ською термінологією можна навіть застосувати термін «всезагальна», оскільки загальність передбачає спільність і охоплення описовими озна­ками основні системостворюючі елементи систем будь-якого класу.

Аналогічної думки дотримуються й інші дослідники, узагальнюючи погляди яких, можна навести наступну аргументаційну базу щодо не­можливості називати загальними теоріями систем вищенаведені теоре­тичні конструкції.

1. Міра спільності будь-якого варіанту теорії систем визначається ступенем спільності його початкових понять, і передусім основного по­няття такої теорії — поняття «система». При визначенні міри спільності поняття «система» виникає наступне утруднення. Вибір максимально загального поняття системи, під яке підпадали б всі об’єкти світу і піз­нання, приховує в собі очевидну загрозу тривіальності змісту теорії, по­будованої на основі такого поняття, або інше розумне обмеження спіль­ності поняття «система» призводить до того, що сконструйована на цій основі теорія виявляється теорією систем лише деяких класів систем­них об’єктів (але не всіх можливих систем). Зважаючи на це утруднен­ня, більшість теоретиків системних досліджень свідомо обмежують клас об’єктів, які підпадають під визначення поняття, що запроваджується ними, «система» (наприклад, М. Месаровіч визначає систему як відно­шення на сімействі множин, інші автори розуміють під системою пев­ний клас математичних моделей і т. д.), будують на цій основі теорію відповідних типів систем. Відтак, обмежуючи власну теорію лише пев­ним типом, вони позбавляють її універсальності, а отже і формального права називатися загальною. Стосовно ж розуміння теорії систем як ме­татеорії, то теорія лише одного класу систем не може бути метатеорією для систем іншого типу, оскільки за даного випадку, можна говорити про рівнозначність цих різних типів, а отже неможливість передбачення в описі одних систем усіх характеристик систем іншого типу. Відтак, ме­татеорія є можливою лише за тих умов, коли вона виступатиме своєрід­ним системоутворюючим гносеологічним елементом, для формування наукових теорій, тобто окремих гносеологічних конструкцій.

Єдина спроба подолання вказаної трудності (тобто свідоме введен­ня максимально загального поняття системи і переконання в тому, що на цій основі можна побудувати нетривіальну наочну загальну теорію сис­тем) зроблена А.І. Уйомовим. Параметрична загальна теорія систем, що ним розроблена, на нашу думку, а також думку інших дослідників, що не є апологетами системних досліджень, також нездатна добитися універ­сальності в сенсі метатеорії. Річ у тому, що при усьому достатньо високо­му ступені спільності поняття «система», що вводиться А.І. Уйомовим («система — будь-який об’єкт, в якому мають місце якісь властивості, що перебувають у деякому наперед заданому відношенні») таке розу­міння цього поняття екстенціально співпадає з формулюванням систе­ми за Месаровічем (як відношення, визначене на сімействі множин) і тому розділяє з ним всю його обмеженість. Крім того, проти інтерпрета­ції параметричної теорії систем як загальної наочної теорії систем можна висунути ще один аргумент.

2. Очевидно, що системи — це не тільки ті або інші матеріальні утворення, але також і різні абстрактні, ідеальні конструкції. Система­ми, зокрема є наукові теорії (наприклад, теорія управління органами внутрішніх справ, розроблена В.М. Плішкіним), логічні і математичні числення, відносно самостійні етапи наукового дослідження (напри­клад, емпіричне дослідження) і, нарешті, методологія науки в цілому і її окремі області (наприклад, методологія системного дослідження). Тому вимога формулювання в загальній теорії систем всієї фундаментальної інформації про всі можливі системи означає, що така теорія повинна да­вати узагальнене знання не лише про всі види і типи матеріальних сис­тем, але і знання про ідеальні, концептуальні системи, у тому числі і про методологію системного дослідження. При такому розумінні загальна теорія систем повинна вийти за рамки конкретно-наукового (наочно­го) знання, і її проблематика, принаймні, перетинається з проблемами філософського аналізу систем. Таке ж синкретичне об’єднання завдань конкретно-наукового і філософського дослідження, як це переконли­во показано всією історією розвитку людського пізнання, і практично, і теоретично не може призвести до позитивних результатів. Саме цей аргумент є вирішальним проти спроб побудови наочної загальної тео­рії систем, іцо претендує на досягнення універсальності в другому сенсі (сенсу метатеорії).

Усвідомлення принципової неможливості побудови таким чином трактуючої наочної загальної теорії систем — початковий пункт другого з раніше названих напрямів в розробці загальної теорії систем. З визна­ння цього факту, зокрема, витікає, що, як би ми не інтерпретували за­вдання загальної теорії систем, необхідно відмовитися від вимоги, щоб ця теорія була б універсальною в другому сенсі. У цій ситуації існують дві можливості: або, залишаючись в рамках наочного аналізу систем, вважати різними варіантами загальної теорії систем такі системні тео­рії, які є більш загальними порівняно з свідомо обмеженими спеціалі­зованими системно-теоретичними конструкціями, або шукати підстави спільності для теорії систем не в наочній, а в методологічній і мета тео­ретичній площині аналізу. У першому випадку ми фактично залишаємо­ся в межах спеціалізованих теорій систем (таке положення справ ми вже розглянули); у другому випадку, також не претендуючи на досягнення універсальності в другому сенсі, ми, можемо розраховувати на те, що одержана в результаті системно-теоретична конструкція відповідатиме, принаймні, інтуїтивному сенсу поняття «загальна теорія систем».

Дійсно, якщо завданням загальної теорії систем є побудова систем­ної метатеорії, то така теорія, принаймні у принципі, повинна сфор­мулювати знання про способи побудови (відповідних мовах, логічній техніці, методологічних процедурах і т. д.) всіх можливих системних теорій, і тому її ступінь спільності очевидно вище в порівнянні із спіль­ністю різних наочних теорій систем. У системній метатеорії досягається узагальнення другого рівня — не тільки знання про конкретні (реальні та абстрактні) системи, але і узагальнення принципів конструювання системних теорій. У результаті цього, хоча така теорія, звичайно, не міс­тить в собі всієї фундаментальної інформації про всі можливі системи (її обмеженості абсолютно очевидні), вона все ж таки більшою мірою здатна виконати функції загальної теорії систем. Тому, спираючись на таке трактування статусу цієї теорії, останніми роками були зроблені різні спроби побудов системної метатеорії (див. наприклад, [33, 51, 52] і інші роботи).

Дискусія з проблем природи і статусу загальної теорії систем, що по­сідала значне місце в системній літературі кінця XX століття була оха­рактеризована нами лише в її найзагальніших рисах. Втім вона має не лише суто теоретичний інтерес. У результаті цієї дискусії ми сьогодні значно глибше, ніж це було в кінці минулого століття, розуміємо спе­цифіку і взаємозв’язок різних форм науково-теоретичної рефлексії про системні дослідження — завдання і функції, які покликані виконувати в цих дослідженнях системний підхід, спеціалізовані теорії систем і за­гальна теорія систем. Це теоретичне знання надає свою безперечну дію на напрям і способи дослідження і конструювання конкретних спеці­альних систем в різних областях сучасної науки, техніки і практичної діяльності. Тому результати цієї дискусії можна розглядати як один з важливих підсумків розвитку системних досліджень в 50—70-ті роки.

Як завжди, вважаємо за необхідне зупинитися на аналізу ключових термінів та понять, якими послуговується загальна теорія систем.

Поняття елемент означає частини системи, які далі в дослідженні не розкладаються. У тих випадках, де це поняття застосовується в яко- му-небудь новому сенсі, таке його вживання вводиться спеціально (на­приклад, у зв’язку з поняттям «субелемент»).

Системою називається будь-який набір елементів (речовинних, енергетичних, інформаційних тощо), виділених спільно за яким-не- будь принципом з інших елементів навколишнього світу. При цьому не обов’язково, щоб система за своїми проявами відрізнялася від про­явів суми складових її елементів, узятих окремо. Така відмінність най­частіше має місце, але вона може бути й відсутньою. Вона виникає тоді, коли елементи в системі певним чином організовані. При низькому рів­ні організації система за своїми властивостями наближається до суми частин. При високому ж рівні організації вона різко відрізняється за своїми властивостями від такої простої суми елементів. Поза сумнівом, доречніше виділяти групи елементів в природну систему саме тоді, коли вони мають між собою тісніші зв’язки. Проте організованість системи визначається не тільки числом і міцністю зв’язків, а головним чином їх характером, специфічним для кожного виду організації. На нашу думку, більш детально і докладно це розписано у О.О. Богданова, коли він опе­рував поняттями організація, дезорганізація.

Вивчаючи які-небудь об’єкти, що природно склалися, або явища лише в теоретичному аспекті, ми можемо виділяти системи за їх «при­родною підставою», проводячи межі між ними, виходячи з принципу цілісності. Згідно з даним принципом, зв'язки усередині системи поєд­нують елементи один з одним міцніше, ніж будь-який з них пов’язаний з елементами, що належать до іншої системи. В результаті кожна з таких систем може бути розглянута автономно. Проте можливо проводити межі систем і елементів і інакше, ніж вказаним вище способом.

В даному випадку простежується певна аналогія з кількісними до­слідженнями. Так, скажімо, при вивченні яких-небудь об’єктів, напри­клад популяцій тварин, в першу чергу підраховується число організмів, відносно автономних один від одного. Але за деяких умов може вияви­тися необхідним зробити тільки ізольований підрахунок якихось більш дробових елементів, що входять в кожен організм такої популяції, на­приклад з погляду дослідження енергії, що поглинається або виділяєть­ся всією популяцією. Нас може зацікавити тільки підвищення темпера­тури у вулику, але у порівнянні з навколишнім середовищем, хоча вона і залежить від активності всіх бджіл цього вулика. У такому разі ми не проводимо природні межі між окремими організмами, а розглядаємо енергетичні системи цілком всієї популяції. Ми можемо також розгля­дати який-небудь речовинний показник, наприклад кількість розкритих злочинів у конкретному райуправлінні, і оцінювати цю кількість, знову- таки не цікавлячись такими питаннями, як кількість особового складу, умови, в яких працюють міліціонери, або те, скільки розкриває злочинів конкретний співробітник і за який час.

Приблизно те ж саме спостерігається і при використанні системного підходу залежно від вирішуваної задачі. Якщо проводиться орієнтовне, об’єктивне і «нейтральне» вивчення популяції, то її можна розглядати як систему окремих організмів, виступаючих як природно склалися і щодо автономних елементів популяції. Але при аналізі спеціальних груп цих організмів межі проходять між окремими субсистемами або навіть субелементами даної популяції. Так, наприклад, сім’я може бути виділена як елемент популяції. Проте при дослідженні форм поведінки популяції в цілому враховуються лише якісь певні функції організму і абсолютно не враховуються морфологічні частини. Причому вивчати їх можна незалежно від того, чи один організм (і який саме) або багато хто дав важливу для всієї популяції реакцію (скажімо, сигнал про небезпе­ку). Іншими словами, тут «дослідницький перетин» популяції буде вже абсолютно іншим.

Таким чином, необхідно, по-перше, розрізняти найбільш простий, орієнтовний (умовно кажучи, «нейтральний») підхід до системи, коли вона розглядається, по можливості, з погляду її цілісності і незалежності від навколишнього середовища, і, по-друге, специфічні варіації систем­ного підходу до різних об’єктів залежно від поставлених завдань, з кон­кретною метою вирішити ту або іншу окрему проблему. У останньому випадку розподіл системи на елементи проводиться не там, де зв’язки найбільш слабкі, а залежно від постановки питання, тобто за абсолютно іншими принципами, адекватними даному поставленому завданню.

Структура є невід’ємною властивістю системи і є певним типом зв’язків між її елементами. Вона може бути стійкою і нестійкою, а зв’яз­ки — статичними і динамічними, прямими і опосередкованими, одно­бічними і двобічними і т.д. Причому тип зв’язків, об’єднуючих систему, може бути охарактеризований як особливий тип структури. При цьому, слід мати на увазі, що, хоча структуру часто ототожнюють з системою, необхідно чітко розрізняти ці поняття. Структура — це абстрактний тип зв’язків, незалежний від числа і якості елементів. Для кожної конкрет­ної системи вона — як би характеристика певного «розрізу» системи на даний момент часу. Система ж — це конкретне об’єднання елементів, в якому для кожної морфологічної структури характерний певний тип функціонування і розвитку. Структура є поняттям абстрактним, у той час як система — конкретним.

Найважливіше завдання теорії систем полягає у тому, щоб виявити, які властивості системи залежать від її структури, а які — від якості і кількості елементів, а також встановити залежність між типом структу­ри і її властивостями, тобто функціями або закономірностями руху сис­тем з даною структурою. При цьому необхідно розрізняти внутрішню і зовнішню структури. Усередині системи, наприклад в територіальному органі внутрішніх справ, є певний характер зв’язків (між начальником органу і його заступниками, заступниками і підлеглими і т.д.).

Зовнішню ж структуру, навпаки, характеризують зв’язки зовнішніх особливостей системи у їх відношенні до середовища і між собою. Так, наприклад, функціонування органу внутрішніх справ ці особливості співвідноситимуться з оперативною обстановкою і визначають способи зв’язку системи з середовищем, відповіді на її дії і активні дії системи на середовище. Якщо внутрішні зв’язки характеризуються певними кіль­кісними і якісними закономірностями дії однієї частини системи на іншу залежно від їх ролі, від типу передачі т. д., то зовнішні зв’язки системи визначаються вже взаємовідношенням її показників з протистоячим їй середовищем, а також взаємозв’язком цих зовнішніх показників.

Поняття впорядкованості не вимагає визначення, оскільки вона зводиться до звичайної структурної негентропії, до відхилення розпо­ділу елементів від найбільш вірогідного для даних умов. Іншими сло­вами, впорядкованість є кількісним показником структури системи. При цьому вона може бути однаковою для різних структур, оскільки з її допомогою дається тільки кількісна оцінка лише однієї особливості будь-якої структури: її відхилення від найбільш ймовірного співвідно­шення елементів, випадкового за даних умов. Навпаки, схожі структури обов’язково мають і схожу впорядкованість. Деяка впорядкованість є також необхідною умовою цілісності і організованості. Але сама по собі вона має нейтральний характер в тому сенсі, що її наявність ще не ви­значає ні цілісності, ні організованості. Останні характеризуються не ступенем впорядкованості, а її формою, тобто структурою. Збільшен­ня структурної негентропії не означає ще саме по собі ні підвищення, ні пониження організованості системи. Впорядкованість (структурна негентропія) може приймати різні значення. Проте при одній і тій же впорядкованості система може бути цілісною чи ні, більшою чи меншою мірою організованою або дезорганізованою, оскільки характер ціліснос­ті і організованості залежить не від ступеня впорядкованості, а від її кон­кретної форми.

Організованість визначається як показник відмінності властивос­тей і проявів системи від властивостей і проявів простої суми її частин. Причому залежно від завдання цій відмінності можна надавати пози­тивний або негативний знак. Так, наприклад, управління внутрішніх справ є високоорганізованою системою, якщо його розглядати з погляду життєздатності. Його окремі структурні елементи нездатні були б функ­ціонувати самостійно (принаймні, це стосується вищих організаційних форм). У певному поєднанні і в певній організації вони дають ефект життєздатності, навіть у нижчих форм, істотно вище, ніж сума цих же елементів, узятих окремо. Те ж саме можна стверджувати, наприклад, про симбіоз різних правоохоронних органів. Два симбіотично об’єдна­них органів (різних) у ряді випадків різко підвищує ефективність їх ді­яльності, а відтак і рівень безпеки (прикладом може слугувати могутній апарат колишнього КДБ СРСР). Проте стійкість — не завжди позитив­ний показник.

Таким чином, організованість є відносним поняттям. Лише при пер­винному розгляді природно виникаючих систем вона зв’язується зви­чайно з життєздатністю і стійкістю об’єкта. Якщо впорядкованість є аб­страктний показник системи, що характеризує її в цілому, «безособово», просто як число, то організованість — показник конкретний, що «імену­ється» і для однієї і тієї ж системи в кожному аспекті може бути іншим.

Організованість може мати не тільки різний знак, але і ступінь. Ор­ганізовані системи набувають нових властивостей або в більшій, або у меншій мірі. Практично немає системи, в якій би елементи під впливом організації в систему повністю втратили б свої особливості. Тому твер­дження, що організована система за всіма своїми параметрами відрізня­ється від суми своїх частин, неточно. Набуваючи абсолютно нових якос­тей, яких немає у узятих окремо елементів, будь-яка система в якійсь мірі неминуче зберігає і властивості цих елементів, не тільки в знятому вигляді, але, за певними параметрами, і в найпрямішому сенсі.

Цілісність — окремий випадок впорядкованості і організованості. Цілісною називається система, окремі частини якої функціонують (або розвиваються) спільно, і в той же час вся система відносно незалежна від середовища та інших аналогічних систем. Незалежність ця відносна. Вона означає, що дана система повинна якось реагувати на вплив інших систем. Проте її реакція не означає паралелізму в їх розвитку (як, напри­клад, при зростанні підрозділів в конкретному органів внутрішніх справ або при еволюції усієї системи ОВС), а є лише відповіддю на зовніш­ню дію (зміну оперативної обстановки). Подібна ситуація складається, при безпосередній взаємодії протистоячих один одному правоохорон­ця і злочинця або конкуруючих один з одним правоохоронних органів. Таким чином цілісність визначається не рівнем організації, а ступенем «щільності» зв’язків усередині системи, що перевищує «щільність» зв’язків між системою і середовищем.

Взаємовідношення структури і елементів. Порівняння різних систем, складених з несхожих елементів, але таких, що володіють одні­єю структурою, дозволяє виявляти їх загальні особливості. Всі дискрет­ні системи однорідних елементів типу корпускулярного об’єднання ма­ють деякі спільні риси. Так само і централізовані організовані системи, де більшість окремих елементів об’єднуються по своєму відношенню до деякого центрального елементу, не дивлячись на конкретні відмінності, все ж таки мають загальні риси.

Таким чином, хоча елементи систем можуть бути надзвичайно різно­манітними, але якщо є схожий характер структури, то він накладає на такі системи і певний загальний відбиток, що об’єднує всі ці різні системи. Це може створити ілюзію самодавліючого значення структури, не залежної від особливості елементів або від їх кількості. Проте надзвичайно широка варіабельність числа і якісних особливостей елементів, які можуть скла­датися в одну і ту ж структуру, не означає відсутності певних меж їх за­стосовності. Іншими словами, структури одного типа можуть виникати або будуватися з елементів різної якості і що перебувають в різних кіль­костях, але і якісні і кількісні обмеження тут завжди мають місце.

Структурні рівні можна розрізняти за різними принципами. Так, наприклад, іноді рівні виділяються з погляду міри ускладнення системи. В даному випадку системи кожного нижчестоящого рівня є елементами для побудови системи вищого рівня. Наприклад, з відділів складають­ся територіальні органи, ці останні є елементами управлінь, управління входять як складові частини міністерства внутрішніх справ, МВС — у Кабінет Міністрів України. Однак такий рух «вгору» по рівнях ієрархії не завжди відповідає підвищенню рівня організованості. Так, окремі під­розділи органів внутрішніх справ є більш організованими, нім прикла­дом управління МВС в конкретній області. В той же час можна говори­ти і про вищу організованість цілісного організму порівняно з підрозді­лами та органами, що входять до нього в тому відношенні, що організм в цілому володіє рядом властивостей, абсолютно недоступних для мікро- рівня. Проте на більш високому рівні ієрархії можна бачити вже свого роду втрату організованості.

Розгляд рівнів організованості можливий у двох напрямах. З одного боку, ми можемо вводити певні критерії, що характеризують елементи системи і організованість системи в цілому. Так, наприклад, можна ви­ділити пасивну, активну, таку, що регулюється і, нарешті, ауторепродук- тивну системи. У останній можливі не тільки регуляція, але і цілеспрямо­ваний розвиток. З іншого боку, ми можемо підійти до розв’язання даної проблеми емпірично і розглядати системи просто за результативністю їх організації. При цьому оцінюється за певними параметрами лише ступінь їх організованості, тобто ефективність систем порівняно з ефективністю суми їх частин. Тут йдеться вже про рівні ефективності організації.

Розвиток системи може відбуватися різним шляхом. У процесі розвитку система здатна змінювати корінним чином свою структуру і замінювати складові елементи. Тому загальний склад системи як по еле­ментах, так і по типу структури на початковому і на кінцевому етапах розвитку не має майже (або зовсім) нічого спільного. Проте це — одна і та ж система. Організм тварини або рослини на початку свого розвитку складається з однієї заплідненої клітини, а надалі стає багатоклітинним, таким, що складається з мільярдів клітин. Структури диференціюва­лися і змінилися корінним чином, і навіть їх складники стали іншими. І проте тут є певна спадкоємність. Тут під спадкоємністю ми маємо на увазі те, що весь розвиток системи має безперервний характер, так що кожна нова стадія в часі безпосередньо стикається з попередньою і без­посередньо перетворюється з неї. Причому інтервали часу можуть бути зведені до будь-яких малих величин, а з цим зменшуються і відмінності структурних етапів.

У деяких випадках виникає ситуація, коли початкова система роз­падається на дві або навіть три системи.

Так, наприклад, гіри дивергенції видів, що походять з одного виду, ставиться питання про те, з яким із дочірніх видів ототожнити почат­ковий. Відповідь, очевидно, тут залежить від постановки питання. При розгляді кінцевого результату, тобто дочірніх видів, ми можемо кожен вид в його розвитку ототожнити з материнським і розглядати розвиток кожного з них, як деяку цілісну систему, що розвивається. Якщо ж ми досліджуємо розвиток материнського вигляду, то доведеться зробити висновок, що він, зазнавши певний процес дезорганізації, був знищений. Залежно від постановки завдання ми маємо право розглядати цей до­чірній вид або як розвиток (якщо нас цікавить збереження основної час­тини генофонду початкового виду), або, навпаки, як результат загибелі (якщо нас цікавить повнота збереження його морфології і екологічних відносин) початкового вигляду.

У цілому ж слід зазначити наступне.

Застосування теорії систем є аналогічним застосуванню математики не лише завдячуючи абстрактному узагальненому характеру системних закономірностей, але й і у тому, що залежно від поставленого завдання уможливлюється розгляд одних і тих же об’єктів як систем різного типу.

Однією з важливих задач теорії систем є оцінка ефективності різного типу систем, де під критерієм ефективності може розумітися як існуюча, так і потенційна функція системи. При цьому ефективність системи завжди має розглядатися у певному аспекті, залежно від поставленого завдання.

Поділ систем на дискретні та жорсткі дозволило сформулювати основні особливості ефективності таких систем. При розгляді ефектив­ності жорстких систем необхідно враховувати, що вона завжди залежить від найбільш слабкої ланки, оскільки усі ланцюги у таких системах вза­ємно незамінні. Це спрощує оцінку таких систем. Ефективність дис­кретних систем у надпростих випадках залежить від якості і сумарного ефекту усіх його елементів.

Більшість реальних систем належить до проміжного типу, який сумі­щає підсистеми, елементи або особливості систем жорсткого і дискретно­го типів. Зокрема, до них належать системи: 1) гібридні (з чергуванням на різних рівнях жорстких і дискретних); 2) зіркові (у яких елементи пов’я­зані між собою через один центральний елемент); 3) сітьові (з частково незамінними елементами); 4) гетерогенні (які суміщають наявність неза­мінних і взаємно замінюваних елементів), ефективність яких за відомих обставин визначається одночасно усіма елементами. При збільшенні або зменшенні показників окремих елементів такої системи вони (елементи) можуть стати активними або лімітуючими, а система з напівжорсткої пе­рейти до типу жорстко пасивної або активної системи.

Гетерогенні системи становлять собою один з найбільш розповсю­джених типів. Вони широко представлені серед біологічних, географіч­них та інших складних об’єктів. Однак, через їх складність визначення ефективності становить собою відомі складності. У них, як і у жорстких системах, є незамінні елементи двох типів: 1) ті, за недостатність яких лімітує ефективність системи; 2) ті, у яких (якщо система є стійкою) навіть один активний елемент може практично цілком визначати ефек­тивність системи, незалежно від більшої чи меншої суми позитивно за­мінюваних елементів. Поряд з ними у гетерогенній системі є позитивні взаємозамінні елементи, як і у системі не жорсткого типу.

Розгляд ефективності гетерогенних систем залежно від стану неза­мінних і замінюваних елементів дозволило намітити певну послідов­ність ролей тих або інших елементів по мірі їх відносного кількісного росту у системі.

Ріст ефективності усієї системи відбувається спочатку за рахунок росту того незамінного елементу, який обмежує її, потім — за рахунок збільшення сумарного ефекту замінюваних елементів (включаючи над­лишкові незамінні), і, врешті-решт, якщо є активний елемент у систе­мі, — за рахунок збільшення його значення.

Гетерогенні напівжорсткі системи потенційно можуть виступати як жорсткі. За мірою поступового підвищення рівня найслабкішого ланцю­га такої системи, вона спочатку виступає як жорстка (поки хоча б один незамінний елемент лімітує її ефективність), потім — як система взаєм­ної компенсації елементів (тобто близькі до дискретних) і, врешті-решт, якщо один з елементів досягає рівня активно визначаючого, — як систе­ма жорстко активного типу.

Систематизація і конкретне диференційоване вивчення різних типів систем є найближчим завданням теорії систем, розв’язання якої відкри­ває можливості більш широкого застосування цієї нової дисципліни.