1.1 Призначення і створення центральних банків

У ринковій економіці центральний банк посідає особливе місце, він є ключовою ланкою, ядром грошової і банківської систем. У різних країнах цей банк називається по-різному із застосуванням таких означень, крім центрального, як національний, державний, резервний, або має скорочену назву — Банк Японії, Банк Франції. Центральні банки можуть мати різну форму власності:

— державну (наприклад, Німецький федеральний банк, Банк Англії);

— акціонерну, з участю держави у формуванні капіталу (наприклад, Банк Японії);

— акціонерну, без участі держави у формуванні капіталу (наприклад, федеральні резервні банки у США).

Форма власності центрального банку не має принципового значення для його функціонування, оскільки цільова спрямованість діяльності центрального банку визначається не інтересами його власників, а інтересами всього суспільства.

Центральні банки у їх сучасному розумінні були створені у XX ст., що пов'язано з процесом демонетизації золота. Демонетизація золота — поступовий процес втрати золотом функцій грошей.

Застосування суб'єктами економіки неповноцінних грошей ґрунтується на їх вірі в можливість використання цих грошей як купівельного і платіжного засобу. Держава в особі центрального банку бере на себе зобов'язання підтримувати цю віру шляхом регулювання обороту грошей і забезпечення у такий спосіб стабільної купівельної спроможності національних грошей.

Створення центральних банків відбувалося двома шляхами.

Перший шлях (його можна назвати еволюційним) — поступове перетворення емісійного банку країни у центральний банк. Цей шлях характерний для країн, в яких на початок XX ст. вже існували емісійні банки (Франція, Великобританія, Швеція). Становище емісійного банку у ролі центрального банку змінювалося поступово в міру того, як він брав на себе або йому делегували певні повноваження

 (функції), наприклад зберігання резервів комерційних банків, кредитна підтримка банків, управління державним боргом тощо. Поняття "центральні банки" почали застосовувати в теорії і на практиці починаючи з 20-х років XX ст.

Другий шлях (його можна назвати директивним) — створення центрального банку на основі спеціального закону, який передбачає особливий статус новоствореного банку з моменту його заснування. Цей шлях характерний для розвинутих країн, в яких з тих чи інших причин на початок XX ст. не існувало єдиного емісійного банку (наприклад, США), а також для колишніх колоній і постсоціалістичних країн, які у XX ст. створювали національні банківські системи за принципом дворівневої побудови.